Із зарубіжної літератури та методики навчання

Напрям підготовки: 6.020303 Філологія (мова та література англійська)

ОКР: бакалавр

Питання з історії зарубіжної літератури

1. «Робінзон Крузо» Д.Дефо як реалістичний просвітницький роман.

Просвітництво - це ідейно-естетичний рух, важливий етап розвитку європейської ідеології та культури (зокрема - літерату­ри) кінця XVII - початку XIX століття.

Так, на початку XVIII століття виникає література рококо (т.зв. "легка" або салонна поезія, гривуазні казка і повість тощо), яка за самим своїм духом протистоїть філософічно-суспільному пафосові Просвітництва, і тому її (літературу рококо) просвітницькою літера­турою не вважають. Отже, не всю літературу доби Просвітництва називають літературою просвітницькою.

Вже сам корінь слова "просвітництво" (від "світло") вказує на ма­гістральний напрямок діяльності його представників

- розвіюва­ти темряву незнання і навігластва,

- освічувати, виховувати лю­дину і людство,

- озброювати їх науковими знаннями,

- робити розу­мнішими, "філософічнішими".

Тож недаремно найвидатніші пись­менники тієї доби часто були водночас і видатними філософами.

Початком доби Просвітництва вважається поява роботи англійсь­кого філософа Джона Локка "Дослід про людський розум" (1691). Особливо революційною на той час була така думка з цієї роботи: "Віра не може мати силу авторитету перед ясними і очевидними приписами розуму ”

Тому закономірною є друга назва доби Просвітництва - доба Ро­зуму, і саме тому слово "розум" стало ключовим уже в самих назвах як наукових, передусім філософських (згадана робота англійця Дж. Локка; "Нові досліди про людський розум" (1710) німця Г.Лейбніца, "Про розум" (1758) фра­нцуза К.Гельвеція, "Критика чистого розуму" (1781), "Критика прак­тичного розуму" (1788) німця І.Канта тощо), так і художніх (напри­клад, "Горе от ума" росіянина О.Грибоєдова) творів європейських просвітителів. Навіть система жанрів літератури тієї доби відбила цю увагу письменників до науки, філософії: саме тоді особливого розкві­ту набула філософська повість (саме так визначають жанр, напри­клад, Вольтерового "Простака").

Отже, переважаючим пафосом, духом і підґрунтям ідеології Про­світництва була безмежна та щира віра в перетворюючу і всеперемагаючу силу людського розуму й освіти, у неминучість настання т.зв. "царства розуму". Саме у цій вірі коріниться і домінуючий настрій тієї доби - оптимізм, радісне світосприй­няття.

Чи не найважливішою в добу Просвітництва була ідея рівності усіх людей від наро­дження. Однією з її іпостасей було проголошення рівності релігійної Так, герой філософській повісті Вольтера «Простак» Гурон у Бастилиї зустрічається з янсеністом (релігійним опонентом пануючо­го у Франції католицизму) Гордоном, який зображений з великою симпатією, а ось єзуїт, отець Ту-а-Ту (Тут-і-Там, тобто "і вашим, і на­шим", "до послуг усіх") є відверто сатиричним образом (див. розділ Ш).

Значно продуктивнішою в літературі була ідея соціальної рівно­сті, втілена, зокрема, в комедії француза Бомарше "Весілля Фігаро", головний герой якої, плебей Фігаро, заявляє, що, якби аристократи застосували до себе ті вимоги, які вони висувають щодо своїх слуг, то він не певен, що хоча б половина панів була б гідна стати слугами.

Надзвичайно продуктивною і важливою була ідея національної рівності. Так, у народній драмі Фрідріха Шіллера "Вільгельм Телль" зображена національно-визвольна боротьба швейцарців про­ти австрійського ярма. За переконанням просвітителя Шіллера, швейцарці мали право обирати, жити їм у складі імперії, чи виокре­митися з її складу, бо вони мали однакові з австрійцями права на сво­боду та національне самовизначення.

