Загальна характеристика «срібної доби» російської поезії

Срібна доба — термін, що вживається в літературознавстві для характеристики межі XIX-XX ст. у російській літературі. Назва була обрана за аналогією із «золотою добою» російської літератури, яку ототожнювали з XIX сторіччям, коли працювала низка російських літераторів від Пушкіна і Баратинського до Чехова та Лева Толстого.

Основними ознаками цієї доби є:

· посилена увага до особистості, індивідуалістичної і «абсолютно вільної»;

· спроби сформулювати новий ідеал життя і новий ідеал світосприйняття;

· увага до філософії, що пояснює таємниці буття (О. Блаватська); — підвищений містицизм мислення, відчутгів;

· елегантний еротизм поезії;

· зневага до благополуччя і комфортності особистого життя;

· абсолютна свобода форми.

До «срібної доби» відносяться такі течії.

Символізм — одна з модерністських течій в російській поезії межі століть (1890-1910). Основними принципами символізму є:

· ставлення до мистецтва як до «осягнення світу іншими, не розумовими шляхами» (В. Брюсов), можливість побачити за зовнішнім «містично прозріваючу сутність» (В’яч. їв. Іванов).

· В поезії символізму символ передає індивідуальні, часто миттєві уявлення поета.

· Для символістів характерна передача найтонших порухів душі і| музики вірша, максимальне використання звукових і ритмічних засобів в поезії.

· Елітарність, орієнтація на читача — співавтора, творця.

Представники: В. Брюсов, Д. Мережковський, 3. Гіппіус, К. Бальмонт, Ф. Сологуб, А. Бєлий, О. Блок, С. Соловйов.

Молодий символісти, що вступали в літературу вже на початку XX ст. більше орієнтувалися на філософські пошуки власне російської ідеалістичної думки і традиції національної поезії, називаючи своїми предтечами поезію В. Жуковського, Ф. Тютчева та А. Фета.
В 1910 році починається криза символізму, з’являються нові течії.

Акмеїзм (греч. акте — найвищий ступінь чого-небудь) — моденістська течія, що сформувалася як реакція на крайнощі символізму.

Головним принципом акмеїзму є:

· відмова від містичної туманності, прийняття земного світу в його розмаїтті, зримій конкретності, звучності, барвистості;

· предметність і чіткість образів, відточеність деталей;

· перекличка з минулими літературними епохами, широкі естетичні асоціації, «туга за світовою культурою» (О. Мандельштам).

· Представники: М. Гумільов, С. Городецький, М. Кузмін, Анна Ахматова, Інокентій Анненський, Осип Мандельштам, Г. Іванов.

Акмеїсти виступили за відображення земного, конкретного, предметного і ясного світу, з його формами, обрисами, барвами й пахощами, за ясність і конкретність слова. Звідси в акмеїстів підкреслена увага до предметних, зримих деталей, що не лише акцентують абстрагований зміст образу, а й наочно окреслюють його матеріальні, зримі ознаки, які часто в акмеїстів свідомо висуваються в центр сприйняття і поетизуються.

 

Футуризм (майбутнє) — авангардистська течія початку XX ст. (1910-ті роки).

Основні ознаки футуризму:

· бунтарство, анархічність світосприйняття, вираження масових настроїв натовпу;

· заперечення культурних традицій, спроба створити мистецтво, спрямоване в майбутнє;

· бунт проти звичайних норм віршованої мови, експерименти в царині ритміки, рими, орієнтація на виголошуваний вірш, лозунг, плакат;

· пошуки «розкріпаченого», «самовитого» слова, експерименти щодо створення «заумної» мови.

Представники: В. Маяковський, В. Хлєбников, Б. Пастернак, М. Асєєв, С. Бобров, І. Сєверянін.

Футуризм у Росії складався із чотирьох угруповань: «Гілея», або кубофутуристи, — В. Хлебников, Д. і М. Бурлюки, В. Маяковський, В. Каменський, О. Гуро, О. Кручених, Б. Лівшиц; «Асоціація егофутуристів» — І. Сєверянін, І. Ігнатьєв, К. Олімпов, В. Гнєдов; «Мезонін поезії» — В. Шершеневич, Р. Івнев, С. Третьяков, Б. Лавреньов; «Центрифуга» — С. Бобров, Б. Пастернак, М. Асеев, Божидар.

Обличчя російського футуризму визначали поети -кубофутуристи — найбільш радикальна й продуктивна група (назва запозичена від так званих художників-кубістів, що намагалися епатувати глядача, розкладаючи зображуване в найпростіші геометричні фігури — куби (звідки й назва), лінії, циліндри, прямокутники тощо.

Упродовж «срібної доби» в російській поезії яскраво виявили себе чотири покоління поетів: бальмонтівське (яке народилося в 60-ті та на початку 70-х років XIX ст.), блоківське (близько 1880-го року), гумільовське (близько 1886 року) і покоління 90-х років, представлене іменами Г. Іванова, Г. Адамовича, М. Цвєтаєвої, Р. Івнева, С. Єсеніна, В. Маяковського, М. Оцупа, В. Шершеневича та багатьох інших.

Російська поезія «срібної доби» стала своєрідним підбиттям підсумків двохсотрічного розвитку нової російської поезії. Вона підхопила і продовжила кращі традиції попередніх історичних етапів розвитку і водночас вдалася до суттєвої переоцінки цінностей художніх і культурологічних пріоритетів, які спрямували її розвиток. В історії розвитку російської поезії «срібної доби» найбільш яскраво виявили себе три напрямки: символізм, акмеїзм, футуризм. Окреме місце в російському поетичному модернізмі початку XX ст. посідають так звані «нові селянські» поети, а також поети, творчість яких чітко не співвідноситься з певним художнім напрямом.