Розділ7. Держава як інститут політичної системи

План

' Сутність, структура і функції держави.

' Типи держави.

' Форми державного правління і державного

устрою. • Проблеми державотворення в Україні.

Термін «держава» трактується у трьох зна­ченнях:

1) як асоціація, що міститься на окремій тери­торії, об'єднує усіх членів суспільства. В такому розумінні цей термін використовується як сино­нім понять «суспільство», «країна», «вітчизна»;

2) як відносини політичної влади — сукупність зв'язків між громадянами й органами держави;

3) як адміністративні органи влади та правові норми, що визначають їх функціонування.

У різних філософських, соціологічних і політо­логічних теоріях це поняття має неоднаковий зміст.

Представники юридичного позитивізму (К. Гербер, П. Лабанд з Німеччини, А. Дайсі з Англії, А. Есмен з Франції) розглядали державу виключно з правової точки зору. У їхніх концеп­ціях держава трактувалася як правова форма для сукупного життя народу і «верховна юридична особа», «юри­дична організація народу», «юридичне уособлення нації».

Цей напрям продовжив німецький правник Г. Кельзен, який ототожнював державу! право. На його думку, держава — це система відносин панування і підлеглості, де воля одних виступає як мотив для інших. Суть цих відносин полягає в тому, що вони утворюють урегульовану і впорядковану нор­мативну систему примусу. В такому розумінні держава — відносно централізований правопорядок. Г. Кельзен визна­вав, що будь-яка держава є правовою.

Німецький юрист Р. Ієрінг розробив соціологічну тео­рію держави. Він визначав державу як соціальну організа­цію примусової влади, що забезпечує вищість суспільних інтересів над особистими.

Представники класової теорії держави К. Маркс і Ф. Енгельс наголошували на класовій сутності державної влади. Держава, підкреслювали вони, — це комітет, який управляє загальними справами всього класу буржуазії.

Німецький учений-правознавець К. Шмітт розробив тео­рію «тотальної держави», яка передбачає передусім існу­вання владної держави — апарату політичної влади, що в екстремальних ситуаціях бере на себе весь тягар важливих суспільних рішень. «Тотальну державу», на думку К. Шміт-та, можна створити на основі субстанціональної єдності дер­жави і «національної однорідності».

Заслуговує на увагу також концепція держави іспан­ського правознавця Г. Песес-Барби Мартінеса, згідно з якою поняття «держава» означає не будь-яку форму полі­тичної організації (наприклад, античну або середньовічну), а тільки ту, що виникла у Новий час. До її істотних ознак він відносить: суверенну владу, раціональність адміністрації, державну власність, постійну армію, релігійний нейтралітет.

Отже, держава — це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на певній території здій­снює управління суспільними процесами і забезпечує безпеку особи і нації. Розглянемо найістотніші ознаки держави.

1. Суверенітет. Він має внутрішній і зовнішній вимі­ри. Це означає, що держава володіє найвищою і необмеже­ною владою над внутрішніми суб'єктами у межах кордонів тієї чи іншої країни (внутрішній вимір), а інші держави повинні визнавати цей принцип (зовнішній вимір).

2. Примус. Кожен громадянин зобов'язаний визнавати свою державну належність і підпорядковуватися державній владі, на території якої він живе. Бездержавність (апатри-дизм) трактується як ненормальне явище, що наголошуєть­ся у Гаазькому договорі 1930 р. і Всезагальній декларації прав людини 1948 р.

3. Право на застосування сили. Держава володіє пер­винним, вищим, порівняно з іншими організаціями, правом застосувати силу в межах, встановлених законом.

4. Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. Структура і функції державних органів визначаються правом. Право виступає не лише як нормативний механізм діяльності держави, а й як регулятор відносин співжиття громадян у суспільстві.

5. Апарат держави. Під апаратом держави треба розумі­ти сукупність управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення центральних і місцевих органів влади.

6. Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу.

Організаційна структура держави охоплює сукупність її органів. У структурі сучасних держав, як правило, мають місце такі органи: представницькі (законодавчі), виконав­чо-розпорядчі, адміністративні, судові, прокуратура.

