Розділ 12. Політичні еліти і лідерство

План

' Сутність і типи політичних еліт.

' Феномен політичного лідерства і його типологія.

• Політична еліта і лідерство в Україні.

Терміном «еліта» (франц. еіііе — кращі, вибрані) позначають провідні верстви в су­спільстві, які здійснюють керівництво у пев­них галузях суспільного життя. Залежно від того, які функції здійснює еліта у суспільстві, її поділяють на господарську, духовно-інтелектуаль­ну і політичну. До господарської еліти належать визначні підприємці і менеджери, до духовно-інте­лектуальної — провідні вчені, діячі мистецтва і священослужителі, до політичної — державні і політичні діячі.

Політична еліта — це організована група, яка здійснює владу в суспільстві (правляча еліта) або перебуває в опозиції до правлячої верхівки (контр-еліта). Політична еліта бере участь безпосередньо або опосередковано у прийнятті й організації ви­конання політичних рішень.

Щоб зрозуміти природу і місце політичних еліт у суспільстві, потрібно ознайомитися з основними положеннями елітарних концепцій, серед яких вирізняються моністична і плюралістична.

Моністична концепція еліт сформульована у працях В. Парето, Р. Міллса, П. Бірнбаума.

В. Парето вказує на такі основні риси еліти. По-перше, еліта є однорідною (так звана теорія трьох С); вона усвідом­лює, що є прошарком, відокремленим від суспільства, об'єд­нана спільністю соціального походження та досвіду, відзна­чається солідарністю при захисті власних інтересів. По-друге, еліта має зверхність над масами, що виявляється у таких елітарних психологічних якостях, як енергійність, мужність, доброчесність. Втрата елітою цих якостей при­зводять до її занепаду. По-третє, всередині еліти відбува­ються зміни (так звана циркуляція еліт), під час яких вона допускає у свої ряди нових членів і тим самим зберігає своє панування або чинить опір структурному і кадровому онов­ленню, що призводить до революцій.

Р. Міллс намагається охарактеризувати американську політичну еліту, яка на його думку, складається з трьох груп: політичної верхівки (президент, його радники, вища адміністрація); економічної верхівки (керівники трансна­ціональних корпорацій); військової верхівки (командуван­ня та стратеги Пентагону). Кожна з цих груп є частиною єдиної уніфікованої та згуртованої владної еліти.

Р. Міллс вказує на такі основні риси еліти:

1) спільність шляхів досягнення соціального статусу, яка виявляється у тому, що вищі верстви американського су­спільства мають кращі стартові умови, ніж інші соціальні групи, для здобуття елітарної освіти та власного збережен­ня й відтворення через потомство;

2) взаємозамінність, суть якої полягає в тому, що будь-який член економічної верхівки може перейти до політичної верхівки і навпаки.

П. Бірнбаум поширює теорію еліти Р. Міллса на фран­цузьке суспільство. На його думку, еліта є закритою соціаль­ною групою, яка передає своє становище із покоління в покоління через механізм соціалізації — сімейне виховання та систему середньої і вищої освіти. Крім цього, П. Бірнба-ум зазначає, що переміщення еліти відбувається з апарату державного управління не тільки у державний, а й у при­ватний сектор економіки.

Прихильники плюралістичної теорії еліти критично ставляться до розуміння керівної еліти як однорідного про­шарку, якому властиве самовідтворення. Вони вважають, що у суспільстві існують багато політичних еліт, які змага­ються між собою за владу. Найвідомішим представником цієї концепції є Р. Даль, Р. Арон.

Р. Даль, досліджуючи функціонування влади на рівні міста, дійшов висновку, що вона проходить шлях від абсо­лютної олігархії до функціональної поліархії. У зв'язку з цим він виділив три періоди владної трансформації протя­гом століття, при яких змінюють одна одну різні еліти:

1) період влади патриціїв, коли керують авторитетні і багаті люди;

2) період підприємців, коли управління здійснюють пред­ставники великого бізнесу, котрі мають гроші, але не мають високого престижу;

3) період влади «екс-плебеїв», коли керують вихідці із нищих верств населення, переважно етнічних меншин, істот­ними рисами яких є не багатство, а високий соціальний престиж і популярність.

