За структурою парламенти бувають однопалатні та двопалатні.

Двопалатність виникла спочатку як досягнення компро­місу між різними соціальними силами в боротьбі за владу. В сучасних умовах призначення двопалатності полягає в забезпеченні рівноваги в парламенті з метою вдосконален­ня законодавчої діяльності, а також поєднання елементів демократії з елементами аристократії в парламентській діяльності; репрезентації інтересів суб'єктів федерації у федеративних державах та інтересів адміністративних одиниць — в унітарних; збереженні історичних традицій. Вперше двопалатність була узаконена у Конституції СИТА 1787 р.

В сучасній Європі дванадцять країн мають однопалат­ний парламент. Серед країн Східної Європи двопалатність утверджена у Польщі, Румунії, Хорватії.

Двопалатний парламент поділяється на верхню і ниж­ню палати. Для верхніх палат універсальною назвою є «се­нат». Ця назва, яку вперше було вжито в Конституції США, запозичена з історії Стародавнього Риму. Однак у деяких країнах, зокрема Великобританії і Японії, верхні палати називають відповідно палатою лордів і палатою радників.

Для нижніх палат широко вживаною назвою є «пала­та депутатів». Ряд нинішніх конституцій фіксують й інші назви палат: національні збори (Франція), палата громад (Великобританія, Канада), сейм (Польща). Відмінність між верхньою і нижньою палатами полягає у способі їх форму­вання.

Верхні палати формуються прямими виборами, непря­мими виборами, призначенням, змішаним способом.

У більшості країн верхні палати формуються прямими виборами. Представництво в них залежить не від загальнотериторіального принципу, а від наявності суб'єктів феде­рації, від яких обирається рівна кількість парламентаріїв. Так, у США вибирають по два сенатори від штату, а у Вене­суелі, Мексиці та Бразилії — по три.

Прямі вибори верхніх палат дещо відрізняються від ниж­ніх. Якщо депутати нижньої палати обираються за пропор­ційною, то депутати верхньої — за мажоритарною або зміша­ною системами (існує також прецедент формування верх­ньої палати за соціально-корпоративним принципом). Так, у Бельгії виборчим пасивним правом наділені діючі й ко­лишні урядові та інші державні особи, науковці, представ­ники закладів вищої освіти, керівники підприємств, проф­спілок та економічних асоціацій.

У ряді країн існують непрямі або багатоступеневі вибори. Так, сенат парламенту Франції обирається спеціальними колегіями, що утворюються в департаментах. До складу кож­ної колегії входять депутати нижньої палати парламенту від департаменту, генеральні радники (члени департамент­ського органу самоврядування) і делегати від муніципаль­них органів. Непрямими виборами повністю формуються верхні палати парламентів таких країн, як Нідерланди, Ав­стрія і частково Франція, Бельгія, Швейцарія.

Формування верхніх палат шляхом призначення також має різні варіанти. Наприклад, члени бундестагу признача­ються урядами земель із свого складу, а в Канаді сенатори призначаються генерал-губернатором за рекомендацією пре­м'єр-міністра.

У Великобританії існує декілька способів невиборно­го формування палати лордів: передача феодальних ти­тулів (спадкові лорди); призначення королевою відставних політиків, які не мають права передавати свій титул у спа­док; призначення королевою із складу вищої судової інстанції (апеляційного суду) судових лордів; призначення королевою духовних лордів — вищих духовних ієрархів.

Змішана система формування верхньої палати передба­чає поєднання зазначених вище способів. Так, в Ірландії, крім вибраних сенаторів, прем'єр-міністр призначає ще оди­надцять сенаторів, а в Італії президент призначає п'ять се­наторів. Крім того, сенатором можна бути за власним пра­вом (в Італії — це колишній президент країни).