Представницькі органи поділяються на парламент, регіо­нальні і муніципальні (або місцеві). Не всі представницькі органи є законодавчими. Таку прерогативу має парламент, а у федеративних державах — суб'єкти федерації (штати, кан­тони, землі), частково законодавчі повноваження можуть де­легуватися державою на регіональний і муніципальний рівні.

До державних виконавчо-розпорядчих органів нале­жать структури президента і кабінету міністрів, а також регіональні і муніципальні адміністрації, наділені держав­ними повноваженнями. У державних виконавчих органах деяких країн розмежовуються політичні й адміністративні структури.

До політичних виконавчих структур відносять пре­зидента, прем'єр-міністра і міністрів, а весь їхній управлін­ський апарат — до адміністративних.

Судові органи розрізняються за адміністративно-терито­ріальними ознаками (обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні, цивільні).

Прокуратура як орган державного нагляду за дотриман­ням законодавства діє в таких країнах, як Росія, Україна, Іспанія; в англо-саксонських країнах прокуратура функціо­нує у системі судової влади.

І держава, і кожен державний орган зокрема виконують певні функції: необхідні для існування суспільства; специ­фічні, що випливають із суперечностей між державними інститутами та соціальними верствами. Функції держави, їхній зміст і пріоритети змінюються залежно від історич­ної епохи. Існують відмінності і в політичних теоріях щодо тлумачення функцій держави.

Марксисти акцентують увагу на класових функціях дер­жави. Представники класичного лібералізму, виходячи з розуміння держави як «нічного сторожа», відводили їй ви­ключно функції правового регулювання відносин між вільними громадянами. Вони категорично виступали про­ти державного втручання в економічну і соціальну сфери.

У рамках теорії соціального лібералізму, економічні ос­нови якої були закладені Дж. Кейнсом і реалізовані в прак­тиці нового курсу Ф. Рузвельта, визріла концепція держа­ви всезагального благоденства, згідно з якою держава по­винна активно втручатися в економічне життя суспільства через прогресивне оподаткування, державну власність, бюджет, планування та підтримку соціальне вразливих верств населення. Прихильники цієї концепції виступають також за державне, доступне для всіх категорій населення медич­не обслуговування, безплатне дошкільне і шкільне навчання.

Якщо концепція всезагального благоденства акцентує увагу на економічних і соціальних функціях держави, то концепції плюралістичної демократії обстоюють її владні функції, наголошуючи на тому, що держава повинна вико­нувати роль координатора й арбітра між конкуруючими політичними силами, забезпечувати правові умови для вільної політичної конкуренції.

Теоретики неоконсерватизму виступають за сильні по-літико-владні функції держави. Вони заперечують еконо­мічну і соціальну функції держави на тій підставі, що ті породжують утриманську психологію і бюрократизацію су­спільства. На думку неоконсерваторів, основна роль держа­ви полягає у створенні гарантій для внутрішньої і зовніш­ньої безпеки, підтримці політичної й духовної єдності нації. Ефективність адміністративного управління суспільством, згідно з поглядами неоконсерваторів, забезпечує не демокра­тія, а меритократія (влада «заслужених» людей).

Отже, загалом можна виділити такі функції держави:

законотворчу;

оборони і національної безпеки;

забезпечення правопорядку;

захисту конституційних основ суспільства;

узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв'язання соціальних конфліктів;

державно-адміністративного управління у різних сфе­рах соціального життя;

здійснення економічної (формування бюджету, контроль за грошовою масою, загальна координація господарської діяльності, здійснення приватизації і структурної перебу­дови), соціальної (діяльність у галузі охорони здоров'я та гігієни, контроль за якістю харчової і фармацевтичної про­дукції, забезпечення підтримки соціальне вразливих верств населення, поліпшення природного середовища), культурної (забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, на­уки, культури) політики;

захисту національних інтересів та суверенітету держа­ви у сфері міжнародних відносин.

Дискусійним є питання про типи держави. Вітчизняні дослідники традиційно дотримуються марксистської типо-логізації держав за суспільно-формаційною ознакою (ра­бовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична). Однак доцільніше було б типологізувати держави залежно від етнонаціональних, соціально-правових і політичних аспектів розвитку суспільства.

