Розділ 3. Етапи розвитку політичної думки в Україні

План

' Політичні ідеї мислителів княжої доби (IX— XIV ст.).

' Політична думка в Україні за литовсько-поль­ської доби (XIV—XVII ст.) і козацько-гетьман­ської держави (XVII—XVIII ст.).

' Демократично-народницький напрям розвитку політичної думки.

• Соціал-лібералізм.

• Консерватизм.

• Націоналізм.

' Націонал-державницький (націонал-демократич­ний) напрям розвитку політичної думки.

• Націонал-комунізм.

Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у IX—XIV ст., у княжу добу, закарбовані в творах видатних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит їларіон у «Слові про Закон і Благодать», Ярослав Мудрий у «Руській правді», монахи-літописці Нестор і Сильвестр у «Повісті временних літ», Володимир Мономах у «Повчанні дітям» висвітлювали проблеми сутності, походження і легітимності влади, взаємовідносин світської і духовної влади, місця Русі серед дер­жав світу.

Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважали справедливість — «правду» і при­мус — «силу». Влада, на їхню думку, забезпечує захист, по­рядок, справедливість і спасіння, і тому її слід визнавати і коритися їй.

Походження державної влади літописці пов'язували з покликанням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами слов'янських племен влада поклика­на забезпечити надійний захист від нападу чужинців і лікві­дацію міжусобиць. Договір між Рюриком — правителем знатного походження і представниками племен був не тільки актом вияву народної волі, а й основою для обгрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також «бо-гообраністю» і «благословенністю».

Сутність «богообраності» полягала в тому, що бог ста­вив князя на владу через церкву, а «благословенність» — у тому, що бог оберігав весь княжий рід, а через нього всю землю Руську.

Крім цього, літописці обгрунтували й інші аспекти легі­тимності: право на владу за заповітом чи волею поперед­нього князя згідно з міжкнязівськими договорами, підтвер­дженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно з народною волею, висловленою вічем.

У зв'язку з тим, щопоняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, про­блема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найбільш повно ідеал князя розкритий Володими­ром Мономахом у «Повчанні дітям». Для нього ідеаль­ний володар — мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих.

Центральною проблемою того часу були взаємовідносинисвітської і церковної влади. Виділялися дві концепції: «бо­гоугодного» володаря і князівського одновладдя. Представ­никами першої концепції були Феодосій Печорський і відо­мий літописець Нестор. Вони сформулювали ідею «духовного проводу над світською владою»; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і про­цвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи.

Київський митрополит їларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що церква повинна служити державі та її володарю, охороняючи загальнодержавний централізм.

На думку мислителів Київської Русі, народна воля, слаб­кість котрої полягала у надмірній свободі кожного з її носіїв, повинна бути обмежена волею князя, який несе відповідаль­ність як перед народом, так і перед богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її захисту, опіки й заступництва.

Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В цей час політич­на думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Юрія Дрогобича та Станіслава Оріховського.

Ю. Дрогобич — доктор філософії та медицини Болон­ського університету, займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище імператора Свя­щенної римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові. Він був прихильни­ком сильної королівської влади, визнавав зверхність світ­ської влади над церковною.

С. Оріховський замолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до жи­вої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу — (шляхет­ний стан), розум — (король). Мета держави — збереження набожності, добробуту і свободи громадян.

У праці «Про природне право» С. Оріховський одним із перших в Європі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці «Польські діалоги політичні» він відійшов від пе­редових поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип письменник-публіцист засто­сував при розробці піраміди влади у Польщі, котра б нага­дувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті — священослужителі, а у правому — король.

Полемічна література здебільшого торкалася питань ре­лігійного життя, реформи церкви, але в контексті цих про­блем порушувались і політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був орієнтований на унію православної й католицької церков, другий тісно пов'язувався з антиуніат-ською боротьбою та реформою православної церкви.

Головним теоретиком першого напряму вважають Петра Скаргу, автора книги «Про єдність церкви божої». Він крити­кував православну церкву за відступництво східної церк­ви від апостольського Риму через пихатість константино­польських патріархів і тиранію візантійських імператорів;

за шлюби духовенства; за вживання в літургії слов'янської мови; за втручання світської влади в церковні справи. Все це, на думку П. Скарги, згубно впливало на рівень христи­янської науки, розхитувало моральні основи духовенства. Єдиний порятунок для русинів він вбачав в унії церков, яка передбачала виконання трьох умов:

1) визнання влади папи православними;

2) єдність віри;

3) послух перед папою.

