Постулати теорії естетизму О. Уайльда та їхня інтерпретація в романі «Портрет Доріана Грея». (повтор 18 вопрос)

1. «Батько трагедії» Есхіл. Проблематика, система образів, літературне відлуння трагедії «Прометей прикутий».

Есхіл (бл. 525-бл.456 рр. до н.е.) народився в аристократичній сім'ї в аттичному селищі Елевсині (за іншими відо­мостями - в Афінах). На його віку відбулося багато бурхливих суспі­льно-політичних подій. Особливо важливим є те, що він брав участь у всіх найважливіших битвах під час греко-перських воєн: і при Мара­фоні (490 р. до н.е.), і при Платеях (479 р. до н.е.), і у відомій морській битві при Саламіні (480 р. до н.е.).

Вперше Есхіл-драматург виступив у 500 р. до н.е., та лише через 16 років йому усміхнулася фортуна - він став переможцем на традиційних драматургічних змаганнях.

Есхіл написав приблизно 80 трагедій, але до нашого часу дійшло лише сім.

Як драматург, Есхіл був міцно пов'язаний із традиціями героїчно­го епосу і хорової лірики. Його трагедії були, власне, ще не драмами, а більш-менш суцільними епізодами героїчних легенд. Головне місце в них було відведене ліричним та епічним пісням хору, не було розви­тку характерів, а лінія драми зламувалася лише один раз. Перейнявши досить приміти­вну форму мистецтва, Есхіл фактично започаткував класичну грецьку трагедію, отримавши почесне прізвисько "батька трагедії". Зокрема, його величезною заслугою є те, що він уперше увів до вистави другого актора. Відомо також, що саме Есхіл удосконалив театральне дійство ще й суто технічно, почавши інтенсивно застосо­вувати різноманітні машини тощо.

Трагедія Есхіла "Прометей закутий" Образ тираноборця Прометея назавжди здобув почесний епітет "вічний". Відомо, що видатну українську поетесу Лесю Українку компліме­нтарно називали "донькою Прометея". Прометея звільнив Геракл, а Христос воскрес.

Прометей був єдиним з-поміж титанів, який колись допоміг Зевсові, своєму двоюрідному братові, у боротьбі за владу. І ось тепер свого колишнього благодійника володар Олімпу наказав прикувати до скелі. Слід зауважити, що це не характерний для Есхіла поворот, бо в інших його творах образ Олімпійця виведено з шанобливою повагою. І саме таке змалювання несправедливого й невдячного владаря поси­лює антидеспотичний пафос трагедії. Для людства Прометей зробив: навчив будувати житло, а не жити в норах і печерах; пояснив чергування пір року і закони астрономії; навчив математики та письма; дав їм (творчу) пам'ять; навчив розумно використовувати силу тварин і вітру; показав можливості медицини; навчив передбачати майбутнє, тлумачити сновидіння і різно­манітні прикмети; навчив не лише правил жертвоприношення, а й передбачати майбутнє за тельбухами жертовних тварин і паланням жертовно­го вогню; показав і навчив використовувати підземні природні скарби. Прометей - просвітите­ль.

Вважається, що трагедія "Прометей закутий" - це єдина вціліла частина трилогії Есхіла про Прометея. Першою ж частиною, буцімто, була трагедія "Прометей-вогненосець".

Мотив божественного вогню, який освітив шлях людству, хви­лював багатьох послідовників Есхіла, зокрема - видатного українсь­кого поета XX ст. М.Рильського. Визначальними рисами образу Прометея були: жертовність, альтруїзм, здатність безкорисливо дбати не про себе, а передовсім про інших, до того ж слабших за нього, крім того, Прометей відзначався незламністю, витримкою, го­товністю мужньо зносити, терпіти будь-які, навіть найстрашніші, муки заради ідеї, в правильності якої він переконаний.

У новій європейській літературі інтерес до Есхіла (і Прометея) по­жвавився у XVIII ст., в добу Просвітництва, зокрема в німецьких "буремних геніїв" - штюрмерів (передовсім Гете), яким був близьким як бунтарський дух нескореного Прометея, так і його турбота про "світле майбутнє", прогрес людства. Особливо часто до образу самотнього, стражденного, але неско­реного титана зверталися романтики (Байрон, Шеллі та ін.). В україн­ській літературі XIX ст. Прометея згадують Шевченко, Франко, Леся Українка, XX ст. - Рильський, Тичина та ін.

1. Поняття про акмеїзм, його естетичні засади та художні здобутки представників цієї течії (на матеріалі творчості А. Ахматової).

