Розділ 13. Проблеми етнополітики

План

' Основні категорії етнополітики. ' Сучасні дослідження про причини національних

рухів. • Проблеми етнополітики в Україні.

Етнополітику розуміють у двох значеннях:

1) як галузь політології, що вивчає політичну суб'єктність таких спільнот, як етнос (народ), ет­нічні групи, нація;

2) як політику держави у сфері етнічних відно­син, формування і консолідації нації.

Щоб правильно визначити поведінку суб'єктів етнополітики, потрібно з'ясувати такі основні по­няття, як етнос, етнічна група, нація, націоналізм і національні меншини, етнічні конфлікти тощо.

Етнос — це стійка культурна спільнота, котра має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок з нею, спільні куль­турні та психологічні риси, що сформувалися впродовж століть.

Важливим елементом етносу є спільна істо­рична територія, де проходив процес його ста­новлення і розвитку. Для етнічної ідентифікації більше має значення символічний зв'язок з територією, ніж реальний факт проживання на ній. У свідо­мості членів етносу вона сприймається, насамперед, як свя­щенна земля предків, визначних релігійних і політичних діячів. Якщо навіть члени етносу перебувають у діаспорі, то довго зберігають у пам'яті символічні образи цієї землі.

До основних елементів етносу також відносяться такі психологічні й культурні явища, як історична пам'ять, мова, релігія і держава. Історична пам'ять включає як реальні факти, так і історичні міфи. Історичними фактами можуть бути елементи культури (могили, храми, замки) і природно­го ландшафту (краєвиди). Історичними є міфи про спільне походження етносу. Скажімо, сучасні греки вважають себе нащадками античної Еллади, а українці — Київської Русі, хоч обидва народи зазнали глибоких етнічних змін і якісно відрізняються від своїх попередників. З міфами про спільне походження тісно пов'язані міфи про спільне заснування центрів об'єднання етносу, які символізують духовний зв'я­зок поколінь, що нібито ведуть свій родовід від міфічних засновників (наприклад, брати Кий, Щек, Хорив і сестра Либідь — засновники Києва). Кожен народ береже в істо­ричній пам'яті міф про золоту добу, що в критичні періоди історії надає йому силу подолати негаразди й вистояти.

За допомогою мови, яка постійно оновлюється, змінює свою структуру, етнос передає з покоління у покоління свій історичний досвід, зберігає самобутність і безперервність.

Релігія, надаючи нормам співжиття етносу священного змісту, закладає культурну основу етнічної ідентичності. Сві­това релігія, хоч і виходить за межі етнічного, однак через обрядовий колорит забезпечує основну функцію етнічної інтеграції.

Цю ж функцію виконує державне утворення, яке шляхом воєн мобілізує різні групи в єдиний етнос. Основ­ним засобом мобілізації етносу на воєнні дії був страх перед чужинцями. Він мав найбільший ефект на рівні етносвідомості, оскільки проводив різку межу між «ми» і «вони».

Існує два способи утворення етносу: об'єднання та поділ. З одного боку, етнос формується шляхом об'єднання племен, міст-держав, з іншого — утворюється внаслідок сек­тантського розколу або етнічного розпаду, при якому одна з етнічних груп відколюється від основної і стає новою етніч­ною спільнотою.

Етнос може змінюватися, зникати або оновлюватися. Ціл­ковите зникнення етносу можливе лише за умови геноци­ду і етноциду. Геноцид — це свідома політика фізичного знищення етносу (наприклад, знищення нацистами євреїв або турками вірмен). Геноцид потрібно відрізняти від масо­вих убивств окремих груп населення з метою придушення їхнього опору. Етноцид передбачає знищення культури ет­носу, його асиміляцію.

До основних чинників оновлення етносу належать: релі­гійна реформа, культурні запозичення, рух народних мас, міф про етнічну обраність. Релігійні реформи сприяють оновленню етносу, пристосуванню його до нових історич­них умов. Скажімо, реформаційні рухи в Європі спричини­лися до консолідації багатьох європейських етносів. Етніч­ному виживанню сприяє не ізоляціонізм, а широкий куль­турний обмін. Японія, наприклад, почала швидкими темпа­ми розвиватися саме завдяки подоланню своєї замкнутості.

