Проблематика роману М.Булгакова «Майстер і Маргарита», традиції світової літератури у творі.

Щоб якнайповніше зрозуміти сутність роману «Майстер і Маргарита», необхідно знати джерела, які використовував автор під час роботи над твором. Відомо, що М. Булгаков спирався на літературні традиції Иоганна Вольфганга Гете («Фауст»), Ернеста Теодора Гофмана («Золотий горщик»), Миколи Гоголя («Вечори на хуторі біля Диканьки, «Мертві душі»), Генріка Сенкевича («Куди йдеш?»), Ерне Ренанна («Життя Ісуса»), Анатоля Франса («Прокуратор Іудеї»), Федора Достоєвського («Брати Карамазови», «Біси» та ін.) Олександра Пушкіна, Льва Толстого тощо. В основу твору були покладені філософські теорії Володимира Соловйова та Григорія Сковороди. Автор також демонструє глибоку обізнаність в галузі світової міфології, активно використовуючи елементи давньо- слов'янських, німецьких, біблійних (євангельських) та інших міфів. Завдяки цьому «Майстра і Маргариту» можна вважати одним з перших у російській та світовій літературі хх століття філософських романів-міфів.

Так, згідно з філософською концепцією Г. Сковороди про існування трьох світів: земного, космічного і біблійного, кожен з яких має зовнішню і внутрішню (приховану, невидиму) сторону, - у романі М. Булгакова земний світ уособлюють персонажі з московського життя 30-х років (Берліоз, Римський, Ве- ренуха та ін.), до космічного належать Воланд і його почет (Азазелло, кіт Бегемот, Коров'єв-Фагот, Гелла та Абадонна), а біблійний світ постає в історіях про Ієшуа Га-Ноцрі, Понтія Пілата, Левія Матвія, Іуду тощо. Зіткнення реального й фантастичного - це типова ситуація для багатьох романтично-гротескних творів, яка застосовується з метою дослідження морально-етичного потенціалу людини і суспільства. У романі «Майстер і Маргарита» відбувається випробування людини дияволом. Зіштовхуючи своїх персонажів із Сатаною (Воландом), Булгаков намагався виявити насамперед внутрішню, моральну сутність кожної людини. Взагалі М. Булгаков широко використовує засоби комічного, гумор, іронію, гротеск, сарказм, які допомагають розкрити загальний стан тоталітарного суспільства хх ст., показати його нищівний вплив на людину. За зовнішнім комізмом у автора завжди приховані біль і тривога за людство, прагнення знайти шляхи виходу із трагедії.
Традиції в романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита»
- Три світи виступають вже на перших сторінках роману, коли під липами на лаві представники земного світу Берліоз та Іван Бездомний ведуть мову про Ісуса Христа (біблійний образ), а перед ними з’являються посланці космічного світу— спочатку дивного вигляду прозорий громадянин (Коров’єв- Фагот), а потім і сам маестро Воланд. - Вважається, що Сковорода був прототипом Майстра (теж історик, «майстер», бо викладає слово Боже). - Зображення: реальний та фантастичний («Малюк Цахес», «Золотий горнець».) - Кіт Бегемот схожий на Кота Мурра («Життя та філософські роздуми кота Мурра»).- Якщо Мефістофель приходить спокусити, то Воландові спокушати не треба, жителі Москви вже достатньо зіпсовані. Його призначення - викрити, покарати, провчити, нагородити (всім по заслугах). Він у романі уособлює правосуддя.