Крім того, П. Скарга виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду пи­тань віри світських осіб і нижчого духовенства.

Серед яскравих постатей другого напрямку можна ви­ділити автора «Апокрисису» Христофора Філалета. В поле­мічній боротьбі з Петром Скаргою він відстоював ідею демократизації церкви, в дусі протестанського віровчення захищав право світських людей на участь у церковних спра­вах, на вибори духовної влади, був прихильником релігій­ної терпимості.

Христофор Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу грунтуються на суспільному договорі, згідно з яким король і піддані повинні суворо дотримуватися за­кону. Порушення прав і свобод підданих з боку як короля, так і шляхетного стану підриває державу, спричинюється до її занепаду. Христофор Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й папи римського, вважав незаконним його втручання у світські справи.

Іван Вишенський — визначний український письмен­ник-полеміст — висунув концепцію колективної соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед богом. Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між церквами. В цьому ж контексті І. Вишенський заперечу­вав не тільки абсолютизм духовної влади — папи рим­ського, а й абсолютизм світської влади — королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від бога і не може користуватися нею на свій розсуд.

У козацько-гетьманську добу політична думка України розвивалася в контексті правових документів, які відобра­жали аспекти державного устрою і міжнародних відносин України, а також у руслі концепції просвітників щодо су­спільства і держави. До важливих правових документів того часу можна віднести «Березневі статті», «Гадяць-кий трактат», «Угоду та Конституцію» Пилипа Ор­лика. В них було закладено правову основу міжнародних договорів України з іншими державами, чітко простежували­ся атрибути суверенітету української державності, визна­чалися конституційні засади державного і суспільного ладу.

«Березневі статті» передбачали збереження козаць­ких, міщанських і шляхетських прав, вольностей; право українців самим вирішувати, хто до якого стану має нале­жати; право самостійно збирати податки; збереження пра­ва обирати гетьмана, самостійно вирішувати питання міжна­родної політики (за винятком Росії і Туреччини). Зміст статей розкривав, з одного боку, демократичну сутність української державності, яка грунтувалася на принципі ви­борності вищих посадових осіб і суддів, з іншого — правові зобов'язання української сторони перед Московським цар­ством, які передбачали військово-політичну єдність Украї­ни і Московії та недоторканість суспільно-політичних по­рядків в Україні.

«Гадяцький трактат», розроблений Юрієм Немиричем 1658 р., містив такі основні положення:

1) Україна на федеративних засадах як Велике князів­ство Руське входить до Речі Посполитої;

2) гетьман стає цивільним і військовим правителем України, а спільний для всіх король обирається трьома на­родами;

3) передбачається існування власної скарбниці, монет­ного двору, війська, генерального трибуналу;

4) без дозволу українського уряду коронне військо не має права входити на територію князівства;

5) православне духовенство урівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються територією, на якій вона існує. Київська академія прирівнювалася до Краківської.

«Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» складалися з 16 статей і починалася з урочи­стої декларації: «Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Визначалися кордони України з Польщею і Московією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протектором України, закріплювало­ся право запорожців на повернення всіх відібраних у них земель і поселень, на відновлення колишнього статусу право­славної церкви під зверхністю царгородського патріархату.

Конституція передбачала розподіл влади між гетьманом як вищою виконавчою владою, генеральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогативи органів влади не були ще чітко визначені, все ж тогочасна конституція наближалася до реалізації прин­ципу розподілу влади.

Отже, названі правові документи закріплювали держав­ний статус України, визначали конституційні основи суспіль­ного і державного ладу, її міжнародно-правову суб'єктність.

Просвітницький напрям в політиці знайшов глибоке відображення в працях Феофана Прокоповича і Михайла Козачинського.

Ф. Прокопович у трактатах «Правда волі монаршої», «Духовний регламент» створив першу в Росії й Україні концепцію освіченого абсолютизму. Використовуючи дум­ки Т. Гоббса і С. Пуфендорфа про природний стан, Ф. Про­копович сформулював тезу, що в додержавному стані існу­вали як мир, любов, добро, так і війна, ненависть, зло. Для того, щоб надійно захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішнього розбрату, народ передає свою волю монарху. Ф. Прокопович, як і Т. Гоббс, вважав, що договір між підданими і монархом є суворо однобічним, і тому за­суджував усякі виступи проти влади монарха. Він також обгрунтував необхідність підпорядкування духовної влади владі монарха.