Вельми актуальною для тієї доби була також ідея расової рівно­сті. Наприклад, у романі англійця Даніеля Дефо "Робінзон Крузо" з великою симпатією зображено тубільця П'ятницю, і це в той час, коли процвітала работоргівля, і тисячі "робінзонів" ловили, катували, вбивали і продавали в рабство мільйони "п'ятниць"

Для просвітителів однією з центральних була опозиція "природа" (як правило, зі знаком "плюс"') - "цивілізація (часто зі знаком "мінус")". Більшість просвітників вважали, що за природою, від наро­дження, людина гарна, а псує її суспільство, яке влаштоване нерозум­но, нераціонально, тобто, знову-таки, протиприродньо. Оцей ідеал людини, не зіпсованої цивілізацією, отримав назву, яка тоді ж стала терміном, одним із центральних понять Просвітництва -"природня людина".

Суміжною згаданій є важлива опозиція Просвітництва «природне право» - «суспільна угода». Вперше думку про "суспільну угоду, договір" висловив уже згаданий Джон Локк у трак­татах "Про правління" (1690). Згодом це вчення Локка було викорис­тане у роботі "Про суспільну угоду" (1762) Ж.Ж. Руссо і в ідеях Вели­кої французької революції 1789 року. Просвітники чудово розуміли, що "жити в суспільстві і бути незалежним від суспільства неможливо", що іноді індивідові (який пере­буває у "природньому стані") треба обмежити свої права і свободи задля блага більшості членів суспільства, а "справедливість і дотри­мання законів є принципами, з якими погоджується більшість лю­дей"^.

Наступною ключовою ідеєю Просвітництва була ідея просвічено­го монарха. Просвітники не лише пропагували можливості людсько­го розуму, але й на ділі застосовували їх, їхні раціоналістичні побудо­ви були напрочуд логічними і прагматичними.

Просвітники прийшли до ідеї просвіченого монарха: найоптимальніше починати просвіту народу з просвіти монарха (короля, царя, шаха тощо). Але прагнення просвічувати людей, звичайно, не обмежувалося виключно вінценосними особами. Звичайно, були роздуми й проте, як виховувати широкі народні маси. І найоптимальнішим, найефе­ктивнішим засобом просвіти, виховання людей просвітники вважали літературу.

 

Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального сус пільства. Інтелектуальні представники її проповідували со­ціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і гро мадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "іс тинного" людського суспільства. Тим самим новітні посту лати спричинили надлам старої феодальної організації.

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, зга дувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін "просвітництво" використовують ідеологи Про світництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784 р.).

Разом з філософами-просвітителями прогресивні письменники закликали до розвитку суспільства, заснованого на приватній власності, свободі торгівлі та промисловості. Найбільш радикальні автори висували ідеї рівності людей в правах, піднімалися вище верствової обмеженості та не­рідко висловлювали ідеї, популярні в широких народних масах. Одним з найбільш відомих англійських письменників цієї доби був Даніель Дефо (1660—1731 рр.), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися передсуди та пихатість англійської аристо­кратії. Небачену славу приніс йому роман «Робінзон Крузо». Неперехідна цінність цього твору полягає у прослав­ленні сміливого пошуку і відкритті нових земель, возвели­ченні мужності, наполегливості, людської праці та винахід­ливості, відважної боротьби з небезпекою.

Чи не найважливішою в добу Просвітництва була майже аксіоматична зараз, але революційна тоді ідея рівності усіх людей від наро­дження. Однією з її іпостасей було проголошення рівності релігійної. Так, герой філософській повісті Вольтера "Простак" Гурон у Кастилії зустрічається з янсеністом (релігійним опонентом пануючо­го у Франції католицизму) Гордоном, який зображений з великою симпатією, а ось єзуїт, отець Ту-а-Ту (Тут-і-Там, тобто "і вашим, і на­шим", "до послуг усіх") є відверто сатиричним образом.

Вольтер оцінює людське життя з точки зору розуму й здорового глузду, нічого не сприймаючи на віру, все піддаючи сумніву. Показові його повісті “Задіг,або Доля” (1748 р.), “Кандід, або Оптимізм” (1759 р.), “Простак” (1767 р.), у яких, міркуючи про недосконалість сівту й тривкість у ньому зла, мріючи про ідеальну державу Ельдорадо, він розкриває соціальний зміст злого, санкціонованого релігією, узаконеного беззаконня. Авторитет Вольтера як письменника, психолога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяжним і довгочасним. Його ідеї великою мірою визначили ідеологічну палітру Великої французької революції, яка вшанувала його пам’ять величезним постаментом, складеним із каміння зруйнованої Бастілії над могилою письменника в Пантеоні.

„Робінзон Крузо” Д. Дефо як реалістичний просвітницький роман.