Етнічне самооновлення часто відбувається завдяки ру­хові низів, які намагаються зберегти свої етнічні цінності. В Україні до таких рухів можна віднести братства, котрі не тільки протистояли полонізації, а й сприяли культур­ному оновленню українців. Міф про етнічну обраність надає народові силу в боротьбі за виживання завдяки вірі у власне виняткове історичне призначення, а також викли­кає прагнення себе змінити, щоб виконати це призначен­ня. Прикладом цього може бути історія розвитку єврей­ського етносу.

Термін «етнічна група» (або «етнічна категорія»)має два значення:

1) сукупність людей, яка є структурним елементом етносу, але має специфічні культурні особливості й сприймаєть­ся з боку чужинців як окрема група;

2) частина етносу на території іншої національної дер­жави. У першому випадку етнічні групи, незважаючи на культурну відмінність, не виділяють себе із загального ет­носу, але можуть підкреслювати свою окремість.

Однією з основних категорій етнополітики є нація. Її розуміння грунтується на трьох концепціях: територіальній, етнічній, етнотериторіальній.

Територіальна концепція, що є власне західною, виді­ляє такі основні елементи нації, як спільна територія, спіль­на громадянська культура, спільні економіка, правова і політична системи. Нація включає ті самі системні елементи, що й етнос, але деякі з них розуміються по-іншому. Скажі­мо, спільна історична територія в структурі етносу, як уже зазначалося, має символічний зміст, а в структурі нації — тільки реальний (тобто не може бути нації без території).

Нація має спільну громадянську культуру, тобто ті цін­ності і норми, які поділяють всі громадяни, незважаючи на етнічне і соціально-класове походження. Наприклад, ідеї величі американської нації, рівних можливостей усіх гро­мадян, офіційного визнання англійської мови, індивідуаліз­му становлять основу громадянської культури США, що формується всіма державними і недержавними інститутами.

Спільна економіка передбачає певні національні пріори­тети в галузі зовнішньоекономічної діяльності, національ­ну структуру виробництва, систему менеджменту і трудо­вої мотивації, спільне законодавство, що регулює основні на­прями державної політики у сфері економічного життя, а також відносини власності щодо громадян і осіб, які не ма­ють громадянського статусу.

Правова система, забезпечуючи єдині правила «гри» для всіх членів нації, є основним чинником національної інтег­рації на сучасному етапі. Правова система формує почуття юридичної рівності серед усіх членів спільноти, є одним із вагомих чинників соціальної солідарності.

І нарешті, нація має свою власну державу, партійну і виборчу системи та політичну культуру.

Отже, згідно із західною концепцією, нація — це етно-політична спільнота, яка має спільні територію, гро­мадянську культуру, економіку, правову і політичну системи. До її складу входять усі громадяни, незалежно від етнічного, соціально-класового походження, релігійної належності.

Етнічна концепція зосереджує увагу на таких рисах нації, як спільне родове походження, народ як суб'єкт історії, мова, звичаї.

Етнотериторіальна концепція поєднує територіально-громадянський та етнічний принципи — формування нації навколо історичних цінностей корінного етносу (історичної назви, звичаїв і національно-державної символіки).

Щодо походження нації також існують два підходи: прімордіалістичний і модерністський.

Прімордіалісти вважають, що нація виникає тоді, коли сформувався етнос, який складає ядро імперсько-державно­го утворення і проходить різні стадії розвитку, зберігаючи при цьому свої базові етнічні ознаки (мову, звичаї, націо­нальний характер). Згідно з цим підходом, наприклад, укра­їнська нація виникла в період Київської Русі.

Модерністи стверджують, що нації виникають в період централізованої держави і зародження капіталістичних відносин, коли юрисдикція державної влади і спільний ринок створюють спільні юридичні, політичні, економічні та культурні ознаки на всій території проживання етносу або декількох етносів. Дотримуючись модерністського по­гляду на процес походження нації, виділимо декілька спо­собів їх формування:

1) державно-централізовану інкорпорацію;

2) перетворення імперії у національні держави;

3) відокремлення колонії від імперії й утворення нації за територіальним принципом як об'єднання різноманіт­них груп;

4) відокремлення колонії від імперії і утворення нації за етнічним принципом шляхом інтеграції різних етніч­них груп навколо цінностей корінного (титульного) етносу;

5) відокремлення етносу від національної держави і фор­мування нації на етнічній основі.