Функціонування поліархії, на думку Р. Даля, грунтуєть­ся на таких принципах:

1) розподілі сфер впливу між елітами, при якому багаті люди здебільшого займаються економікою і мало втруча­ються в політику, а менш забезпечені групи користуються підтримкою з боку обраних ними політичних лідерів;

2) наданні офіційного характеру виборчим торгам, де основне рішення влади приймається як результат угоди між зацікавленими групами, що одночасно є суперниками і спільниками;

3) здібності і популярність політичного лідера, щозабезпечує йому перевагу над представниками інших політич­них угруповань.

Р. Арон серед правлячої меншості виділяє політиків, що ведуть між собою політичні змагання, вищі адміністративні кадри та військове керівництво, лідерів громадських органі­зацій, керівників державних та приватних підприємств, пред­ставників вищого духовенства, діячів науки та ін. Політолог вважає, що чіткого розмежування між цими групами — «правлячими категоріями» — немає, можливий взаємний перехід між ними або навіть одночасне перебування у бага­тьох із них. Р. Арон робить висновок, що поліархія є не­від'ємною рисою демократії як своєрідного результату су­перництва різних правлячих груп між собою. Саме завдя­ки демократії, на думку Р. Арона, жодна з правлячих груп не може тривалий час здійснювати керівництво державою.

Отже, спільним для цих концепцій є визнання еліти як правлячої меншості, що має перевагу над більшістю завдяки своєму багатству, соціальному престижу, компетентності, полі­тичній активності і здатності відтворювати себе через ме­ханізми соціалізації (сімейне виховання й елітарну освіту).

Основна відмінність між цими концепціями полягає в тому, що прихильники моністичного підходу до оцінки еліти наголошують на її однорідності, замкнутості, горизон­тальній мобільності (переміщення можливе лише в межах елітних груп) та її непідконтрольності з боку більшості навіть при демократичних інститутах.

Прихильники плюралістичної точки зору вказують на те, що демократичні механізми влади забезпечують кон­куренцію і тим самим доступ до неї представників інших соціальних верств. Така конкуренція між елітами, на дум­ку плюралістів, дає змогу різним соціальним групам впли­вати на процес прийняття політичних рішень, оскільки вони можуть вибирати ту еліту, яка краще врахує їхні інтереси.

Аналізуючи еліти, потрібно враховувати конкретно-істо­ричні етапи суспільного розвитку. Кожний тип суспільства залежно від історичної епохи має свої критерії оцінки еліт.

Так, у Стародавньому Сході, а також у часи Середньовіччя належність до еліти зумовлювалася соціальним станови­щем: сам факт народження людини в знатній сім'ї нада­вав їй привілеї. Така еліта була замкнутою групою і не піддавалася зовнішнім впливам.

У буржуазному суспільстві, в якому були скасовані фео­дальні привілеї, замість родових еліт з'являлися фінансо­во-промислові олігархії, які володіли багатством і грошима.

У сучасному суспільстві до еліти входять люди, які во­лодіють не тільки грошима, а й високим інтелектом. Пра­вила жорсткої конкуренції передбачають вступ або вихід з еліти залежно від успіху або поразки кожного і незалежно від його соціального походження і багатства. В конкуренції зростає попит на людей, які мають перевагу над іншими у професіоналізмі, інтелекті, моральних чеснотах, соціальній активності. Соціальне походження і в сучасних умовах відіграє важливу роль у процесі формування еліти, оскіль­ки забезпечує сприятливі стартові умови для набуття елі­тарних рис, необхідних для здобуття успіху в конкурентній боротьбі.

Аналізуючи поняття «еліта», необхідно зупинитися на понятті «квазіеліта» (квазі — префікс, що означає «нібито» «позірний»). Квазіеліту ще інакше називають псевдоеліта, антиеліта, охлократична еліта. Квазіеліта — це група лю­дей, яка займає провідні позиції в політичній системі, але не відповідає сучасній моделі елітарних рис, не здатна ви­конувати належним чином свої функції. Такі еліти ком­пенсують свою професійну неспроможність, інтелектуальну вбогість активною демагогічною діяльністю, вміло викори­стовуючи інстинкти і стереотипи натовпу у своїх користо­любних цілях.

