Історія створення трагедії «Гамлет» 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Історія створення трагедії «Гамлет»



У часи Шекспіра п’єси часто створювали на основі вже існуючих. Не була винятком і трагедія «Гамлет». Сюжет її досить давнього походження. За основу взято скандинавську сагу про датського принца Амлета, який жив у VIII столітті. Легенда про нього була уперше записана датським літописцем Саксоном Грамматиком наприкінці XII століття. П’єса на цей сюжет була складена одним із сучасників Шекспіра у 1589 році. Ім’я автора невідоме, але припускають, що це був Томас Кід (1558–1594 рр.). В. Шекспір переробив цю п’єсу (1600–1601). Його трагедія мала успіх, і один із сучасників висловився так: «Це прекрасно, як “Гамлет”!»

 

Чи були у Гамлета причини для того, щоб втратити розум? (Так, на долю молодого принца, що ріс у щасливій сім’ї, навчався у Віттенберзькому університеті, кохав і був коханим, одночасно припало стількигоря, що можна було й справді втратити розум.

Зрада матері, зрада Клавдія, смерть батька, зрада Розенкранца і Гільденстерна, зрада Офелії.

Метафора “мир-сцена” - основная тема трагедии “Гамлет”.

Метафора является главным поэтическим средством Шекспира. Можно привести в пример знаменитую речь Жака из комедии “Как вам это понравится”: “Весь мир театр и люди в нем актеры” (II,7). Жак начинает со сравнения и затем рассуждает о жизни, как о пьесе и о человеке как актере. Эта часть образа и составляет метафору.

 

Ознаки бароко у філософській драмі П. Кальдерона «Життя – це сон».

«Життя — це сон» (ісп. La vida es sueño) — п'єса іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барки, написана в 1632—1635 рр

Сюжет і композиція. Події п'єси розвиваються доволі швидко і напружено, в атмосфері певної загадковості; політичні, державницькі конфлікти поєднуються з колізіями, що виникають на ґрунті любовних стосунків та родинних непорозумінь. П'єса ділиться на три частини — дії, або, як називали їх у тодішньому іспанському театрі, хорнади, що буквально означає «данний етап» (цикл).

У п'єсі «Життя — це сон» утілені провідні світоглядні та художні принципи й риси бароко. Передовсім це необмежена універсальність, космічні масштаби, якими вільно оперує Кальдерой. Так, змальовуючи жахливе затемнення Сонця (як зловісне віщування, лихий знак), що було якраз у день народження Сехисмундо, пензель художньої уяви драматурга робить воістину грандіозні мазки, призначаючи на роль акторів у цьому космічному спектаклі Сонце, Місяць і Землю:

І в знаменитих пишних барокових метафорах теж відчуваються якісь космічні виміри: «Видніє карта світу в осіянні, / Адже Земля — це тіло, /Вогонь — то серце, що затріпотіло, /Дихання — вітер, море — біла піна, /1 весь цей хаос бачу я, людина, / (Бо тілом, піною й душі горінням — /Це моря, вітру і Землі створіння)». Подібне бачення нашої планети знаходимо в прадавніх міфах різних народів світу, наприклад у троянському циклі еллінських міфів, з якими ви ознайомились у восьмому, класі, — згадаймо скаргу ЗемліГеї на те, що люди дряпають її тіло плугами, яка підштовхнула її онука Зевса до розв'язання Троянської війни.

Цікавою є наявність у творі іншої улюбленої метафори бароко — «життя — це театр», як мовилося, суголосної написові на театрі Шекспіра «Глобус»: «Увесь світ лицедіє». У Кальдерона читаємо подібну думку: «Хай на сцені у просторім / Цім театрі світовім / Вже в оформленні новім /Розіграється картина, — / Помста Сехисмундосина/Із тріумфом бойовим».

Як зазначалося, мистецтву бароко притаманна схильність до вживання антитези, «поетика контрастів». У драмі «Життя — це сон» наявна ціла низка стрижневих антитез (утілених переважно в антонімічних парах), які пронизують увесь текст твору: «людина — звір»; «свобода — неволя»; «добро — зло»; «палац — вежа»; «життя — смерть»; «колиска — труна» і т. п. Остання антонімічна пара у творах Кальдерона особливо значуща. Колиска (як символ початку людського життя) і труна (як символ його кінця) є улюбленою емблемою бароко й особливо його драматургії. Так, під час вистав п'єс Кальдерона з одного боку сцени часто виставляли колиску, а з іншого — труну як алегорію життєвого шляху людини (від початку до кінця — від колиски до труни — від «А» до «Я» — від «альфи» до «омеги»).

Наступною рисою драми «Життя — це сон» є вміле використання традицій і здобутків світової літератури й культури, з якою Кальдерон був добре обізнаний. Його твір інтелектуальним, у ньому вільно обігруються мотиви світової міфології та літератури. Так, слугу, який потонув, бо його викинув у вікно Сехисмундо, Кларін порівнює з персонажем еллінської міфології Ікаром, який упав у море, коли сонце, до якого від надто наблизився, розтопило йому крила, зліплені Дедалом із воску.

