Механізми реалізації еколого-економічної політики

Усі механізми захисту навколишнього середовища можна поділити на дві групи.

Перша група містить адміністративні механізми захисту навколишнього середовища, що з'явилися в середині 60-х pp. XX століття та розвинулись у 70-х pp. (Росія, США). Ці механізми засновані на неокейнсіанській концепції, що обстоює пряме втручання держави у справи приватних виробників з метою об­меження "зовнішніх витрат". Можна виділити такі адміністративно-правові ме­ханізми захисту навколишнього середовища:

1) заборони;

2) ліцензії;

3) обмеження (ліміти);

4) адміністративні й карні заходи.

1. Заборони - це заходи, які забороняють певні види діяльності людини, що завдають шкоду навколишньому середовищу. Заборони, зокрема, пов'язані з викидами шкідливих відходів в океан, атмосферу, з використанням пестицидів (Швеція, США) і різних хімічних сполук, з використанням та похованням дуже радіоактивних відходів (Франція).

2. Екологічні ліцензії являють собою дозволи на проведення певного виду діяльності з використанням конкретних природних ресурсів. Ліцензії видаються за заявками здобувачів або уповноваженим державним органом (Великобрита­нія), або адміністративними органами суб'єктів Федерації (США, Росія). Ліцен­зія передбачає:

а) вид і предмет діяльності (як правило, один);

б) термін дії ліцензії (у Росії — один рік).

Так, у нашій країні існує майже ЗО ліцензованих видів діяльності з викори­стання земель, вод, надр, лісів, тваринного світу, атмосферного повітря.

3. Обмеження (ліміти) на природокористування являють собою встанов­лені підприємствами-природокористувачами на певний строк обсяги гранично­го використання (вилучення) природних ресурсів, викидів і скидань у навколи­шнє середовище забруднюючих речовин і розміщення відходів виробництва. Ліміти, з одного боку, обмежують споживання природних ресурсів, а з іншого -обмежують забруднення навколишнього середовища в результаті господарської діяльності підприємств. Вони ефективно застосовуються поряд з екологічними ліцензіями. У Росії існують ліміти щодо декількох сотень шкідливих речовин, причому ці ліміти більш тверді, ніж у США.

4. Заходи адміністративної та кримінальної відповідальності викорис­товуються державними і місцевими органами у випадках порушення порядку використання природних ресурсів і заподіяння збитку навколишньому середо­вищу. Адміністративне законодавство у сфері екології передбачає такі заходи адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення:

а) попередження;

б) штраф;

в) конфіскація знарядь і засобів здійснення правопорушення;

г) вилучення незаконно добутої продукції;

д) позбавлення права ліцензії займатися певним видом діяльності. Напри­клад, порушення лімітів використання (видобутку) природних ресурсів і вики­дів у навколишнє середовище призводить до накладання штрафу (у Росії розмір штрафу варіюється в межах від 1/3 до 1000 місячних мінімальних окладів, у США — досягає $ 25 тис. за кожний день порушення).

Друга група механізмів навколишнього середовища — це економічні ме­ханізми, що з'явились у 80-х і розвинулись у 90-х роках XX століття (Росія, США, Японія, Франція та ін.). Ці механізми базуються на неокласичній конце­пції (її засновник - К. Вальрас). Дана концепція заснована на принципах ринко­вого регулювання. Неокласики наполягають на створенні за допомогою подат­ків, платежів тощо такого еколого-економічного механізму, який відновлював би за допомогою ринку рівновагу господарської системи, що порушується «зо­внішніми витратами», тобто це означає проведення політики «платить той, хто забруднює» (Франція, Росія). Існують такі еколого-економічні механізми захи­сту навколишнього середовища:

1) плата за забруднення навколишнього середовища (Франція, Швеція, Но­рвегія, Росія та ін.);

2) плата за користування природними ресурсами (Росія);

3) субсидії, безпроцентні позики і довгострокові позички на природоохо­ронні заходи (Фінляндія, Норвегія, США);

4) податкові пільги і прискорена амортизація очисного устаткування (США);

5) створення екологічних фондів (Росія, США, Німеччина, Франція, Шве­ція, Нідерланди та ін.);

6) екологічне страхування (Росія):

7) ринок екологічних послуг (США).

Економічний механізм охорони навколишнього середовища - це ком­плекс різних фінансово вартісних важелів, які тісно пов'язані між собою і сти­мулюють підприємства і галузі з метою проведення природоохоронних заходів.

Метою створення механізму захисту навколишнього середовища є оздо­ровлення екологічної ситуації в країні з мінімальними витратами матеріальних, фінансових і трудових ресурсів на основі забезпечення максимально сприятли­вих умов для природоохоронної діяльності підприємств і галузей.

Основні завдання, які необхідно реалізувати для досягнення поставле-ноїмети:

- підвищити роль бюджетів різних рівнів у фінансуванні природоохорон­них програм, заходів і природоохоронних державних органів;

- удосконалити систему державних екологічних фондів;

- упровадити системи екологічного оподатковування та обов'язкового еко­логічного страхування;

- чітко розмежувати джерела фінансування, забезпечивши надійність і не­обхідну кількість цих засобів;

- удосконалення фінансово-економічного механізму природокористування.