М. Козачинський у праці «Громадська політика» роз­робляв питання природного права як складової людської природи, поділяв людські закони на громадські й канонічні, вивчав проблеми військової політики, намагаючись викла­сти своє розуміння причин воєн, їх типологізацію (справед­ливі й несправедливі, зовнішні та внутрішні).

Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіівське братство, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Його «Закон Божий (Книга бут­тя українського народу)», що синтезував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними ідеями та хрис­тиянськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця програма містила такі ідеї:

1) визнання української етнокультурної ідентичності;

2) створення самостійної української республіки в рам­ках федерації слов'янських народів;

3) знищення кріпацтва й утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі христи­янського заповіту;

4) протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й самодержавної Росії.

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугу­вали орієнтиром українському рухові, який був оформле­ний у мережу громад — напівконспіративних гуртків де­мократично зорієнтованої інтелігенції. Одним із лідерів цього руху був історик Володимир Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, об­грунтував природне походження нації, охарактеризував ос­новні принципи життя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (прин­цип аристократизму, що призводить до боротьби між різни­ми соціальними групами), росіян (принцип авторитету дер­жавної влади, що спричинюється до самодержавства).

Політична думка в Україні у XIX—XX сто. формувалася в умовах, коли зникав традиційний сільськогосподарський уклад життя і його змінювало індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси національно-культурного й націо­нально-політичного відродження України. Якщо поперед­ня політична думка в Україні розвивалася в руслі релігій­них, династичних та козацько-станових традицій і не була оформлена у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в XIX—XX ст. вона набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямкам і течіям.

Так, Іван Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності, виділяє у тогочасній політичній думці такі напря­ми: демократично-народницький, націоналістичний, кон­сервативний, комуністичний. А Володимир Потульниць-кий на основі методології історичного дослідження суспіль­но-політичного життя в Україні наголошує на народницькому, консервативному і національно-державницькому на­прямках.

Аналізуючи політичну думку в Україні, ці підходи мож­на поєднати, оскільки вони доповнюють один одного, незва­жаючи на відмінності у критеріях класифікації. Варто ви­ділити ще один напрям у політології — лібералізм, хоч в українському контексті він лише частково збігався з подіб­ною течією в Європі.

До демократично-народницького напряму належать Михайло Грушевський, Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін. Вони відстоювали такі принципи:

1) визнання народу рушійною силою історичного про­цесу;

2) розуміння українського народу як окремої культур­ної одиниці;

3) обгрунтування ідей народоправства у вигляді народ­но-демократичної республіки;

4) федеративний устрій України;

5) відстоювання автономії України в складі федератив­них чи конфедеративних союзів;

6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.

У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання» М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обгрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етно­культурні риси в умовах Галицько-волинської та Литов-сько-Польської держав.

М. Грушевський розглядав українську націю як ви­ключно хліборобську, що внаслідок чужоземного пануван­ня втратила вищі класи; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість

національного інстинкту, низький рівень освіти, культур­ного та політичного виховання).

У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відпо­відає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єд­нання двох і більше держав з їх ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необ­хідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входжен­ня Росії й України в загальноєвропейську федерацію.

Політичні погляди Р. Лащенка — вченого-правознавця дещо відрізнялися від поглядів М. Грушевського. Концен­труючи увагу переважно на історії народу, він відстоював думку про те, що в історії України перепліталися як демо­кратична, так і аристократична традиції, вважав приватну власність історично традиційною.

С. Шелухін вважав, що тільки самостійні держави мо­жуть об'єднатись у федерацію, і, будучи противником феде­ративного союзу України з Росією і Польщею, схилявся до думки про можливість Чорноморсько-адріатичної федерації.

Лібералізм в Україні мав свою специфіку і відрізнявся від класичного лібералізму в Європі. Крім власне лібераль­них ідей, він містив ідеї соціалізму (переважно прудонів-ського типу), а також ідеї демократично-народницької ідео­логії. До основних ідей українського лібералізму можна віднести: пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед державою і нацією; конституціоналізм і пра­вова держава; приватна власність як основа господарюван­ня; державна автономія України в складі Російської феде­рації; самоврядування як основа державного устрою;

загальнолюдські цінності на національному грунті. Пред­ставниками українського лібералізму були Михайло Дра-гоманов, Богдан Кістяківський.

М. Драгоманов піддав критиці методологічні принци­пи народницької школи, що грунтувалися на ідеї народо­правства та інтересу «трудового народу», і розвинув учення про суспільство і державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні з точки зору еволюційного розумін­ня прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовно-ліберальному, економічному та політичному розвитку краю.

