Розділ 8. Партії. Партійні системи

План

' Сутність і функції партій.

• Типологія партій.

• Партійні системи.

• Партії і партійна система в Україні.

Слово «партія» побутувало ще у часи Старо­давнього Риму. Етимологія його бере початок з латинського рагііа, що означає «частина». До по­чатку XVIII ст. слово «партія» вживалося у нега­тивному сенсі.

У західній політології немає згоди щодо дефіні­ції цього поняття. Так, відомий американський політолог Ж. Лапаломбара пропонує при визна­ченні «політичної партії» вказувати на чотири ознаки:

1) як суб'єкт певної ідеології або особливої світоглядної орієнтації;

2) як організація, тобто достатньо тривке об'єд­нання людей на різних рівнях політики — від місцевого до міжнародного;

3) мета партії — завоювання та здійснення влади (хоча бувають партії, які вбачають свій обо­в'язок у пробудженні сучасної думки навколо болючих, на її погляд, проблем);

4) кожна партія прагне забезпечити собі підтримку на­роду — від голосування за неї до активного членства.

Французький політолог Жан-Луї Кермон дає таке ви­значення: «партії — це організовані політичні сили, які об'єднують громадян однієї політичної тенденції для мобі­лізації думки з певної кількості цілей та для участі в орга­нах влади або для орієнтування влади на досягнення цих вимог». З такими істотними ознаками партії можна пого­дитися і взяти їх за основу, аналізуючи партійну систему і партійні процеси в Україні.

Існують різні точки зору на історію становлення партій. Так, континентальні європейські політологи здебільшого вва­жають, що партії виникли із запровадженням загального виборчого права, а політичні формування (клуби, асамблеї) часів французької революції є лише прообразами партій.

Англо-американські політологи наполягають на тому, що відлік партій у сучасному розумінні треба вести з XVII— XVIII ст., зокрема, коли в 70—80 роках XVII ст. в Англії з'явилися перші справжні партії — торі і віги.

Виникнення партій пов'язане з особливостями політич­ної ситуації у тій чи іншій країні, тенденціями світового суспільного розвитку. За М. Вебером, партії у своєму розвит­ку пройшли три етапи: аристократичне угруповання, політич­ний клуб, масова партія. Одні партії виникли внаслідок про­ведення виборчої компанії, інші (комуністичні партії) з'яви­лися в нелегальних умовах боротьби проти існуючого полі­тичного ладу в XIX ст., треті (соціал-демократичні) виросли з профспілкового, четверті (християнсько-демократичні) — з католицького рухів, п'яті (об'єднання на підтримку республі­ки) — з найближчого оточення визначних політичних діячів.

Сучасний партійний процес у країнах Заходу має тен­денцію до утворення партійних коаліцій (коаліції лівих у період п'ятої Республіки у Франції, соціал-ліберальний аль­янс у Великобританії, Союз вільних демократів спочатку з соціал-демократами, а згодом — з християнськими демокра­тами в Німеччині).

У країнах Східної Європи і СНД партійне життя харак­теризується політичною диференційованістю, коли на під­ставі розпаду масових об'єднань та рухів виникають нові партії, відірвані від соціальних груп.

У багатьох країнах «третього світу» вагомими чинника­ми утворення партій є релігійні, класові, часом родові чи племінні інтереси. Подекуди тут відсутній політичний плю­ралізм.

Аналізуючи діяльність партій, важливо визначити їхні функції:

1) ідеологічну (розробка ідеології і поширення її серед електорату, що сприяє інтеграції і соціалізації певних соці­альних груп, категорій індивідів, передбачає їх об'єднання навколо засвоєння певної системи цінностей, норм);

2) наукову (розробка партією різних соціальних проектів, технологій виборчої компанії, законопроектів, програм со­ціально-економічного, політичного, духовно-культурного роз­витку, адміністративно-управлінських процедур на основі функціонування інформативно-аналітичних центрів, центрів стратегічних досліджень, соціологічних лабораторій, біб­ліотек);

3) участі у боротьбі за владу (механізм добору кадрів та підготовки для різних рівнів державної діяльності (депу­татської і адміністративно-управлінської), створення «тіньо­вих кабінетів», моделювання державної діяльності своїх політичних опонентів, критика їхнього політичного курсу, розробка стратегії і тактики передвиборчої боротьби);

4) здійснення влади (розробка політичного курсу, а та­кож пошук управлінських моделей його здійснення, фор­мування громадської думки для підтримки цього курсу, роз­ширення контактів з різними політичними силами і соці­альної бази для здійснення владного статусу);

5) представництво соціальних інтересів (партія виявляє інтереси тих чи інших соціальних груп, надає їм політичне спрямування через різні засоби комунікацій, коригує влас­ний політичний курс відповідно до їхніх інтересів).

