Пришестя Христа, а вся наступна історія — реалізацією заповіді про настання

“Царства Божого”.

У Євсевія було чимало послідовників, котрі продовжили “переписування”

історії у провіденціалістському плані, спираючись на історичні праці античних

Авторів. Серед них були Сульпіцій Север з Аквітанії, Геннадій з Марсилії і, зокрема,

Єпископ Орозій (V ст.), який у творі “Сім книг історій проти поган” відверто

Пристосовував історичні факти для доведення факту втручання провидіння у хід

Історії.

Найбільш завершений вигляд теологія історії раннього християнства

Знайшла у праці єпископа м.Гіппон у Північній Африці Августина (354-430 рр.)

“Про Град Божий” (“De Civitate Dei”). Твір створювався у драматичних обставинах,

Коли 410 р. Рим був захоплений і пограбований остготами Алариха. Освічені

Сучасники сприйняли цей факт як початок “кінця світу”. Видавалося неприродним,

Що Рим — “владика всесвіту”, “світоч цивілізації” був повалений ордою варварів.

Августин, спираючись на Святе Письмо, подав християнську версію історичного

Розвитку, якій судилося на багато століть стати “альфою і омегою” християнського

Світобачення. Він не тільки відвів від християнства звинувачення в тому, що падіння

Риму було покаранням богів за “зраду” римлянами поганських культів, але відповів

на більш загальне питання: що нового внесло християнство у історичну свідомість

Європейських народів?

У центрі християнського світобачення замість античного Космосу опинився

Творець всього сущого — Бог, наділений усіма атрибутами трансцентдентності,

Незмінності, всебачення, безмежності і всемогутності. Він створив і скеровує єдиний

Світ, що складається з Неба і Землі й нараховує близько 6 тис. років від “дня

Творення”. Християнська картина світу засновувалась не на “видовищі” античної

Свідомості (чуттєво-розумовому сприйнятті), а на вірі, як вихідному положенні

Орієнтації людини в світі. Віра не лише передує розуму, але є в сутності єдиним

Об’єктом його (розуму) діяльності. У діалозі віруючого з Богом об’єктивний світ не

Існує, оскільки представляється чимсь другорядним у порівнянні з величністю

Самого Творця. Світ реальний — це лише блідий і недосконалий відбиток світу Бога-

Творця. Життя у реальному світі складне і небезпечне, безрадісне і насичене

Стражданнями. Перебування людини на землі є “стражданням” і “вмиранням”, тому

що воно є наслідком гріхопадіння, перемоги ворожих сил (диявола). Земному життю

Протиставляється потойбічний світ, створений Богом — Град Божий. Він є дійсним

Сенсом і призначенням кожної людини.

Людина є розумною істотою, котра є роздвоєною від свого створення: вона є

Частиною природи і як все живе в ній прагне до щасливого існування, але, водночас,

Наділена розумом і волею, тобто здатністю до духовного оновлення. Створена за

Образом і подібністю до Бога, вона є унікальним і абсолютним творінням, здатним до

Духовного єднання з Творцем. Смерть є способом єднання з Богом. Бог скеровує

Людину, допомагає їй знайти вірний життєвий шлях у вірі. Без Бога людина ніщо,

Порох.

Таким чином раннє християнство відмовилось від однієї з провідних ідей

Античності — оптимістичної оцінки людської сутності, її активної, творчої ролі у

Земному житті. На відміну від античних мислителів Августин ставив людину в

Залежність не від природних і соціальних умов, а від етики громадського життя.

Провідним наміром такої розстановки понять була ідея єдності усього роду

Людського, який походить від однієї пари — Адама і Єви, є єдиним, незалежно від

Мови, племені чи віри. Увесь людський рід від акту творення рухається в одному

Напрямку — до Бога. Універсальність людства і його спільна мета були новим

Елементом християнського світобачення.

Для християнської догми історія набула особливого сенсу, тому що символи