На основі певних елітарних рис у контексті конкретно-історичного суспільства і політичного режиму еліти поді­ляють на такі типи: відкриті і закриті, легітимні і нелегі-тимні, фрагментовані, нормативна та іделогічно інтегровані.

До відкритого типу належать еліти, котрі мають високу горизонтальну і вертикальну мобільність, тобто здат­ність поповнюватися за рахунок вихідців як із різних еліт­них груп, так і соціальних низів. Основними критеріями добору для відкритої еліти є особисті досягнення в бізнесі, політиці й адміністративній діяльності. Поступ на вищий щабель елітної ієрархії тут забезпечується високими профе­сійними і моральними якостями. Для еліт цього типу при­таманні такі риси, як відкритість, тактовність, критичність і раціоналізм.

У закритих елітах поповнення рядів відбувається повіль­но, доступ до них заформалізований і ускладнений. У таких елітах при доборі кадрів акцент зміщується не стільки на професійні якості претендентів, скільки на його відданість системі чи вождю. Місце в елітарній ієрархії забезпечується тут здебільшого завдяки прихильності вищого керівництва, а не на підставі особистих якостей. Закриті еліти відзначають­ся догматизмом, магізмом, нездатністю йти на компроміси.

Легітимними важаються ті еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, анелегітимними — ті, що панують над більшістю з допомогою примусу, насильства й ідеології.

Якщо поділ еліт на відкриті і закриті, легітимні і неле-гітимні розкриває спосіб їх формування, зв'язок з іншими соціальними групами, то поділ еліти на еліти фрагменто­вані, нормативне й ідеологічно інтегровані розкриває їхню роль у інтеграції суспільства.

Еліти фрагментовані, володіючи низьким рівнем структурної інтеграції, невеликою здатністю до консенсусу з приводу вибору та збереження основних суспільних цінно­стей і норм, не забезпечують стабільності суспільства.

Нормативна інтегровані еліти відзначаються висо­ким рівнем консенсусу в основних правилах політичної і суспільної діяльності. Боротьба забезпечує високий рівень стабільності суспільства.

Ідеологічно інтегровані еліти також забезпечують ста­більність суспільства, але завдяки нав'язаному більшості консенсусу щодо системних вартостей, а також жорсткому партійному і поліційному контролю за їх дотриманням.

За ідеологічними цінностями еліти, бувають демокра­тичні, ліберальні, тоталітарні й авторитарні.

За видами політичної діяльності еліти поділяються на державну (адміністративну, депутатську), муніципальну, пар­тійну і громадських організацій (груп тиску).

За місцем у елітарній ієрархії розрізняють еліти вищі, середні і нижчі. До вищої еліти належать особи, які займа­ють найвищі пости в уряді, парламенті, основних партіях, впливових групах тиску і приймають стратегічні рішення. Середня еліта — це депутати, вищі адміністративні поса­дові особи регіональних і муніципальних органів, бізнесме­ни, діячі культури, які впливають на процес прийняття полі­тичних рішень. До нижчої еліти входять адміністратив­ний апарат державних органів, керівники регіональних відділень основних партій, а також керівники невпливових партій.

Політичний лідер — це особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місце­вого самоврядування і політичних партіях, групах тиску тощо.

Феномен політичного лідерства привертав увагу кращих представників світової політичної думки. Античні істори­ки і філософи вбачали його у героях — монархах і полковод­цях. Н. Макіавеллі розглядав політичного лідера як воло­даря, здатного використати всі доступні засоби для збере­ження влади, наведення порядку. Г. Карлейль ІР. Емерсон вважали лідера творцем історії, наділеним особливим та­лантом. Ідею політичного лідера як надлюдини сформулю­вав Ф. Ніцше. На його думку, політичний лідер — це завж­ди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїн­ствами, яка здатна нав'язати свою волю масам.

Г. Тард розглядав феномен лідерства, виходячи з теорії наслідування. За Г. Тардом, люди схильні діяти, наслідую­чи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. У такому розумінні лідер виступає рушійною силою соціалізації осо­би. Марксисти розглядають політичне лідерство в контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому ро­зумінні лідер обслуговує інтереси класу, що висунув його на політичну арену, не претендуючи на особисті досягнен­ня, а у випадку порушення традиції він може бути усуне­ний тим же класом.