Типологізація партій здійснюється за різними ознака­ми. Найістотніші з них такі: ідеологія, політична платфор­ма, організаційна структура, методи! засоби діяльності, полі­тичний статус, соціальна основа й електорат.

За ідеологіями як певними системами політичних ціннос­тей партії поділяються на: комуністичні і неокомуністичні, соціал-демократичні, ліберальні і неоліберальні, консерва­тивні і неоконсервативні, фашистські і неофашистські. Ти­пологія партій передбачає також поділ їх за політичним темпераментом — ліві, центристські, праві. Такий поділ бере початок з часів французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної Асамблеї ліворуч сиділи якобінці (прихильники радикальних змін), в центрі — помірковані (жирондисти), а праворуч — прихильники збереження мо­нархії (роялісти).

Для лівих і правих характерний певний набір ціннос­тей, що зберігаються упродовж століть. Скажімо, лівим вла­стиві пацифістські, антикапіталістичні, антирасистські, ан­тиклерикальні орієнтації, прагнення до рівності і прогресу, праві визнають культ влади та ієрархії, прагнуть до збере­ження усталених порядків, поваги до них. Тому не випад­ково Ф. Гогель назвав лівих «партією руху», а правих — «партією порядку». Сучасна типологізація за ідеологічни­ми критеріями виглядає так: ліві (комуністи), лівий центр (соціал-демократи), центр (ліберали), правий центр (неокон-серватори), праві (неофашисти).

Така типологізація не завжди відповідає конкретному історичному підтексту. В певних ситуаціях ліві можуть ста­ти правими і навпаки. Так, в країнах СНД правими стали типові ліві — комуністи, оскільки вони виступають за збе­реження ряду атрибутів адміністративно-командної систе­ми, а лівими (хоч такі ознаки на Заході властиві правим) — сили демократичної орієнтації.

Партії конкретизують свої ідеологічні засади у політич­них платформах, які визначають стратегічні й тактичні пріо­ритети відповідно до політичної ситуації. Часто в політичних платформах основні ідеї партій різних ідеологічних напрямів збігаються.

Наприклад, останніми роками на виборах в Іспанії, Франції, Австрії ліберальні і навіть консервативні партії враховували кращий досвід соціал-демократії і використо­вували її гасла у виборчій кампанії, і навпаки, на виборах перемагали ті соціал-демократичні партії, які використову­вали «ліберальні» цінності. На сучасному етапі домінує тен­денція до зближення політичних сил лівоцентристської, цен­тристської, правоцентристської орієнтацій.

Політична платформа, як правило, включає такі блоки проблем: удосконалення державних і правових інституцій, соціально-економічна стратегія, духовно-культурна політи­ка. Кожний із цих блоків можна розбити на вужчі. На­приклад, державні і правові інституції включають такі на­прями, як визначення форми державного устрою і правлін­ня, діяльність адміністративно-виконавчих, представниць­ких і судових органів, військово-політичну доктрину, зов­нішньо-економічну стратегію.

Організаційна структура передбачає організаційні прин­ципи побудови партії, статус її органів, взаємозв'язки між структурними ланками. У світовій політології виділяють­ся декілька підходів до класифікації партій за їх організа­ційною структурою. М. Дюверже встановив бінарну класи­фікацію — кадрові та масові партії. Кадрові партії виник­ли на початку XX ст. на основі електоральних комісій «у низах» та парламентських груп «у верхах». Кадрові партії не мають інституту фіксованого членства і членських внесків, діють переважно під час передвиборчих кампаній через професійних і громадських активістів.