Проблематика

І. Головне питання людства в романі. (Роман починається розповіддю про зустріч Невідомого з Берліозом та Бездомним і їхню суперечку про існування Бога. Саме це і є головне етичне питання, яке розкривається у романі. Бог тут мислиться як категорія етична - це міра людської моралі у кожному. Не випадково у кінці Великого балу Воланд промовляє, що "кожному буде дано за вірою його". Отже, це також проблема віри і безвір'я.)
ІІ. Проблема добра і зла.
1. Добро - позитивне в людях і житті. (За позитивне Булгаков вважає моральність, доброту, любов. Найвищим втіленням добра є Ієшуа Га-Ноцрі, який дає світло і правду, істину. Він - втілення любові.)
2. Зло - все, що протистоїть добру. (Перш за все зло - це брехня. Зло - це насильство й аморальність. Міру добра і зла в кожному визначає мораль. Саме тому на покарання заслуговують від команди Воланда ті, хто не втримався на висоті моралі, не витримав спокуси. Таким чином Воланд у Булгакова постає як втілення справедливої кари тим, хто забуває про мораль. Отже, зарахувати його до зла чи добра важко. Він існує і має владу над тими, хто допускає аморальність у своїй поведінці.)
ІІІ. Проблема творчості. (Булгаков яскраво змальовує світ літературної кон'юнктури, представлений цілою галерею образів так званих "письменників", які прийшли у світ мистецтва заради матеріальних благ. їм протиставлений Майстер як уособлення вільної творчості, інтелігентності, філософського складу розуму. Проміжну позицію посідає Іван Бездомний - людина, душа якої відкрита, жива, а через це й потрапляє він спочатку під вплив брехливого й порожнього Берліоза. Але він позбавляється брехні і починає розуміти істину. Він ще молодий і в нього є шанс зрозуміти все. У кінці твору він стає професором, але не набув духовної свободи, необхідної справжньому митцю.)
ІV. Кохання - вічне. (Роман передає надзвичайну історію кохання. Маргарита вражає Майстера не стільки красою, хоч це була і справді красива жінка, але самотністю в очах. Він побачив у ній близьку людину. І ця моральна близькість стає шляхом до великого кохання, яке не знає меж і перешкод, яке викликає шанобливий подив навіть у сатани. І тому Майстер і отримує жаданий спокій, необхідний для творчості, лише з Маргаритою.)
V. Проблеми моралі. (Проблеми моралі - це наскрізний предмет зображення й аналізу в романі. Від Берліоза, який розплачується за безвір'я, за те, що ніс ідеологію порожнечі і безбожності, до Понтія Пілата, який не одну "тисячу лун" розплачується за гріх боягузтва. За гріх зради карається Іуда і ще багато іуд у сучасній Булгакову Москві. Та й сам Майстер не позбавлений тих вад - боягузтва і зради, бо відрікся від роману аж тричі. Проблеми моралі яскраво вирішуються через зображення покарання, якого зазнають Воланд, Азазелло, Коров'єв, Бегемот. Зображення тих, хто досі безкарно порушував закони моралі.)
VІ. Проблема влади. (Проблема влади вирішується на рівнях різних історичних епох, але завжди однозначно: влада - це зло і насильство. У цьому переконується читач, спостерігаючи історію стосунків Ієшуа та Понтія Пілата. Так само виглядає влада і за дві тисячі років: вона примушує боятися, брехати, зраджувати - йти проти моралі, аби зберегти своє життя й добробут.)

27. Бертольт Брехт: теорія «епічного театру» та її основні положення (на прикладі однієї з драм Брехта за вибором студента)