Виділяють такі елементи фінансово-економічного механізму природоко­ристування, що формується, в умовах переходу до ринку [68]:

- платність природокористування;

- система економічного стимулювання природоохоронної діяльності;

- плата за забруднення навколишньої природного середовища;

- створення ринку природних ресурсів;

- удосконалювання ціноутворення з урахуванням екологічного фактора, особливо на продукцію галузей, що експлуатують природу;

- екологічні фонди;

- екологічні програми;

- продаж прав на забруднення;

- система «стан-повернення»;

- екологічне страхування.

1. Платність природокористування вводиться на основі ціни й економі­чних оцінок природних ресурсів. Плата за природні ресурси може розглядатися як аналог екологічного податку тоді, коли ці платежі акумулюються в бюджеті та розподіляються адміністративними методами.

Плата за користування природними ресурсами застосовується відносно до господарюючих суб'єктів, у вигляді плати за право користування, за наднор­мативне користування природними ресурсами і плати на відтворення й охорону природних ресурсів. За формою плату за користування природними ресурсами можна поділити на плату за землю (земельний податок, орендна плата, норма­тивна ціна землі), плату за надра (за право на пошуки, розвідку, видобуток, ви­користання корисних копалин і на їхнє відновлення), плату за води (за право користування і на відновлення вод), плату за лісові ресурси (лісові податки, орендна плата і плата на відтворення лісу), плату за ресурси рослинного і тва­ринного світу. Розрахунок плати за використання природних ресурсів ведеться на основі кадастрів — зводів економічних, екологічних, організаційних і тех­нічних показників, що характеризують кількість і якість тих або інших природ­них ресурсів, склад і категорії природокористувачів. Кадастри ведуться за окремими видами природних ресурсів (земельний кадастр, лісовий та ін.).

Таким чином, до плати за користування природними ресурсами відноситься:

1) плата за право користування природними ресурсами, яка фактично сто­сується власників даних природних ресурсів. Головною її функцією є вилучен­ня абсолютної ренти;

2) плата за охорону і відтворення природних ресурсів, яка призначена для природокористувачів. її функцією є грошова компенсація недоцільних втрат природних ресурсів у процесі виробництва (їх вичерпання, виснаження тощо).

3) складовими плати за забруднення навколишнього середовища є:

- плата за викиди в атмосферу;

- плата за скидання у водоймища;

- плата'за розміщення відходів тощо.

Ці платежі компенсують лише незначну частину збитку. Платежі за забру­днення водночас є і засобом покарання підприємств-забруднювачів, і засобом реалізації принципу "забруднювач платить".

Фактично платність складається із:

- плати за лімітне використання природних ресурсів і забруднення навко­лишнього середовища, що відноситься на собівартість продукції підприємства;

-плати за понадлімітне використання природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища, що вилучається з прибутку підприємства.

2. Система економічного стимулювання природоохоронної діяльності містить у собі фінансові інструменти, що використовуються з метою зниження антропогенного навантаження на природне середовище: оподатковування, суб­сидування, пільгове кредитування, прискорена амортизація тощо.

Субсидії та субвенції, безпроцентні позики й довгострокові позички на природоохоронні заходи є інструментами стимулювання, що спонукають під­приємства збільшувати капіталовкладення в захист навколишнього середовища (будувати та установлювати очисне устаткування), хоча вони часом гальмують упровадження маловідходних технологій і використання інших, більш ефекти­вних способів захисту навколишнього середовища. Безпроцентні позики і дов­гострокові позички практично не застосовуються в умовах високої інфляції.

Податкові пільги і прискорена амортизація очисного устаткування до­повнюють перелік інструментів стимулювання і мають, в основному, ті ж пере­ваги й недоліки, що і прямі субсидії. Так, у США до 1986 р. діяла 10% податко­ва знижка на природоохоронні інвестиції, а термін списання очисного устатку­вання в Канаді складає п'ять років, у США - два роки.

3. Створення ринку природних ресурсів. Найбільш ефективним є ство­рення ринку природних ресурсів в умовах їх дефіцитності. Функцією такого ринку є створення можливості одержання значних коштів від продажу природ­них ресурсів (насамперед землі). Ринок природних ресурсів повинен передбача­ти створення іпотечної системи, яка дозволить власникам ресурсів одержувати інвестиції для розвитку виробництва під заставу.

4. Удосконалення ціноутворення в економіці з урахуванням екологічного фактора, особливо на продукцію галузей, що використовують природу у своїй виробничій діяльності, містить такі складові:

- установлення податків на екологічно небезпечну продукцію;

- націнки;

- субсидії;

- пільги для виробників і споживачів чистої продукції та інших фінансових інструментів.

