Державний службовець зобов'язаний декларувати свої доходи і доходи членів сім'ї.

Просування по службі державного службовця здійсню­ється на основі конкурсу, однак Президент України, Голо­ва Верховної Ради України, члени уряду України, голови місцевих державних адміністрацій мають право самостійно приймати на роботу своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів, згідно з принципами патронатної служби.

Державні службовці користуються певними правами:

вони отримують добавку до заробітної плати, за ранг, ви­слугу літ (10—40 % від зарплати). Вони отримують пенсію в розмірі 80 — 90 % від суми посадового окладу з надбавка­ми і грошову допомогу у разі виходу на пенсію у розмірі 10 місячних посадових окладів.

Державний службовець може бути відсторонений від виконання своїх службових обов'язків або подати у відстав­ку (відставки поширюються тільки на державних служ­бовців першої і другої категорій).

Державному управлінню України притаманні риси перехідних суспільств. Це обумовлене на даному етапі та­кими обставинами:

наявністю корпоративно-кланового, а не партійного прин­ципу формування влади і відсутністю механізму партійної відповідальності перед суспільством;

незавершеністю процесу законодавчого оформлення на базі нової Конституції чіткого розмежування компетенцій між державними органами і органами регіонального та міс­цевого самоврядування;

відсутністю адміністративного судочинства, недосконалістю правового механізму захисту прав громадян у від­носинах з органами влади;

великим обсягом повноважень державних органів у сфері впливу на економіку (розподіл ліцензій, митне регу­лювання, здача об'єктів в оренду;

складною процедурою оформлення прав власності, роз­поділу державної власності у процесі приватизації, а також бюджетних коштів і кредитів, правовим регулюванням підзаконними актами багатьох економічних процесів, яке призводить до певного маніпулювання пільгами, що є при­чиною високого рівня корумпованості;

залежністю політико-адміністративних органів від дер­жавного апарату (міністр, наприклад, залежить від апарату Кабміну);

громіздкою галузевою структурою Кабміну, що спонукає до лобіювання галузевих інтересів;

відсутністю чіткого розподілу повноважень між адмі­ністративними органами, а також між адміністративною і політичною їх компетенціями, що призводить до дублюван­ня функцій, посилює колективну безвідповідальність;

ручним управлінням, яке передбачає прийняття будь-якого рішення вищою посадовою особою в обхід компетенції інших посадових осіб в управлінському підрозділі;

слабким процесуальним механізмом юридичної відпові­дальності державних органів та посадових осіб перед зако­ном, особливо в частині персонального відшкодування мате­ріальних і моральних збитків, завданих громадянам;

активним лобіюванням владними структурами інтересів аграрних, промислових і фінансових олігархій у сфері роз­поділу бюджетних і кредитних ресурсів, створенням піль­гового податкового і митного режиму взамін на отримання від них тіньових доходів;

застарілим і неефективним механізмом мотивації до праці серед управлінського персоналу, що орієнтує переважно на трудовий стаж і особисту відданість вищому начальству;

відсутністю кадрів із сучасною управлінською освітою,

вольовими якостями, соціоцентристськими і підприємни­цькими цінностями;

нерозвинутим громадянським контролем над владою у вигляді засобів масової інформації, партійної опозиції, ле­гального лобіювання груп тиску, механізмів соціального партнерства.

Перелічене вище спричиняє повільне, незбалансоване і мляве здійснення реформ, за що більшості суспільства до­водиться розплачуватися тяжкими соціальними наслідками.

В економічній сфері державному управлінню не вдало­ся здійснити повно і послідовно реформістських заходів стосовно:

1) фінансової стабілізації;

2) лібералізації цін і зовнішньоекономічної діяльності;

3) приватизації та структурної перебудови. У сфері фінансової стабілізації українським урядо­вим чиновникам дуже довго (до 1994 р.) не вдавалося при­боркати інфляцію (10 155 % в рік), основними причинами якої були покриття великого дефіциту бюжету за рахунок грошової емісії Національного банку і кредитування комер­ційних банків з фондів Нацбанку. Завдяки новому прези­дентському курсу, а також жорстким вимогам міжнародних фінансових організацій, що надають кредити Україні, прове­дено грошову реформу, забезпечено відносно стійку фінан­сову стабілізацію шляхом зменшення дефіциту, знаходжен­ня неемісійних джерел покриття дефіциту бюджету і кон­тролю над грошовою масою з боку Національного банку. Однак не вдалося збалансувати бюджет на новій податковій основі.

