Боротьбу партій і кланів, не вдаючись до теологічного обгрунтування подій. На

першому плані у них виступали інтереси “своїх” угруповань. Так, диякон Арнульф

(1085 р.) у своїй “Міланській хроніці” описував події з позицій аристократії.

Протилежний погляд на міську боротьбу висловлював у одноіменному творі

Прихильник патаренського єретичного руху Ландульф.

У ХІІІ ст. міські хроніки італійських міст-республік досягли значного

Розвитку, торуючи дорогу світському погляду на сучасні й минулі явища. Серед

багатьох такого плану творів заслуговує на увагу “Хроніка Салімбене” (сер. ХІІІ ст.),

Написана французьким ченцем з Парми Салімбене з метою висвітлити політичну

Боротьбу в декількох італійських містах. Хроніка була оригінальним твором, який

Поєднував хронограф, міську хроніку, мемуари і проповіді, свідчив про неабиякий

Кругозір її автора. Крім того вона була складена т.зв. “народною латиною”, містила

багато приказок, пісень, а також... величезну кількість цитат з Біблії. Будучи ченцем

Францисканського ордену, Салімбене критично висловлювався на адресу вищої

Церковної ієрархії та політичної еліти, за що його твір був “заарештований” в одному

З францисканських монастирів.

Назагал історична література, що виникла у монастирях різноманітних

Орденів, є обширною. Францисканський орден залишив популярну в середньовіччі

Історичну компіляцію “Квіти часів”, що приписується Мартіну Міноріті.

Домініканський чернець, а пізніше архієпископ в Ґнєзно (Польща) Мартін Опавський

Написав “Хроніку пап та імператорів” — сухий підручник з історії папства з повним

Переліком пап та їхніх діянь. Інший домініканець — Вінцентій Бове був автором

Енциклопедичної праці ХІІІ ст. “Велике зерцало”, цікавим елементом якої було

Посилання на усі компільовані твори й виділення окремими ремарками авторських

Коментарів. З середовища домініканців вийшов твір тулузького інквізитора Бернарда

Ґі “Квіти хронік”, що також був історією папства.

У ХІІІ-ХІV ст. теологічні узагальнення зникли зі сторінок історичних творів.

Це сталося внаслідок “оновлення” теологічної картини минулого мислителями ХІІ

Ст., церковних заборон торкатися дразливих питань віри (в тому числі з допомогою

Терору і репресій інквізиції), а також появи серед авторів історичних творів світських

Осіб, котрі ставили перед собою не стільки виховні, скільки практично-навчальні або

Розважальні цілі. “Розважальність”, як і в попередні часи античності, в цілому

Знижувала інформативний вміст творів, натомість поширювала коло читачів. У

Гонитві за формою опису автори зверталися до віршованої форми.

У Франції здобула популярність “Римована хроніка” буржуа з м.Турне

Філіпа Муска, що містила 31 тисячу віршів з викладом історії Франції до 1241 р.

Ґійом Ґіард у віршованій формі розповідав про діяння французьких королів (ХІV ст.).

Подібні віршовані хроніки народилися в Німеччині — “Кельнська римована хроніка”

(її автор Готфрід Хаґене виконав замовлення малої ради м.Кельн), “Австрійська

Римована хроніка” (була написана дрібним шляхтичем барона Ліхтенштейна

Оттокаром зі Штірії і складалась з 83 тисяч віршів, розбитих на 650 розділів).

Достовірність вміщених в них історичних фактів була невисокою.

Після Четвертого хрестового походу (1202-1204 рр.) з’явився новий жанр

Історичної літератури — мемуари учасників виправи. Цей жанр був цікавий тим, що

В рамках офіційної схеми змушував авторів описувати цілком “земні” справи

Сумнівного морального ґатунку — пограбування християнського Константинополя.

Намаганням виправдати скандальні дії хрестоносців присвятив свої мемуари один з

Керівників виправи маршал Шампані Жоффруа Віллардуен (“Історія завоювання

Константинополя”), в яких досить докладно, але тенденційно відбив усі етапи й

Перипетії походу. Інший характер і зміст мали мемуари дрібного лицаря з Пікардії