У рамках національного розвитку суспільства, просте­жуючи хронологію становлення держави як витвору публіч­них форм організацій етнічних спільнот (союзу племен, народу, нації), можна виділити такі типи держави: держа­ва-поліс, держава-імперія, національна держава.

Держава-поліс — особлива форма політичної організації суспільства в античні часи (переважно у Стародавній Греції) і в період пізнього Середньовіччя (Венеція, Генуя, Флорен­ція). Основою полісної організації держави був суверенітет вільних власників-громадян, які брали участь у розв'язуван­ні державних питань. У полісній організації ще не розмежо­вувались елементи держави і громадянського суспільства.

Держави-імперії існували в усі історичні епохи (хоча паралельно відбувався процес утворення національних дер­жав), і тільки наприкінці XX ст. завершується процес їх розпаду. Імперія — це велика держава, яка об'єднує декілька підпорядкованих центральній владі держав або народів, при­мусово інтегрованих у єдину систему політичних, економіч­них, соціальних та духовних взаємозв'язків. Особливістю цього державного утворення було те, що порядок формування і функціонування державної влади та відносин з населен­ням були різні у метрополії і колоніях. Населення колоній значною мірою обмежувалося щодо участі у політичному житті і зазнавало різних форм національного гноблення.

Процес зародження і становлення національної держави розпочався лише в епоху Нового часу, у період утворення абсолютних монархій, і триває до сьогодні. Поняття «націо­нальна держава» означає, що суб'єктом державної влади є нація як етнополітична спільнота.

Соціально-правовий розвиток зумовлює такі типи дер­жави: поліційна, правова, соціальна. Поліційна держава — це уособлення насильства у вигляді біблійного звіра Левіа­фана. До її атрибутів можна віднести: необмеженість дер­жавних повноважень; пріоритет владних інститутів над законом; могутній репресивний апарат; поліційно-бюро-кратичний контроль та опіка над особою і суспільством. Поліційними є всі держави авторитарних і тоталітарних режимів.

Ідея правової держави зародилася в надрах просвітниць­ких і ліберальних теорій, а сам термін утвердився у пра­цях німецьких юристів — К. Велькера і Р. Моля. Правова держава як надбання західної цивілізації включає такі ознаки: пріоритет права, підпорядкування всіх державних інститутів і посадових осіб закону; поділ і взаємне збалан-суваня влади (законодавчої, виконавчої і судової); взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед дер­жавою; плюралістична структура політичних відносин;

конституційний контроль за дотриманням законів; судо­вий захист інтересів особи та соціальних груп.

Якщо поняття «правова держава» відображає ступінь со­ціальної свободи, то поняття «соціальна держава» — ще й ступінь соціальної справедливості. Теоретичні засади соці­альної держави висвітлені у працях Г. Ріттера (Німеччи­на), К. Соле (Іспанія), А. Брауна(США), М. Бонетті (Фран­ція). Зміст соціальної держави виявляється у сприянні ста­новленню таких елементів сучасного суспільства, як соціаль­на ринкова економіка, соціальна демократія, соціальна етика.

Соціальна ринкова економіка передбачає створення спри­ятливих умов для включення в ринкові механізми усіх верств населення на мікроекономічному рівні, а також встановлення норми (не нижче прожиткового мінімуму) міні­мальної заробітної плати, надання субсидій малозабезпече­ним категоріям населення, розвиток усіх видів соціального страхування, а також забезпечення механізму соціального партнерства; соціальна демократія розкриває зміст різних видів (територіального, виробничого, професійного) самовря­дування, його органічний зв'язок із правовою державою;

соціальна етика спрямована на подолання психологічного протистояння, досягнення соціальної злагоди.

Поняття «форма держави» розкриває спосіб організації державної влади, структуру і функції державних органів. Воно означає форму державного правління, під якою ро­зуміють порядок і структуру формування вищих органів держави та співвідношення їхніх повноважень (уряду і парламенту, президента і парламенту), форму державного устрою (йдеться про співвідношення між владою централь­них, регіональних та муніципальних органів).

