Особливо вільно почував себе М.Пселл у історіографії. Його твір

“Хронографія” описував події сучасної автору історії. Він не прагнув подавати повну

Картину подій, чимало з них він пропускав і не згадував як другорядні. Провідна

Думка керувала пером історика — показати “людські” слабощі візантійських

Правителів, які були наслідком впливу влади, яка “псує” особистості, перетворюючи

Їх у деспотів. Із знанням справи Пселл описував двірцеві інтриги, перевороти,

Зіпсовані нрави імператорського оточення. Усе це супроводжувалося їдкими

Коментарями та критичними оцінками. Бездуховність і аморальність сучасного

Авторові суспільства навівають почуття песимізму і безперспективності людських

Діянь, сподівання на фіналістське завершення “земної” історії у теологічному

Тлумаченні.

Песимізмом і моралізаторством просякнуті твори інших авторів ХІІ і,

Особливо ХІІІ ст. Серед них привертає увагу праця Анни Комніни “Алексіада”. Анна

Була старшою дочкою імператора Алексія І Комніна, освіченою і обізнаною

Особистістю. Прагнула створити героїчний образ свого батька, якому сприяло

Провидіння.

Інший автор цього часу Никита Хоніат у “Хроніці” описав події початку ХІІІ

Ст., пов’язані з захопленням Константинополя хрестоносцями у 1204 р. під час 4-го

Хрестового походу. Цей історик мав на меті обґрунтувати причини падіння

Константинополя і нещасть, що впали на країну. Їх він бачив у занепаді моралі

візантійських кесарів та їхнього оточення, протиставляючи їм “не зіпсованих”

Вірних християн — хрестоносців.

Четвертий хрестовий похід і падіння Константинополя мали трагічні

Наслідки для імперії. Як культурний центр Константинополь був втрачений,

Більшість освічених діячів втекли у Малу Азію. Спроби хрестоносців латинізувати

Столицю Візантії зійшли нанівець. Центр візантійської культури перемістився разом з

Імператорським двором у Нікею, а також Ефес, Смирну і ряд інших міст. Після

Відбудови Візантійської імперії у 1261 р. культурне життя у Константинополі було

Відновлене, але загальний рівень суспільної думки понизився, університет не було

Реанімовано й античні традиції відійшли у тінь.

Історіографія ХІV-ХV ст. зазнавала більшого впливу теологічної історії. У

Волі провидіння більшість авторів бачили “покарання” за гріхи правителів та

Єретичне відступництво від віри. Не випадково один з найбільш освічених богословів

ХІV ст. Никифор Ґригора (бл.1295-бл.1360) основну частину своєї “Ромейської

Історії” присвятив церковним справам, зокрема боротьбі навколо ісихазму, захищав

Філософський підхід до віри.

Сучасник Никифора — Іоанн Кантакузин був відомим полководцем і навіть

Імператором, але згодом був змушений зріктися престолу, постригтися у ченці. У

Монастирі Кантакузин написав “Історію”, намагаючись дотримуватись

Аристотелівської традиції, обіцяючи читачеві подати правду “без гніву і

Пристрастей”. Насправді ж твір був спробою виправдатись перед нащадками, довести

“чистоту” своїх намірів.

Історики останнього століття Візантійської імперії (ХV ст.) пережили її

Падіння і завоювання турками. У своїх творах вони жалкували за блискучим

Минулим імперії, аналізували причини її занепаду. Більшість зверталися до

“священої” історії, вбачаючи волю провидіння у “покаранні” поганих правителів

Імперії, що занапастили добру справу. Мало хто з мислителів нав’язував до античної

Традиції. Так, афінський аристократ Лаонік Халконділ — знавець античної

літератури й послідовник історичного методу античних авторів у творі “Історія”

подав нарис всесвітньої історії від Ассирії до Візантії. Причини занепаду останньої

Він бачив у присуді долі за гріхи ромеїв та їх бездарних правителів. Його погляду