Перший спосіб формування нації грунтується на тому, що централізована держава, ядро якої становить аристокра­тична етнічна верства, об'єднує у собі інші регіони, етнічні групи, поширюючи на них єдину державну юрисдикцію, цінності, формуючи єдиний національний ринок. Цей шлях у XIII—XVIII ст. пройшли такі європейські країни, як Анг­лія, Франція, Іспанія, Швеція, а в XIX ст. — Німеччина.

Другий спосіб формування нації був характерний для тих країн, у яких національна держава формувалася на основі колишньої імперії. Там правляча еліта на терито­рії колишньої метрополії, відмовившись від колоніальних претензій, намагалася об'єднати етнічні групи навколо цінностей територіального патріотизму. В такий спосіб утворилися японська і турецька національні держави на грунті Японської і Османської імперій, а в нинішніх умо­вах проходить процес утворення російської національної держави.

Третій спосіб формування нації характерний для коло­ніальних народів, які здобували незалежність від імперії. Оскільки там не було корінного етносу або він був вини­щений колонізаторами ще раніше, процес формування нації відбувався за територіальним принципом на поліетнічній основі. Таким чином формувалася американська нація, а також нації Латинської Америки, Азії та Африки.

Четвертий спосіб формування нації передбачає націо­нально-визвольну боротьбу корінного народу за свою неза­лежність. Ця боротьба може включати декілька етапів:

національно-культурний і національно-політичний (за на­ціонально-культурну автономію і національну незалеж­ність). Народ, здобувши незалежність, формує націю на етнічній основі шляхом культурної інтеграції інших етнічних груп навколо власних історичних культурних ціннос­тей. Цей процес може мати декілька варіантів:

1) нація формується за територіальним принципом, на політичній основі, коли представники інших етнічних груп отримують статус громадянства, але основою ідентифікації є національні цінності корінного етносу: історична назва, національно-державна символіка, мова, звичаї;

2) нація формується виключно на етнічній основі, а інші етнічні групи не отримують статусу громадянства;

3) етнічні групи чинять опір корінному етносу, не прий­маючи його правил національної інтеграції.

Два останні варіанти формування нації на етнічній ос­нові часто призводять до кривавих конфліктів. Тому на сучасному етапі правлячі еліти або вдаються до компроміс­них варіантів (надають етнічним групам статус національ­них меншин чи національно-територіальну автономію або використовують силові методи).

Четвертий спосіб формування нації з переліченими ва­ріантами характерний для народів Східної Європи і колиш­нього СРСР. Попередній і сучасний досвід такого форму­вання нації засвідчує, що там, де в політиці не враховується етнотериторіальна модель нації, а акцент робиться лише на етнічній основі, виникають воєнні конфлікти. Міжетнічні конфлікти на Балканах, у Закавказзі, Середній Азії пере­конливо доводять безперспективність такого варіанту на­ціональної інтеграції.

П'ятий спосіб формування нації передбачає прагнення якоїсь великої етнічної групи відокремитися від національ­ної держави і створити націю на етнічній основі. Це, скажі­мо, баски в Іспанії, французи в провінції Квебек у Канаді, шотландці, валлійці у Великобританії.

Якщо перші нації у Європі формувалися шляхом дер­жавної інкорпорації без широкої народної мобілізації, то нації XIX—XX ст. виникали на основі сильних національ­них рухів з відповідною національною ідеологією. Таке явище дістало назву «націоналізм».

Термін «націоналізм» має багато значень і позначає такі явища:

1) увесь процес формування й утворення нації (націо­нально-визвольну боротьбу, розбудову національної держа­ви, виховання національної свідомості);

2) національну свідомість (усвідомлення своєї приналеж­ності до нації);

3) національну ідеологію, яка формує основну мету, прин­ципи боротьби за національну незалежність, розбудову на­ціональної держави;

4) культурний і політичний рух, спрямований на боротьбу за утвердження національних пріоритетів у культурній та ад­міністративній сфері або здобуття національної незалежності.