АКМЕИЗМ (от греч. аkme – высшая степень, вершина, цветение, цветущая пора) – литературное течение, противостоящее символизму и возникшее в начале 20 века в России.

Становление акмеизма тесно связано с деятельностью «Цеха поэтов», центральной фигурой которого являлся организатор акмеизма Н.Гумилев.Современники давали термину и иные толкования: Вл.Пяст видел его истоки в псевдониме А.Ахматовой, по-латыни звучащем как «аkmatus», некоторые указывали на его связь с греческим «acme» – «острие». Термин акмеизм был предложен в 1912 Н.Гумилевым и С.Городецким: по их мнению, на смену переживающему кризис символизму идет направление, обобщающее опыт предшественников и выводящее поэта к новым вершинам творческих достижений. Название для литературного течения, по свидетельству А.Белого, было выбрано в пылу полемики и не являлось вполне обоснованным: об «акмеизме» и «адамизме» в шутку заговорил Вяч.Иванов, Н.Гумилев подхватил случайно брошенные слова и окрестил акмеистами группу близких к себе поэтов. Одаренный и честолюбивый организатор акмеизма мечтал о создании «направления направлений» – литературного движения, отражающего облик всей современной ему русской поэзии.

Как литературное направление акмеизм просуществовал недолго – около двух лет (1913–1914), но нельзя не учитывать его родовых связей с «Цехом поэтов», а также определяющего влияния на судьбы русской поэзии ХХ века. Акмеизм насчитывал шесть наиболее активных участников движения: Н.Гумилев, А.Ахматова, О.Мандельштам, С.Городецкий, М.Зенкевич,В.Нарбут. На роль «седьмого акмеиста» претендовал Г.Иванов, но подобная точка зрения была опротестована А.Ахматовой: «Акмеистов было шесть, и седьмого никогда не было». В разное время в работе «Цеха поэтов» принимали участие: Г.Адамович, Н.Бруни, Вас.В.Гиппиус, Вл.В.Гиппиус, Г.Иванов, Н.Клюев,М.Кузмин,Е.Кузьмина-Караваева,М.Лозинский,С.Радлов,В.Хлебников.На заседаниях «Цеха», вотличие от собраний символистов, решались конкретные вопросы: «Цех » являлся школой овладения поэтическим мастерством, профессиональным объединением. Творческие судьбы поэтов, сочувствующих акмеизму, сложились по-разному: Н.Клюев впоследствии заявил о своей непричастности к деятельности содружества, Г.Адамович и Г.Иванов продолжили и развили многие принципы акмеизма в эмиграции, на В.Хлебникова акмеизм не оказал сколько-нибудь заметного влияния.

Иной характер носил акмеизм А.Ахматовой, лишенный тяготения к экзотическим сюжетам и пестрой образности. Своеобразие творческой манеры Ахматовой как поэта акмеистического направления составляет запечатление одухотворенной предметности. Посредством поразительной точности вещного мира Ахматова отображает целый душевный строй. «В этом двустишии – вся женщина», – отзывалась об ахматовской Песне последней встречи М.Цветаева. В изящно обрисованных деталях Ахматова, по замечанию Мандельштама, давала «всю огромную сложность и психологическое богатство русского романа 19 века». На поэзию А. Ахматовой громадное воздействие оказало творчество Ин.Анненского, которого Ахматова считала «предвестьем, предзнаменованьем, того, что с нами позже совершилось». Вещественная плотность мира, психологический символизм, ассоциативность поэзии Анненского во многом были наследованы Ахматовой.

1. Вергілій. «Енеїда»: творча історія, проблематика, система образів, літературне відлуння (Котляревський). Вергілій і Гомер.

Публій Вергілій Марон народився 15 жовтня 70 року до н. є. в селі Андах, недалеко від міста Мантуї, що у Північній Італії, у родині дрібного землевласника і з дитинства знав, що таке важка праця селя­нина. Любов до рідної землі, повага до селянської праці пізніше допомогли йому написати твори, які, разом з "Енеїдою", обезсмертили його ім'я -"Буколіки"та "Георгіки".

Вергілія цікавила також філософія.

Але за­вдяки заступництву Октавіана Вергілієві повернули все, що забрали. Не можна сказати, що лише за це, але поет звеличив свого захисника у першій еклозі "Буколік". А через рік - у 44 р. до н. є. загинув Цезар, і почався черго­вий спалах громадянської війни. І знову відбулася конфіскація земель. І знову Вергілій залишився бідняком, і знову Октавіан його ви­ручив.