Кадрові партії — це передусім партії впливових людей, котрі мають авторитет і можуть розраховувати на підтрим­ку. Первинними осередками таких партій є комітети ви­борчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів якомога більше своїх прихильників. Кадрові партії слабко ідеологізовані, тобто мало займаються розробкою ідеологічних доктрин, а здебільшого керуються вибор­чим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії США.

Масові партії об'єднують велику кількість людей, що гуртуються у первинних структурах, мають фіксоване член­ство. Основне джерело їх фінансування — членські внес­ки. Діяльність цих партій має здебільшого ідеологічний характер і відзначається активною виборчою боротьбою. Керівництво в масових партіях здійснюють професійні полі­тики та постійні управлінські партійні кадри. Ці партії вимагають у своїх членів пристрасності і лояльності, а та­кож активної участі у партійному житті. За структурою серед масових партій розрізняють соціал-демократичні, ко­муністичні (ленінські) і фашистські. Масові партії, як пра­вило, збюрократизовані, спостерігається сильний розрив між партійними масами і партійною елітою.

Партії комуністичного і фашистського типів — суворо централізовані та ієрархізовані, вимагають залізної дисцип­ліни від своїх членів, сповідують культ вождя. Структурні підрозділи партій фашистського типу здебільшого воєнізо­вані, що забезпечує їм активні й рішучі дії у боротьбі з противниками. Класифікація М. Дюверже певною мірою застаріла, оскільки не допускає існування партій проміжного типу, які б одночасно поєднували риси кадрових і масових партій.

Ж. Шарло доповнив типологізацію М. Дюверже третім типом — партіями виборців. Цей тип партій, з одного боку, характеризується виборчим прагматизмом, але не створює мережі організованих прихильників на зразок кадрових пар­тій, а з іншого — має централізовану масову організацію, проте не вимагає від своїх членів постійної участі у пар­тійному житті. Такими є сучасні партії центристського спря­мування.

За характером внутрішньої субординації розрізня­ють три типи партій: централізовані з вертикальною структурою управління, децентралізовані з горизонтальними координуючими і управлінськими ланками, фрак­ційні.

Перший організаційний тип характеризується строго фіксованим членством, чітко окресленою централізованою владою, відокремленістю апарату від рядових членів партії. Такі партії після війни у Франції, Німеччині, Італії почали втрачати підтримку громадськості. Нині в країнах Заходу централізованими є партії лівої ідеологічної орієнтації, а в посткомуністичних країнах — ліві, правоцентристські та праві партії.

Багатьом консервативним і ліберальним партіям За­ходу властивий децентралізований організаційний прин­цип. Найбільш яскраво ця структура виражена у партії зелених.

Фракційність чітко простежується у Ліберально-демокра­тичній партії Японії, яка перебуває при владі з 40-х років. Кожна фракція має організаційну автономію при координа­ції загальнопартійного керівництва і конкурує з іншими. Фракційність характерна і для Соціалістичної партії Франції.

Існує ще така організаційна форма, як система об'єдна­них партій. Важливий методологічний аспект вивчення організаційної структури полягає у з'ясуванні критеріїв добору партійно-політичної еліти. Тут треба мати на увазі стосунки між партійними лідерами, партійним апаратом і партійними масами, механізм розмежування їхніх функцій, а також критерії добору і підготовки кадрів для представ­ницьких (парламентських, регіональних, муніципальних) та адміністративно-управлінських органів влади.

За методами і засобами діяльності партії поділяються на авангардні та парламентські. Авангардні партії, які пре­тендують на керівництво всім народом, вдаються до сило­вих методів тиску (страйків, пікетування і навіть актів те­рору) на владу для розв'язання власних програмних цілей. Часто діяльність цих партій межує з порушенням законів. Хоча відкрито у правових державах вони не афішують своїх дій. Авангардний тип партій, що відзначаються ультрарадикалізмом і екстремізмом, найбільш поширений серед ультралівих і ультраправих.

Партії парламентського типу (ліберальні, соціал-демо-кратичні та неоконсервативні) помірковані, вони користу­ються тими засобами, які не виходять за межі правового поля.