Просвітництво - це ідейно-естетичний рух, важливий етап розвитку європейської ідеології та культури (зокрема - літерату­ри) кінця XVII - початку XIX століття.

Вже сам корінь слова "просвітництво" (від "світло") вказує на ма­гістральний напрямок діяльності його представників

- розвіюва­ти темряву незнання і навігластва,

- освічувати, виховувати лю­дину і людство,

- озброювати їх науковими знаннями,

- робити розу­мнішими, "філософічнішими".

Найбільшого свого розвитку просвітницький реалізм досяг в Англії. Там з’являється принципово відмінна від традиційної придворно-аристократичної аудиторії аудиторія масова, з новими вимогами та естетичними смаками. Складається вона переважно з представників так званого третього стану, які жадали бачити в мистецьких творах реалії життя. Це зумовило той факт, що саме в Англії просвітницький реалізм став провідним напрямком художньої творчості. Основоположник англійського просвітницького роману Даніель Дефо. Його знаменитий твір "Робінзон Крузо" - роман-притча, гімн праці, ясного людського розуму. Йому властиві всі риси ідеального буржуазного героя. Ідея робінзонади проходить через весь цей твір. Композиція включає чотири частини оповідання. Особливу популярність роману надала його мова - проста, розмовна. Робінзон проводить на острові 28 років і зберігає повну ясність і тверезість розуму, оскільки з ним весь досвід людства. Віра у те, що всі люди народжуються рівними і вільними, віра через освіту і виховання, віра в людський розум - ось, що затверджує Дефо своїм твором. Розуміння людини як такої, що живе за законами природи, стало відправним моментом раціоналізму в його помірковано критичному варіанті. Вельми актуальною для тієї доби була ідея расової рівно­сті (ідея рівності усіх людей від наро­дження). Наприклад, у романі англійця Даніеля Дефо "Робінзон Крузо" з великою симпатією зображено тубільця П'ятницю, і це в той час, коли процвітала работоргівля, і тисячі "робінзонів" ловили, катували, вбивали і продавали в рабство мільйони "п'ятниць". В романі відчувається також опозиція "природа" (як правило, зі знаком "плюс"') - "цивілізація (часто зі знаком "мінус")". Звичайно, значення слова '"природа" в цім контекс­ті зовсім не обмежувалося поняттям на кшталт 'зелені насадження'. Це швидше 'первісний, не зіпсований цивілізацією стан людини й людства'. Більшість просвітників вважали, що за природою, від наро­дження, людина гарна, а псує її суспільство, яке влаштоване нерозум­но, нераціонально, тобто, знову-таки, протиприродньо. Оцей ідеал людини, не зіпсованої цивілізацією, отримав назву, яка тоді ж стала терміном, одним із центральних понять Просвітництва -"природня людина".

Тому, хоча першим у світовій літературі образом природньої Людини вважається дикун П'ятниця з роману Дефо "Робінзон Крузо", поняття "природня людина" зовсім не обмежується значенням 'лю­дина, що виросла на природі» що не зазнала впливу цивілізації (хоча мо­же включати й це значення).

Відчувається у романі ідея природної релігії – єдиною книгою яку читав Робінзон була Біблія.

«Робінзон Крузо» – найхарактерні­ший твір просвітницького раціоналізму в Англії. Опинившись на безлюдному острові, герой сприймає довколишню реальність як закономірну даність, розумну і непо­рушну у своїй основі; а своє завдання бачить у тому, щоб інтег­руватися в цю даність на правах її окремого, але закономірного елемента. Природа — це втілення універсального розуму, з яким людина мусить узгодити свій індивідуальний розум.

1. Загальна характеристика творчості Е. А. По (на матеріалі поезії «Крук», новел «Золотий жук» або «Маятник і провалля»).

Зар лит 19 ст.

1. Ідейно-художні особливості творчості Вольтера. Загальна характеристика філософської повісті «Простак».

Загальна характеристика Просвітництва як ідейного руху у комплексі філософських ідей та художніх принципів (на матеріалі творів «Робінзон Крузо» Д. Дефо або «Простак» Вольтера).

Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального сус пільства. Інтелектуальні представники її проповідували со­ціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і гро мадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "іс тинного" людського суспільства. Тим самим новітні посту лати спричинили надлам старої феодальної організації.

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, зга дувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін "просвітництво" використовують ідеологи Про світництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784 р.).