Політичні погляди М. Драгоманова знайшли найбільш повне відображення в проекті програми «Вольний Союз — Вільна Спілка», в якій обґрунтовувалися головні засади ро­сійського конституціоналізму. Найважливішими з них він вважав громадянські свободи і децентралізацію Росії. Де­централізація в свою чергу була основою для утвердження самоврядування (самоуправа громад, волостей, повітів, зе­мель). Кожна самоуправа повинна мати внутрішню са­мостійність щодо інших самоуправ. Центральна влада зо­середжувалася у земельному соборі як вищому законодав­чому органі, що функціонував на засадах американського бікамералізму (двопалатності). Отже, держава, за М. Дра-гомановим, — це «вільна спілка» самоуправ, а центральна влада — лише орган координації між ними.

Національне питання України М. Драгоманов розгля­дав у контексті забезпечення прав і свобод громадян та пов'я­зував його успіх з конституційними реформами в Росії. Український національний рух він висвітлював у такій по­слідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної свідомості та підне­сення освітнього рівня народу; боротьба за політичну сво­боду, запровадження конституції; розв'язання соціальних проблем.

У політиці М. Драгоманов відкидав принцип «мета ви­правдовує засоби», вважаючи, що для здійснення справед­ливих цілей потрібні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу.

Б. Кістяківський був прихильником методологічного плюралізму в суспільних науках, що передбачав взаємну доповнюваність і взаємну обмеженість наукових методів. Становлення правової держави він поставив у залежність від рівня правової культури суспільства. Аналізуючи су­спільно-політичну думку Росії, Б. Кістяківський дійшов ви­сновку, що закон і право там не визнаються, як у країнах Заходу, самостійними цінностями. У Росії й інтелігенція, і бюрократія, і простий народ сприймають право як писаний закон, як примус з боку державної влади і тому часто трак­тують його, виходячи з етичних критеріїв, продиктованих політичними мотивами розуміння справедливості.

Б. Кістяківський розглядав також проблему співвідно­шення правової і соціалістичної держави. На його думку, правова держава не в змозі розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціалізм — розв'язати суперечність між державним контролем господарського життя на ко­ристь прав робітника та збереженням гарантій свободи власника. Якщо соціалістична держава відкине основний принцип правової держави — обмеження влади правами людини і громадянина, то майбутнє народовладдя перетво­риться на деспотію народу чи деспотію від імені народу.

Б. Кістяківський дійшов висновку, що між правовою дер­жавою і державою, котра здійснить соціальну справедливість, не повинно бути якісної різниці, а тільки кількісна, тобто розширення сфери соціального забезпечення з боку цієї дер­жави не повинне обмежувати права особи.

Розглядаючи право в системі культури, Б. Кістяківський вказував на пряму залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу. Тобто культурна лю­дина більшою мірою намагається жити за загальнолюд­ськими принципами та правилами. Він виділяв два типи особи залежно від її ставлення до права: правову і револю­ційну.

Поведінка революційної особи, незважаючи на її інте­лектуальний рівень, вступає, на думку Б. Кістяківського, в суперечність не тільки з державними нормами, а й з тра­диціями і звичаями. Б. Кістяківський визнавав культурну самобутність правових систем, виходячи з того, що культу­ра, традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природ­ними і соціальними чинниками.

Український консерватизм грунтувався на засадах пріо­ритетності держави, нації над правами особи; монархічної форми державного правління; територіального патріотиз­му; провідної ролі аристократії у державотворчому проце­сі; непорушності приватної власності як основи господарю­вання, вирішальної ролі моральних, релігійних чинників у суспільному поступі; українського історичного легітимізму.

Консервативна думка започаткована «Історією русів» — історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці сформульовано кон­цепцію українського історичного легітимізму, згідно з якою Україна має право розірвати договір з Росією і по­вернути втрачену автономію, оскільки за Переяслав­ським договором українська нація добровільно прийня­ла протекторат Роси, яка до того ж цей договір постій­но порушувала.

Консервативну традицію в Україні продовжив Панте­леймон Куліш, який критично переглянув засади народ­ницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання і вихваляння руйнівної стихії селян­ських і козацьких заворушень, недовіру до еліти як про­відної верстви в політичному житті цивілізованого суспіль­ства. Однак він не зміг протиставити конструктивну аль­тернативу народництву.