 

 

9. Ознаки класицизму у комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич» (або іншої – за вибором студента).

Мольєр вивчав і використовував досвід класицистичного театру. Він підніс комедію до рівня поетичного жанру класицизму й водночас вивів її за межі класицистичної системи.
У комедії втілені такі правила класицизму:

· єдність місця (дія відбувається в будинку пана Журдена);

· єдність часу (дія обмежується однією добою);

· негативні персонажі протиставляються позитивним;

· викриваються соціальні та людські вади: паразитизм аристократії (образ Доранта) та марнославство буржуазії (образ Журдена).


Але Мольєр не тільки дотримується правил класицизму, а й порушує їх:

· драматург протиставив комедію трагедії, яка вважалася провідним жанром класицизму. Тим самим, порушивши суворі жанрові межі, він довів, що комедія за силою актуальності може стати в один ряд із високим жанром — трагедією;

· у комедії «Міщанин-шляхтич» Мольєр порушує єдність дії: крім сюжетної лінії закоханого пана Журдена, в комедії розгортаються ще три лінії — Люсіль та Клеонта, маркізи та графа, слуг Ніколь та Ков’єля;

· негативний герой (пан Журден) наділений позитивними рисами.

Новий художній напрям у літературі XVII ст. — класицизм — знову, як і попередники, доба бароко і Відродження, звертається до античності як до естетичного еталона. П'єса відомого комедіографа Мольєра «Міщанин шляхтич» стала втіленням рис класицизму (лат. classicus — зразковий), якому притаманні нормативність правил, ієрархія жанрів (поділ на високі, середні, низькі), культ розуму, гармонійність форм.

Основою класицизму є раціоналізм, представники якого вважали, що краса та істина досягаються через розум.

У класицизмі, як літературному напрямі, в драматургії існувало правило трьох єдностей: дії (головна дія не повинна перериватися не пов'язаними з нею прямо подіями та епізодами), часу (події повинні завершуватися протягом однієї доби), місця (місце дії залишається незмінним).
На противагу бароко, якому характерні пишність і піднесеність стилю, представники класицизму подали сувору композицію, ясність і точність мови.
До низького жанру в ієрархії жанрів класицизму відноситься комедія (грецьк. komodia: від komos — весела процесія і ode — пісня) — драматичний твір, у якому засобами комічного (гумору, сатири, іронії, сарказму та ін.) розвінчуються негативні явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи в людині. Героями комедії є представники середнього і низького класів.
Комедія як жанр поділяється на комедію-балет, комедію ситуацій, комедію характерів, комедію масок тощо).
П'єса Мольєра «Міщанин-шляхтич» має риси комедії-балету, У якій поєднується слово, танець, пантоміма, музика, образотворче мистецтво, і риск комедії характерів, побудованій на викритті рис характеру, що викликають сміх.
Комедія «Міщанин-шляхтич» породжує безмежжя питань, серед яких і таке: які суспільні явища штовхнули Мольєра на створення цього епохального твору?
Мабуть, головною причиною написання комедії «Міщанин-шляхтич» стала життєва потреба суспільства в утвердженні в житті і мистецтві світлого розуму, логіки, суворого порядку і моральності.
До Мольєра найвідоміші письменники доби класицизму Корнель і Расін у своїх творах стверджували, що справжня людина в будь-якій ситуації чинитиме відповідно до вимог здорового глузду й обов'язку, хоч через це страждатимуть її почуття. На відміну від своїх попередників, Мольєр йде далі: він стверджує, що серце і розум мають бути в гармонії, тому й не тільки простофіля Журден висміюється в п'єсі, але й аморальний аристократ Дорант з холодним егоїстичним розумом.

 

20 питання: Поняття про символізм у європейській літературі кінця ХІХ століття та його філософсько-естетичні засади.

Символізм — це напрям у європейському мистецтві (зокрема, літературі) останньої третини XIX - початку XX ст., що виник у Франції й поширився в багатьох країнах світу (зокрема, в Україні). Попри свій новаторський (ранньомодерністський) характер, він мав давнє й глибоке філософське підґрунтя. Так, деякі ідеї, що знайшли художнє втілення в літературі символізму, належали ще давньогрецькому філософу-ідеалісту Платону (V ст. до н. є.), який стверджував, що, крім реального, видимого світу, є ще й невидимий, вищий «світ ідей», до якого треба намагатися проникнути.