Разом з філософами-просвітителями прогресивні письменники закликали до розвитку суспільства, заснованого на приватній власності, свободі торгівлі та промисловості. Найбільш радикальні автори висували ідеї рівності людей в правах, піднімалися вище верствової обмеженості та не­рідко висловлювали ідеї, популярні в широких народних масах. Одним з найбільш відомих англійських письменників цієї доби був Даніель Дефо (1660—1731 рр.), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися передсуди та пихатість англійської аристо­кратії. Небачену славу приніс йому роман «Робінзон Крузо». Неперехідна цінність цього твору полягає у прослав­ленні сміливого пошуку і відкритті нових земель, возвели­ченні мужності, наполегливості, людської праці та винахід­ливості, відважної боротьби з небезпекою.

Чи не найважливішою в добу Просвітництва була майже аксіоматична зараз, але революційна тоді ідея рівності усіх людей від наро­дження. Однією з її іпостасей було проголошення рівності релігійної. Так, герой філософській повісті Вольтера "Простак" Гурон у Кастилії зустрічається з янсеністом (релігійним опонентом пануючо­го у Франції католицизму) Гордоном, який зображений з великою симпатією, а ось єзуїт, отець Ту-а-Ту (Тут-і-Там, тобто "і вашим, і на­шим", "до послуг усіх") є відверто сатиричним образом.

Вольтер оцінює людське життя з точки зору розуму й здорового глузду, нічого не сприймаючи на віру, все піддаючи сумніву. Показові його повісті “Задіг,або Доля” (1748 р.), “Кандід, або Оптимізм” (1759 р.), “Простак” (1767 р.), у яких, міркуючи про недосконалість сівту й тривкість у ньому зла, мріючи про ідеальну державу Ельдорадо, він розкриває соціальний зміст злого, санкціонованого релігією, узаконеного беззаконня. Авторитет Вольтера як письменника, психолога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяжним і довгочасним. Його ідеї великою мірою визначили ідеологічну палітру Великої французької революції, яка вшанувала його пам’ять величезним постаментом, складеним із каміння зруйнованої Бастілії над могилою письменника в Пантеоні.

 

У 1767 р. Вольтер створює повість “Простак “. Тут вперше у філософській прозі він переносить дію із екзотичних країн до Франції. Людина, яка здатна “сприймати всі предмети в неспотвореному вигляді, гурон за вихованням, француз за народженням опиняється в середовищі французького дворянства та духовенства XVIII ст., де панують беззаконня, шпигунство, доноси, релігійні переслідування, корупція королівської адміністрації. Проводячи Простака через кола пекла, що іменуються цивілізованими стосунками, Вольтер за допомогою усіх відтінків комічного піддає критиці політику, релігію, шлюб, науку. Найголовніші риси головного героя - здоровий глузд і відвертість. Простак робить вчинки, які прийнятні з погляду природи, але суперечать моралі французького суспільства, представники якого вважають його досить дивним і навіть небезпечним. Чим глибше Простак знайомиться з французькою дійсністю, тим драматичнішим стає його конфлікт з нею. Поступово він розуміє, що навіть Біблію, джерело мудрості й добра, використовують як виправдання брехні, лицемірства, фарисейства, релігійних конфліктів. Чиста душа Простака опирається фальші людських стосунків, тоді як інші й не помічають її.

Чим глибше Простак знайомиться з французькою дійсністю, тим драматичнішим стає його конфлікт з нею. Безпосередньо виказавши своє ставлення до гугенотів, він потрапляє за доносом шпигуна у в’язницю, з якої його рятує ціною своєї честі кохана. Простак здобіває освіту і культурні манери, але це вже інша людина. Він змушений примиритися зі злом ціною великих втрат: гине чарівна Сент-Ів, жертвуючи честю задля порятунку коханого, мудрий Гордон знаходить тепле містечко в каламуті несправедливого світу, сам Простак теж влаштовується відповідно до своїх здібностей та родоводу.

Вольтер послідовно розвиває головну ідею Просвітительства - ідею “природної людини, доводячи, що такій людині немає місця в суспільстві, до краю спотвореному “законом умовним”.