Статус партії характеризує її місце та роль у суспільстві і державі та передбачає юридичний, територіальний і влад­ний аспекти. За юридичним статусом партії бувають ле­гальні та нелегальні, за географічною поширеністю і густо­тою організації — регіональні, що діють у певному регіоні;

національні, діяльність яких поширюється на всю терито­рію держави; наднаціональні, що мають розвинені між­народні структури. Владний статус передбачає представниц­тво партій у державних органах. За владним статусом партії поділяються на опозиційні, парламентської більшості і парламентської меншості.

Що стосується соціальної основи і електорату, то до се­редини XX ст. партії мали чітко виражену класово-соціальну орієнтацію. Згодом, коли соціальна структура стала мобіль­нішою, на зміну класовим почали приходити загальнона­родні партії, за термінологією західних політологів, «партії для всіх».

Дж. Сарторі доводить, що партія не репрезентує, а відоб­ражає соціальну групу, тобто соціальним складом вона ду­же близька до ціннісних орієнтацій тих, хто голосує за цю партію. Скажімо, якщо в партії переважають підприємці, то, очевидно, вона користуватиметься здебільшого підтрим­кою тих виборців, які поділяють психологію та ідеологію підприємництва. Проте саме цей момент дає змогу партії якоюсь мірою (залежно від рівня політичної культури) відстоювати інтереси власного електорату. Це досить ви­разно простежується у посткомуністичних країнах.

Важливою проблемою є правова інституціоналізація пар­тії, тобто законодавче оформлення і регламентування її діяльності. Уперше правове санкціонування партій здійснено в конституціях Чехословаччини (1 жовтня 1920 р.) та Австрії (29 червня 1920 р.).

Законодавче регулювання партійної діяльності в різних країнах здійснюється по-різному. У цьому зв'язку їх можна поділити на три групи:

1) країни, де порядок утворення партії взагалі не регу­люється законом, оскільки це — приватна справа громадян (Великобританія);

2) країни, законодавство яких не вимагало формальної реєстрації партії, хоч вона може набути юридичного статусу лише у випадку представлення визначених документів у компетентні органи (Австрія, ФРН);

3) країни, правові системи яких передбачають обов'яз­кову реєстрацію (Україна, Росія).

Законодавство багатьох країн зобов'язує, щоб партії бу­дувалися на демократичних принципах, регулярно оприлюд­нювали основні партійні документи, склад керівництва, відо­мості про джерела фінансування та використання коштів.

У більшості країн здійснюється державне фінансування партій з метою обмеження можливостей підкупу партійної еліти зацікавленими групами. Існують способи розподілу державних коштів: залежно від кількості голосів, отриманих на виборах (ФРН, Італія, СІЛА) та від кількості мандатів у парламенті (Данія, Швеція, Фінляндія, Франція, Бразилія).

Практикується і змішаний спосіб (Великобританія, Іспа­нія). Крім цього, у деяких країнах частина дотацій (у Бра­зилії — 10%, Італії — 15% від загальної суми) розподі­ляється порівну між усіма партіями в парламенті. В Австрії, Італії, Іспанії крім дотацій, отриманих відповідно до ре­зультатів голосування, виділяються спеціальні кошти для парламентських партійних фракцій.

Партійну систему треба розуміти як сукупність політич­них партій, характер їх взаємодії, місце і вплив у певній політичній системі.

Типологія партій передбачає декілька варіантів:

1) тритипова схема М. Дюверже, згідно з якою партійні системи поділяються на однопартійні, двопартійні і муль-типартійні;

2) тритипова система Б. Гаврилишина, який поділяє партійні системи на олігархічні, противаг (боротьби за вла­ду) і колегіальні (співпраці при владі);

3) семитипова схема Дж. Сарторі з таким поділом пар­тійних систем: однопартійна, гегемоністська, домінування, двопартійна, обмеженого плюралізму, поляризованого плю­ралізму, атомізована.

Класифікація Дж. Сарторі, на відміну від інших класифі­кацій, не тільки розрізняє партійні системи за кількістю функціонуючих у політичній системі партій, а й враховує характер їх взаємодії, ступінь політичного впливу на су­спільство загалом і політичну систему зокрема. Тому таку класифікацію можна використовувати у наукових дослі­дженнях як найдосконалішу.

