Розділ 2. Розвиток політичної думки у світовому контексті

План

* Античний період розвитку політичної думки. ' Просвітницько-раціоналістичний період розвит­ку політичної думки.

' Розвиток політичної думки в руслі соціологи. ' Сучасні політичні концепції.

Політологія як наука сформувалася порівня­но недавно, але політичні ідеї, концепції і теорії нагромаджувалися протягом віків. Із виникнен­ням держави з'являлися перші політичні вчен­ня.

Характерними рисами політичної влади Стародавнього Сходу: Деспотія: всяповнота влади у володіря;

Найшвидше цей процес розпочався в країнах Стародавнього Сходу. Особливість політичних течій полягала в тому, що вони:

по-перше, обґрунтовували божественне похо­дження влади,

по-друге, ототожнювали державну владу з вла­дою царя або імператора,

по-третє, визнавали божественне втручання в управління державою і визначення людської долі,

по-четверте, проголошували верховенство етич­них принципів над політичними,

по-п'яте, мали прикладний характер, тобто тор­калися питань управління, а не структури і функцій політичних інститутів.

Серед політичних учень Стародавнього Сходу у IV ст. до н.е. вирізнялися конфуціанська і легістська концепції політики.

Конфуцій розглядав державу як велику сім'ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька, а відносини між володарем і підданими розглядалися як відносини між стар­шими і молодшими членами сім'ї. Благо народу було ос­новною метою державної адміністрації.

Правитель повинен мати шляхетне походження і піклу­ватися про достаток народу, захищати його зброєю і вихову­вати. У свою чергу народ повинен був би проявляти шаноб­ливість до правителя, беззастережно виконувати його накази.

Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігій­ного розуміння політики своїх попередників. Державне правління, за логістами, мало грунтуватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити централізо­ваний державний апарат чиновників. Неухильно дотриму­ватися закону, згідно з поглядами легістів, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями.

Іншого характеру, ніж у Стародавньому Сході, набували політичні концепції античності. Ці відмінності поляга­ли в тому, що, по-перше, античні політичні теорії виокреми­лися у самостійну галузь; по-друге, на місце східної колек­тивної моралі висунувся принцип індивідуальної свободи людини, її громадянського обов'язку; по-третє, в політич­них теоріях розроблялися питання суті й форм держави, а також ідеї приватної власності та права. Саме античні полі­тичні концепції заклали фундамент розвитку західної полі­тичної традиції.

Найбільш вдалою є періодизація розвитку західної по­літичної думки, яка поєднує логіко-теоретичний та істо­ричний принципи. Вона передбачає два великі періоди в історії західної політичної думки: класичний (філософ­ський) і сучасний (позитивістський). Кожен у свою чер­гу поділяється на етапи:

античний (від V ст. до н.е. до II ст. н. е.), що охоплює

політико-філософську думку Стародавніх Греції та Риму;

просвітницько-раціоналістичний (від XV до половини XIX ст.), що поєднує європейську та американську політико-філософську думку епохи Відродження, Просвітництва та раціоналістичні концепції XIX ст.;

політико-соціологічний (з кінця XIX ст. до другої світо­вої війни), коли політична проблематика розвивається в контексті соціології або самостійно, але на основі соціологіч­них емпіричних методів;

політологічний (після другої світової війни), коли полі­тологія була визнана ЮНЕСКО як самостійна наука і на­вчальна дисципліна, що поєднує теоретичні й емпіричні методи дослідження.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки античності зробили грецькі філософи Платон і Арістотель, римський історик Полібій, римський політик Ціцерон.

Платон пояснював генезис держави як природне праг­нення людей до громадського життя з метою забезпечення потреб для існування й удосконалення. Держава, за Плато-ном, має служити насамперед високому ідеалові — набли­женню людей до ідеї добра, спокою і щастя. Він розробив дві концепції держави: ідеальну і реальну. Основними озна­ками ідеальної держави є загальність і постійність. За­гальність передбачає, що держава керується загальним доб­ром, а не окремими інтересами громадян, а постійність по­лягає в тому, щоб громадяни одностайно прямували до до­сягнення мети держави.