Основні положення ідеології націоналізму можна сфор­мулювати так:

1) нації є єдиними й неповторними суб'єктами історич­ного процесу, в якому кожна нація має власну індивідуаль­ність, своє історичне призначення;

2) нація — найвища цінність, джерело політичної влади;

3) свободу людина здобуває лише тоді, коли вона ідентифі­кує себе з нацією;

4) свобода і безпека нації є умовою світового порядку і справедливості.

Націоналізм як ідеологія по-різному тлумачиться нау­кою. Так, Ентоні Сміт виділяє такі типи націоналізму:

антиколоніальний (прагне здобути незалежність від чу­жоземних володарів і створити на місці колоній державну націю);

інтеграційний (після здобуття незалежності намагаєть­ся об'єднати етнічно строкате населення у територіальну націю);

сепаратистський і діаспорний (прагне відокремитися від більшої політичної одиниці й заснувати на власній істо­ричній території етнічну націю);

іредентистський, або паннаціоналістичний (формує націю шляхом приєднання до історичної території своїх родичів, які проживають за її межами, або формує союз близь­ких за етнокультурними ознаками національних держав).

Націоналізм ще поділяють на такі типи: романтичний (проповідувався інтелігентами-інтелектуалами у XIX — на початку XX ст. як філософські і мистецькі ідеї), націонал-демократичний, інтегральний, соціал-націоналістичний і расовий (фашистський), імперсько-шовіністичний, а та­кож протекціоністсько-економічний. Нині під націоналіз­мом також розуміють ідеологію, яка синтезує у постколоні-альних державах ряд центристських ідеологій (ліберальних, соціал-демократичних, неоконсервативних) під кутом зору розбудови національної держави і формування нації.

Народ як суб'єкт міжнародного права, згідно з крите­ріями експертів ЮНЕСКО, запропонованими на Паризькій зустрічі 1990 р., повинен: представляти групу окремих інди­відів, котрі мають такі риси, як спільні історичні традиції, расову чи етнічну ідентичність, культурну гомогенність, єдність, релігійну або ідеологічну спільність; територіальні ознаки, спільне економічне життя; набувати певної чисель­ності, не обов'язково дуже великої (наприклад, народи мік-родержав), але більшої, ніж проста асоціація індивідів усе­редині держави; мати бажання бути ідентифікованим як народ, хоч окремі члени можуть цього не хотіти.

Термін «національна меншина» не має чітко визначе­ного юридичного статусу. Під ним, як правило, розуміють етнічну групу, яка не є корінним етносом, але члени якої — громадяни національної держави — мають певні етнокуль­турні (мовні, релігійні, звичаєві) особливості! намагаються їх виразити через відповідні соціальні інститути.

Етнонаціональні конфлікти — це конфлікти між національними державами, окремими етносами, етнічними групами з приводу захисту прав своїх співвітчизників, при­єднання їх до історичної території, здобуття адміністратив­но-територіальної автономії або національної незалежності, розподілу влади, престижу і матеріальних ресурсів.

У науковій інтерпретації етнонаціональних конфліктів і зародження національних рухів можна виділити концепції внутрішнього колоніалізму, етноцистську і неоетноцистську, що поєднує риси двох попередніх.

Представники концепції внутрішнього колоніалізму М.Хехтер і Т. Нейрн, використовуючи марксистську ме­тодологію, причини виникнення національних рухів пояс­нювали економічними чинниками. За цією концепцією, нерівномірність розвитку капіталізму породжує нерівномір­ний розподіл матеріальних ресурсів між розвинутою цен­тральною етнічною групою і відсталою периферією, що по­роджує в останньої почуття етнічної солідарності в боротьбі за свої економічні інтереси. Відчуваючи хиткість такої позиції, автори цієї концепції допускали також можливість боротьби високорозвинутої периферійної групи у відста­лих великих державах.

Ступінь групової етнічної солідарності залежить, на дум­ку М. Хехтера, від обмеженого доступу її членів до розподі­лу матеріальних благ, а також можливості приєднання до інших груп, щоб реалізувати власні життєві цілі. Така си­туація породжує залежність людини від групи, змушує чітко підпорядковуватися груповим інтересам, оскільки життєві блага її забезпечуються груповою належністю.

Проти концепції внутрішнього колоніалізму виступи­ли представники етноцистського напрямку. Так, Е. Сміт підкреслює, що ця концепція не дає відповіді на три запи­тання: по-перше, якщо головною причиною націоналізму є індустріальний розвиток, то чому в Уельсі він виник лише у 60-х роках, а не раніше; по-друге, етнічний націоналізм виникає у тих країнах (наприклад, у Східній Африці на зламі XIX—XX ст.), які ще не досягли індустріальної стадії роз­витку; по-третє, якщо соціальне незадоволення у пригноб­лених регіонах набуває етнічного змісту, то чому це не відбу­лося у інших регіонах, наприклад на північному сході Англії чи півдні Італії.

Сутність національних рухів Е. Сміт вбачає не в еко­номічних, а в етнокультурних чинниках, зокрема у національному ідеалі, який, на думку Е. Сміта, передбачає віру в те, що всі, хто має спільну історію і культуру, прагнуть бути самостійними, об'єднаними на своїй батьківщині. Націо­нальний ідеал містить такі елементи, як мрія, культура, со­лідарність і політика.

Інші представники цієї концепції (Д. Котце, Б. Андер-сон, А. Орридж) стверджували, що, по-перше, етнічність грун­тується на таких основних елементах, як мова, релігія, ди­настична держава; по-друге, етнічна ідентичність значно більше, ніж інші ідентичності, дає людині почуття власної гідності, безпеки, щастя й надії на майбутнє; по-третє, праг­нення до національного самовизначення пов'язується з вірою людей у можливість досягти кращого життя спільно з тими, хто близький за певними культурними цінностями;

по-четверте, економічні й політичні відмінності самі собою не спричиняють національних рухів, вони лише посилю­ють їх на фоні етнонаціональних прагнень.

Крім названих, у західній соціології викристалізувався напрям, який намагається пояснити причини національних рухів економічними, етнокультурними і психологічними чинниками. Визначний представник цього напряму Дж. Рот-шильд пояснює причини національних рухів «політизацією етнічності», тобто перетворенням її з психологічної, культур­ної та соціальної величини у політичну з метою збережен­ня специфічних етнокультурних рис. Але цих етнокультур­них рис недостатньо, на думку Дж. Ротшильда, для мобілі­зації етносу в політичну спільноту. Для цього потрібна, по-перше, еліта, яка має певні (релігійні, економічні, соціальні та політичні) інтереси і здатна мобілізувати етнічну групу в організований рух; по-друге, суперництво між елітами че­рез порівняно обмежений доступ до розподілу ресурсів, цін­ностей і влади в суспільстві.

Дж. Ротшильд розкриває зв'язок процесу політизації етнічності з процесом модернізації, якої зазнають як су­часні, так перехідні суспільства. Модернізація посилює со­ціальну мобільність, а також нерівність, що спонукає етнічно групу вступати у конкуренцію за владу, статус і добробут. Модернізація сприяє також вияву гібридної тенденції, яка полягає в одночасному проникненні в етнічну групу універ­сальної культури і посиленні етнополітичної солідарності.

Дж. Ротшильд доводить тезу, що психологічна відчу­женість людини, зумовлена процесами технократичної ра­ціональності, породжує в ній потребу через етнічну на­лежність подолати процес знеособлення і розпаду. Пріори­тетність етнічних рис над суспільно-класовою й іншими видами ідентичності, на думку Дж. Ротшильда, зумовлена сильними психологічними рисами, які глибоко пронизують підсвідому структуру особистості.

Е. Гідденс вважає, що вивчаючи націоналізм, потрібно враховувати його політичний характер (асоціювання з на­цією, державою); зв'язок з промисловим капіталізмом, який виражається у різних класових відмінностях; психологіч­ну динаміку; особливий символічний зміст.

Дж. Брейлі підкреслює, що соціально-економічні інте­реси присутні у національному русі, як і в будь-якому іншо­му політичному процесі. Однак, вважає він, націоналізм є не стільки реакцією на економічне гноблення, виразом інте­ресів етносу чи інтересів класу, скільки задоволенням інте­ресів політичної опозиції, яка, уявно репрезентуючи інтере­си нації проти існуючої держави, торує собі шлях до влади.

Отже, за Дж. Брейлі, національний рух — це не вияв прагнення нації до самостійності, а інструмент ефективної політики політичної еліти, яка з допомогою національного прагне задовільнити владні амбіції.

Після проголошення державної незалежності в Україні розпочався процес розбудови самостійної демократичної Української держави і процес формування сучасної нації.

Початок етногенезу українців ще недостатньо з'ясова­ний істориками, але те, що основні їхні етнокультурні риси сформувалися в часи Київської Русі, є незаперечним фак­том. У часи Галицько-волинського князівства розпочався процес націогенезу українців шляхом так званої інкорпорації. Він був перерваний литовським, а пізніше польським поневоленням українського народу, але в етнокультурних змаганнях з чужоземними етнокультурними впливами за­кладається духовна основа для майбутньої національно-виз­вольної боротьби.

Козацько-селянський рух проти польського панування в XVII ст. мав спочатку станово-козацький і релігійний характер, але згодом переріс у національно-визвольну бо­ротьбу, в результаті якої утворилася козацька держава, котра проіснувала як національна автономія до 1764 р. Цей пері­од можна вважати першим етапом національно-держав­ного розвитку України.

Другий період розпочався наприкінці XIX ст. — на по­чатку XX ст. і спричинився у 1917—1921 рр. до утворення Української держави. В радянський період національно-державний розвиток, хоч і супроводився великими втрата­ми у соціальній структурі та культурній сфері, проте досяг певних здобутків: національно-культурне відродження 20— 30-х років, об'єднання українських земель в одній державі, прийняття України членом 00Н, існування, хоч і формаль­но, інститутів держави, створення сучасних індустріальних галузей і забезпечення зростання інтелектуального рівня населення.

Нині в Україні головною проблемою етнополітики є вибір шляхів формування сучасної української нації, здатної гар­монізувати етнічні, соціально-класові і релігійні відноси­ни. Тут виділяються три концептуальні моделі: територіаль­на, етнічна й етнотериторіальна.

Територіальна концепція передбачала формування нації за територіально-громадянським принципом, ігноруючи пріоритетність у цьому процесі корінного українського ет­носу. В ній особлива увага зосереджується на закріпленні статусу двомовності, федеративного устрою України, запе­реченні традиційної національно-державної української символіки. Ця концепція утверджує поняття «народ Украї­ни», обираючи тим самим шлях формування української нації, характерний для країн, на території яких не було корінного народу і вони формувалися на політичній основі, враховуючи етнокультурні інтереси багатьох або декілька із них (як у народів США, Канади, Швейцарії).

Етнічна концепція грунтується на таких положеннях:

1) примордіалістичний підхід до генезису нації;

2) визнання українського етносу українською нацією та єдиним суб'єктом державотворення;

3) юридичне закріплення пріоритетів корінного народу у порівнянні з національними меншинами в усіх сферах суспільного життя;

4) надання українського громадянства всім українцям, незалежно від місця їхнього проживання;

5) представники національних меншин отримують гро­мадянство, якщо вони знають українську мову, лояльно став­ляться до Української держави, шанують її закони;

6) заперечення принципу двомовності в державних уста­новах за будь-яких умов, а також принципу державного фінансування навчальних закладів нацменшин;

7) конституційне закріплення правоспадковості Україн­ської держави;

8) заперечення ідеологічного плюралізму і конституцій­не визнання державної ідеології, яка б грунтувалася на на­ціональній ідеї;

9) прирівняння статусу Криму до області. Етнотериторіальна концепція передбачає формуван­ня української нації за територіально-громадянським і ет­нічним принципами. Територіально-громадянський прин­цип цієї концепції передбачає, що члени української нації — це представники як корінного українського етносу, так і національних меншин, котрі є громадянами України. Крім того, національні меншини мають право на створення на­ціонально-культурної автономії. Цей принцип реалізовано у Законі України про громадянство, який передбачив після проголошення державності України нульовий варіант на­буття громадянства всіма, хто проживає на території України, і Законі про національні меншини в Україні. У процесі реалізації цього принципу пропонується також прийняти Закон про статус кримського народу, який би закріпив статус національних самоврядних інститутів у районах проживан­ня кримських татар, а також у перспективі надав змогу їм, а також іншим національностям Криму реалізувати свої етнічні інтереси через другу палату кримського парламен­ту, шляхом гарантованого квотового представництва.

Сутність етнічного принципу цієї концепції полягає в тому, що визнається право українського народу як корін­ного на політичне самовизначення. Це право виражається в тому, що національна держава отримує назву від корінно­го українського етносу, його мова, традиційна символіка отримують статус національно-державний. Отже, національ­на ідентифікація відбувається насамперед на основі голов­них етнокультурних цінностей українського народу.

Процес формування сучасної української нації прохо­дить на основі консолідації різних соціальних груп навко­ло національної ідеї у її політико-державному, економічно­му та етнокультурному аспектах. Він може успішно функ­ціонувати завдяки проведенню радикальних реформ в усіх суспільних сферах: політичній, правовій, економічній! куль­турній.

Головними політичними чинниками консолідації україн­ської нації є створення збалансованої моделі державної вла­ди, яка б передбачала ефективний механізм стримувань і противаг між виконавчою, законодавчою і судовою гілками влади, виключала можливість перетворення вищих держав­них органів в арену перманентного протистояння різних соціальних і політичних сил; формування партійної систе­ми з сильним центристським блоком, здатним виробити ідеологію реформування держави та суспільства на засадах національної ідеї як синтезу ліберальних, соціал-демокра-тичних і консервативних поглядів, а також нейтралізувати ліворадикальну і праворадикальну опозицію; забезпечення правових умов для цивілізованого вияву соціальних інтересів через групи тиску як діючі елементи громадянського суспільства.

До правових чинників консолідації української нації насамперед треба віднести консолідацію і кодифікацію права відповідно до норм нової Конституції і міжнародних правових стандартів. Створення ефективної правової сис­теми в Україні сприятиме національній інтеграції, оскіль­ки єдина система рівних для всіх громадян прав і обов'язків формуватиме у них почуття рівних можливостей для самореалізації саме завдяки національній ідентичності. Чим ефективніше нація зможе забезпечити сприятливі умо­ви для самореалізації особи, в тому числі й етнокультурні, тим інтенсивніше проходитиме процес національної іден­тифікації.

Реформування економіки в Україні не тільки якісно змінить галузеві й територіальні диспропорції, що дасть змо­гу усунути нерівномірність у розподілі національного про­дукту, трудових ресурсів, а й трансформує спосіб мислення, форму суспільної взаємодії. Крім того, ринкові перетворення радикально оновлюють соціальну структуру, що відтворюва­тиме ті групові інтереси, які об'єктивно спрямовані на збе­реження національної єдності і суспільної стабілізації.

Отже, ринкова економіка, виробляючи єдину систему ділового спілкування, а також менеджменту, сприятиме по­доланню ментальної фрагментарності українців, обумовле­ної регіональною і відомчою замкнутістю.

У культурній сфері головним є формування через закла­ди освіти, а також творчі колективи спільної громадянської культури, яка органічно поєднує традиційні цінності укра­їнського народу з цінностями національних меншин, у їх сучасному цивілізованому вигляді. Реформована система освіти і науки в Україні зможе гнучко реагувати на потре­би суспільного розвитку, закладе стимули до висококва­ліфікованої праці, сприятиме піднесенню її престижу і тим самим — престижу нації.

висновки

1. Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері етнонаціональних відносин.

2. Основними категоріями етнополітики е ет­нос, нація, націоналізм, національна меншина.

3. Етнос — це культурна спільнота, яка має спільну історичну територію або зберігає символіч­ний зв'язок із нею, спільні культурні та психо­логічні риси, які сформувалися упродовж століть.

4. Стосовно поняття «нація» можна виділити три концепції: територіальну, етнічну й етнотери-торіальну. Перша розглядає націю як політичну спільноту громадян, об'єднаних на засадах тери­торіального патріотизму, друга — як етнополітичну спільноту з виділенням пріоритетних прав для корінного етносу порівняно з іншими етнічними групами, а третя — як етнополітичну спільноту, що формується як за територіально-громадян­ським, так і етнічним принципами. Нація на від­міну від етносу має такі ознаки:

1) наявність спільної території, а не тільки символічного зв'язку з нею;

2) виникає в період утворення централізованих держав і формування спільного ринку;

3) формується як об'єднання різних етносів на принципі територіального патріотизму або етно­культурної ідентичності корінного етносу;

4) змагається за державу або функціонує в дер­жаві, яка поширює свою юрисдикцію на всю тери­торію;

5) має спільну правову й економічну систему;

6) має спільну громадянську культуру. 5. Націоналізм розуміють як весь процес фор­мування нації, національний рух і національну ідеологію. Типологізують націоналізм за такими критерія­ми: 1) ставлення до концепції нації; 2) засоби реалізації цілей.

6. Національна меншина — це етнічна група, члени якої мають спільні з корінним етносом громадянські права і право на реалізацію власної етнокультурної специфіки на державному рівні.

7. Причини національних рухів пояснюють такі кон­цепції: внутрішнього колоніалізму (зосереджує увагу на економічних чинниках); етноцистська (визначальними є етнокультурні фактори); неоетноцистська (поєднує різно­манітні чинники — політичні, економічні, культурні, психо­логічні).

8. В Україні переважає в теорії і практиці етнотерито-ріальна концепція, яка передбачає формування нації за те­риторіально-громадянським і етнічним принципами. Фор­мування сучасної української нації відбувається на заса­дах консолідації всіх суспільних груп (етнічних, соціально-класових і релігійних) навколо національної ідеї у політи-ко-державному, економічному й етнокультурному аспектах.

Контрольні запитання

1. Чим відрізняються поняття «етнос» та «етнічна група»?

2. Чим відрізняються нація і етнос за наявністю такого елемента, як держава?

3. Чим відрізняються нація та етнос за наявні­стю такого елемента, як територія?

4. Який із шляхів формування нації ви вважає­те прийнятним для України?

5. Яку концепцію нації ви поділяєте і чому?

6. Чим відрізняється націоналізм фашистського типу від націоналізму імперсько-шовіністич­ного?

7. Які основні ознаки націоналізму?

8. Чи можна назвати націоналізмом етнокуль­турний рух?

9. Який, на ваш погляд, основний чинник націо­нальних рухів?

10. Чи впливає процес модернізації на специфіку національного руху?

11. Чому існують національні рухи в таких циві­лізованих країнах, як Канада і Великобрита­нія?

12. Які сили в Україні підтримують територі­ально-громадянську концепцію нації?

13. Чим відрізняється в Україні етнічна концеп­ція від етнотериторіальної?

14. Які ознаки відсутні в українській нації по­рівняно з сучасними цивілізованими націями?

Розділ 14. ПАРЛАМЕНТАРИЗМ

План

' Структура парламентів. ' Статус депутатів.

• Законодавчий процес у парламентах.

• Взаємодія парламенту з іншими органами влади.

• Парламентаризм в Україні.

Парламент (від франц. рагіег — говорити) є вищим представницьким органом держави і обирається населенням. На відміну від інших виборних представницьких органів (установчих зборів, конституційної асамблеї) парламент діє на постійній основі. Діяльність парламенту, його взає­модія з іншими вищими органами державної вла­ди називається парламентаризмом.

До основних функцій парламенту відносять­ся: законотворча, контрольна (контроль над бю­джетом і діяльністю уряду); установча (прийнят­тя конституції, участь у формуванні органів судо­вої і виконавчої влади).

Представницький орган не завжди має назву «парламент». Парламентом офіційно називають майже всі представницькі органи англомовних країн. У Франції та інших країнах представниць­кий орган має назву «національні збори». В деяких країнах ця назва є транскрипцією національних правових термінів. Так, у Данії — фолькстінг, в Ісландії — альтінг, в Норвегії — стортінг, в Швеції — рікстаг, в Ізраїлі — кнесет, у деяких країнах Сходу — меджліс.