Консервативні погляди характерні також для Миколи Міхновського, який у брошурі «Самостійна Україна» закли­кав до відновлення самостійної України на підставі Перея­славської угоди, порушеної російським царизмом. Погля­ди М. Міхновського також збігалися з ідеями національно-державницького напряму, зокрема з ідеями про широкі полі­тичні й громадянські права, самоврядування земель, про суд

присяжних, а також з ідеєю національно-демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалат­ним парламентом (радою представників і сенатом).

Думки М. Міхновського про необхідність рішучого відме­жування України від Росії, акцент на силових методах до­сягнення національно-визвольної мети, а також проголо­шення виключно етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології. Погляди М. Міхновського грунтувалися на кон­сервативному, національно-державницькому й націоналі­стичному ідеологічних напрямах.

Найбільш системного і глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В'ячеслава Липин-ського, Степана Томашівського і Василя Кучабського.

В. Липинський грунтовно висвітлив концепцію політи­ки у праці «Листи до братів хліборобів». Він вбачав повно­цінний розвиток української нації в розбудові власної дер­жави. Така держава має існувати у формі монархічного прав­ління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна грунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, кла-сократія, територіальний патріотизм, український консер­ватизм, релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособ­лює її авторитет. Разом з гетьманом управління держав­ними і суспільними сферами здійснює аристократія — кращі представники усіх класів і станів: промислового (фабри­канти, інженери, робітники); хліборобського (поміщики, се­ляни, сільські робітники); фінансового! купецького (всі, хто живе з обміну продуктами); комунікаційного (залізнични­ки, шофери), інтелігенція.

Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, яка також пе­редбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії заперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм — за класовими ознаками і націоналізм — за етнічними озна­ками.

Територіальний патріотизм В. Липинський розумів як солідаризацію усіх мешканців України на грунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціаль­но-класової належності, віросповідання.

Консерватизм, за В. Липинським, — це утвердження се­ред громадян України організованих сил авторитету, дис­ципліни, правопорядку, політичної культури, здатних при­боркати анархію і свавілля, і, нарешті, релігійний етос — основа становлення морального порядку, без якого немож­ливо сформувати націю, збудувати державу.

Форму державного правління вчений вбачав у дуаліс­тичній конституційній монархії, за якої:

гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу;

законодавчу владу утворюють дві палати: територіаль­на (нижня), до якої входять представники місцевих земель­них рад (по 3—4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників про4іесійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Державницька концепція С. Томашівського грунтува­лася на ідеях особливої ролі Галичини та уніатської церк­ви в майбутньому державотворенні; українського консер­ватизму; об'єднуючої національної ідеї; європеїзації україн­ського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) тра­диції. В поглядах на державу С. Томашівський дотриму­вався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління, вва­жаючи, що республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія — демокра­тичною, якщо вона не є абсолютною.

На думку С. Томашівського, майбутня українська держа­ва повинна формуватися на основі автономії західноукраїн­ських земель, яка матиме власне законодавство, адміністрацію, освіту, армію. Автономія має спиратися на традиції Галицько-волинського князівства та Австро-Угорської монархії і поль­ського республіканського правління.

За зразок політичної організації для галицької авто­номії С. Томашівський взяв англійську парламентську мо­нархію з широкими повноваженнями громад, округів і те­риторій. У такій державі законодавча влада належала б палаті представників місцевих органів влади; виконавча влада — державній раді, до складу якої б входили пред­ставники духовних (греко-католицької церкви) і світських органів. Символом держави був би монарх, який обирався б членами державної ради або був би спадковим.

Виходячи з того, що в Україні була відсутня спільна для всіх українців національна ідея, С. Томашівський відкидав соборність, обгрунтував ідею необхідності окремого процесу державотворення для Галичини і Наддніпрянської Украї­ни. На думку вченого, лише Галичина зберегла український дух завдяки своїй близькості до Заходу та підтримці церк­ви і держави. Головна роль у цій тріаді відводилася греко-католицькій церкві, тому що вона відкрила доступ до захід­ноєвропейської культури і врятувала українців від денаціо­налізації.

На відміну від С. Томашівського і В. Липинського, які у своїх державотворчих концепціях спиралися на ідеї «кле­рикальної монархії» та «легітимної трудової монархії», В. Кучабський називав свою концепцію позитивним міліта­ризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові мо­нархічної держави має відіграти військова еліта з сильним вождистським характером, військовим хистом і аристо­кратизмом національного почуття.

В. Кучабський дотримувався ідеї «українського П'ємон­ту», виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформо­ваний лише на певній території. Таким «П'ємонтом», на його думку, могла стати Галичина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови.