Ідейний зміст повісті Вольтера - згубний вплив суспільства на “природну людину”, що і зумовило складність, багатогранність образу Простака, який протистоїть цивілізації, а не захоплюється нею. Душа героя проста і щира, не позначена тавром лицемірства, прагне гармонії з собою та людьми. Про смисл діяльності Вольтера Віктор Гюго сказав так: “Боротися проти фарисейства, викривати лицемірство, тиранію, узурпацію, брехню, забобони, марновірство, зруйнувати храм, щоб звести новий, тобто замінити брехню істиною, нападати на жорстокість суду, нападати на кровожерливе духовенство, узяти батіг і вигнати усіх торговців зі святилища, вимагати спадщини для позбавлених неї, захистити слабких, бідних, пригнічених, боротися за переслідуваних і пригноблених — ось війна Ісуса Христа. І хто ж та людина, котра вела цю війну? Вольтер!”

Погляди Вольтера близькі до філософських позицій одного з найвидатніших українських мислителів - Григорія Сковороди, творчість якого 50-80 рр. XVIII ст. (”Сад божественних пісень”, “Байки права”) має певні елементи “природного права”. Він утверджує вирішальне значення свободи для формування особистості, його гуманістичні ідеали базуються на моральних цінностях християнства, але так само як і Вольтер, український філософ протестує проти зловживань церковників і зовнішніх обрядових нашарувань. Ідеї Вольтера мають загальнолюдське значення. Вони не зникли разом із XVIII ст., а продовжують залишатися актуальними в наші дні.

1. Загальна характеристика класицизму як літературного напряму ХУІІ століття (на прикладі творів П. Корнеля «Сід» або Ж. Расіна «Федра»).

Класицизм сформувався у Франції і звідти поширився у країни Європи. Історичним ґрунтом класицизму був абсолютизм, в якому люди того часу бачили запоруку миру, злагоди.

Державу більшість митців того часу сприймала як втілення розуму нації. Тому служіння державі та її символу — королю — стає для багатьох письменників виконанням громадянського обов’язку, що лежить вище за особисті інтереси.

Провідним жанром літератури класицизму стає трагедія. По-перше, тому, що вона давала змогу поставити проблеми, які хвилювали сучасників: громадянський обов’язок і особисті інтереси, розум, обов’язок і почуття, пристрасті. По-друге, театр відігравав важливу роль у формуванні суспільної думки, виставу дивилася велика кількість людей, ідея талановитої п’єси могла захопити глядача. Невипадково дія трагедій, за правилами класицистів, повинна була розгортатися в давні часи, в далекій країні, щоб конкретне життя, знайоме глядачам, не заважало їм сприймати ідею твору.

Найвищого розвитку класицистична трагедія досягла у творчості французьких драматургів П’єра Корнеля і Жана Расіна. Вони зосередили свою увагу на розкритті складних моральних проблем. Основою формування особистості вони вважали заповіді Біблії, проте життя часто висуває проблеми, вирішити які мусить лише сама людина. Основний конфлікт, який розглядають класицистичні драматурги, — це конфлікт між пристрастями і розумом, здоровим глуздом, обов’язком.

П’єр Корнель у трагедії «Сід» розкриває конфлікт між почуттями й обов’язком. Родріго Сід і Хімена кохають один одного, але герой, захищаючи честь свого батька, вбиває батька коханої. Драматург показує складний внутрішній світ героїні, яка відповідно до родинного обов’язку повинна ненавидіти Родріго, але вона не може зректися кохання. Конфлікт героїні Корнель вирішує за допомогою традиційного на той час прийому: тільки втручання короля, його дозвіл звільняють Хімену від необхідності помсти. Але Корнель показує, що такий складний конфлікт не може бути вирішений механічно, вольовим рішенням короля. Протиріччя в душі Хімени продовжують жити. Саме за це Французька Академія засудила цю п’єсу Корнеля.

У трагедії Расіна «Федра» теж розкривається конфлікт між почуттями й обов’язком. Федра, жінка царя Тесея, кохає свого пасинка Іпполіта, а той, у свою чергу, полонянку Арікію. Цар Тесей залишає свою родину й бере участь у військовому поході, невдовзі приходить звістка про його загибель. Тепер Федра може освідчитись Іпполіту. Але той розкриває таємницю свого кохання й сподівається, що після смерті батька він зможе одружитися з полонянкою. Та несподівано повертається цар Тесей. Моральна проблема, яка стоїть перед героями, потребує вирішення: герої не хочуть брехати царю, чоловіку, батькові, але правди сказати не можуть. Душа Федри — це справжнє бойовище для боротьби почуття і обов’язку, нарешті вона не витримує й розповідає правду, що і призводить до трагічного фіналу: всі герої гинуть.