Однопартійній системі властиве конституційне закріп­лення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного і державного апарату, заборона утворення інших партій. Така партійна система існувала у фашистських Італії та Німеч­чині, а також у колишньому Радянському Союзі. Нині вона існує в Китаї, Північній Кореї, на Кубі, в Іраку та деяких країнах Африки (Кенія, Сомалі, Лівія).

Гегемоністська система характеризується панівним становищем однієї партії при відсутності партійної конку­ренції, а також — наявністю декількох партій, які мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правля­чої партії. Така система існувала у соціалістичних країнах Східної Європи.

Система домінування передбачає наявність декількох політичних партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одноосібне формує уряд. Ця партій­на система мала місце у Швеції, де у 1932—1976 рр. та у 1982—1991 рр. правила Соціал-демократична робітнича партія, і в Японії, де Ліберально-демократична партія від 1955 р. незмінно формує уряд.

Двопартійна система відзначається домінуванням двох потужних політичних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша — в опозиції. Класичними країнами з двопартійною системою є Великобританія і СІЛА. Респуб­ліканська і Демократична партії США, Консервативна і Лейбористська партії Великобританії, змінюючи одна одну при владі, переважають у політичних системах цих країн.

Система обмеженого плюралізму характеризується наяв­ністю багатьох партій, проте у парламенті й уряді представ­лені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня. Си­стема обмеженого плюралізму залежить від механізму фор­мування уряду і поділяється на однопартійну, двоблокову і мультипартійну.

У першому випадку уряд формується партією, що здо­буває абсолютну більшість голосів на парламентських ви­борах, хоч інші партії також представлені у парламенті. Типовим прикладом є Іспанія, де уряд формує соціалістич­на партія.

Двоблокова коаліція передбачає формування уряду двома політичними силами, як наприклад у ФРН, де від 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів та хри­стиянських демократів (СДПН і ХД—ХСС).

За мультипартійної коаліції уряд формується з пред­ставників декількох партій на основі їх пропорційного пред­ставлення у парламенті згідно з результатами виборів, як наприклад, у Швейцарії, Бельгії, Нідерландах.

Система поляризованого плюралізму, яка призводить до загострення боротьби між політичними силами, перед­бачає наявність партійного центру, що формує уряд, і дво­сторонньої деструктивної опозиції. Така система існува­ла в різні роки у Франції, де роль партійного центру ви­конували соціалістична партія (ФСП) та об'єднання на підтримку Республіки (ОПР), лівої опозиції — комуністи (ФКП), а правої — неофашисти (НФ), а також в Італії, де головна роль належала християнським демократам (СДПІ), роль лівої опозиції — комуністам (ІКП), правої — італійському соціальному рухові — національним правим си­лам (ІСР—НПС).

Атомізована система характеризується наявністю бага­тьох маловпливових, малочисельних партій та багатьох позасистемних політичних сил. Вона поділяється на систе­ми крайнього плюралізму і авторитарної псевдопартійності. Перша система існувала у посткомуністичних країнах до виборів на багатопартійній основі і частково збереглася у деяких з них (Україна, Росія, Казахстан). Друга система властива деяким країнам Латинської Америки; існує ба­гато партій, між якими точиться гостра боротьба, а реальна влада перебуває у руках військової верхівки.

Дослідники партійного життя в Україні здійснюють ти-пологізацію українських партій радше на підставі їхніх декларованих статутів, аніж на підставі врахування сукуп­ності ознак партійного процесу. Тому поняття про реаль­ний стан партійного життя здебільшого відображає ідеаль­ну модель, довільно запозичену в західної партології.

Для об'єктивного дослідження партійного процесу в Україні необхідно врахувати такі моменти:

1) розробка чітких критеріїв типологізації ознак партій на піставі вивчення різних сучасних зарубіжних методо­логій, скоригованих відповідно до особливостей українського партійного життя;

2) всебічний аналіз не тільки програмних документів партій, а й усієї поточної їх документації;

3) вивчення специфіки регіональних партійних структур;

4) вивчення ментального рівня лідерів і рядових членів партій;

5) дослідження впливу громадської думки на вибір тих чи інших ідеологічних цінностей;

6) вивчення соціального складу партій;

7) аналіз партійної діяльності у владних структурах;

8) дослідження відносин між партійним керівництвом, апаратом і членами партії;

9) аналіз критеріїв добору кандидатів для депутатської (у парламенті й у місцевих представницьких органах) та адміністративно-управлінської діяльності;

10) вивчення процедур роботи різних ланок партій.