В ідеальній державі громадяни мають бути поділені на три суспільні стани, кожен з яких повинен жити і вихову­ватись у своєрідних умовах і володіти власними чеснота­ми. До першого, найвищого стану належали правителі, які повинні бути філософами. Чеснотою цих правителів є мудрість. Другий стан становлять воїни, що дбають про цілісність держави, бережуть її кордони та внутрішній лад. У них чеснотою є хоробрість. До третього стану мають на­лежати ремісники, купці, хлібороби — всі ті, хто здобуває матеріальні засоби для існування. Їхня чеснота — помірко­ваність. Два перші стани повинні жити за комуністичними принципами — без приватної власності, подружжя, родини, а також мають пройти школу державного виховання.

Платон виділяє форми держави за ступенем їхньої дос­коналості і регресивної лінії розвитку. Аристократія — вла­да кращих, тимократія — влада військових, олігархія — влада багатих; демократія — влада, яка допускає рівність і нівелює ієрархічні вартості людей; тиранія — влада неспра­ведливих і нерозумних людей, котрі захопили її силою. Отже, ідеальна форма державного правління, за Платоном, існува­ла в минулому. Якщо в державі немає філософів, здатних управляти, Платон пропонує у праці «Закони» проект зако­нодавчої держави, в якій мудрі закони заступають мудрість філософів. У цій праці Платон висунув геніальну здогадку про загибель держави, де закони не мають сили і перебува­ють під чиєюсь владою, натомість лише та держава забезпе­чує благо громадян, в якій закон — володар над правителя­ми, а вони — його раби.

Арістотель, на відміну від Платона, не пропонував про­екту ідеальної держави, а зосередив свою увагу на такій державній моделі, яка була б доцільнішою для певних істо­ричних умов. Він трактував державу як об'єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Арістотель відкидав ідею Платона про усуспільнення май­на, родинного життя з огляду на те, що це призведе до не­дбальства, лінощів та егоїзму.

Форми держави він класифікував за двома критеріями:

кількістю правителів та метою правління (служіння загаль­ному благу чи особистим інтересам). Відповідно до цих критеріїв Арістотель виділив правильні і неправильні фор­ми держави. До правильних форм він відносив монархію (царську владу), аристократію і політію, а до неправильних — тиранію, олігархію і демократію. Найкращою формою держави мислитель вважав політію — помірковану демо­кратію, яка поєднує кращі риси олігархічного й демокра­тичного правління і грунтується на законах. Політія му­сить спиратися на серед ній клас, який підтримував би рівно­вагу між багатими та убогими.

Полібій розкрив логіку виникнення і змін шести форм держави в межах одного циклу: монархії, аристократії, олі­гархії, демократії, охлократії, тиранії. Монархія як єдино­владне правління царя або вождя грунтується на розумі. Розкладаючись, монархія перетворюється в тиранію, а неза­доволення тиранією призводить до того, що благородні му­жі з допомогою народу встановлюють аристократію. Арис­тократія своєю чергою поступово перероджується в олі­гархію, де використовується влада з метою наживи. Народ, незадоволений розкошуванням олігархії, скидає її і вста­новлює своє правління — демократію. Її спотвореною фор­мою стає охлократія (панування натовпу), за якої доміну­ють беззаконня і свавілля. Натовп, що нездатний управля­ти, знову обирає собі царя. Для того, щоб подолати круго­верть політичних форм, потрібно встановити змішану фор­му держави, яка поєднувала б монархію, аристократію і демократію.

Марк Тулій Ціцерон заклав основи юридичного розумін­ня держави не тільки як вияву спільного інтересу всіх її вільних членів, а й передусім як узгодженого правом їхнього спілкування, «загального правопорядку». Він обгрунтував республіканський принцип побудови держави (гез риЬИсив — справа суспільна). Основна мета державної влади — без­пека громадян, подолання у них страху один перед одним.