Трагедія класицизму відкрила нові можливості театрального мистецтва зосередити увагу глядачів на внутрішньому світі героїв.

1. Творча історія, проблематика та система образів філософської трагедії Гете «Фауст».

6. Створюючи «Фауста», Гете скористався сюжетом німецької народної легенди про доктора Фауста. Лікар і алхімік Йоганн (у Гете — Генріх) Фауст дійсно жив у першій половині XVI століття. Легенда говорить про нього як про видатного мага й чарівника, якому були підвладні потойбічні сили, за що його очікувала в пеклі розплата. За переказом, його задушив диявол, що сталося близько 1540 року. У 1587 році у Франкфурті-на-Майні книго-друкар Йоганн Шпис видав книгу, на титулі якої значилося: «Історія про доктора Иоганна Фауста, прославленого чарівника і чорнокнижника. Про те, як він на договірний термін продався дияволу, які дивовижні пригоди він за цей час побачив, сам розпочинав і випробовував, поки не посіла його, нарешті, кара. Складено на основі його власних, ним залишених творів. Зібрано і підготовлено до друку для щиросердого повчання усім недовірливим, самовпевненим людям. Хай буде їм це страшним прикладом, що відвертає повчанням...». Народна легенда була перевидана в 1589 році, а в 1593 році оповідь було доповнено життєписом Вагнера — учня Фауста. Вагнера ми бачимо безпутним волоцюгою, який опанував таємниці магії, а після смерті Фауста успадкував його багатство.

Німецька народна легенда перекладалася і видавалася в Англії, Голландії і Франції. Англійський драматург Христофор Мар-ло (1564—1593) використав сюжет для своєї трагедії «Трагічна історія доктора Фауста». До сюжету про Фауста зверталися незадовго до Гете Клінгер і Лессінг.
Поступово легенда про доктора Фауста стала настільки популярною, що її виконували на сцені. Одну з таких вистав Гете побачив у дитинстві. Так відбулося знайомство поета з Фаустом і Мефістофелем.
Гете суттєво змінив і доповнив сюжет новими персонажами і подіями. Створюючи образ Фауста, Гете на своїй власній долі в першій частині показав здійснення всіх можливих бажань людини, а в другій частині — безмежні можливості всього людства.

Однак, з погляду Гете, максималістське здійснення вільної волі спричиняє трагедію. У першій частині гонитва героя за насолодами обертається загибеллю героїні. У другій частині трагедією обертається прагнення героя вдосконалити природу, внести свої прагматичні виправлення у світобудову.
За авторським визначенням, «Фауста» було створено у жанрі трагедії. Однак у цілому твір не розрахований на сценічне втілення. У «Фаусті» поєднуються епос, лірика, драма. За багатьма жанровими ознаками він близький до поеми.

«Фауст» відкривається «Присвятою», написаною октавами. Чотири восьмирядкові строфи відтворюють момент повернення автора до заповітного задуму. Минула чверть століття відтоді. як почалася робота над трагедією, перших слухачів уже не стало, і це надає «Присвяті» елегійного настрою.
У «Пролозі в театрі» відтворюються спостереження Гете. який керував багато років Веймарським театром. Директор театру, поет і Комічний актор, кожен на свій лад тлумачать своє розуміння мистецтва. Директор мріє, щоб публіка валила валом у театр. Поет нехтує юрбою, він спрямований до надзоряних ви сот, а Комічний актор заради оплесків готовий розважати глядача. У кожного з них своя правота, диспут триває недовго. Дирек тор нагадує, що зараз почнеться вистава.

У «Пролозі на небесах» виникає зав'язка трагедії. У парі, укладеному Мефістофелем із самим Господом, суперечка йде про людину, про її чесноти, муки й радощі, про задоволення і розчарування. Предмет спору — людина, а людина ця — Фауст.

Доктор Фауст з'являється перед читачем у готичному кабінеті. Прожито велике життя, засвоєно багато різноманітних знань, але істина залишилася недоступною. Фауст розчарований. Він на грані самогубства, і тільки великодній спів утримує його від гріховного вчинку.