Урахування цих аспектів дало б змогу зіставити концеп­туальну модель партії з фактичною інформацією про неї. Такий підхід на Заході відображений у проекті К. Джанди, котрий здійснив спробу побудувати універсальну модель партії, яка відображала б одночасно її ідеологію, організа­ційну структуру, соціальний склад, її відносини з владою, іншими партіями.

Такого рівня дослідження в Україні поки що відсутні. Сьогодні стан партійної думки грунтується тільки на порів­нянні програмних документів партій за схемою загального дослідження. Тому характеристика українських партій та партійної системи на основі досягнень існуючих партоло-гічних досліджень не дає цілісного уявлення про цей фено­мен, далека від повного і завершеного відображення його істотних ознак.

В Україні немає одностайності щодо типологізації партій за їхніми ідеологічними засадами і політичними платфор­мами. Складність відображення партійного життя в Украї­ні характеризують дві обставини. Перша відображає недо­сконалість методологічних і методичних досліджень. Дру­га полягає, по-перше, у невизначеності й незавершеності ідео­логічних систем, їхній схожості та еклектичності; по-друге, у частих змінах ідеологічних пріоритетів у партійних плат­формах; по-третє, у регіональних розбіжностях структури однієї партії або групи партій однієї ідеологічної спрямо­ваності.

Виходячи з цього, політичні парти України на даний момент умовно можна поділити за такими напрямами:

комуністичний (лівий) — Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ); соціально-ліберальний (лівоцент-ристський) — Ліберальна партія України (ЛПУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ); неоконсервативний (лравоцен-тристський) — Народний Рух України (НРУ), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократич­на партія України (ХДПУ); націоналістичний (праворади-кальний) — Українська національна асамблея і Українська національна самооборона (УНА—УНСО), Українська кон­сервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУН), Соціал-націо-нальна партія України (СНІГУ), Конгрес українських на­ціоналістів (КУН).

Ліві сили відстоюють збереження Рад народних депу­татів як політичної основи держави; скасування інституту президенства; змішану економічну систему зі збереженням пріоритету державної і колективної форм власності, адмі­ністративного контролю за розподілом продукції і цінами, адміністративних методів боротьби з тіньовою економікою;

безплатну медицину і освіту; конфедеративні відносини України з республіками СНД, утворення єдиного простору й об'єднання збройних сил.

Ліві виступають проти міжнародних фінансових корпо­рацій як таких, що пропонують руйнівний для української економіки варіант реформування, а також проти купівлі-продажу землі, приватизації колгоспно-радгоспної власності. Серед лівих існують розбіжності стосовно міжнародної орі­єнтації: одні виступають за оновлений союз, інші — за тісну співпрацю в рамках СНД, а також щодо конституційного процесу і антикризових заходів.

У попередній Верховній Раді лівий блок був найчисель-ніший і включав фракцію «Комуністи України за соціаль­ну справедливість і народовладдя», соціалістичну фракцію, а також значну частину групи «Аграрники». Цей блок ви­ступав як опозиція реформістському курсові Президента.

Соціально-ліберальний напрям також строкатий за ідео­логічними орієнтаціями. Одна його частина орієнтується на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, вису­ває ідею двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, інша обстоює ті самі погляди, що й націонал-демократи. Пріоритетними завданнями для соці-ал-лібералів є рішуче здійснення економічних реформ як основи для поліпшення добробуту людей і зміцнення дер­жавності. Вони розглядають державу як інструмент забез­печення правових умов для гідного життя і безпеки людини, а не як найвищу цінність.

У попередній Верховній Раді України цей напрям ре­презентували групи «Реформи», «Єдність», Міжрегіональна депутатська група.