Творча історія „Енеїди”. Окрилений новою перемогою, Вергілій вирішив стати... римсь­ким Гомером. Він задумав грандіозне епічне національне полотно і геніально здійснив свій задум - світ побачив "Енеїду".

Здавна існував переказ про те, що після падіння Трої хтось із її захисників уцілів і заснував нову могутню державу. Згодом ще грецькі історики та літератори визначили цю людину - це був один із другоряд­них героїв "Іліади" - Еней, який дуже сумнівним чином урятувався з Трої.

Римлянам подобався цей сюжет: Троя загинула від греків, але врятувався Еней і заснував Рим (Нову Трою). Але вершиною прагнень було довести походження сво­го роду від самого Енея, який був сином смертного Анхіза й самої Венери, тому в його жилах текла божественна кров. Звичайно, на ви­знання такої генеалогії претендувало багато аристократичних родів, серед них і рід Юліїв, до якого належав Гай Юлій Цезар, а відтак - і усиновлений ним Октавіан, для якого ця легенда була шансом втримати трон. Робота над "Енеїдою" зайняла цілих десять років (з 29 по 19 р. до н.е.), аж до смерті поета. 21 вересня 19 р. до н.е. Вергілій помер.

Гомер і Вергілій. "Енеїді" властива більшість формальних особливостей героїчного епосу. „Енеїда” підкреслено зорієнтована на "Одіссею" й "Іліаду". Вергілій, як і Гомер в "Одіссеї", докладно описує мандри героя по дорозі з Іліону до Італії. Як Одіссей на банкеті у базилевса феаків Алкіноя докладно розпові­дає про свої пригоди, так само Еней на банкеті у Дідони описує заги­бель Трої й тривалі мандри. Як Одіссея не хоче відпускати закохана в нього німфа Каліпсо, так і Енея затримує правителька Карфагена. І Одіссей, і Еней відвідують царство мертвих і повертаються звідти живими, навіть бурі й шквали на морі під час плавання Одіссея й Енся схожі.

Чимало відповідностей можна знайти, зіставляючи "Енеїду" з "Іліадою", І тим і там війна починається через жінок (Єлену й Лавінію). Як Гефест, на прохання Фетіди, зробив Ахіллові щита, так щита Енеєві зробив Вулкан на прохання Венери. В обох по­емах війни, сутички призводять до двобоїв ватажків, і в обох випад­ках перемагають головні герої поем, спочатку вагаючись: вбивати ворога чи по­милувати, але в обох поемах головні герої пригадують, що їхні су­противники вбили їхніх найкращих друзів і помстилися за загиблих, вбиваючи того ж Гектора та Ту­рна. У творах як у Гомера, так і Вергілія велика питома вага "божественної волі", втручання не­божителів у справи смертних.

Між "Іліадою" та "Енеїдою" існує одна суттєва різниця: друга явно політизована, в ній звеличується колишня римська доб­лесть, скромність, честь, давньоримський спосіб життя - основа могутності майбутньої світової держави. Головним героєм "Енеїди" є зовсім не Еней, а Римська Держава.

Відлуння. Перша пародія "Енеїди" - "Перелицьована "Енеїда" (1633) Дж. Лаллі виникла в географічній спадкоємиці Риму - Італії. У Франції дуже популярною була поема П. Скаррона "Перелицьований Вергі­лій" (1648-1653). Франція була щедрою на травестії "Енеїди": "Любов Енея і Дідони" А. Фюретьєра, "Бурлескне пекло" та "Бурлескна Енеїда" Дюфреруа; "Війна Енея в Італії" Барсія; "Смішна Енеїда" Ж. Бребефа та ін.

Пародіювали "Енеїду" й пізніше, і в інших країнах Європи. Але неперевершеним взірцем травестії, яким може пишатися українська література, є "Вергилиева "Энеида", на малороссийский язьік переложенная" (1798) І. П. Котляревського

1. Поняття про футуризм, його естетичні засади та експериментаторство у царині поезії.

ФУТУРИЗМ (итал. futurismo от лат. futurum – будущее) – авангардистское художественное течение 1910-х – начала 1920-х 20 в., наиболее полно проявившееся в Италии (родине футуризма) и России. Футуристы были и в других европейских странах – Германии, Англии, Франции, Польше. Футуризм заявил о себе в литературе, живописи, скульптуре, в меньшей степени в музыке.

Футуризм (під лат. futurum - майбутнє) виник в Італії. У 1909 р. Маринетті опублікував "Маніфест футуризму", в якому проголосив розрив і традиційною культурою, яка не може задовольнити сучасну людину. Нони відкрили трагедію сучасної урбанізації- трагедію нівелювання людської особистості. Вони прагнули відтворити світосприйняття "безособової" людини. У російській літературі футуризм виявився у творчості В. Маяковського, Д. Бурлюка.