У Фаусті Гете з самого початку підкреслює найважливіші властивості людської натури: незадоволеність досягнутим і спрямованість до ідеалу. Заради того щоб прожити життя заново, людина закладає душу дияволу. В обмін Мефістофель дарує Фаусто-ві молодість, і починається їхнє спільне сходження до повсякденного життя. «Фауст» — це не тільки філософська трагедія, що оперує абстрактними поняттями, це й зображення конкретного реального життя Німеччини. Важливе місце в контексті посідають народні сцени, позначені лірикою і гумором: «Коло міських воріт», «Погрібець Ауербаха», сцена з Мартою.
З надр народного життя постає й образ Маргарити. Фауст уперше зустрічає Гретхен, коли вона виходить із церкви. Вона благочестива й скромна, у неї с почуття гідності, вона довгий час не піддається диявольським хитруванням Мефістофеля. Сили нерівні. Фауст дарує їй коштовності, сусідка Марта, за напучуванням Мефістофеля, діє як досвідчена звідниця.

Трагедія Маргарити полягає у злочині, вчиненому несвідомо й переконано взятої на себе за свою провину відплати. Незважаючи на благання Фауста, вона відмовляється залишити в'язницю. Велич Маргарити в тому, з якою гідністю вона бере на себе сувору кару.
Фауст, який прагнув ощасливити Маргариту, став причиною її загибелі. Та чи винен він? Він винний, якщо дивитися на нього як на звичайну людину. Але він — символ людства, герой і героїня належать до різних світів. Щастя з Маргаритою для Фауста було б передчасним і неможливим, як зупинка на шляху в нескінченність.

У другій частині мандрівка Фауста продовжується, але тепер він подорожує не тільки в просторі, але і в часі, свавільно блукаючи епохами. У другій частині трагедії, чергуючись, змінюються два історичних періоди: середньовіччя й античність. Гете створює безліч образів-символів, черпаючи їх з легенд і міфів, а також із власної безмежної фантазії.

При дворі німецького імператора Фауст виступає в ролі найближчого радника, у чому, ймовірно, позначився життєвий досвід самого Гете і його просвітительські ілюзії. Імперія розорена, у країні панують хаос і розруха. Мефістофель підказує, що почати треба з випуску паперових грошей під заставу земних багатств, але це остаточно приводить країну до краху. Сила таланту Гете не в конкретиці зображення історичного моменту, а в узагальнюючій символіці.

Символічна й любов Фауста до Єлени Прекрасної. Чи врятує краса людство? У захопленні Фауста Єленою Гете відтворив свідоме прагнення людини до ідеалу. Але щастя Фауста недовговічне, воно руйігується, як зникає міф, коли в нього вторгається історична правда. В епізоді з Єленою відбився і певний етап духовного розвитку Гете, пов'язаний із захопленням античністю у час «веймарського класицизму». В образі Евфоріона — сина Фауста й Єлени — Гете показав Байрона та його загибель у Греції.

Повертаючись до середньовіччя, він бачить, що Європа охоплена новими битвами. Але Фауст не воїн, він творець. У нього виникає план відвоювати частину суші й моря. Глобальна мета в його очах виправдовує загибель тих, хто перешкоджає йому. Ціна утопії — життя двох старих, Филемона і Бавкіди, хатина яких заважає будівельним роботам. їхня смерть на совісті Фауста. Але й самого Фауста чекає сумний фінал. Він сліпий і не бачить того, що замкнутий у полоні Турботи, але він не скорився, не зупиняється навіть в останню хвилину. Душа Фауста врятована, адже життя його спливло у прагненні до нескінченного. Але в мить свого вищого прозріння Фауст зображений сліпцем. Навряд чи це можна вважати випадковістю. Гете був реалістом і нікому не хотів нав'язувати думки, що грандіозне видіння Фауста десь на землі вже стало реальністю.
«Фауст» Гете, найвеличніший художній пам'ятник світової культури, зберігає свою актуальність і в наші дні. Високий гуманізм, творчий пошук, поезія труда та пафос творення, що прославлені у найвизначнішій трагедії, безмежна віра у краще майбутнє, роблять її близькою всьому людству, яке бореться за свободу та щасливе майбуття народів. У цьому — глибокий життєстверний гуманізм поеми.

1. Провідні жанри і проблеми французької прози ХІХ століття.