Ціцерон, як і Полібій, виступав за змішану форму дер­жави за аналогією з державним устроєм Риму, в якому монархічна форма виявлялася в повноваженнях магістра­ту (передусім це влада консулів), аристократична — в повно­важеннях сенату, демократична — в повноваженнях народ­них зборів і народних трибунів. Управління державою, яке, на думку Ціцерона, е поєднанням науки і мистецтва, вима­гає знань, чесності й практичних навичок. Мудрий держав­ний діяч повинен передбачати хід політичних подій, своєчасно нейтралізувати небажані наслідки, а в період небез­пеки для держави бути здатним диктаторським шляхом встановити порядок.

Занепад греко-римської цивілізації й утворення феодаль­них держав середньовічної Європи, де християнська цер­ква займала панівне становище, призвело до істотної зміни суті та змісту політичної думки. Політична думка середньо­вічної Європи перебувала під впливом теології. Догмати церкви виступали одночасно і політичними аксіомами, і пра­вовими нормами. Центральним пунктом середньовічних доктрин був принцип «нема влади не від Бога, існуюча вла­да Богом установлена». Найбільшого поширення в XII— XIII ст. набула доктрина «двох мечів», якими володіла цер­ква. Один меч вона зберігала при собі, інший вручала воло­дарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас викону­вати волю церкви.

В епоху Нового часу, із зародженням капіталістичних відносин, політична філософія намагалася звільнитися від теології, раціонально пояснити природу політичних явищ. У рамках просвітницько-раціоналістичного періоду можна виділити такі основні політичні концепції: макіавеллізму, державного суверенітету, розподілу влади, правової держа­ви і громадянського суспільства, марксизму.

Школо Макіавеллі у праці «Володар» заклав основи світ­ського розуміння держави і політики. Він намагався звіль­нити політику від релігійних і моральних основ. Сутність всякого віровчення, на думку Н. Макіавеллі, важлива не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної виго­ди; використання з метою виконання рабської повинності чи для формування високих якостей вільної людини. Філо­соф відстоює гасло «мета виправдовує засоби», а це означає, що правитель задля слави і могутності держави може по­рушувати моральні норми. Н. Макіавеллі допускав амораль­ність правителя лише у випадках смертельної небезпеки для вітчизни, в усіх інших випадках правитель повинен прагнути бути чесним і справедливим.

Ідеалом державного правління для Макіавеллі була змі­шана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноособова диктатура для прибор­кання свавілля аристократів і наведення твердого порядку.

Основні принципи політики, обгрунтовані Н. Макіавеллі, можна узагальнити таким чином:

1) для того, щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання й інтереси;

2) в політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не іде­ально кращого;

3) влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскіль­ки це породжує ненависть;

4) правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро роз­ставлених противниками пасток;

5) правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;

6) народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кра­щий, ніж правитель, вибір;

7) тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.

Жан Боден сформулював поняття суверенітету як істот­ної ознаки держави. Суверенітет держави він розумів як єдину, неподільну, вільну від обмежень і законів владу над громадянами і підданими. За Боденом, основними ознака­ми суверенітету є:

1) самостійність влади, яка зовнішньо виявляється у незалежності від інших держав, а внутрішньо — у незалеж­ності від підпорядкування кому-небудь всередині держави;

2) постійність і безперервність влади, яка у Франції, на­приклад, виявлялася в офіційному повідомленні про смерть одного короля і вступ на престол іншого (король помер, хай живе король);

3) незв'язаність законами, оскільки вони є розпоряджен­нями тієї ж суверенної влади (влада може бути зв'язана правом як виявом загальної справедливості);

4) невідчуженість і неподільність влади.

Суверенна влада, на думку Ж. Бодена, має право видава­ти закони, оголошувати війну і мир, призначати чиновників, вчиняти вищий суд, милувати, чеканити монету та встанов­лювати міру і вагу, збирати податки.