У другій половині XIX ст. в Німеччині (Ф. Ніцше), Франції (А. Бергсон) та інших країнах виникла «філософія життя» — філософська течія, для представників якої головним було поняття «життя» — цілісна реальність, яка може осягатися інтуїтивно і не є тотожною ані духу, ані матерії. Можливість раціонального (від раціо — розум) пізнання світу вкотре ставилася під сумнів, тому актуалізувалося дослідження ірраціональних процесів. Необхідними ставали пошуки нових (модерних) шляхів пізнання всього того, що не підлягає пізнанню розумом: за допомогою натяку, інтуїції, символу. Цю непросту пізнавально-виражальну функцію взяла на себе художня література, оскільки письменники завжди вирізнялися творчою інтуїцією, здатністю проникати в глибини людської душі. Це той «філософський ґрунт», який став основою символізму.

Однією з причин виникнення цього напряму було прагнення митців «відвернутися від реального світу» і спрямувати свої творчі зусилля «на осягнення й вираження трансцендентних, тобто таких, що перебувають поза чуттєвим сприйняттям і досвідом, власне, потойбічних сутностей і таїн». І з цим важко не погодитися, особливо коли читаєш деякі твори поетів-символістів. Є й інші причини виникнення такого могутнього мистецького явища, як символізм. «Сучасні дослідники пов’язують символізм, — зауважує український літературознавець Д. Наливайко, — з істотними змінами у світосприйманні, що відбувалися на зламі сторіч, із зростанням у ньому ролі абстракцій і знаковості... Відбувається вивільнення безсвідомо-інтуїтивного, настроєвого і пошуки його неопосередкованого вираження, сугестивного слова, що діє поза «сенсами», «музикально» передає переживання, настрої, душевні стани».

Символісти прагнули крізь видиму реальність пізнати «приховану (трансцендентну)», ідеальну сутність світу, його нетлінну красу. Основою їхньої естетики є ідеалістичне розуміння навколишнього світу. Згадане поняття про два світи, згідно з яким світ, даний нам у відчуттях (який молота сприйняти «сенсорно»: побачити, почути, відчути на дотик тощо), — це лише тінь, ширма, «символ» того світу ідей, який недосяжний людському розуму, але може бути вгаданий інтуїтивно. Тому символісти вбачали своє художнє завдання не у відтворенні реальності, а в натяку на приховані, невидимі ідеї. У цьому символізм завжди протистояв реалізму й натуралізму, які намагалися зобразити й дослідити реальну дійсність.

На думку символістів, поет має стати ясновидцем, пророком, своєрідним медіумом (посередником, провідником) між ідеальним і реальним світами. Вони вважали, що не треба закладати й шукати в художній літературі якогось раціонального змісту. Навіть значення слів (першоелементу літератури) їх не цікавило, часто вони його свідомо, принципово ігнорували. Головним для них була музика слова й навіть звуків (яку так важко зберегти в перекладах). Звідси знамените Верленове: «Про музику лиш треба дбати...» або: «Найперше — музика у слові...» («Мистецтво поетичне»), прагнення «про неясне говорити неясно» і заохочення не до обмірковування та шліфування творів, а до спонтанного виявлення поетичної уяви. Узагалі символісти вважали, що завдання справжньої поезії — вплив на підсвідомість людини, навіювання (сугестія).

Для символізму важливою була також «теорія відповідностей», що базувалася на вірі в наявність прихованої від пересічного людського розуму системи «відповідностей» між душевними станами людини і «знаками» їх виявлення у видимому світі. Поетичне втілення цієї теорії — сонет Шарля Бодлера, якого вважають предтечею символізму.

Остаточне утвердження символізму в літературі пов’язують із творчістю Поля Верлена, Артюра Рембо та Стефана Малларме (хоча самі вони й не вважали себе символістами). У їхніх літературних творах можна виокремити такі спільні риси: прагнення до інтуїтивного пізнання світу через символ, заперечення раціоналістичних засад творчості, абсолютизацію музичності поетичного слова, мінімізацію інформаційно-розповідної функції мови на користь вільного поетичного самовираження.

 

21 питання: Творчі пошуки та новаторські відкриття в драматургії кінця ХІХ – початку ХХ ст. (на матеріалі одного з творів Г.Ібсена, Б.Шоу або А.П.Чехова).

Новаторство драматургії кінця XIX – початку XX ст.

XIX ст. ввійшло в історію світової літератури як епоха новаторських пошуків митців, появи нових мистецьких напрямків, жанрів прози, поезії.

Звичайно, мистецтво театру не змогло уникнути впливу нових ідей, філософських концепцій.

У другій половині XIX ст. починається докорінна перебудова драматургії, яку пов’язують з народженням і розвитком «нової драми».

Внутрішні конфлікти – зіткнення персонажів із трагедією буття, духовні протиріччя героїв
Риси «нової драми»

Зображує трагедію життя
У центрі уваги – душевні переживання людини, морально - філософські проблеми епохи

 


Рушій сюжету – психологічні колізії, зіткнення ідей
Глядач упізнає себе, залучається до «внутрішньої дії», переживає і мислить разом з героями
Герой –особистість «духовний симптом» епохи  

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; просмотров: 476; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.152.43.79 (0.016 с.)