Що стосується типології лідерства, то тут також існу­ють різні підходи. Одним із перших, хто запропонував типологізувати політичне лідерство, був М. Вебер. Виходя­чи з трьох типів легітимного панування, він виділив три типи лідерства: традиційне, раціонально-легальне і хариз-матичне.

Авторитет традиційного лідера визначається уявленням про спадкоємність влади. Такий тип лідерства характер­ний для династичних монархій, в яких особа визнається лідером не завдяки визначним якостям, конституції, а лише через те, що вона є представником правлячої династії.

Раціонально-легальний тип лідерства грунтується на визнанні особи лідером завдяки певній державній посаді, передбаченій конституцією, як, скажімо, президент.

Харизматичне лідерство засноване на вірі в талант лідера, його месіанську роль у політичному процесі. Такий тип лідера передбачає некритичне ставлення мас до нього. Проте у випадку невдач такого лідера маси глибоко розча­ровуються в ньому, авторитет лідера різко падає.

Сучасна політична наука намагається типологізувати політичних лідерів за їхніми професійними і соціальними рисами, груповими функціями у контексті політичних ситуацій.

Теорія рис наголошує на тому, що лідер повинен мати сукупність визначних рис. Так, представник цієї теорії Е. Бо-гардус стверджує, що лідер виділяється з оточення людей енергією, розумом і характером. Він також вважає, що до необхідних рис лідера треба віднести почуття гумору, а та­кож здатність привертати до себе увагу.

Р. Стогділл доповнює цю теорію, розкриваючи феномен лідерства через такі параметри: риси особистості лідера, відносини між ним і його послідовниками, рівень влади та масштаб завдань, які він виконує. Р. Стогділл виділяє такі стилі керівництва, як авторитарний, переконуючий, демо­кратичний, інтелектуальний, виконавчий.

За стилем політичної діяльності Г. Лассуел виділив такі типи лідерів: адміністраторів, агітаторів і теоретиків. Пер­ші — це лідери, здатні приймати політичні рішення, готові до компромісів, другі — харизматичного типу, схильні ви­ступати перед публікою, завойовувати авторитет, треті — схильні розробляти програми, проекти, але не бажають зай­матися практичною політикою.

Представник функціонального підходу до типології полі­тичних лідерів М. Херман виділив критерії, за якими ха­рактеризують політичних лідерів: наявність твердих полі­тичних переконань; індивідуальність політичного стилю;

мотиви політичної поведінки; реакція на тиск і стрес, тобто поведінка лідера в дискомфортній ситуації (зокрема, збере­ження витримки і самовладання); обставини, за яких по­тенціальний лідер став керівником, відповідальним за прий­няття політичних рішень; попередній політичний досвід;

політичний клімат і ситуація в країні у період становлен­ня політичного лідера. Цей підхід наголошує не тільки на характеристиці якостей політичного лідера, а й на обстави­нах, за яких відбулося його становлення.

У політології також розглядається феномен лідерства як репрезентатора групи, котра має певний політичний інтерес. Деякі дослідники (Т. Парсонс, Ю. Дженінгс) вва­жають, що можливості політичного лідера, його успіх жор­стко зумовлені інтересами корпорації, до якої він належить. У зв'язку з цим виділяють неформального і формального лідера.;

Неформальний лідер має вплив на групу завдяки пев­ним лідерським рисам і може стати формальним ліде­ром. Проте часто формальним лідером стає ординарна особа, без особливих задатків. Становлення особи як політичного лідера залежить від способу формування лідерства: бюрокра­тичного і антрепренерського. Бюрократичний спосіб перед­бачає формування лідера вузьким колом осіб за певними жорстко заданими критеріями (партійність, відданість систе­мі, вождю), за антрепренерським способом — лідер форму­ється у публічній конкурентній боротьбі, де вирішальним чинником є імідж самої особи, яка змагається за лідерство.

Залежно від політичного режиму виділяють два типи лідерства: авторитарний і демократичний.

Авторитарне лідерство передбачає одноособову політич­ну владу, монополізм у прийнятті політичних рішень та здійснення всебічного контролю над політичними процеса­ми. Домінуючим принципом здійснення влади для авто­ритарного лідера є сила або загроза застосування сили. Ав­торитарне лідерство пройшло ряд етапів, для яких харак­терним був свій тип лідера: тиран, абсолютний монарх, дик­татор у тоталітарному й авторитарному режимах. Автори­тарний лідер — це здебільшого інтроверт, сенсорик, етик, ірраціоналіст.