 

Он жил и творил в эпоху, когда русская поэзия находилась в состоянии активных поисков нового художественного языка, новых образов, интонаций, ритмов. Это было обусловлено тем, что сама реальность в ХХ веке стремительно менялась, появлялись новые впечатления, новый темп жизни, грандиозные исторические события – всё это требовало новых форм выражения. В.Маяковский вошёл в литературу как участник группы поэтов – футуристов. В самом названии этого течения выражено стремление к новизне. «Великая ломка, начатая нами во всех областях красоты во имя искусства будущего – искусства футуристов», - не остановится, да и не может остановиться», - так писал поэт в самом начале своего творческого пути. В ранней поэзии, В.Маяковского новаторство чаще всего носило характер открыто политический по отношению к традиционному, привычному искусству. В этом был определённый вызов, желание дразнить, поражать читательскую публику новизной и непривычностью. Это отразилось в литературных манифестах, наиболее известный из них назывался «Пощёчина общественному вкусу». Футуристические манифесты и сборники стихов выпускались на обойной и обёрточной бумаге, сопровождались рисунками художников. Сами поэты – футуристы и свой внешний вид делали необычным: разрисовывали лица, вставляли в жилетный карман вместо привычного цветка – морковку. Маяковский в это время носит знаменитую, ставшую фактом истории литературы, жёлтую кофту. Во всём этом тоже был определённый вызов. Но главное новаторство в стихах. В них звучит конфликт поэта и толпы, но он обретает новые формы выражения. Образный строй его стихов раннего периода часто основывается на отрицании принятого понятия о красивом («дряблая луна», «неба свисшиеся губы») и др. Как вызов звучат и названия стихов: «Я и Наполеон», «Себе, любимому, посвящает эти строки автор», «А вы могли бы?» Стихи его ориентированы, с одной стороны, на ораторское исполнение, чтение в большой аудитории. Маяковский вместе с другими поэтами – футуристами много ездил по России с выступлениями, которые нередко заканчивались шумными скандалами, вполне устраивавшими молодых и весёлых поэтов. С другой стороны, ранняя поэзия его имеет зрительную ориентацию, часто в основе её – видимые, близкие к живописи образы, например: начало стихотворения «Ночь»… Очень зримо здесь предстаёт угасание дня и наступление ночи, городской пейзаж с загорающимися окнами домов. Лирический герой раннего Маяковского противостоит враждебному миру, поэтому стихи часто строятся на столкновении, на конфликте. Необычен и масштаб лирического переживания, он огромен, близок к космическому. Поэт находит различные формы выражения своего одиночества, непонятности, трагичности. Поиски в области художественного языка продолжались в его произведениях всю жизнь. Не всегда и не во всём они были плодотворны, часто над поэтом в послереволюционный период брал верх агитатор, стих его порой становился примитивным лозунгом. Но поверх всего этого остаётся большой поэт со сложной и трагической судьбой, с большим талантом и вечными поисками нового слова. Маяковскому свойственно своеобразие лексического, словесного строя его стихов. В них звучат необычные сравнения, например, о бурном Тереке сказано: «Шумит, как Есенин в участке». В этом и авторская ирония, и полемический запал, и неожиданность, которая приковывает внимание читателей. Нередко он обращается к сложной метафоре, иногда требующей вдумчивой расшифровки. Так в стихотворении «Юбилейное», обращённом к Пушкину:

Только жабры рифм утопырит учащённо у таких, как мы, на поэтическом песке.

В основе этой метафоры – сравнение страдающего человека с рыбой, выброшенной на берег из родной стихии, но в целом метафора очень многозначна. В словарном строе поэзии Маяковского много авторских неологизмов, новых слов, придуманных поэтом. Учителем его в этом искусстве был поэт – футурист В.Хлебников.

Он создал свою систему стихосложения – в литературную науку вошло словосочетание «стих Маяковского» со специфическим графическим оформлением в виде лесенки. Большое внимание он уделяет рифмам. Рифмует он самые важные, значимые слова, часто имена собственные, нередко обращается к составной рифме, например, «уме ли» и «умели». Поэт стал классиком стиха с многочисленными последователями.

«ОБЛАКО В ШТАНАХ»(1915) …

Одним из высших проявлений связи человека и мира в жизни и творчестве Маяковского является любовь. «Облако…» несло в себе эмоционально – художественную память о трёх пережитых Маяковским любовных драмах. Первая – о ещё не угасшем, тревожащем сердце романе с Софьей Шамардиной, вторая – о бурной страсти, охватившей поэта во время турне футуристов по городам России. В Одессе Маяковский влюбился в красавицу Марию Александровну Денисову и по этому неожиданному случаю «сходил с ума». Он рвал и метал и вообще не знал, как быть, что предпринять. Третья женщина, Лили Юрьевна Брик, которой и посвящено «Облако…». В нём осмысление трагедии «украденной любви» углубляется до понимания сути причин постигшего человека горя. Движение конфликта, развитие сюжета поэмы определяют кризисные узлы предреволюционной действительности. Сознание лирического героя «Облака…» отражает острое и драматичное ощущение действительности бытия – психологической близости революции и абсолютной несовместимости её идеалов с буржуазной действительностью. Но герой поэмы полон оптимистического ощущения своей силы, красоты, молодости: «Эй, вы! Небо! Снимите шляпу! Я иду!»…» Мир огромив мощью голоса, иду – красивый, двадцатидвухлетний». Мотив дороги, возникающий в прологе и в заключительных строках поэмы, связывает судьбу героя с широким мировым пространством и бесконечно углубляет перспективу произведения.

В течение осени и зимы 1915 года Маяковский работал над новой поэмой «Флейта – позвоночник», продолжившей вслед за «Облаком»… трактовку любви как знамени и знамения нового мира и нового человека. В поэме прозвучал мотив ревности, обусловленный мучительным характером отношений с Л. Брик; трагический накал эмоционально - художественного мироощущения поэта обозначил в поэме лейтмотив всей его дальнейшей жизни и творчества – мотив самоубийства.

Характер творчества Маяковского после Октябрьской революции определяют его слова: «Моя революция. Пошёл в Смольный. Работал. Всё, что приходилось». В эти годы поэт стремился дать «героическое, эпическое и сатирическое изображение нашей эпохи».

В 1918 – 22 годах он как поэт и художник защищает молодую республику, пропагандирует построение нового государства в «Окнах РОСТА». Работает в рекламе, снимается в фильмах. «Ода революции», написанная к первой годовщине Октября, отразила характерные представления о революционных процессах. Изображение стихийного движения демократических низов общества, сочетающих жестокость, жажду уничтожения всего, что связано с «проклятым прошлым», и крайнюю человечность, романтизируются поэтом, стремящимся осмыслить нравственную суть контрастности «нового мира».

Особое место в творчестве Маяковского начала 20 годов занимает поэма «Люблю», она рисует любовь как всеобъемлющее, светлое, ничем не омрачённое чувство, точнее – мироощущение поэта, откровенное и радостное признание в любви не только к женщине, но и мирозданию в целом. Победившая революция устранила, как полагал в те годы поэт, все конфликты, утвердила любовь как главную идею бытия. По сути поэма – ряд стихотворений, циклизованных на биографической основе. Любовь наряду с природой, искусством раскрывается в поэме как связь героя и мира.

Рассматривая труд поэта как важнейший для народа, родины, Маяковский стремился объяснить уникальность работы художника и в то же время её родственность любому тяжёлому труду. Стихотворение «Разговор с фининспектором о поэзии» Маяковский выделял как одно из главных среди своих стихов в поэтическом творчестве. В форме разговора, принимающего характер то защиты, то обвинения, Маяковский отстаивает важнейшие для него идеи: писатель – не «лабазник», но труженик. Автор говорит о черновой, каторжной работе над стихом. Иронизируя над «налогами», требуемыми от поэта фининспектором, поэт напоминает о том, что подлинный художник расплачивается за своё искусство жизнью. По глубокому убеждению Маяковского, художник должен находиться в центре дел и событий своей страны, в центре переживаний, выпавших на долю его народа.

Личная жизнь Маяковского в конце 20 годов отмечена новым любовным потрясением, наполнившим его душу и безмерным счастьем и горечью. Стихотворения «Письмо товарищу Кострову из Парижа о сущности любви» и «Письмо Татьяне Яковлевой»(оба – 1928г.) автобиографичны, как и всё творчество поэта. «Письма» написаны Маяковским под впечатлением поездки во Францию, в Париж, где он познакомился с эмигранткой из России Татьяной Яковлевой. Красота и молодость девушки восхитили поэта, любовь к ней, осложнённая ревностью, обидой не только за себя, сколько за «Советскую Россию», определили новые размышления «про это» - сущность любви. На его настойчивые призывы стать его женой Татьяна отвечала уклончиво. Оба стихотворных письма написаны в манере прямого, искреннего, доверительного разговора – обращения, монолога, исповеди. Письмо т. Кострову построено как своеобразный разговор в разговоре: лирический герой, обращаясь к «товарищу Кострову», передаёт свои слова, сказанные «красавице»; таким образом, суть этого письма – разговор с возлюбленной, рассказ о себе, силе чувств, его масштабе.

«Письмо Татьяне Яковлевой» было написано параллельно «Письму т. Кострову»… и, по суждению одного из исследователей, может быть названо «Письмом о сущности ревности». Личные любовные переживания лирического героя, его ревность неразрывно связаны с ревностью за социалистическую родину, частью которой он себя чувствует. Два плана лирического «я» - интимно – личностный и гражданственный – образуют настолько органичное единство, что поэт говорит одновременно и о своей потребности в красоте и о потребности в ней России: «…вы и нам в Москве нужны, не хватает длинноногих». Весть о замужестве Т. Яковлевой стала для Маяковского очередным тяжким любовным ударом, подтверждением трагического предчувствия невозможности счастья «на планете мало оборудованной» для истинной любви. Последние (1928 -1929 г.) годы жизни и творчества поэта отмечены иным подходом и к советскому образу жизни. В эти годы он создаёт комедии «Клоп» и «Баня» - своеобразные антиутопии, пронизанные сатирическим, доходящим до сарказма изображением «хомо советикуса»в его разновидностях и проявлениях. Эти пьесы – новый вид сатирической комедии. Маяковский сам определил тему п. «Клоп» - как тему борьбы с мещанством, опошление мещанином ценностей революции, её завоеваний. Пьеса «Баня» была поставлена в 1930 году. Идейный замысел, пафос её тоже сатирический. Здесь объектом отрицания становится имитация государственной деятельности одного из высокопоставленных чиновников – Победоносиковым. Социально – политическим разочарованиям Маяковского последних лет жизни сопутствовала личная, тяжело переживаемая им любовная драма, ускорившая в 1930 году развязку предсказанной им самим в начале пути трагедии «собственной жизни и творчества – «точку пули» в конце. Речь идёт о последней любви поэта – В.В. Полонской, с которой поэт связывал ещё одну попытку создать семью, обрести личное счастье.

В последние месяцы жизни он работал над поэмой «Во весь голос», задуманной как подведение итогов жизни, осмысление своего творчества. Он успел закончить только вступление. Композиция вступления – своеобразная цепь проблемно – тематических узлов, лейтмотивов всего творчества поэта, проблем поэта и поэзии, борьбы с обывательщиной и приспособленчеством, утверждения красоты революционного подвига труда. Лирический герой полон спокойного гордого сознания достойно пройденного пути, своей максимальной творческой отдачи тем жизненным целям и ценностям, в которые он искренне верил.

 

1. Загальна характеристика французького героїчного епосу «Пісня про Роланда».

Поема "Пісня про Роланда" - вершина французького класичного середньовічного героїчного епосу. Найкраща ре­дакція "Пісні про Роланда", яка дійшла до нашого часу, - це і так званий Оксфордський рукопис, який був написаний на по­чатку XI ст. англо-норманським писцем. Нараховує цей руко­пис 4002 вірші, які, в свою чергу, утворюють 290 строф „тирад". Вірші ці поєднані не римою, а асонансом. У "Пісні про Роланда" йдеться про розгром переважаю­чими силами підступних маврів героїчного загону франків під проводом графа Роланда у Ронсельванській ущелині, що в Піренейських горах, наприкінці іспанського походу Карла Великого. Причина загибелі ар'єргарду Кардового війська - зра­да барона Ганелона, Роландового вітчима, який ненавидів сво­го пасинка і змовився з Марсилієм, володарем мусульманського міста Сарагоси, його вбити. Карл помстився за смерть франків і вщент розбив військо мусульман. Роландова нарече­на Альда від туги за коханим помирає. Зрадника Ганелона розірвали між чотирьох коней: таким було спільне рішення усіх володарів окремих франкських земель - васалів Карла. А Карл знову мусить виступати у похід - такий фінал поеми.

Поему можна умовно поділити на три частини: 1. Зрада Ганелона: а) нарада сарацинського короля Марсилія в Сарагосі; б) нарада Карла в Кордові; в) посольство Ганелона та його зрада; г) безвихідне становище ар'єргарду на чолі з Роландом. 2. Смерть Роланда. 3. Помста за Роланда. Кожен класичний героїчний епос має історичну ос­нову. На початку VIII століття (711-718) Піренейський півострів майже повністю був захоплений дуже сильними тоді арабами-мусульманами. В 778 р. війська шанованого в Західній Європі короля франків Карла Великого, на запрошення одного з мусульманських володарів, для підтримки його в усібній війні між мусульманами, перейшовши через Піренеї, вдерлися на територію сучасної Іспанії, захоплену арабами-мусульманами. Їхньою справжньою метою було збагачення, пограбування багатих арабських міст. Тоді ж до Карла дійшли чутки про повстання його підданих -саксів, і він змушений був поспішити додому. Баски помстилися своїм єдиновірцям-християнам за зруйнуваня їхнього міста: підстерегли ар'єргард війська Карла і, оточивши його у вузькій і звивистій ущелині, винищили до ноги. Карл повернувся на місце розправи, але, нікого там не заставши, пішов додому. Сталося це 15 серпня 778 року. Це - історичний факт, доведений документально. В "Пісні про Роланда" історія багато в чім замінена на вигадку. З одного боку, головною метою Карла стало не збагачення, а боротьба за "любу Францію" і христи­янську віру; загін Роланда розбивають не християни-баски, а мусульмани-маври; префект Бретані – командувач арёєргардом стає племінником самого Карла - Роландом; невдалий похід франків зображений як переможний, 3 другого боку, - похід франкського війська і розгром у Ронсельванській ущелині нідбулися насправді. Отже, вигадка у творі співіснує, пе­реплітається з історією. Таке поєднання називають квазіісторизмом (несправжнім історизмом, напівісторизмом). Провідною темою поеми є зображення боротьби проти іноземців-іновірців за "любу Францію", за християнську віру і за короля Карла. Ідея боротьби християнського світу проти мусуль­ман була дуже популярною в часи створення "Пісні про Роланда". Тож закономірно, що похід франків на маврів символізує боротьбу християнства проти мусульманства вза­галі. У ті часи насильницьке хрещення переможених нехри­стиян було звичною справою. І цей мотив знаходимо в творі: Карл вимагає від Марсилія і його підлеглих прийняти християнство, а після розгрому мавританських військ і суду над Ганелоном охрещує дружину мусульманського царя. У "Пісні про Роланда" описано похід на чужу, не франкську землю. Але він не сприймається як загарбницька кампанія. І це, насамперед, то­му, що Карлові війська воюють не лише за "любу Францію", а й за весь християнський світ. Важливою темою поеми також є вірність васала своєму сюзеренові - Карлові. Недаремно оспівувалась саме у середньовічному героїчному епосі, між феодалами часто виникали усобиці, братовбивчі віш ослаблювали країни і засуджувалися народами. Вірність леві у середньовічному героїчному епосі сприймала вірність батьківщині, патріотизм. Вже сама назва поеми вказує на її головного героя ланда.

Зображений він як ідеальний герой-богатир епос; молодий, сильний, мужній, сміливий. Роланд - патріот, до останньої миті життя від своїй батьківщині, вірний васал, який безумовно визпершість свого сюзерена - Карла. Водночас йому властиві і деякі вади, що теж характерно для героїчного епосу. Так, Роланд занадто гарячкуватий,впев­нений у власних силах аж до самовпевненості. Симпатія до Роланда пронизує весь текст поеми і зга­дані вади героя немов пробачаються, знову-таки за його патріотизм, вірність Франції, Карлові та християнству. Навіть помирає Роланд як ідеальний герой-богатир. Ще одним ідеальним героєм епосу є Карл. Але це не молодий гарячкуватий богатир, а сивочолий, мудрий держав­ний керманич, ідеал державної мудрості. Таку пару - молодий богатир і мудрий володар - можна знайти і в героїчних епосах інших народів. Отже, Карл не те що протиставлений, а немов своєрідно доповнює Роланда. Поєднання молодості й сміливості Роланда з досвідом і мудрістю Карла є оптималь­ним для могутності франків. Таким чином, обидва образи ідеалізовані, але кожен по-своєму: Роланд - ідеал епічного богатиря, Карл - ідеал епічного владаря. Особливо яскраво патріотизм і відданість християнству оспівуються на тлі різкого й категоричного засудження зради державних і релігійних інтересів, феодального свавілля та анархізму, які втілені в образі й сюжетній лінії вітчима Ролан­да - франкського барона Ганелона. Не можна сказати, що він зображений абсолютно негативно, адже це досвідчений і мужній воїн, красивий і хоробрий лицар. (15-22 методичка средневековье)

1. Своєрідність світобачення та його художнє втілення в оповіданні Ф. Кафки «Перевтілення».