До неоконсервативного напряму належать націонал-де­мократичні, християнсько-демократичні сили. Їхній кон­серватизм виявляється в прагненні поєднати національно-культурні традиції з сучасними реформами. Крім цього, на відміну від деяких соціально-ліберальних угруповань, партії неоконсервативного напряму послідовніше орієнту­ються на інтеграцію з економічними і військовими струк­турами Заходу та вихід із СНД.

Ще одна відмінність між ліво- і правоцентристськими силами полягає в тому, що останні більше акцентують ува­гу на проблемах державності, ніж реформуванні існуючого суспільного ладу, на пріоритеті національного підприємниц­тва над іноземним (хоч ці пріоритети в певних ситуаціях, якщо їх не конкретизувати, можуть набувати антиреформіст-ського спрямування).

Політичні сили консервативного спрямування ще не сформувалися, оскільки немає соціально-класової структу­ри, яка б сповідувала цінності європейського консерватиз­му (власності, сім'ї, релігії, чіткого порядку). Тому часто кон­серватизм українських партій тяжіє до консервування віджилих структур і способів взаємодії.

У попередній Верховній Раді України неоконсерватори були репрезентовані фракціями «Державність» і «Народ­ний Рух України». Вони мали прихильників у інших фрак­ціях, зокрема в «Реформах», «Центрі».

Націоналістичний напрям — найбільш строкатий ідеологічно. Якщо УНА—УНСО твердо стоїть на позиціях інте­грального націоналізму, то КУН сповідує погляди демо­кратичного націоналізму з елементами соціал-демократії у соціально-економічних проблемах.

Проголошення пріоритетності прав нації над правами особи, розуміння нації як етнічної категорії, антикомунізм і антилібералізм, орієнтація на власний шлях розвитку, гли­боке відмежування від Росії, а також обмеження впливів «ліберального» Заходу, протекціонізм щодо національного виробництва, забезпечення могутності держави шляхом збереження ядерної зброї — ось істотні риси ідеологічних орієнтацій цього напряму.

Що стосується типології за організаційною структурою, то більшість партій в Україні мають характер масових та «партій виборців». Останній тип більш характерний для партій соціал-ліберальної орієнтації.

За характером внутрішньої субординації в Україні виді­ляються декілька видів централізованих партій: з автори­тарним управлінням, з авторитарно-демократичним управ­лінням, з демократичним управлінням. До першого виду на­лежать партії націоналістичного спрямування (УНА, УНСО, СНПУ), в яких домінує авторитарний стиль управління, на­піввійськова дисципліна, роль представницьких органів має декоративний характер. До другого виду відносяться КУН і УРН, де голова партії, а також партійний апарат концентрує значно більше владних повноважень, ніж представницькі органи. Децентралізовану структуру, яка передбачає реко­мендаційний характер рішень вищих органів, мали партії соціал-ліберального спрямування, зокрема колишня ПДВУ.

Сучасна політична партія повинна мати гнучку децент­ралізовану структуру, легалізовану партійну платформу і фракції, які б стимулювали внутріпартійну конкуренцію. Платформу треба розуміти як наявність у партії певних ідейних розбіжностей, а фракцію — як їх організаційне оформлення. Фракційна діяльність в українських партіях поки що відсутня.

В українській політологічній думці з'явилися ідеї, спря­мовані на радикальне оновлення організаційної структури партії. Суть цих ідей зводиться до того, щоб передбачити у партії наявність різних рівнів членства:

1) члени партії, які не мають владних амбіцій, але підтри­мують партію фінансами та ідеями;

2) симпатики, що готові виконувати конкретні партійні завдання;

3) члени партії, які визначили свій майбутній статус у виконавчих структурах;

4) члени партії, що пов'язують свій майбутній статус із преставницькими органами (депутати парламенту та місце­вих органів влади). Така організаційна структура може за­безпечити реалізацію як владних амбіцій, так і громадських прагнень політичної особи.

Методи і засоби діяльності політичних партій поступово еволюціонують від переважно авангардистських до пере­важно парламентських. Проте в діяльності багатьох партій (не тільки лівої і правової орієнтації) дуже часто викорис­товуються позапарламентські методи боротьби (демонстрації, страйки, пікети, мітинги). Політичним організаціям більш потрібні радикалізм та популізм, аніж центризм. І тому не дивно, що часто гору беруть ідеологічні принципи та деше­вий популізм, а не бажання конструктивної співпраці.