Форма правління характеризується формальним дже­релом влади. У монархічній державі ним є влада однієї особи — монарха, в республіці — народ або частина народу. В основних формах правління виділяються підвиди. Так, республіка може бути аристократичною, радянською, пар­ламентською, президентською, президентсько-парламент­ською. Зупинимось на історичних ознаках трьох останніх.

Істотними ознаками парламентської республіки є:

1) дуалізм виконавчої влади (співіснування двох влад­них інститутів, президентського, який не несе відповідаль­ності перед парламентом, за винятком порушення консти­туції, та кабінету міністрів, який таку відповідальність має);

2) наявність засобів взаємного впливу, за допомогою яких парламент через процедуру висловлення вотуму недовір'я може змусити уряд піти у відставку, а уряд своєю чергою може використати право на достроковий розпуск нижньої палати парламенту;

3) президент у парламентських республіках обирається безпосередньо парламентом (Греція, Ізраїль) або колегіями, значну частину яких становлять члени парламенту і члени представницької влад й областей, штатів, земель (Індія, Іта­лія, ФРН);

4) участь президента у формуванні уряду має номіналь­ний характер, хоч у деяких парламентських республіках конституція надає йому право призначити голову уряду (останній мусить керуватися довір'ям парламентської біль­шості);

5) президент може видавати акти, які набувають сили закону тільки після здійснення контрасигнатури (скріплен­ня підписами міністрів). Парламентська республіка існує в Італії, Німеччині, Греції, Швейцарії.

У президентській республіці президента обирають все-загальним прямим голосуванням або колегією виборщиків. Він виконує одночасно функції голови держави й уряду. Президент добирає і призначає міністрів або за згодою пред­ставницького органу, або на власний розсуд (Венесуела, Мек­сика). Він цілковито володіє виконавчою, а парламент — законодавчою владою. Ці два органи здійснюють владу про­тягом терміну своїх повноважень.

Парламент і президент наділені правом взаємного вето на нормативні акти. У президентській республіці, на відміну від парламентської, президент не володіє законодавчою ініціати­вою, а міністри не поєднують законодавчих функцій. Кла­сична форма такого правління історично склалася у СІЛА, існує також у Мексиці, Уругваї, Венесуелі, Пакистані.

Змішана форма правління — президентсько-парламент­ська республіка існує у Франції, Португалії, Фінляндії, Ісландії. Для неї характерні такі риси: президент обирається всезагальним голосуванням і володіє владними прерогатива­ми — призначає і приймає відставку прем'єр-міністра, на про­позицію останнього призначає й увільнює міністрів, займаєть­ся питаннями оборони, національної безпеки, а також міжна­родної політики, головує на засіданнях кабінету міністрів, може винести конкретний законопроект на референдум і домогтися прийняття закону, минаючи парламент (Франція).

Поряд із президентом діють прем'єр-міністр і уряд, відпо­відальний перед парламентом та підконтрольний президен­тові. Президент може розпустити законодавчий орган після консультації з прем'єр-міністром і головами палат. Спів­відношення між владними прерогативами президента і пре­м'єр-міністра залежить значною мірою від того, кого підтри­мує парламентська більшість.

Монархічна форма правління також буває різною: дес­потичною, станово-представницькою, абсолютною, конститу­ційно-парламентською. Повноваження монарха в сучасних парламентських монархіях аналогічні повноваженням пре­зидента у парламентських республіках (за винятком Іспанії, де повноваження монарха адекватні повноваженням пре­зидента у Франції). Однак між президентом і монархом існують певні відмінності, а саме:

1) президент обирається, а влада монарха спадкова;

2) монарх є носієм найвищого в історії держави титулу — короля, імператора, великого герцога, якому належать особливі привілеї — право на знаки найвищого становища у державі (корону, трон), право на двір (штат людей, які виконують почесні обов'язки), право на цивільний лист (вста­новлене законом грошове утримання);

3) монарх — особа надпартійна, символ історичних тра­дицій! національної єдності. Така форма правління існує у Великобританії, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі, Швеції, Данії, Норвегії, Японії.