Концепції природних прав і суспільної угоди були роз­роблені англійськими мислителями Томасом Гоббсом і Джоном Локком, а також французьким мислителем Жан-Жаком Руссо. Сутність концепцій природних прав людини полягала у визнанні того, що люди від природи наділені пра­вом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не пови­нен зазіхати на природні права як невід'ємні від самої сут­ності людини. Цими правами люди були наділені в природ­ному (тобто до державному) стані. Цей стан філософи розуміли по-різному: Г. Гоббс — як «війну всіх проти всіх»,Дж. Локк, хоч і підкреслював мирний характер людей у природному стані, однак не виключав можливості виникнення загрози іс­нуванню природних прав людей, а Ж.-Ж. Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства.

Залежно від розуміння природного стану ці мислителі пояснювали суть суспільної угоди між владою і людьми. На думку Т. Гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (Левіа­фанові), щоб позбутися постійного страху за власне життя. Дж. Локк вважав, що люди лише частково делегують пра­ва, обмежуючи таким чином владу, даючи їй «мінімальні» повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особ­ливості. Ж.-Ж. Руссо трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому пропонував таку угоду, за якою ок­ремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи.

Ж.-Ж. Руссо вважають засновником концепції народ­ного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ є дже­релом і носієм державної влади. Суверенність народу, згідно з поглядами Ж.-Ж. Руссо, є невідчуженою і неподіль­ною. Тому він критикував прихильників поділу влади, порівнюючи їх з японськими фокусниками, які розріза­ють дитину на частини, підкидають їх угору, а дитина залишається живою і неушкодженою. Ідеї поділу влади Ж.-Ж. Руссо протиставляв ідею розмежування функцій органів держави.

Суверенітет народу здійснюється через участь усіх гро­мадян у законодавчому процесі. Він був переконаний, що закони, встановлені народом, будуть корисними як для на­роду в цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Ж.-Ж. Руссо як прихильник прямої демократії заперечу­вав парламентаризм на тій підставі, що парламент, по-пер­ше, відображає інтереси окремих партій і клік, по-друге, де­путати не виражають прямо колективної волі, а є лише упов­новаженими для обговорення законів.

Дж. Локк іШарль Монтеск'є висунули концепцію роз­поділу влади. Згідно з Дж. Локком, влада поділяється на законодавчу, виконавчу і федеративну. Перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходів щодо за­стосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами. Судову владу Дж. Локк не відмежовує від виконавчої. Розвиваючи вчення Дж. Локка, Ш. Мон­теск'є виділив три види влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона нале­жить різним органам влади, і закон встановлює прерогати­ви для кожної з гілок влади, кожна гілка влади взаємно обмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стриму­вань і противаг). Зосередженість влади в руках однієї осо­би, на думку Ш. Монтеск'є, неминуче призводить до заги­белі свободи, до зловживань чиновників.

Основні ідеї концепції правової держави містяться та­кож у працях німецьких філософів Іммануїла Канта, Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля.

І. Кант обстоював думку, що благо і призначення дер­жави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права. Держава, за І. Кантом, — це об'єднання багатьох людей, підпорядкова­них правовим законам. Мета держави не в піклуванні про матеріальні і соціальні інтереси громадян, а в правовому забезпеченні індивідуальної свободи.

Отже, до основних компонентів концепції правової дер­жави, опрацьованої філософами просвітницько-раціона­лістичного напряму, відноситься ідея про неможливість відчуження головних природних прав людини, які не зале­жать від державного визнання, але мають бути узаконені державою і обмежувати її повноваження; необхідність кон­ституційних і судових гарантій прав особи; верховенство права над державою.

Теоретичні засади концепції громадянського суспільства заклав Г. В. Ф. Гегель. На його думку, громадянське суспіль­ство характеризується системою потреб, правосуддям і кор­пораціями, грунтується на приватній власності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства, яке в своїх діях повністю покладається на правосуддя, — захист свободи і приватних інтересів громадян. Отже, Г. В. Ф. Ге­гель розумів громадянське суспільство як систему суспіль­них інститутів, які виступають посередниками між держа­вою та індивідом і в рамках правових відносин захищають інтереси особи та груп на державному рівні.