Тип демократичного лідерства почав формуватися ще в часи античної демократії і функціонує в сучасних демокра­тичних державах. Демократичний лідер формується в умо­вах конкурентної політичної боротьби, яка передбачає не тільки його високі професійні, інтелектуальні й моральні якості, а й наявність фінансових ресурсів і авторитетної й мобільної команди. Демократичний лідер — це екстраверт, інтуїтивний логік, раціоналіст.

Лідерів можна типологізувати за їх ставленням до перспектив суспільного розвитку. За цим критерієм можна виділити такі типи лідерства: консерватор нама­гається зберегти старі цінності, адаптувати їх до нових умов;

реформатор — змінити суспільні структури, норми, що віджили, надати суспільному розвиткові динамізму, скеру­вати його у прогресивне русло; революціонер відкидає повністю існуючі цінності, намагається радикально змінити суспільний лад відповідно до своїх переконань, котрі грун­туються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологіч­них схемах.

Типологізуючи лідерство, застосовують ще такі поняття, як вождь і керівник. Лідери вождистського типу — це осо­би, для яких популізм є основним засобом досягнення мети. Щоб підтримати власну популярність, вони апелюють до найнижчих пристрастей мас (страху, ненависті, ворожнечі), вдаючись при цьому до завищених обіцянок, лексики на­товпу, улесливості, «правдоподібної» брехні. Поняття «керів­ник» використовують, як правило, на позначення держав­ної особи, тобто формального лідера, або (при бюрократичній системі формування лідерства) особи, -яка призначена звер­ху, а також лідера загальнонаціонального масштабу.

Отже, основні риси сучасного лідера, а також чинники, що впливають на процес його становлення, такі:

політична освіта (знання соціології, політології, права, економічної теорії, менеджменту, історії);

політичний досвід;

інноваційність (здатність продукувати нові ідеї, концепції, програми);

політична поінформованість (наявність детальних знань про різні сторони життя людей, проблеми населеного пунк­ту, регіону, країни);

ораторське мистецтво (вміння донести до різних рівнів аудиторії найскладнішу інформацію, переконати людей у правоті власних принципів);

політична інтуїція (здатність відчувати історичну ситуа­цію, своєчасно коригувати власний курс відповідно до вимог часу, дотримання правила: не йти на компроміс раніше від­повідного часу, бо можна втратити авторитет, і не йти на компроміс пізніше відповідного часу, бо можна втратити ініціативу);

прогностичні навички (вміння аналізувати і передбача­ти події, тенденції розвитку політичних і соціальних інсти­тутів);

комунікативна майстерність (вміння спілкуватися з різними категоріями населення, добираючи такий стиль по­ведінки, який врахував би їх смаки, настрій, уподобання);

арбітражні задатки (вміння знаходити оптимальні рішен­ня в конфліктних ситуаціях і погоджувати різні інтереси);

організаторські здібності (вміння добрати команду, ви­значити основні стратегічні пріоритети своєї подальшої діяльності).

Вирішальним чинником успіху лідера є добір ним ко­манди. Психологи довели, що найоптимальнішою коман­дою для управління і міжособистісного спількування є гру­па, яка налічує сім—дев'ять осіб. У такій команді чітко роз­поділяються ролі. Голова, або лідер, — людина з високим авторитетом, яка вміє поставити перед командою стратегічні завдання. Лідер повинен досягти реалізації поставлених цілей не за рахунок влади, а завдяки такій організації ро­боти, коли всі члени команди бачили б перспективу власно­го успіху.

Специфічні функції в команді виконують інші її чле­ни — секретар, генератор ідей, скептик-аналітик, організа­тор, комунікатор — здобувач інформації, душа команди і контролер-фінішер.

Функція секретаря — документальне оформлення ре­зультатів діяльності групи у завершений проект, який ре­ально може бути втілений у життя.

Генератор ідей, маючи найвищий інтелектуальний рівень, є постачальником оригінальних, нових підходів, нетради­ційних рішень. Він почуває себе сильним у фундаменталь­них проблемах, проте може припускатися помилки у дета­лях через власну неуважність. Такі люди часто неврівнова-жені у спілкуванні, тому інколи доводиться потурати пев­ним рисам їхнього характеру.