Верхні палати відрізняються від нижніх за строком. повноважень (легіслатурою). Легіслатура верхніх палат триваліша. В конгресі США члени нижньої палати обира­ються на два роки, а верхньої — на шість, у парламенті Австрії відповідно — на три і шість, Нідерландів і Японії — на чотири і шість, Франції — на п'ять і дев'ять років. У деяких країнах, зокрема Бельгії, Іспанії, Італії, Ірландії, вста­новлений однаковий термін повноважень обох палат. Три­валіший термін повноважень верхніх палат ставить їх у меншу залежність від виборів, що забезпечує більшу стабільність і кваліфікованість у роботі депутатів. Крім цього, верхні палати частково оновлюються. Так, у США кожні два роки оновлюється третина сенаторів, у Японії Австрії, кожні три роки — половина складу палати.

Кількісний склад парламенту залежить від норм пред­ставництва, тобто середньої кількості виборців, яких пред­ставляє депутат. У федеративних державах кількісний склад верхніх палат парламенту визначається кількістю суб'єктів федерації на засадах рівного представництва.

Нижні палати парламенту мають значну кількісну перевагу над верхніми. В Іспанії максимальна чисельність нижньої палати 400, у США — 435, в Польщі — 460, в Япо­нії — 512, у Франції — 577, в Італії, Великобританії та ФРН відповідно 630, 650, 665 депутатів.

Верхні палати мають невеликий кількісний склад (Німеччина — 41, Швейцарія — 46, США — 100 депутатів).

У парламентах усіх країн незначну кількість станов­лять жінки, виняток — країни, де кількість депутатів-жі­нок — 10—20 відсотків від загальної кількості мандатів.

За професійним складом у парламентах зарубіжних країн переважають юристи. Сепед депутатів є також державні службовці, функціонери політичних партій, мене­джери, підприємці, а також представники освіти й науки.

Хоч парламентська діяльність розглядається як почес­на служба, а не здобуття матеріальних благ, вона в усіх пар­ламентах світу є оплачуваною. Розміри оплати визначаються за певними стандартами. У багатьох країнах таким стан­дартом є заробітна плата вищих категорій державних служ­бовців.

В Італії, Норвегії, ФРН, Японії, крім фіксованої зарплати, додаються добові, які здебільшого сплачуються тільки тоді, коли депутат був присутній на засіданні палати або її органів.

У деяких країнах залежність між парламентською актив­ністю депутата і розмірами його зарплати набуває жорст­ких форм. Так, у Франції, згідно з регламентом нижньої палати, депутат, який не брав участі у двох третіх голосу­вань на публічних засіданнях сесії, позбавляється частини грошової винагороди, якщо ж ця кількість становить поло­вину голосувань, то відрахування подвоюються. Проте в більшості країн депутати отримують винагороду незалеж­но від конкретного результату їхньої діяльності.

У розвинених країнах для депутатів встановлено спе­ціальні парламентські пенсії (при цьому межа пенсійного віку значно нижча, ніж для пенсії на загальних підставах). Кожний депутат, який засідав у парламенті протягом пев­ного періоду (наприклад, 10 років), має право на таку пен­сію. Отримання пенсії не позбавляє депутата права на за­гальну пенсію. Однак у Великобританії право на пенсію мають тільки ті депутати, які відмовилися під час парла­ментської діяльності від інших постійних джерел фінансу­вання.

Зв'язок між депутатами і виборцями реалізується через форму мандата, який буває імперативним (наказовим) і вільним. Імперативний мандат передбачає нібито обо­в'язковість виконання депутатом своєї програми і звіту про неї перед виборцями. На практиці така процедура, як правило, ніколи не виконується. При імперативному ман­даті виборці мають право на відкликання депутата.

Вільний мандат дає депутатові право визначити свою діяльність у парламенті незалежно від інтересів виборців округу, а вирішувати ті питання, що відносяться до компе­тенції вищого представницького органу. Проте відсутність імперативного мандату аж ніяк не означає, що депутати не мають жодного зв'язку з округом. Вони зустрічаються з виборцями, вислуховують їхні скарги, на підставі яких фор­мулюють свої запитання у парламенті або ініціюють так звані петиції — звернення до органів виконавчої влади з приводу проблем виборчого округу. Така діяльність депу­татів підтримується місцевими організаціями.