Серйозним опонентом цих політичних концепцій кла­сичного лібералізму був марксизм. Марксистська концеп­ція політики, розроблена Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, містила такі основні положення.

1. Держава існувала не завжди. У первіснообщинному суспільстві, до появи писемності і класів, держави не було. Виникнення держави пояснюється поступовим розподілом праці та привласненням засобів виробництва, що призвело до появи антагоністичних класів.

2. Держава — знаряддя панівного класу, що використо­вується для підкорення пригноблених класів. Капіталістич­на держава є інструментом забезпечення панування бур­жуазії над пролетаріатом. К. Маркс допускав, що в історії

суспільства спостерігаються періоди рівноваги між антагоні­стичними класами, коли держава набуває незалежності від інтересів панівного класу.

3. Для утримання влади над пригнобленими класами держава використовує три основні засоби, вдаючись до них одночасно або по черзі, залежно від ситуації, — армію, поліцію та бюрократію, котрій властиві такі риси, як цен-тралізованість, ієрархічність, ритуальність; ідеологію, з до­помогою якої приховується реальне гноблення і яка відво­лікає від думки про будь-який опір йому.

4. Непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби, що є рушієм історії.

5. Основна сила революційного процесу — пролетаріат, якому нічого втрачати, крім власних кайданів. Виборюю­чи незалежність для себе, він тим самим домагається сво­боди для всього суспільства.

6. Революційне насильство є необхідною умовою перехо­ду до нового суспільного ладу. Марксизм допускав мир­ний шлях суспільного розвитку лише за умови, що органі­зована сила пролетаріату примушує буржуазію здатися.

7. Для здійснення революційного насильства щодо бур­жуазії пролетаріат встановлює свою диктатуру. Вона по­трібна лише на етапі перехідного періоду (від капіталізму до соціалізму). Після зникнення антагоністичних класів держава відімре, а встановиться самоврядування народу.

8. Заперечення ліберальної демократії з її парламента­ризмом і поділом влади, як такої, що створює ілюзію на­родного представництва, а насправді є лише одним із видів диктатури над працею. Марксисти допускають «буржуаз­ну демократію» тільки в межах, сприятливих для розгор­тання класової боротьби, проте їхньою головною метою залишається розвал ліберально-демократичної політичної системи та заміна її «тимчасовою» диктатурою пролетаріа­ту з наступною побудовою суспільства комуністичного типу.

Великий вплив на розвиток політичної думки мав пози­тивізм, який почав формуватися ще у 30-х роках XIX ст., але утвердився як домінуюча методологія наприкінці XIX — на початку XX ст. Його основні принципи були сформульо­вані Огюстом Контом, Гербертом Спенсером, Емілем Дюрк-геймом.

Соціологічний позитивізм прагне, по-перше, перенести на галузь пізнання суспільства методи та принципи, харак­терні для природничих наук; по-друге, звільнити соціоло­гію від метафізичних і етичних проблем; по-третє, відмови­тися від будь-яких впливів і психологічних пристрастей при науковому дослідженні. Позитивісти займалися здебіль­шого соціологічними проблемами, хоча й торкалися окре­мих питань теорії політики.

Так, французький соціолог О. Конт, розглядаючи три стадії суспільного розвитку (теологічну, метафізичну і по­зитивістську), аналізує стан політичних відносин на кожній із них. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна і світська влада поєднувалися, характерним було панування спадко­вої монархії. На метафізичній стадії влада перейшла до філософів-метафізиків, виникло бажання замінити монар­хію владою народу, посилювався індивідуалізм та егоїзм. Позитивістська стадія характеризувалася пануванням со-ціократії, яка грунтується на солідарності інтересів. Пра­вили суспільством багаті патриції, спираючись на професіо­налізм філософів-позитивістів. О. Конт, на відміну від про­світників, які проголошували пріоритетність прав особи, робив акцент на категоріях обов'язку, порядку і прогресу.