Юридичний статус українських партій регулюється За­коном України «Про об'єднання громадян», що визначає політичну партію як об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвит­ку, головна мета яких — участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіональ­ного самоврядування. Проте цей Закон має ряд суттєвих недоліків, які гальмують розвиток багатопартійності в Украї­ні. Зокрема, він не визначає механізму формування органів влади на партійній основі; закріплює хибний принцип «за­гальної департизації», згідно з яким заборонене членство в партіях не тільки працівникам силових структур, органів суду і прокуратури, що є цілком природним, а й президен­тові, працівникам органів виконавчої влади, заборонено також створювати політичні організації в органах місцевого та регіонального самоврядування; у Законі відсутня стаття про фінансування політичних партій згідно з результатами виборів.

Нині в Україні назріла потреба прийняти закон про полі­тичні партії, який закріпив би партійний принцип форму­вання органів державної влади, передбачив новий механізм втрати правового статусу партіями (якщо наприклад, партія не бере участі у виборах протягом п'яти років, порушує конституцію і закони держави), а також принцип інформа­ційної реєстрації замість реєстрації дозволу.

За територіальною ознакою партії в Україні переважно національні, оскільки закон забороняє утворення партій регіональних та наднаціональних. Проте хоч партії і ма­ють національний статус, поширення їх місцевих організа­ційних структур має чітко виражену регіональну спрямо­ваність.

Що стосується владного статусу партій, то треба зазна­чити, що уряд та місцева адміністрація формуються на без­партійній основі, не визначений юридичний статус правля­чої та опозиційної партій, парламентської більшості та мен­шості.

Світова практика знає декілька способів утворення пар­ламентських фракцій: 1) з однієї партії, 2) з представників різних партій, 3) змішані фракції, якщо до них входять де­путати і не за партійною ознакою. В Україні переважає третій тип.

Парадоксальним є той факт, що багатопартійність в Україні виникла раніше, ніж почалася соціальна диферен­ціація і стратифікація суспільства. Здебільшого партії орієн­туються на ті соціальні групи, які ще не сформувалися. Цією обставиною політологи намагаються пояснити при­чину ізольованості партій від суспільних верств, існування явищ партія «в собі» та партія «для себе».

Партійна система в Україні перебуває на стадії переходу від атомізованого до поляризованого плюралізму. Проте цей період може затягнутись, якщо не буде сформований силь­ний соціал-ліберальний і неоконсервативний центр, який змо­же нейтралізувати ліву і праву антиреформістську опозицію. Для нинішньої української партійної системи характерні:

1) слабка взаємодія партій із соціальними групами, від­сутність стратегії вибору власного електорату;

2) розрив між партійним керівництвом і масами, від­сутність менеджерського принципу внутріпартійного управ­ління;

3) суперечність між стратегічними цілями і тактични­ми засобами;

4) дефіцит у партійних рядах управлінських та полі­тичних кадрів;

5) слабкий інноваційний потенціал політичних лідерів;

6) наслідування багатьма партіями організаційної струк­тури КПРС і ОУН—УПА, що не сприяє реалізації політич­них потенцій особистості;

7) недостатня фракційна діяльність партій в органах представницької влади;

8) законодавче обмеження умов для піднесення прести­жу партійної діяльності, відсутність стимулювання партій­ної конкуренції;

9) неспроможність партій розробити конкретні механіз­ми реалізації власних програмних засад. Тому нове вибор­че законодавство і законодавство про партії має створити правові умови трансформації нинішніх пропартій у партії сучасного типу.

висновки

1. Американський політолог Ж. Лапаломбара, визначаючи поняття «політична партія», вказує на чотири її ознаки:

1) партія як суб'єкт певної ідеології або особ­ливої світоглядної орієнтації;

2) як організація, тобто достатньо тривке об'єд­нання людей на різних рівнях політики — від місцевого до міжнародного;

3) мета партії — завоювання та здійснення вла­ди (хоча бувають партії, які вбачають свій обов'я­зок у пробудженні суспільної думки навколо бо­лючих суспільних проблем);