Французький романтизм сформувався пізніше, ніж англійський і німецький. Статус загальнонаціонального явища він набув лише у 20-х рр. ХІХ ст. Каталізатором розвитку романтизму завжди ставав розвиток буржуазних настроїв у суспільстві. На заміну феодальним, релігійним цінностям прийшли цінності інші. Відмовившись від суворого давнього Бога, люди післяреволюційної епохи створили нового кумира – грошового, який ніяким чином не міг задовольнити художньо налаштовані душі. Так було в Англії на початку індустріальної революції, так було в Німеччині, де геніальна особистість вимушена була усамітнитися, відгородити себе від світу філістерів. Ставлення до буржуа у Франції на початку ХХ ст. було іншим: там буржуа виступили революційною силою, вони проливали кров на барикадах, героїчно руйнуючи жорстокий світ абсолютизму. Тому на відміну від англійського і німецького, французький романтизм не відмовлявся від реальності, навпаки - він її стверджував як реальність героїчну. Мова йшла про сучасне суспільство і сучасного героя. Романтичні ідеї Франції навіть не припускали відокремленості художника від сучасності, яка була романтичною сама по собі. Жермена де Сталь, Шатобріан, Костан, Балланш, Сенанкур, не дивлячись на критику спадщини “філософів” (так у Франції насмішливо називали просвітників) наслідують Вольтеру, Дідро і Руссо у плані активного втручання у життя силою публіцистичного слова. Вони пишуть трактати про політику, про суспільну мораль, про ставлення літератури до суспільних установ. І ця заінтересованість у злобі дня не залишить французький романтизм ніколи. До політики прийде навіть “серафічний” Ламартин, корифеї французького романтизму Гюґо і Жорж Санд будуть постійно виступати як політичні і соціальні художники, створять жанр соціального роману. Хоча на пізньому етапі розвитку саме французький романтизм зробить ґрунт для виникнення напрямку “мистецтва заради мистецтва” (Бодлер, Леконт де Ліль, Флобер, Ґотьє), який в свою чергу виступить живильним середовищем для розвитку новітніх напрямків в поезії. Головною метою французького романтизму було знищення тиранічних правил і табу “класичного віку”. Художники-романтики намагались довести французькій публіці: мірилом “доброго смаку” можуть бути і народне мистецтво, і героїчна сучасність, а не тільки застарілі класицистичні нормативи. Традиційне для німецьких і англійських романтиків тяжіння до ірраціонального проявилося в колі французького романтизму лише “на периферії” (деякі твори Нодьє, Ґотьє), але воно завжди було спровокованим німецькими або англійськими моделями і мало раціональне пояснення. Фантастичне і позареальне взагалі не є притаманним французькому духу, який завжди схилявся до раціонального осмислення дійсності. Єдиною широко розкритою містичною тематикою у французькому романтизмі була тематика християнська (Шатобріан, Ламартин). Але християнська міфологія теж набула інтересу до соціального життя. Апологія християнства в творчості Шатобріана виникла як реакція на антиклерикалізм просвітників, яких звинувачували у жахах Великої Французької революції, як осмислення з релігійних позицій феномену Наполеону, і модіфікувалась вже у творчості Жорж Санд і Гюґо у тяжіння до утопічних соціалістичних програм (сен-симонізм).

Віктор Гюґо – найавторитетніший з французьких романтиків, вождь французького романтизму і його теоретик. Він народився у досить дивній родині: батько, селянин за походженням, під час революційних подій став наполеонівським генералом, мати походили з давнього аристократичного роду. Батьки розлучилися, коли Віктор був дитиною. Мати виховала сина у дусі католицизму і роялізму. В своїх перших поезіях юнак проклинав Наполеона і оспівував династію Бурбонів. В 14 років він записав у щоденнику: “Хочу бути Шатобріаном або ніким”. Творчий шлях Гюґо умовно розділяється на три періоди: перший (1820 – 1850) – реформа французької поезії, створення національної теорії романтизму, ствердження романтичного театру, ствердження французького історичного роману;

другий (1851 – 1870) – створення соціально-романтичного роману, граничне загострення політичних мотивів у ліриці;

третій (1870 – 1885) – осмислення революційного шляху Франції, загострення трагічного забарвлення творчості.

 

В XIX веке во Франции, как и в других странах Европы, литература вступила в новый период своего развития. До этого времени книги были доступны сравнительно небольшой части образованных людей. Лишь отдельные выдающиеся произведения (роман Рабле «Гаргантюа и Пантагрюэль») становились достоянием народа. В послереволюционную эпоху активность народных масс и значительный прогресс в образовании привели к тому, что не только великие произведения эпохи, но и творчество многи