Податкове законодавство є одним із гальмівних чинників розвитку ринкових відносин в силу його нестабільності, суперечливості, пріоритетності непрямих податків над пря­мими, існування податкових пільг для багатьох високопри­буткових суб'єктів господарської діяльності, відсутності диференційованого оподаткування доходів і майна фізичних осіб, майна юридичних осіб.

Внаслідок повільних темпів і недосконалого законодав­чого забезпечення приватизація в Україні не сприяла струк­турним змінам у виробництві та сфері зайнятості, створен­ню потужного сектора малого і середнього бізнесу, припливу іноземних інвестицій в економіку. До недоліків приватизації можна віднести: відсутність чіткого механізму банкрутства з продажем акцій банкрутів-підприємств на аукціоні; надан­ня переваги трудовим колективам у виборі способу прива­тизації і викупу підприємств, заборона приватизації для орендних підприємств, відсутність можливості іноземним інвесторам придбати контрольні акції на аукціоні, а також права на землю під приватизаційні об'єкти; затягування сертифікатної приватизації і відсутність грошових форм приватизації спричинило те, що зміна форми власності не призвела до встановлення ефективного власника.

У соціальній сфері продовжує домінувати горезвісна ідея соціального захисту населення, а не окремих соціальне враз­ливих груп (малозабезпечених, інвалідів, пенсіонерів та ін.), далі існує колективний, анонімний механізм сплати соці­альних податків, а не колективно-індивідуальний, при яко­му основний тягар внесків на соціальне забезпечення (ме­дичне, пенсійне, з інвалідності та безробіття) перекладався б із держави і підприємств на особу. Внаслідок відсутності законодавчого забезпечення реформування комунальних служб і житла призупинений процес становлення ринко­вих відносин у цій сфері.

У культурно-гуманітарній сфері не завершений про­цес переходу на багатоступеневу освіту (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр), не визначений державний ба­зовий компонент у середній і вищій школі, а також обсяг державного замовлення, номенклатура спеціальностей, необ­хідних державі, порядок державної підтримки приватних навчальних закладів і платних форм навчання понад базо­вий рівень. У науці й культурі не визначено обсяги держав­ного фінансування пріоритетних напрямків у цій сфері, а також механізми розподілу державних коштів на конкурсних засадах, із залученням незалежної експертизи науко­вих і культурологічних проектів, не закладено законодавчі стимули спонсорування пріоритетної навчальної, наукової і культурної продукції.

У сфері безпеки держави не створено військову доктрину, яка б передбачала сучасний принцип комплектування військ, а також не проведено структурну перебудову військового комплексу із залученням до співпраці іноземних інвесторів. Гострою залишається проблема реформування органів на­ціональної безпеки і МВС в частині звільнення їх від невла­стивих їм функцій, розмежування компетенцій, між держав­ними і муніципальними силовими структурами. Отже, дер­жавне управління України в усіх сферах суспільного життя є неефективним та застарілим і вимагає докорінних змін відповідно до стандартів сучасного цивілізованого розвитку.

ВИСНОВКИ

1. Управління — це вид суспільної діяльності, який передбачає систему скоординованих дій суб'єкта на об'єкт з метою досягнення певних орга­нізаційних цілей.

2. Державне управління — це управління пер­соналом державної служби, а також суспільними сферами (економікою, правовим процесом, со­ціальним забезпеченням, культурою), суспільними групами, організаціями та інститутами.

3. У широкому розумінні поняття «державне управління» поширюється на всі три гілки вла­ди — законодавчу, виконавчу і судову, а у вузько­му — тільки на виконавчу. В даному випадку дер­жавне управління розглядається у вузькому розу­мінні як політико-адміністративна діяльність.

4. Під функціями державного управління слід розуміти основні завдання, які виконують державні органи, їх структурні підрозділи та посадові особи в процесі здійснення керівництва державою і суспільством. У спеці­альній літературі до функцій державного управління від­носять: планування, організацію, комплектацію кадрами, мо­тивацію і контроль.

5. Планування передбачає визначення стану суспільства в певній політичній ситуації (де ми знаходимося?), векторів і цілей майбутнього розвитку (куди ми прямуємо?), право­вих, організаційних, ресурсних засобів, їх координацію та коригування щодо запланованих цілей (з допомогою яких засобів ми досягнемо мети?). До державного планування слід віднести такі напрями державної діяльності: урядові програми, концепції різноманітних напрямів суспільного розвитку і реформування, формування державного бюдже­ту, директивні та індикативні перспективні плани, президент­ські послання тощо.