Скептик-аналітик не висуває оригінальних ідей, а спо­кійно, шляхом аналітичних міркувань виправляє помилки в пропозиціях і аргументах інших членів команди.

Організатор — орієнтований на практичне виконання поставлених завдань. Він раціонально забезпечує увесь ви­конавчий процес.

Комунікатор — здобувач інформації, маючи високий рівень комунікабельності і зв'язки з різними організація­ми, постачає команду різноманітною інформацією.

Душа команди, знаючи особисті риси своїх колег, ство­рює сприятливий психологічний клімат у команді, розря­джає певну напругу в міжособистісних стосунках.

Контролер-фінішер ретельно стежить за всіма етапами роботи, прискіпливо перевіряючи кожну деталь у прийнятті та виконанні рішень. Він має сильний характер і загостре­не відчуття часового ритму.

Сучасний політичний лідер не може успішно діяти, не використовуючи політичного маркетингу, під яким розу­міють сукупність теорій і методів для виявлення іміджу лідера, засобів впливу на поведінку електорату. Політич­ний маркетинг дає змогу лідерові: визначати відповідність своїх ідей ринкові; розвивати засоби впливу залежно від висунутих ідей; виявляти, яку позицію потрібно зайняти, зважаючи на особисті якості і на наявність претендентів.

Засобами політичного маркетингу можна також визна­чити імагінативного лідера, тобто ідеальну модель найкра­щого політика, створену масовою свідомістю певних груп електорату. Імагінативна модель лідера передбачає наявність певних соматичних, психологічних та інтелектуальних яко­стей, які виборці хочуть бачити у політичному лідері. Осо­ба, котра прагне стати ним, мусить враховувати цю модель у конкретній політичній ситуації.

Претендент на лідерство сам повинен прагнути зазда­легідь до виборів сформувати серед електорату ту імагіна-тивну модель, яка найбільш відповідає його особистим рисам.

Отже, феномен політичного лідера розкривається через особисті риси політика, рівень його команди, тип політич­ного режиму і характер політичної ситуації.

В Україні завжди існувала проблема національної полі-тичної еліти, здатної розв'язувати складні державотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Такі визначні постаті української політичної думки, як В. Липинський, В. Кучабський, Д. Донцов, пояснювали причини поразок українських національно-визвольних змагань відсутністю національної політичної еліти. Це твердження справедли­ве, якщо брати до уваги те, що політична еліта може сфор­муватися в умовах національної держави, коли політика є важливою сферою суспільного життя. Короткочасний період боротьби за українську державу і ще менш тривале існу­вання цієї держави в історичному сенсі були недостатніми, щоб визрівала повноцінна національна політична еліта.

Комуністичний режим знищив не тільки національні прошарки, а й соціальний грунт для відтворення національ­ної еліти, здатної по-сучасному мислити і діяти. Роль еліти в тоталітарному суспільстві виконувала номенклатура, риси якої значною мірою не відповідали сучасній елітарній мо­делі, що існувала в демократичних цивілізованих країнах.

До домінантних рис номенклатури відносяться: серві­лізм чиновників нижчих рангів перед вищими, конформізм і безініціативність, «потрійна мораль» (одне думати, друге говорити, а третє робити), кастовий характер відтворення і поповнення рядів, орієнтація на інтернаціональні, а не на­ціональні цінності, глибока відчуженість від інших соці­альних верств.

Виключно бюрократичний механізм формування номен­клатурних кадрів не передбачав попиту на професійних полі­тиків з високими інтелектуальними якостями, а здебільшого був зорієнтований на осіб, відданих системі, певному номен­клатурному кланові і здатних до тонких апаратних маніпу­ляцій. За цими якостями номенклатура на периферії радян­ської імперії значно переважала номенклатуру в центрі. Крім цього, вона не приймала самостійно, а тільки виконувала стра­тегічні політичні рішення і не володіла відповідним кадро­вим потенціалом для здійснення державних функцій, влас­тивих імперській державі у повному обсязі.