Епічна драматургія і епічний театр Бертольда Брехта одне із найяскравіших явищ в мистецтві XX століття. Творче новаторство німецького драматурга полягає в тому, що він створив театр не тільки новий за фомою, але й за змістом, за характером і силою впливу на глядача. В цьому — величезна естетична цінність спадщини Брехта. Свою драматургію Брехт називає «неарістотелівською», «епічною». Така назва обумовлена тим, що звичайна драма будується за законами, сформульованими ще Арітотелем в його праці «Поетика», що вимагали обов’язкового емоційного вживання актора в образ. Визначальним у своїй теорії «епічного театру» Брехт робить розум. Театр повинен стати школою думки, показати життя з істинно наукових позицій, в широкій історичній перспективі, ї допомагати глядачеві зрозуміти мінливий світ і самому змінююватись. Театр повинен не тільки відображати події, але й активно впливати на них, стимулювати, будити активність глядача, змушувати його не співпереживати, а дискутувати, займати критичну позицію. При цьому Брехт не відмовляється від прагнення впливати також на почуття та емоції. Основним принципом брехтівського епічного театру є ефект відчуження. Цей принцип характерний для традиційних театрів Сходу (китайський театр музичної драми, японські театри «Но» і «Кабукі»). Проте у німецького драматурга ефект відчудження має новий зміст. Він сприяє посиленню сценічної умовності та активізує розумову діяльність глядача. Ефект відчуження досягається системою акторської майстерності, оформленням сцени, музикою. З цією метою Брехт часто вводить у свої п’єси хори і сольні пісні, в яких пояснюються і оцінюються події спектаклю, а також розкривається звичайне з несподіваного боку. Створивши «неарістотелівську» драматургію, Брехт переглянув основні положення давньогрецького теоретика мистецтва і наповнив їх новим змістом згідно з вимогами сучасності. Арістотель вбачав у мистецтві засіб облагоражування внутрішнього світу людини, Брехт бачив завдання мистецтва у зміні об’єктивного світу через зміну ставлення людини до цього світу. Своєрідну інтерпретацію мала в творчості Бертольда Брехта і літературна спадщина епохи Просвітництва. Драматург поділяв погляди Шіллера, Лессінга, Дідро, які вбачали завдання мистецтва в просвіті людства, проте головну увагу приділяв перетворювальній сутності мистецтва. Новаторські пошуки драматургії привели Брехта до створення так званих п’єс-парабол. Своїм п’єсам-параболам, Брехт завжди надавав конкретного соціально-історичного і політичного характеру. Брехтівське мистецтво — переконливе свідченя того, що художнє новаторство неможливе без критичного і творчого освоєння традицій.
Проблематика і поетика п'єси "Матінка Кураж та її діти". П'єса була написана у 1939 р., напередодні Другої світової війни як пересторога про небезпеку. Літературним джерелом її стала повість німецького письменника XVII от. Г.Гриммельсгаузена "Дивовижний життєпис бувалої обманщиці та заброди Кураж", в якій йшлося про шахрайські пригоди маркітанки. Використавши окремі мотиви повісті, Брехт створив свій оригінальний твір про трагедію та провину матері, про драматичну долю народу взагалі.
За жанром - це історико-алегорична драма. У ній автор утверджує відповідальність кожної людини за участь (активну чи пасивну) у війні, за долю всього людства. Філософська сторона п'єси розкривається в особливостях її ідейного змісту. Брехт використовував принцип параболи (оповідь віддаляється від сучасного авторові світу, іноді взагалі від конкретного часу, а потім знову повертається до залишеної теми і дає ні філософсько-епічну оцінку). Таким чином, п'єса-парабола має два плани. Перший - роздуми Брехта про сучасну дійсність. З цього боку п'єса "Матінка Кураж..." - застереження, вона звертається не до минулого, а до найближчого майбутнього. Історична хроніка становить другий параболічний план - блукання маркітанки Кураж у роки Тридцятилітньої війни, її ставлення до війни. Загальна ідея п'єси - несумісність материнства (ширше - життя, щастя) з війною і насильством.У п'єсі можна виділити такі риси епічного театру: викладення змісту і на початку кожної картини; запровадження зонгів, які коментують дію; широке використання розповіді (наприклад, третя картина - торг за життя Швейцеркаса); монтаж, тобто поєднання частин, епізодів без їхнього злиття, що спричиняє потік асоціацій у глядача; параболічність; ефект "відчуження".
Змальовуючи події XVII ст., Брехт звертав увагу на небезпеку егоїзму, згубність інертності людей. На думку Брехта глядачі мали дійти висновку, що сучасне їм суспільство забезпечує успіх лише підлості, а доброчесність приречена на загибель. Письменник розглядав своє мистецтво як "бойове", що силою прозріння і оцінок може протистояти жорстокому світові. Але "бій" він розумів по-своєму - це боротьба за душу людини, за правду, за "прекрасні паростки добра", які є в кожному. Драматург бачив своє завдання в тому, щоб пробудити свідомість глядача і змусити його замислитись над "клятими питаннями епохи". "Від літератури до дії!" - таке гасло висунув автор епічного театру, сподіваючись на щасливе завершення своїх п'єс у житті.