Націоналістичний напрям був започаткований Брат­ством тарасівців, а також уже згадуваними ідеями М.Міх-новського. Він включав такі основні принципи:

нація як етнічна спільність — основний чинник дер­жавного і суспільного життя;

волюнтаризм — один із світоглядних принципів;

національна диктатура — перехідна форма державно­го будівництва;

активна меншість — віддані національній ідеї патріоти організовують і ведуть пасивну масу на боротьбу за україн­ську державу;

національна революція — основний засіб досягнення дер­жавності.

Головним ідеологом націоналістичного напряму був Дмитро Донцов, який основні засади своєї доктрини ви­клав у праці «Націоналізм». Він не заперечував певного впливу М. Міхновського на становлення свого світогляду, однак свою націоналістичну концепцію (волюнтаристську, ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій демо­кратичній концепції останнього.

Д. Донцов виділив п'ять принципів своєї ідеологи інте­грального, або чинного, націоналізму.

Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі — інстинктивному праг­ненні нації до життя, влади і панування.

Другий принцип передбачав виховання в народу стрем-ління До боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети.

Третій принцип грунтувався на романтизмі і фанатизмі, який надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям — догматичного характеру і спонукав маси до екс­пансії насильства за торжество своїх ідей.

Четвертий принцип — це проголошення імперіалізму як легкого синтезу між націоналізмом і інтернаціоналіз­мом, що мало б загальнолюдський характер, оскільки циві­лізувало б народи, нездатні управляти собою.

П'ятий принцип ставив за мету формування національ­ної еліти — ініціативної меншості, яка продукує для не­свідомої маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу за них. Для забезпечення перемоги ініціативна меншість повинна використовувати «творче насильство».

Д. Донцов, на відміну від В. Липинського, вважав, що передумовою створення власної держави є формування української нації як самосвідомої культурної і політичної спільноти. Його націоналізм був ідеологічною основою про­грами революційної ОУН до III Надзвичайного збору в серп­ні 1943 р., коли стався відхід від тоталітарних принципів боротьби за українську державу.

Концептуальні засади націоналізму Д. Донцова вико­ристав при розробці доктрини нового націоналізму Мико­ла Сціборський. У праці «Націократія» він сформулював основні риси своєї доктрини:

1) українська держава повинна бути авторитарною і спиратися на працюючі верстви української нації;

2) політичним суб'єктом влади має стати національна диктатура;

3) форма правління передбачає сильну законодавчу і виконавчу владу. Законодавчий орган — Державна Рада обирається всіма громадянами, голова держави і одночасно прем'єр-міністр — Національними Зборами, що складають­ся з депутатів Державної Ради, Всеукраїнської Господар­ської Ради, представників крайових рад та синдикатів.

Національно-державницька ідеологія на відміну від чин­ного націоналізму висувала ідею нації політичної (як су­купності громадян держави), відстоювала синтез національ­них і загальнолюдських інтересів, а також принцип само­визначення народу в етнічних кордонах через національ­но-демократичну державу. Представники цього напряму відстоювали можливість участі України як самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях.

Попередником національно-державницького і національ­но-демократичного напряму був Іван Франка, який одним із перших в українській політичній думці сформулював

концепцію політичної самостійності України. Основні риси цієї концепції, які чітко висвітлені в працях «ІЛїгаіпа іггесІепЧа» та «Поза межами можливого». Їх можна звести до таких моментів:

1) основною причиною гальмування економічного і куль­турного розвитку народу є відсутність його національної самостійності;

2) без ідеалу національної самостійності неможливо реа­лізувати ідеали політичної свободи і соціальної рівності;

3) українські політичні сили, кращі його представники, такі як М. Драгоманов, зазнавали невдач на шляху здійснен­ня своїх цілей через те, що вони не мали ідеалу політичної самостійності;

4) цей ідеал, хоч він, на перший погляд, неосяжний, мож­на реалізувати тільки активною копіткою працею борців-революціонерів;

5) для повноцінного національного розвитку необхідне відтворення повної соціальної структури, тобто всіх верств (вищих, середніх і нижчих), які б підтримували ідеал полі­тичної самостійності України.

У площині вирішення соціальних питань І. Франка стояв на позиціях соціалізму. За цими поглядами він на­ближався до М. Драгоманова, тобто відстоював федератив­но-громадський принцип, який передбачав свободу й авто­номію у відносинах між собою і громадою, громадами і на­родом. Соціалістична концепція І. Франка містила також ідеї кооперації, колективної громадської власності, соціаль­ної взаємодопомоги між трудівниками, боротьби проти соціального гноблення та ін.