Від початку державного відродження України до других парламентських виборів правляча еліта в основному форму­валася з різних прошарків колишньої номеклатури, а також частково з націонал-демократичної опозиції. Одна частина номенклатурної еліти стала на шлях зміцнення державної незалежності України, але стосовно політичних та економіч­них реформ зайняла половинчасту, вичікувальну позицію, інша ж її частина почала ревно відстоювати збереження ко­лишнього ладу і повернення до «оновленого» СРСР.

Правляча еліта в Україні на цьому етапі суспільного і державного розвитку виявилася неспроможною до швид­ких комплексних реформ через те, що:

1) складалася здебільшого з вихідців соціально-класо­вих груп, які об'єктивно боялися втратити владу;

2) не володіла кадрами, які б відзначалися високою актив­ністю, рішучістю і сучасною управлінською компетентністю;

3) зазнавала сильного спротиву з боку антидержавних і антиреформістських сил;

4) розлад механізмів соціального контролю призвів до поглиблення моральної деградації частини її представників, що виявилося у поширенні таких явищ, як клептократія, корупція і нарцисизм;

5) визначальним у політичному курсі був принцип «голов­не не реформи, а збереження державності й національно-куль­турне відродження». Правлячій еліті не протистояла серйоз­на реформістська опозиція, на роль якої могли б претендува­ти націонал-демократичні сили, проте вони не мали стратегіч­ної програми реформ, відповідного кадрового потенціалу.

Роз'єднані партійними суперечностями ці сили не змог­ли істотно вплинути на процес реформування. Отже, в ціло­му реформістський потенціал правлячої еліти на початко­вому етапі становлення Української держави виявився не­достатнім, щоб вивести її з кризового посткомуністичного стану. Часткові кроки на шляху фінансової стабілізації, приватизації, структурної перебудови і лібералізації зовніш­ньо-економічної діяльності призвели до масштабного зрощування владних структур з кримінальними елементами, швидкої поляризації суспільства.

Еліту цього періоду можна назвати ідеологічною тому, що Її діяльність здебільшого скеровувалася на роз'яснення необхідності реформ, а не на їх рішуче здійснення. Цій еліті не вдалося здійснити основних реформістських пріоритетів:

прийняти нову конституцію, вивести країну з економічної кризи, провести адміністративну реформу.

На зміну ідеологічній еліті прийшла технократична еліта, представники якої були рекрутовані з промислово-підпри­ємницьких кіл центральних і південних регіонів України, а також прагматичне зорієнтованих політиків різних полі­тичних сил. Домінантою політичного курсу технократич­ної еліти стала реалізація національної ідеї в державно-політичному та економічному аспектах. На практиці це означає здійснення конституційної й економічної реформ.

Цій еліті вдалося здійснити деякі фінансові стабілі­заційні заходи, просунутися на шляху конституційної ре­форми. Проте повільне і непослідовне здійснення нею інших напрямів економічної реформи, зокрема структурної пере­будови і податкової політики, не дають змоги поки що по­долати кризові явища.

Українську еліту цього перехідного періоду скоріше всьо­го можна назвати квазіелітою, оскільки їй не вдалося про­вести рішучих і комплексних соціальних перетворень, ви­тримати випробування на моральну зрілість.

Поступове розшарування номенклатури, формування на її основі підприємницького класу, звільнення масової свідо­мості від патерналістських, егалітарних і національно-ро­мантичних ілюзій створює сприятливий грунт для появи підприємницької і сучасної адміністративної еліт. Однак таке елітне середовище не в змозі витворити сучасний де­мократичний тип лідера-реформатора.

Загальнонаціональним лідером вважається президент як вища посадова особа в державі. Перший Президент Української держави Л. Кравчук відзначався високим ораторським мистецтвом! глибоким інтелектом. У перші роки державного відродження України він зробив значний вне­сок у державотворчий процес: сприяв юридичному оформ­ленню розпаду СРСР через підписання Біловезької угоди, доклав чимало зусиль для підтримання ідеї незалежності всеукраїнським референдумом, становлення інститутів Української держави.

Однак у справі здійснення реформ займав нерішучу, по­ловинчасту позицію, заграючи з їх противниками, що в під­сумку призвело його до поразки. До причин поразки Л. Крав­чука як загальнонаціонального лідера треба віднести не тільки його особисті якості, а й передусім ситуацію, в якій йому не вдалося сформувати команду однодумців, заручи­тися підтримкою впливових політичних сил.

