Міжнародний досвід екологічного законодавства

Суттєву допомогу у справі створення нового механізму природокористу­вання може надати вивчення світового досвіду регулювання сучасного вироб­ництва й охорони навколишнього середовища. Аналіз даних процесів у країнах з розвинутою системою ринкових відносин показує, що природокористування зіграло важливу роль у становленні структури господарства цих країн, хоча на початкових етапах розвитку, особливо в післявоєнні роки, воно ігнорувалось.

Досліджуючи систему західної економічної науки, неважко побачити, що механізм регулювання природокористування в більшості країн сформувався в 60-70-ті роки. Він мав помітний вплив на процеси відтворення, структурну пе­ребудову економіки, політику держави, господарчу кон'юнктуру, науково-технічний розвиток. Початковий етап формування цього механізму базувався на різних адміністративно-правових заходах, головними з яких була державна регламентація, що містила постійні та тимчасові нормативи, різні процедури дозволу і контролю, систему обмежень та заборони. Подібний процес має місце і в Україні. У подальшому політика природокористування зазнала модифікації на основі зростання ролі економічного механізму стимулювання природоохо­ронної діяльності за умови збереження провідної ролі державного регулювання. На сучасному етапі повинен мати місце синтез непрямих і прямих методів дер­жавного регулювання. Сили стихійного ринку не в змозі захистити суспільство від збитку, що наноситься оточуючому середовищу виробниками в ході госпо­дарчої діяльності. Тому виникає необхідність у спеціальному оподаткуванні. Його мета - примусити фірми, що забруднюють навколишнє середовище, змі­нити технологію виробництва і припинити забруднювання чи компенсувати суспільству збитку, що йому нанесені.

Необхідність державної участі у вирішенні екологічних проблем обумов­лена також тим, що вони вже не можуть бути "знятими" у межах окремих країн. Забруднення природного середовища набуває міждержавних, планетарних масштабів.

У останній третині XX сторіччя стало зрозуміло, що вирішувати проблеми збереження навколишнього природного середовища тільки на рівні окремої країни неможливо. Причина в тому, що природний комплекс кожної невеликої країни, а це більшість країн світу, нерозривно пов'язаний із природним компле­ксом сусідніх країн, або навіть є їх складовою частиною, адже - це біосфера єдине ціле.

Рух повітря і води не підкоряється державним кордонам, і навіть ґрунти можуть переміщуватись внаслідок курної бурі. Отже, жодна, навіть дуже зраз­кова країна, з ощадливим відношенням до природи, якісним екологічним зако­нодавством і відповідальними громадянами не може бути захищена від погір­шення стану ґрунтів, води, лісу, повітря, загибелі рослин і тварин, внаслідок переносу забруднюючих речовин з однієї країни в іншу. Яскравим прикладом цього є Чорнобильська аварія, коли постраждала територія і населення не тіль­ки України, а й багатьох інших країн - Росії, Білорусії, Західної Європи. Для запобігання екологічним катастрофам у глобальному масштабі людство пови­нно вжити заходів щодо збереження стійкості біосфери, тому що прискорений розвиток цивілізації призвів до деградації природних екосистем і показав, що можливості земної біосфери й екосистеми обмежені.

Крім цього, на сучасному етапі американський спеціаліст Л.Браун для усіх країн світу виділив три такі основні глобальні екологічні проблеми, які повинні бути пріоритетними:

1) ерозія ґрунту і боротьба з нею;

2) антропогенне технологічне навантаження на екосистему і її мінімізація;

3) виснаження органічної сировини.

Усе це обумовило розробку і прийняття в цих країнах ефективного та чин­ного законодавства, упровадження чіткої системи державного управління охо­роною земельних ресурсів, використання різноманітних економічних важелів і механізмів з метою раціонального землекористування та покращання стану й охорони земель.

Так, у США в 70-ті роки XX століття запроваджено стандарти якості на­вколишнього середовища та сформульовано положення про обов'язковість державної екологічної експертизи всіх напрямів господарської діяльності.

Починаючи 70-х років компанії ряду країн Європи і Північної Америки почали притягувати забруднювачів до юридичної відповідальності за нанесення збитків навколишньому середовищу, що призводило до додаткових фінансових втрат. Це було обумовлено бажанням стати більш конкурентоспроможними за рахунок зменшення собівартості продукції, що здійснювалось за рахунок ско­рочення витрат на охорону навколишнього середовища. Щоб зупинити такі те­нденції, було впроваджено екологічний аудит, як оцінку відповідності нормам законодавства про охорону навколишнього середовища діяльності підприємств. Екологічний аудит сформувався як інструмент внутрішнього адміністративного управління з посилення контролю за природоохоронною діяльністю компанії в середині 80-х років. Він широко поширився в промислово розвинутих країнах -у Канаді, Великобританії, Нідерландах, США, Швеції.

Характерною особливістю сучасного екологічного законодавства в біль­шості країн Західної Європи та Північної Америки є зміщення центру вирішен­ня природоохоронних завдань із загальнонаціонального на регіональний рівень, до вирішення окремих проблем з охорони природних ресурсів і об'єктів. У цих країнах створені центральні органи, що контролюють виконання чинного екологічного законодавства, розробляють принципи і напрями екологічної по­літики, створюють науково обґрунтовані екологічні нормативи і стандарти, ор­ганізовують розробку і реалізацію національних екологічних програм. Значну частину цих функцій і повноважень нині контролює регіонально-територіальний рівень управління охороною навколишнього середовища та природокористування.

Міжнародні аспекти екологічних проблем можна позначити як конфлікт між глобальним характером екологічної кризи, з одного боку, і відсутністю глобального суспільного механізму регулювання національних екологічних дій, з іншого. Тому під час використання міжнародних природних ресурсів важливо дотримуватись міжнародних домовленостей, їх спільне використання має су­проводжуватися співробітництвом.

Історія міжнародної екологічної співпраці розпочалася понад 100 років то­му. Назвемо основні моменти цієї співпраці [139]:

- 1875 рік - Австро-Угорщина та Італія прийняли Декларацію про охорону птахів;

- 1897 рік - Росія, Японія та США уклали угоду про спільне використання і охорону морських котиків у Тихому океані;

-1902 рік - Перша міжнародна конвенція про охорону птахів, корисних для сільського господарства, яку уклали деякі європейські країни;

-1922 рік - створена Міжнародна рада охорони птахів;

-1950 рік - підписана нова Конвенція про охорону всіх видів птахів;

-1962 рік - ООН прийнята резолюція „Економічний розвиток і охорона природи";

-1968 рік - ЮНЕСКО прийнято програму „Людина і біосфера";

-1972 рік — створено організацію ЮНЕП, яка вперше створила всесвітню систему спостереження (моніторинг) за станом і змінами біосфери;

- 1982 рік - Конвенція ООН з морського права (Хартія морів);

-1988 рік - засновано фонд „За виживання і розвиток людства";

-1991 рік - Світовим банком з ЮНЕП створено фінансову природоохо­ронну організацію - Глобальний екологічний фонд (GEF), членами якої на 1 січня 1998 року були 155 держав світу, у тому числі й Україна. Головною ме­тою створеного Фонду є розробка та реалізація фінансового механізму надання країнам, які отримують відповідні гранти, пільгових кредитів для реалізації проектів, пов'язаних із вирішенням глобальних екологічних проблем;

-1992 рік - Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку в Ріо-де-Жанейро.

У зв'язку з новими проблемами, що виникають у сфері охорони довкілля, останніми роками почали з'являтись нові інституційні структури, - при ЮНЕСКО створено комітет з біоетики; в Японії організовано Дослідницький центр інноваційних технологій для Землі; створено Організацію нових енерге­тичних і промислових технологій при Міністерстві зовнішньої торгівлі і проми­словості, одним з основних напрямів роботи якої є екотехнології; з 1991 року реалізується програма ООН з питань охорони навколишнього середовища ЮНЕП, яка передбачає тісне співробітництво з банківським сектором.

Експерти ООН вважають, що нині основні міжнародні зусилля щодо вирі­шення глобальної екологічної кризи мають бути спрямовані на:

- дослідження першопричин кризи;

- боротьбу з її наслідками;

- оцінку глобального ризику;

- залучення широкої громадськості;

- забезпечення засобів правового регулювання;

- інвестування в наше майбутнє.

Важливо зазначити, що Україна тісно пов'язує свою діяльність із міжнаро­дними організаціями та країнами. Україна підписала Декларацію міжнародної конвенції ООН з питань навколишнього середовища й розвитку, приєдналась до 20 природоохоронних конвенцій, 4 протоколів і Договору до них. У сфері охорони навколишнього середовища, ядерної і радіоактивної безпеки, Україна встановила міжнародне співробітництво в межах двосторонніх міжнародних угод і договорів. Україна є членом Ради Європи (РЄ) з 1995 року і в межах цієї діяльності ратифікувала Конвенцію про охорону дикої фауни, флори та приро­дного середовища.

Таким чином, нині вирішення основних екологічних проблем неможливо уявити без міжнародного співробітництва. Саме тому в законодавчо-правовій базі України передбачається виконання міжнародних зобов'язань щодо охоро­ни природного середовища, збереження природно-заповідних зон, обміну інфо­рмацією, розробки техніки й технологій, які забезпечують раціональне викори­стання природи, участь у вирішенні міжнародних екологічних проблем і їх фі­нансуванні.