Г. Спенсер відстоював концепцію поступового розвитку суспільства, без революційних катаклізмів (революції він вважав соціальними патологіями), і його подібності до функ­цій людського організму. Відповідно до такого розуміння суспільного розвитку він розрізняв два типи суспільства — військове та індустріальне.

За Г. Спенсером, у військовому суспільстві існує військова деспотична влада, яка відповідає умовам жорстокої бороть­би людей за виживання, де перемагають сильніші, хитріші. підступніші.

В індустріальному суспільстві замість грубої військової дисципліни панують мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація і добровільна згода. Держава перетворюється у «добровільну політичну асоціацію для взаємного захисту інтересів індивідів». Така держава повинна менше втруча­тися у соціально-економічне життя, не перешкоджати реа­лізації принципу «роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш».

Суспільний прогрес Г. Спенсер розумів як зростання гарантій участі громадянина в процесі реалізації влади і тому критикував явища посилення бюрократії, централі­зації, мілітарізації, а також європейський парламентаризм, що обмежують свободу громадян, їхню участь в політично­му житті. В теорії соціалізму Г. Спенсер вбачав, у випадку її реалізації, появу нового рабовласницького суспільства.

Е. Дюркгейм, хоч і не займався соціальними проблема­ми політики, але заклав основні принципи методології по­зитивістської соціології, яка слугувала основою розвитку політичної науки. Суть тих принципів зводилася до такого:

1) соціальні факти (дії, мислення, відчуття) існують поза індивідом і впливають на нього силою примусу;

2) до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджувати будь-які соціальні явища — чи моральні, чи релігійні — як матеріальні об'єкти;

3) потрібно послідовно відмовитися від природжених ідей, а це означає, що соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існують в умах простих людей, а також ідеологічних впливів;

4) духовні явища (релігійні, моральні) є визначальними щодо економічних і політичних;

5) суспільство функціонує на основі солідарності механіч­ної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої харак­терна подібність та недиференційованість індивідів, і органіч­ної, для якої характерні різноманітність інтересів і їх функ­ціональна взаємозалежність;

6) суспільство стає нестабільним в умовах аномії — від­хилення від існуючих суспільних норм і цінностей.

Певний відхід від методології класичного позитивізму спостерігається в працях німецького соціолога Макса Ве­бера. Його напрям називають соціологією розуміння, тому що людські дії, заМ. Вебером, піддаються поясненню, оскіль­ки в них вкладений соціальний смисл і вони завжди орієнто­вані на дії інших людей. Основна відмінність веберівської соціології від соціології класичного позитивізму полягає в тому, що вона:

по-перше, пропонує розглядати соціальні факти як певні цінності, за допомогою яких суспільства, соціальні групи й окремі індивіди виражають своє ставлення до світу, і зв'я­зок між якими, на відміну від природних явищ, не вкла­дається в звичайне поняття «закон»;

по-друге, відстоює думку, що наукові теорії, гіпотези про суспільство можуть розглядатися як імовірні;

по-третє, передбачає розгляд соціальних явищ, виходячи з аналізу соціальної дії людини (методологічний індивіду­алізм), а не соціальних інститутів.

М. Вебер, виходячи із аналізу соціальної дії, виділяє три види легітимного панування, яке грунтується на довірі під­даних або громадян до влади: раціонально-легальне, тради­ційне і харизматичне. Раціональне панування, що існує в країнах Західної Європи і США, передбачає підпорядко­ваність не особам, а законам, вимагає професіоналізму влад­них структур. Традиційне спирається на віру у святість традиційних суспільних порядків. Цей тип передбачає не професійне управління і поділ влади, а особисту відданість слуг своїм панам. Харизматичне панування спирається на віру людей у надзвичайний дар політичного вождя. Йому властивий авторитарний стиль управління, при якому ігно­руються закони і традиції.