20-е годы XX века, когда в немецкоязычную литературу пришел австрийский писатель Франц Кафка, были достаточно бурными. Многочисленные литературные школы сменяли друг друга, соперничали друг с другом — это было время бесчисленных «измов», начиная еще с конца XIX века, а зрелые годы Кафки пришлись на период становления искусства экспрессионизма — яркого, шумного, кричащего, протестующего. Но вот парадокс: экспрессионисты «откричали» свое — и остались в основном только в истории литературы, не стали живой составляющей частью литературного процесса XX века, а тихий Кафка оказался одним из самых знаменитых прозаиков своего века, одним из самых признанных литературных новаторов. Как и экспрессионисты, Кафка в своем творчестве разрушал традиционные представления и нормы. Но внешне он совершенно не выглядел сокрушителем — напротив, он всегда был робким, застенчивым, нерешительным, закомплексованным человеком.

Как и все его поколение, вступившее в литературу накануне Первой мировой войны и последовавших за ней революционных потрясений в России и Германии, Франц Кафка жил с постоянным ощущением глубокой враждебности бездушного, технизированного и бюрократизированного мира человеку, человеческой природе. «Всю прозу Франца Кафки, — пишет доктор филологических наук И. В. Шабловская, — можно назвать одним большим эссе о страхе, о состоянии одинокого и замордованного враждебной цивилизацией человеческого существа, обреченного в любой его попытке пройти к Закону, достичь справедливости, даже если он и проявляет активность.

Из этой психологии страха вырастает философия человеческого бытия, стоящего вне политики и классовых теорий». Как-то Франц Кафка сказал, глядя на плакат Г. Гросса, где был изображен толстяк-капиталист, восседающий на куче денег бедняков, что этот символ и правдив, и ложен: толстяк облечен властью, но он тоже носит цепи; капитализм —. это «состояние мира и душ». Эту вселенскую несвободу человечества, опутанного цепями — социальными, идеологическими, психологическими, нравственными, — и воссоздал Кафка в художественных образах своих произведений.

Одинокий и непонятый в семье, где его увлечение литературой никем не было разделено, Кафка писал преимущественно по ночам. При жизни он печатался мало, хотя и получил в 1915 году одну из значительных в Германии премий — премию Фонтане. Творческое наследие Кафки состоит из трех, неоконченных романов — «Америка», «Процесс» и «Замок», изданных сразу после смерти писателя (1925-1926) его душеприказчиком, литератором Максом Бродом, автором первой монографии о Кафке, а также серим рассказов, среди которых наибольшей популярностью пользуются «Превращение» (1914) и «В исправительной колонии» (1919), маленьких рассказов-притч, дневниковых записей и переписки («Письма к Милене»).

Независимо от жанра, все написанное Кафкой можно отнести к притче — настолько ощутима зссеистичность его книг, подтекста, второго плана, возникающих ассоциаций. Так, например, в рассказе «Нора» наделенный человеческим сознанием крот живет в постоянном страхе, что его обнаружат. Люди в притчах Кафки уподобляются то срубленным зимой деревьям, которые невозможно сдвинуть с места, — так крепко они примерзли к земле, то пассажирам, попавшим в крушение в длинном железнодорожном туннеле; им неизвестно, где начало или конец туннеля, вокруг одни чудища, «то ли от смятения чувств, то ли от их обострения». В маленькой притче «Мост» Кафка наделил неодушевленный предмет способностью чувствовать. Мост чувствует сильную боль от острого наконечника тросточки проходящего по нему человека. В притче «Верхом на бочке» (фантастичность ситуации заставляет вспомнить повести Гоголя) события происходят холодной зимой 1917 года. Бедняк вынужден отправиться верхом на пустой бочке к торговцу углем, но тот его выгоняет. Здесь перед нами снова трагизм существования маленького человека. При этом Кафка вовсе не стремится выяснить причины бедственного положения своего персонажа и, тем более, пути преодоления нищеты.

Центральное место в творчестве Франца Кафки по праву занимает рассказ «Превращение». Он производит ошеломляющее впечатление буквально с первой фразы: «Проснувшись однажды утром после беспокойного сна, Грегор Замза обнаружил, что он у себя в постели превратился в страшное насекомое.

Лежа на панцирно-твердой спине, он видел, стоило ему приподнять голову, свой коричневый, выпуклый, разделенный дугообразными чешуйками живот, на верхушке которого держалось готовое вот-вот сползти одеяло. Его многочисленные, убого тонкие по сравнению с остальным телом ножки беспомощно копошились у него перед глазами». Уже сам факт превращения человека в насекомое, в классической повествовательно