6. Поняття «організація» охоплює структуру і функції державних органів, а також пряме виконання ними держав­них рішень. Основною організаційною структурою на дер­жавному рівні є бюрократія, сутність якої грунтується на професіоналізмі управління та ієрархічному розподілі служ­бових повноважень. Процес виконання управлінських рі­шень передбачає визначення змісту роботи і розподіл поса­дових повноважень, координацію їх дій, коригування струк­тури і функцій організації відповідно до суспільних змін.

7. Комплектація кадрів включає декілька систем кад­рової політики за такими ознаками:

— за принципом покровительства (партійного або бюро­кратичного), де керівник на свій розсуд призначає службов­ців, — патронатну, і за принципом заслуг, де підбір кадрів здійснюється на основі здібностей, знань і навичок в умо­вах відкритого змагання (конкурсу), — заслуг;

— за процедурами формування і перспективою службо­вої кар'єри:

кадрову, що передбачає призначення на державну по­саду на постійній основі, здачу конкурсних екзаменів, наявність управлінської елітарної освіти, залежність просування по службі від вищих керівних органів;

найману — набір на посаду за контрактом, здебіль­шого на тимчасовій основі, із застосуванням спеціалізованих тестів, персональну відповідальність керівника за персональ­ну кадрову політику;

змішану, яка поєднує кадрову і найману системи;

— за ступенем соціальної мобільності (які верстви пред­ставлені в державній службі) і доступу до неї — відкриту і закриту.

8. До мотивів державної служби можна віднести:

владні (кратичні), престиж, перспективи просування по службі, матеріальну винагороду і певні привілеї, прагнення реалізувати свої професійні надбання для суспільних цілей, політичні переконання, зворотний зв'язок між керівниками і підлеглими.

9. Для державної служби контроль виявляється у та­ких видах: конституційний контроль, підконтрольність органів держави законам, адміністративне судочинство, про­курорський нагляд, контроль фінансово-ревізійних органів, громадянський контроль через опозиційні партії, пресу, гру­пи тиску, референдуми, вибори тощо.

10. Державне управління на відміну від приватного охоп­лює більший масштаб і різноманітність діяльності, поши­рюється на сфери, які не можуть бути об'єктом ринкових відносин (оборони і національної безпеки), і зазнає значно більшого впливу різноманітних суспільних чинників при прийнятті рішень.

11. Державне управління є найважливішою функцією органів державної влади, але його суть зводиться не до за­безпечення панування з допомогою насильства, примусу, ідеології (що є характерним для суспільних владних відно­син), а досягнення певних результатів, опираючись на мотиваційну структуру (потреби та інтереси людей).

12. Державно-адміністративне управління включає інститут глави держави, уряд, загальнодержавні відомства, які не входять в уряд, регіональні, місцеві державні адміністрації.

13. Главою держави є монарх у монархічній формі прав­ління і президент у республіканській. Глава держави має такі повноваження: самостійно або за згодою законодавчого орга­ну призначає прем'єр-міністра і за його поданням формує уряд, разом із парламентом бере участь у формуванні органів судо­вої влади і загальнодержавного призначення; видає закони або підзаконні акти, промульгує законодавчі акти, володіє пра­вом відкладального (суспензивного) вето; має право внести законопроект на референдум; є головнокомандуючим зброй­ними силами; володіє правом розпуску парламенту; може бути усунутий внаслідок референдуму або імпічменту.

14. Уряд як вищий політико-адміністративний орган здійснює внутрішню і зовнішню політику, забезпечує вико­нання законів, володіє правом регламентарного законодав­ства. Уряд у президентських республіках очолює глава дер­жави, а у парламентських і змішаних — прем'єр-міністр. У змішаній формі правління існує дуалізм виконавчої влади між президентом і прем'єр-міністром. Уряд формується гла­вою держави. За партійним принципом формування уря­ди бувають однопартійні, коаліційні та уряди партійної меншості. Уряд несе відповідальність перед законодавчим органом і главою держави. Парламентськими процедура­ми, які передбачають урядову відповідальність, є: резолюція осуду, вотум недовіри, інтерполяції.

15. До органів загальнодержавної компетенції відносять органи, що не входять до складу уряду, але виконують важ­ливі державні функції (фонд комунального майна, антимо-нопольний комітет і т. д.)

16. Державне управління на регіональних місцевих рівнях здійснюється: представниками регіональної держав­ної адміністрації (префектом, комісаром, губернатором і т. ін.), окремими міністерствами, керівниками виконавчих органів регіонального і місцевого самоврядування, яким держава делегує певні повноваження. Державне управління на місцевому та регіональному рівнях володіє такими пов­новаженнями: видає закони, що визначають статус і функції органів місцевого самоврядування; здійснює судовий і дер­жавний контроль над службами місцевого самоврядуван­ня; здійснює посадову субституцію; може розпустити орга­ни самоврядування у разі їх недієздатності.

17. За ступенем цивілізованості суспільства, рівнем його політичної культури можна виділити такі управлінські моделі: американську, японську, європейську, соціалістичну, країн перехідних суспільств.

18. Державне управління України грунтується на Кон­ституції України, Законах про Кабінет Міністрів, державні адміністрації, місцеве самоврядування, державну службу. В структуру органів державного управління входять такі інститути: глава держави, уряд, неурядові структури загаль­нодержавного призначення, місцеві держадміністрації.

19. Главою української держави є Президент. Як глава держави він є гарантом державного суверенітету і Консти­туції, Верховним Головнокомандуючим збройних сил, воло­діє правом законодавчої ініціативи, призначає всеукраїнські референдуми з питань змін і доповнень до Конституції і за народною ініціативою; за згодою парламенту призначає Прем'єр-міністра і за пропозицією останнього затверджує склад уряду і голів місцевих адміністрацій; може розпус­тити парламент, якщо він протягом тридцяти днів не роз­почав пленарне засідання; може бути усунутий з посади внаслідок конституційної процедури імпічменту.

20. Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів, який відповідальний перед Президентом та під­контрольний і підзвітний парламенту. До складу Кабміну входять: Прем'єр-міністр, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри та міністри. Кабмін здійснює внутріш­ню і зовнішню політику, забезпечує виконання законів та указів Президента. Кабінет Міністрів достроково припиняє повноваження внаслідок: прийняття парламентської недовіри до нього; за ініціативою уряду; звільнення Прем'єр-міністра з посади Президентом.

21. Місцеві держадміністрації (обласні та районні) за­безпечують виконання Конституції і законів України, актів Президента і Кабміну; взаємодіють з органами місцевого самоврядування, виконують державні та регіональні програ­ми соціально-економічного розвитку, готують місцеві про­екти місцевих бюджетів після їх затвердження місцевими представницькими органами, забезпечують їх виконання. Голови держадміністрацій можуть бути усунуті Президен­том, а також місцевими представницькими органами (дво­ма третинами голосів від їх конституційного складу).

22. Державному управлінню України характерні риси перехідних суспільств. На даному етапі це обумовлюється тим, що внаслідок відсутності адміністративної реформи ор­гани державного управління виявилися нездатними до су­спільних реформ, а також внаслідок активного лобіювання владними структурами інтересів аграрних, промислових і фінансових олігархій у сфері вигідного розподілу бюджет­них і кредитних ресурсів, державної власності, створення пільгових податкового і митного режимів взамін на отриман­ня тіньових доходів.

23. Повільне, безсистемне, нерішуче проведення органа­ми державного управління реформ спричинило величезну мафізацію суспільства і зубожіння значної маси населення, поглибило кризу у всіх сферах життя.

Контрольні питання

1. Що ви розумієте під державним управлінням?

2. Як співвідносяться поняття «державне управ­ління», «політичне управлінням, «муніци­пальне. управління»?

3. У чому сутність державного планування?

4. Які ви знаєте системи комплектації кадрів державної служби?

5. Чим відрізняється кадрова система держав­ної служби від найманої і змішаної?

6. Як забезпечується контроль у державному управлінні?

7. Які основні мотиви задіяні в системі держав­ного управління?

8. Чим державне управління відрізняється від приватного?

9. Яка відмінність між політичною і адміні­стративною компетенціями у структурі органів державного управління?

10. Яка компетенція органів державного управ­ління у сфері впливу на органи місцевого са­моврядування?

11. Чи можна вважати регіональні органи суб'єк­тів федерації державними органами?

12. Яка відмінність між бюрократичною і діалек­тичною організаційними структурами?

13. Які ви знаєте види державного планування?

14. За яких обставин глава держави може розпу­стити парламент?

15. Назвіть прерогативи глави держави у фор­муванні органів державної влади.

16. Як співвідносяться прерогативи глави держа­ви і прем'єр-міністра у структурі виконавчої влади?

17. Які основні прерогативи уряду?

18. Які основні прерогативи регіональних і місце­вих держадміністрацій?

19. Назвіть основні ознаки моделі державного управління перехідних суспільств.

20. Чим відрізняються американська, європейська і японська моделі управління?

21. Чому державне управління України виявилося нездатним забезпечити рішуче збалансова­не реформування суспільства?

22. Які прерогативи Президента України?

23. Які прерогативи уряду в Україні?

24. Які прерогативи місцевих держадміністрацій в Україні?

25. Як співвідносяться компетенції органів дер­жавного управління і органів місцевого само­врядування в Україні?

26. Які основні фактори мафізації українського суспільства?