Політику М. Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині дер­жави і між державами. Держава, за М. Вебером, є спіль­ністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство.

М. Вебер розробив також положення про сучасну бюро­кратію. Він розглядав бюрократію як апарат управління — ієрархічний, позбавлений індивідуальності, спеціально підго­товлений, як вияв суспільної раціоналізації, що захопив євро­пейське суспільство після занепаду феодалізму. М. Вебер вважав, що бюрократія є не тільки елементом держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств) і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів.

До політика-соціологічного етапу розвитку політичної думки належать елітарні концепції італійських соціологів Вільфредо Парето, Гаетано Моски та німецького соціолога Роберта Міхельса. Прихильники цих концепцій виділяють у суспільстві творчу меншість — еліту, яка здійснює управ­ління, і масу, нездатну до активної і творчої діяльності.

В. Парето обгрунтував закон циркуляції еліт. Згідно з цим законом спочатку владу захоплює та еліта, котра ви­користовує силу як засіб здобуття й утримання влади (елі­та «левів»), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта «лисиць»). Цирку­ляція еліт, за В. Парето, відбувається також по вертикалі — зверху вниз і знизу вверх. Вертикальна циркуляція настає тоді, коли еліти перетворюються у гальмо розвитку і їх усу­вають шляхом революції.

Г. Моска сформулював концепцію нового політичного класу — правлячої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє панування. Поділ політичної еліти характерний для будь-якого суспільства, незалежно від полі­тичного режиму. Існує два типи панівної верхівки: арис­тократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична, або відкрита, що допускає розши­рення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії.

Р.Міхельс сформулював «залізний закон олігархії», згід­но з яким правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю. Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процес незво-ротний і характерний як для авторитарних, так і для де­мократичних партій.

Після другої світової війни політична думка розвивала­ся в контексті власне політичної науки. Панівну позицію у розвитку політичної науки у період до 60-х років зайняв біхевіористський напрям. Для біхевіоризму головним є не розробка понять, пояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів, вдосконалення методики спостереження. У такому розумінні методологія біхевіоризму передбачає, по-перше, розгляд лише поведінки (англ. Ьеігауіоиг — поведін­ка), яка зафіксована; по-друге, вдосконалення методики реє­страції фактів, що грунтується на математичних і статистич­них даних; по-третє, проводяться роботи безпосередньо на місці знаходження об'єкта дослідження; по-четверте, надан­ня переваги процесам, які можна спостерігати й лічити, а саме: структурі виборів, розподілу голосів, діяльності полі­тичних партій, групам тиску, механізму прийняття рішень.

У напрямі біхевіоризму виділяється концепція масо­вих комунікацій і концепція плюралізму еліт. Найвідомі-шим представником концепції масової комунікації є аме­риканський політолог Гарольд Лассуел. Він розглядав по­літику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу — як явище міжособистісної взаємодії. Політолог вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення й поширення символіки політичної влади, вивівши формулу, що розкри­вається в таких складових: хто говорить — що повідомляє, яким каналом — кому, з яким ефектом? У такій послідов­ності вивчається комунікатор (тобто інститут, що організо­вує, контролює); повідомлення (так званий контент-аналіз);

засоби, аудиторія (її якісні та кількісні характеристики);

результат (тобто зміни свідомості аудиторії). В такому ро­зумінні засобів масової комунікації людське спілкування розглядається Г. Лассуелом як відкритий форум для по­стійного обговорення питань доступу до основних ціннос­тей життя. Проблеми громадської думки і засобів масової комунікації досліджували також політологи Поль Лазарс-фельд і Девід Рісмен.

Щодо концепції плюралізму еліт (тобто поліархії) певні висновки зробив Роберт Даль, а саме:

1) керують не маси;

2) керує не еліта, оскільки жодній із елітарних груп не вдалося монополізувати владу в усіх сферах життя суспіль­ства;

3) керують суспільством диференційовані і спеціалі­зовані елітні групи, які одночасно є суперниками і спіль­никами і на чолі яких стоять більш-менш підприємливі лідери.

