Пришестя” Христа ставило перед церковними авторитетами завдання реінтерпретації

біблійних пророцтв: замість “царства Божого” на землі на перший план було

Поставлено ідею “царства Божого всередені вас”, а на зміну месіанізму прийшов

Християнський містицизм, уособлений у єднанні віруючого з Христовою

“нареченою” — церквою.

Відсунені церквою на задній план месіанські сподівання засновувались на

Вірі у “перше пришестя”, тобто на минулому. Майбутнє проектувалося на підставі

Минулого, а не сучасного. Ця особливість середньовічного історизму знайшла

Найповніше відбиття у творах Йоахима Флорського (бл.1132-1202) — аббата

Бенедиктинського монастиря в горах Калабрії. У творі “Вічне Євангеліє” він подав

Нове тлумачення “Одкровення Йоанна”, замінивши двочленний поділ священної

Історії — тричленним. Три епохи історії роду людського відповідали трьом

Іпостасям Бога — Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого (відповідно період

Старого Завіту, Нового Завіту і “Вічного Євангелія”). Кожна наступна епоха була

Послідовним втіленням божественого у земному, переходом від нижчої до вищої

Стадії провидіння, якісним оновленням самого світу і всього життя, котре стрімить до

Царства Духа Святого, в якому будуть правити мир і любов. У підстав кожної епохи

Лежали відповідні види людської діяльності: першої — праця, другої — навчання,

Третьої — споглядання. Історія представлялась Йоахиму деревом, коріння якого — у

Акті творення світу, гілки — діяння Христа, плоди — діяння його учнів.

Тріадна схема історії, представлена Йоахимом Флорським, була суттєвим

Розвитком християнської візії минулого, хоча й не змінювала її есхатологічного

Характеру. Вона міцно увійшла у європейську історичну свідомість, відбилась у

Багатьох пізніших історіософських доктринах, в тому числі й раціоналістичних

Побудовах нового часу.

Чи не найважливішим здобутком історичного мислення, утверджуваного

Християнством, був нерозривний зв’язок минулого — сучасного — майбутнього, який

дозволяв ставити питання про передбачення майбутнього на підставі минулого.

Історія набувала конкретно означеного змісту, без якого не було жодної можливості

Зрозуміти сучасність і прогнозувати майбутнє.

Падіння Римської імперії стало однією з віх на шляху становлення

Європейської цивілізації. Нова історична епоха заступила один історично-культурний

Центр Середземномор’я декількома регіональними осередками, серед яких були

Імперія франків на Заході, Візантія — на Сході, Британія — на Північному Заході,

Трохи згодом — нові центри у різних куточках континенту. Змінилися соціально-

Господарські умови життя, у підставу якого лягла селянська аграрна культура,

Заснована на феодально-організованих підданських стосунках між власником землі і

Виробником. Нові суспільні відносини спричинили поступове подолання політично-

Державної кризи, що була викликана падінням імперії. Християнство заповнило той

Духовно-ідеологічний вакуум, що утворився внаслідок кризи античного

Світобачення.

На руїнах Римської імперії склались десятки нових держав і державок,

Заснованих на засадах панування племінної знаті “варварських” народів, які

Заполонили Європу під час “великого переселення народів”. Незабаром проявилися

Тенденції до централізації політичної влади в руках монарха, який прагнув навести

Порядок, усунути міжусобиці, набіги, пограбування, свавілля. Християнство стало

Ідеологією організації суспільства після падіння Риму.

Найвищого розвитку середньовічна християнська ідеологія і культура

Досягли у ХІІ ст., яке сучасні дослідники називають “найбільш конструктивним

Періодом європейської історії”, “віком відродження”. Хрестові походи і зіткнення з

арабським світом та його культурою змусили християнських теологів “ширше”