Прихід до влади Л. Кучми ознаменувався рішучіши­ми і послідовнішими діями на шляху реформування. Це пояснюється, насамперед, тим, що політичні сили команди другого Президента України виявилися значно прагматич-нішими і мобільнішими. Спонукала до дії їх також і ката­строфічна ситуація в Україні.

Загалом процес формування національної еліти й лідерів сучасного парламентського типу тільки розпочинається. Він вимагає передусім створення рівних правових умов для ви­яву різних групових інтересів на державному рівні. Ця про­блема може бути розв'язана завдяки створенню правового механізму соціального партнерства, де представники уряду, профспілок і підприємців зможуть за столом переговорів розв'язувати складні питання.

Створення правових умов для партійної конкуренції, радикальна реформа апарату управління, утвердження рин­кових форм взаємодії у суспільному житті, запровадження елітних навчальних закладів для підготовки професійних політиків сприятимуть формуванню в Україні сучасної еліти і лідерів на зразок розвиненого демократичного західного суспільства.

ВИСНОВКИ

1. Терміном «еліта» позначають провідні вер­стви суспільства, які керують певними галузями суспільного життя. Політичні еліти — це організо­вані групи, що здійснюють владу в суспільстві (правляча еліта) або перебувають в опозиції до правлячої верстви (контреліта). До політичної елі­ти відносять керівну верству державних органів, місцевого самоврядування, політичних партій, груп тиску, а також представників інших еліт (господар­ської, духовно-інтелектуальної), що беруть участь у прийнятті та організації виконання політичних рішень.

Політична еліта в розвиненому західному су­спільстві відзначається порівняно з іншими су­спільними верствами волею до влади, професій­ною політичною освітою, досвідом, високим со­ціальним походженням, багатством. В сучасних умовах політичної конкуренції зростає насампе­ред попит на високі професійні, інтелектуальні й моральні якості політичної еліти. Для неї, особ­ливо у закритих суспільствах, характерними мо­жуть бути також аморальність і низький рівень управлінської компетентності. Таку еліту нази­вають квазіелітою.

2. Еліти типологізують за такими критеріями:

за способом формування (закриті, відкриті); спо­собом отримання і збереження влади (легітимні, нелегітимні); здатністю стабілізувати суспільство (фрагментовані, нормативне інтегровані, ідеологіч­но інтегровані); ідеологічними цінностями і спо­собом здійснення влади (демократичні, ліберальні, тоталітарні, авторитарні); за видами політичної діяльності (державна, муніципальна, партійна, груп тиску).

3. Феномен політичного лідерства передбачає першість особи у політичних структурах державної влади, політич­них партіях і групах тиску. Він розкривається через осо-бистісні риси політика, рівень його команди, тип політич­ного режиму і характеру політичної ситуації. В основі ти-пологізації лідерства лежать такі критерії: джерело ви­знання (традиційне, легальне, харизматичне лідерство); місце у політичному режимі і стиль діяльності (авторитарне, де­мократичне); специфіка політичної діяльності (адміністра­тивне, агітаторське, теоретичне). До типових рис політичного лідера відносяться: наявність професійної освіти й досвіду, інноваційність, ораторське мистецтво, висока комуніка­бельність, вміння сформувати команду.

4. Політична еліта в Україні на початку державного від­родження складалася в основному з колишньої номенкла­тури і за змістом діяльності була ідеологічною, тобто зде­більшого проповідувала необхідність реформ, а не займала­ся їх втіленням. Після других парламентських і президент­ських виборів прийшла технократична еліта, яка взяла курс на жорстку фінансову стабілізацію і конституційну реформу.

У суспільстві визріває нова підприємницька й адмі­ністративна еліта, здатна по-сучасному мислити і діяти. Політичне лідерство в Україні грунтується в основному на вождизмі з націонал-романтичним і націонал-бюрократи^ ним ухилом. Цей тип лідерства не передбачає глибоких професійних знань, а також опори на фахову команду одно­думців і сучасну політичну партію. Сучасний тип лідера — професійного політика з реформістською орієнтацією по­чинає формуватися в середовищі підприємницької й адмі­ністративної еліти.

Контрольні запитання