На думку Р. Даля, поліархічна модель управління влас­тива для всього американського суспільства і певною мірою для всієї світової цивілізації.

У 60-х роках біхевіоризм був підданий критиці і част­ково відкинутий самими американськими політологами. Ця критика зводилася до таких моментів:

1) біхевіоризм — це надмірна цифроманія, за якою мож­на упустити важливі проблеми, що не піддаються прямому вимірюванню;

2) біхевіоризм — це фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходові до політичних проблем;

3) біхевіоризм — псевдополітизм, оскільки він, спираю­чись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, то тим самим буде підсвідоме відстоювати його збереження.

Нові течії постбіхевіористського напряму керують­ся такими принципами:

1) реальність має переважати технічні прийоми дослі­дження;

2) головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем су­спільно-політичного розвитку;

3) вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і норма­тивно-ціннісні аспекти політології. Серед цих політичних течій виділяється систематизм Девіда Істона, який сфор­мулював вчення про політичну систему. За Д. Істоном, го­ловне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимушеному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час. Неспроможність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зростання напруги в ній і навіть до її руйнування.

Для розуміння системних процесів, на думку Д. Істона, потрібен, крім певного обсягу емпіричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень.

До сучасних політичних концепцій належать концепції тоталітаризму і суспільно-політичної модернізації. Пробле­ми природи тоталітаризму глибоко досліджені в працях політологів Ханни Аренд, Раймона Арона, Збігнева Бжезін-ського та ін.

Так, X. Аренд пояснювала походження тоталітаризму з атомізованого суспільства, яке складалося не з громадян, а із маси, яка виникла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стадії загальної розгубленості, шукає вож­дя, без якого вона є натовпом. Водночас вождь без мас — ніщо. В такому суспільстві, де існує рух заради руху, терор стає головним стрижнем політичної діяльності.

X. Аренд розрізняла «терор революційної диктатури», спрямований проти противників режиму, і тоталітарний те­рор, спрямований проти всіх. Вона вважала, що основна відмінність тоталітарних диктатур від попередніх полягає у нерозривному зв'язку ідеології й терору. До тоталітар­них режимів X. Аренд відносила тільки націонал-соціалі­стичну Німеччину початку 40-х років і сталінську Росію.

Р. Арон досліджував тоталітарний режим у порівнянні з ліберальним. За критерій порівняння він брав тип організації

політичних партій. Виходячи з цього, Р. Арон розрізняв два типи режиму — конституційно-плюралістичний та мо­нополістичний. Домінуючою рисою конституційно-плюра­лістичного режиму він вважав юридичну організацію мир­ної конкуренції для завоювання влади та керівництва дер­жавою.

Основна риса монополістичного режиму — забезпечен­ня одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що призводить до таких наслідків:

1) монополія влади впливає на характер держави, ро­бить її свавільною, державою-партією;

2) монополія влади вимагає великих ідеологічних зу­силь для свого узаконення;

3) монополія влади відкидає існування опозиції у своїй основі;

4) монополістичний режим спричиняється до того, що в основі суспільної свідомості лежать віра і страх: віра рево­люціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поді­ляє революційних поглядів, перед всемогутністю партії.

Збігнев Бжезінський разом із Карлом Фрідріхом, відно­сить до тоталітарних режимів фашистські й комуністичні, акцентуючи на таких головних рисах:

1) домінуючій ролі ідеології, яку продукувала правляча партія;

2) використанні терору і обмеженні доступу до об'єктив­ної інформації для забезпечення монополії влади;

3) централізованій системі управління економікою. Прихильники теорії модернізації вважають, що тенден­цією розвитку політичних систем є перехід від традиційно­го до сучасного типу суспільства. Вони виділяють критерії, що дають змогу визначити ступінь політичного модерніз­му. Так, французькі політологи Люсіан Пай та Габрієль Алмонд називають три критерії: