Властиві критичність у оцінках, співставлення і порівняння думок інших авторів.

Назагал чимало рис майбутнього ренесансного світогляду своїм корінням

Сягали у Візантію, де антична традиція не припинялася. Чимало західноєвропейських

Вчених вважали своїм обов’язком у ХІІІ-ХІV ст. відвідати Візантію для продовження

Освіти. У свою чергу все більше грецьких вчених завершували свою діяльність у

Італійських містах-державах, рятуючись від нападів турок-сельджуків. Вихідці з

Візантії мали успіх у освітніх осередках Західної Європи як знавці грецької мови,

Історії, перекладачі творів античних мислителів (Мануїл Хрисолор, Іоанн

Арґиропуло та ін.).

Візантійська культура вчинила поважний вплив на європейську цивілізацію,

Давши оригінальні зразки світобачення і відбиття його у освіті, релігії, мистецтві. Ця

Оригінальність полягала у поєднанні античного спадку зі східними традиціями, що у

Підсумку створило зразки зовнішної урочистості й піднесеності, але також спроб

Проникнення у духовні процеси особистості. Чи не найважливішою рисою

Візантійської культури і мислення, якій судилося відіграти суттєву роль у

Європейському Ренесансі, була зосередженість на людських справах, на

Відокремленості земного і небесного, моральній відповідальності особистості перед

Обличчям вічності.

Не менш значущим є також той факт, що візантійська цивілізація багато в

Чому визначила специфіку формування суспільної свідомості і, відповідно, форм

Соціальної організації багатьох східноєвропейських народів від Балкан до Кавказу,

Насамперед слов’янських.

Яскравим прикладом візантійських культурних впливів була Давньоруська

Державність — Київська Русь. Прийняття християнства з Візантії зміцнило її зв’язки

З імперією, призвело до поширення тут культурних здобутків останньої. Видатний

Український історик М.С.Грушевський, аналізуючи причини прийняття християнства

З Константинополя, вказує насамперед на державницькі інтереси київського князя

Володимира — прагнення “прилучитися” до блиску й могутності Візантійської

Імперії, яка в очах сучасників Х ст. представлялась ідеалом влади й престижу,

“центром світового життя”. За зразком Візантії, — підкреслює історик, — “стояла

Традиція “вічного Риму”, авреоля високої культури, слави, могутности, недосяжної

Величи, від простих смертельників відрізаної стіною штучної, вередливої, невимовно

Привабної для варварської фантазії церемонії й етікети, де дивним способом лучили

ся в чарівнім фокусі елементи античні з східніми” [33, 1, 505-506].

Виникнення і зміцнення Давньоруської державності покликало до життя

Запровадження літописання — запису найважливіших подій по роках на зразок

Візантійських хронік і бревіаріїв, які складалися освіченими ченцями монастирів.

Давньоруська історіографія від початків створила ряд крупних історичних творів,

Серед яких “Повість минулих літ” (або “Літопис Руський”), що був написаний ченцем

Києво-Печерського монастиря Нестором на початку ХІІ ст. і увійшов складовою

Частиною у численні літописні зведення пізнішого періоду (ХІV-ХV ст.). Сучасні

Джерелознавчі дослідження ствердили, що літопис Нестора ґрунтувався на більш

Ранньому т.зв. “Початковому зведенні” кінця ХІ ст. (1093-1095 рр.) і навіть більш

Ранніх літописних творах початку ХІ ст., виокремлення яких однак натрапляє на

Значні труднощі.

Тим не менше, не підлягає сумніву, що зразками і підставою для

Давньоруського літописання послужили візантійські історичні твори. Дослідники

встановили, що літописці компілювали “Хроніку” Ґеоргія Амартола, “Хроніку”

Іоанна Малали, “Бревіарій” патріарха Никифора [108, 1, 52-55], переймаючи

Теологічну версію історії “від створення світу”. Разом з нею літописання сприйняло й

Візантійський метод провадження записів, надавши йому місцевого забарвлення.