Розумне збільшення ціни на природні ресурси, більш повне врахування екологічного фактора в ціні на продукцію екологічно "брудних" галузей дають змогу стимулювати перехід економіки до режиму ресурсозбереження. Крім то­го, ціна повинна враховувати рівень екологічної безпеки продукції. Чиста (в екологічному розумінні) продукція повинна мати нижчу ціну і бути більш при­вабливою для її покупця по відношенню до тієї продукції, виробництво якої пов'язане з негативним впливом на навколишнє середовище або яка тим самим спричиняє певну небезпеку для здоров'я людини і природи у процесі спожи­вання або у вигляді відходів.

5. Розвиток екологічних фондів. Головна функція екологічних фондів -формування фінансових ресурсів цільового призначення. Такі фонди доцільно робити незалежними від державного бюджету, тому що за таких умов вони мо­жуть бути централізованим джерелом фінансування суспільних екологічних потреб. Ці фонди утворюють фінансову систему природокористування, яка під­тримує і доповнює державні витрати на екологічні цілі, з одного боку, а з іншо­го - створює фінансові ресурси природокористування. Створення екологічних фондів (бюджетних і позабюджетних) тісно пов'язано з платою за забруднення навколишнього середовища, оскільки в основному за рахунок цих платежів во­ни і формуються (так, у Польщі платежі за забруднення складають 100%, у Ні­меччині - 90% названих фондів). Більшість екологічних фондів носять багато­цільовий характер та надають свої кошти на широке коло заходів щодо захисту навколишнього середовища (Франція, Нідерланди, США).

6. Розробка екологічних програм. Екологічна програма являє собою роз­поділ фінансових ресурсів за пріоритетними екологічними заходами, термінами та суб'єктами, які їх запроваджують (на міжнародному, державному і регіона­льному рівні).

7. Ринок екологічних послуг займається передачею або продажем прав на викид забруднюючих речовин у межах загального ліміту на забруднення, тобто здійснення так званого «бульбашкового принципу» (США). На основі продажу прав на забруднення навколишнього середовища формуються «екологічні бан­ки», в яких роль депозитів відіграють «надлишки скорочення забруднення». У межах конкретної території встановлюється ліміт на певний обсяг забруднюю­чих речовин. Цей обсяг не повинен бути перевищений при новому будівництві будь-яких об'єктів (обмеження економічного росту).

8. Система «застава-повернення». Дії цього механізму спрямовані на зменшення розміщення відходів у навколишньому середовищі і збереження значних коштів, ресурсів за рахунок їхньої утилізації. Під час придбання певно­го товару ми оплачуємо в такий спосіб додаткову вартість, яка потім, за певних умов, повертається до нас (компенсується). Наприклад, повернення порожніх пляшок, використаних батарейок тощо.

9. Екологічне страхування являє собою страхування відповідальності під­приємств за заподіяння збитків у зв'язку з аварією, технологічним збоєм або стихійним лихом, що призводить до забруднення навколишнього середовища. Екологічне страхування містить у собі як добровільне, так і обов'язкове страху­вання. Об'єктами екологічного страхування є ризики майнової відповідальнос-

ті за забруднення атмосферного повітря, вод, земель. У ролі страхувальників виступають підприємства, установи, організації. Крім того, нині розвивається ринок послуг з екологічного страхування, завдяки якому страховики, що стра­хують екологічні ризики, розподіляють їх між собою таким чином, щоб у випа­дку настання страхової події (аварія, несподіваний викид забруднюючих речо­вин) полегшити відшкодування збитку навколишньому середовищу.

Страхова система дозволяє вирішити ряд економічних завдань:

- компенсація екологічних збитків;

- попередження аварій за рахунок витрат страхової компанії (фонд фінан­сування превентивних заходів);

- підвищувати ефективність використання коштів, які концентруються у страхових фондах;

- знижувати суспільний екологічний ризик шляхом його розосередження.

Практика показує, що адміністративно-правові й економічні механізми за­хисту навколишнього середовища необхідно використовувати в комплексі.

Отже, огляд та аналіз процесу екологізації фінансово-економічної системи господарства України, дозволяє зробити висновок про те, що нині з урахуван­ням одержаного незалежною Україною «спадку», а також сучасних змін і наяв­них екологічних та економічних проблем, особливої гостроти набуває проблема посилення механізму екологічного регулювання подальшого розвитку. Насам­перед за допомогою розвитку фінансових відносин у сфері природокористуван­ня. Скорочення перехідного періоду в часі значною мірою може бути досягнуто за рахунок ефективної роботи державних інститутів управління, система яких повинна відрізнятися від бюрократичних структур, які раніше керували вироб­ничими процесами.

На сучасному етапі розвитку країни ми вже маємо певну організаційну сис­тему регулювання природокористуванням, яка створена за функціональними ознаками. Але, з точки зору фінансового менеджменту природокористування, вона ще не є досконалою і потребує суттєвого розвитку, оскільки впровадження фінансових інструментів у сфері природокористування вимагає контролю з боку держави.

Сучасний фінансово-економічний механізм державного регулювання при­родокористуванням в Україні ще формується, хоча його основні ланцюги вже створено. Але ще й досі він не налагоджений, не відпрацьований на всьому еко­номічному просторі України. У розвинутих країнах світу на розробку екотех-нологій виділяється 5-10 % від загального обсягу фінансування інноваційної ді­яльності.