Формування і розвиток первіснообщинного ладу на території України

● Первісна палеолітична община ●Мезоліт: виникнення родової общини ●Розквіт родового ладу в неоліті та ене­оліті ●Племінна структура суспільства епохи бронзи ●Становлення і розвиток державотворчої традиції на тери­торії України: кіммерійці, скіфи, сармати ●Античні міста-держави Північного Причорномор'я

Первісна палеолітична община. Первинною суспільно-економічною формацією в історії людства була первіснооб­щинна. Суть її полягала в колективному виробництві та споживанні, а також у колективній власності на природні ресурси й знаряддя праці. Протягом тривалого часу свого існування первіснообщинна формація (або, як її ще нази­вають, суперформація) пройшла кілька стадій (епох) роз­витку, які вирізнялись характером продуктивних сил і ви­робничих відносин. Чітко визначаються дві стадії — при­власнюючого та відтворюючого господарства. Основними соціально-економічними осередками їхніх соціальних струк­тур були відповідно первісна община і рід. Окремі дослід­ники (наприклад, В. Ф. Генінг) виділяють і третю стадію, пов'язану з виникненням в економіці металургії, а в су­спільній організації — племінного ладу.

Основна мета первісного виробництва полягала у ство­ренні необхідного продукту для забезпечення фізичного існування людини й розширеного відтворення населення. На певному етапі розвитку первіснообщинної суспільно-економічної формації з'являється і додатковий продукт. Набувши споживчо-вартісної форми, він свідчить про за­родження нових — станово-класових — відносин. «Ні одна суспільна формація,— наголошував К. Маркс,— не гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, і нові більш високі виробничі відносини ніколи не появляються раніше, ніж дозріють матеріальні умови їх існування в надрах самого старого суспільства» '.

У межах первіснообщинної формації мали місце два великих суспільних поділи праці. Перший характеризував­ся виділенням пастуших племен, що зумовило значне під­вищення продуктивності праці, появу додаткового продук­ту й натурального обміну, другий, пов'язаний з виникнен­ням металургії як самостійної галузі виробництва, спри­чинився до корінних змін в економічній та суспільній структурі.

Розвиток продуктивних сил у первісному суспільстві відбувався загалом по висхідній лінії, але нерівномірно: в одних регіонах історичний поступ ішов швидше, в ін­ших— повільніше. Отже, на певних етапах і в певних су­спільствах співіснували історично послідовні явища.

Відповідно до провідної ролі жінки й чоловіка в су­спільстві родовий лад набирав форм матріархату і патрі­архату. Матріархальний рід більшою мірою характерний для суспільств з привласнюючою економікою та розумін­ням суспільної ролі жінки як продовжувачки людського роду, патріархат же притаманний суспільствам з відтво­рюючою економікою, в якій головне місце посідав чоло­вік,— не тільки основний виробник, але й господар сімей­ного добра. Говоримо зараз лише про певну закономірність розвитку форм роду, бо ж у реальному житті ці форми не завжди безпосередньо відповідали рівневі продуктивних сил. Відомо, наприклад, що суспільства з рисами матріар­хату існували навіть в епоху класоутворення.

Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періода­ми, як палеоліт (стародавній кам'яний вік), мезоліт (серед­ній кам'яний вік), неоліт (новий кам'яний вік), енеоліт (мідно-кам'яний вік), бронзовий вік.

Найдавніша людина сучасного типу з'явилась на тери­торії України в палеоліті, а саме — в ашельський час (близько 1 млн років тому). Це доводиться розкопками ба­гатошарового поселення епохи палеоліту біля с. Королево на Закарпатті. Тут у багатометровій товщі суглинкових від­кладів простежено вісім культурних горизонтів, датованих періодом від 1 млн до 35 тис. років до н. е. Крім Короле­ва, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20 пунк­тах Закарпаття, переважно у Південних і Південно-Східних Карпатах, уздовж течії Тиси та її притоків.

За розкопками минулих років, стоянки людини ашель-ської доби відомі також у Донбасі (в районі м. Амвросієвка), на Дністрі в с. Лука-Врублівецька, на Житомирщині. Археологами виявлені тут ручні рубила та велика кількість крем'яних відщепів, уживаних як знаряддя праці.

Аналіз місцезнаходжень найдавніших людей на території України дає змогу твердити, що найвірогіднішими напрямами їх початкового розселення були західний (з боку Західної Європи) та південно-східний (з боку Кавказу).

Ашельці трималися невеликими гуртами, користувалися вогнем, по­лювали на дрібних тварин та займалися збиральництвом. Колективне виробництво і колективне споживання становили суть їхнього суспіль­ного життя. Шлюбні зв'язки мали парно-груповий характер, а община була не стільки родовою, скільки соціально-економічною одиницею. Ф. Енгельс вважав, що виробники тут стихійно об'єднувалися в общину.

Клімат тоді був теплий, але мали місце періодичні по­холодання—передвісники Дніпровського зледеніння.

Наступний етап історичного розвитку репрезентує так звана мустьєрська епоха, яка датується періодом з 150 по 35 тис. років до н. е. В цей час людина інтенсивно заселяє Східну Європу й досягає басейну Десни. На території су­часної України відомо понад 80 мустьєрських пам'яток у Донбасі, Криму, Подністров'ї, Подніпров'ї,-на Десні, в За­хідному та Східному Прикарпатті. Слід особливо відзна­чити багатошарові стоянки Молодове І, Молодове V (на Дністрі), Кормань IV. На основі знахідок з цих стоянок археологи дослідили найдавніше житло з кісток мамонта і дійшли висновку про виникнення родового ладу.

Багатими на матеріал виявилися мустьєрські поселення в Криму — в гроті Кіїк-Коба, навісі Заскельному (Схід­ний Крим), у скелястому сховищі Старосілля (поблизу Бахчисараю). Тут відкриті останки шести палеантропів. За підрахунками С. М. Бібікова, в Криму в середньому палео­літі проживало до 250 чоловік — близько однієї людини на 60 км².

Середньопалеолітичні колективи складалися з двох — чотирьох сімей. Соціальна організація базувалася на кровно-споріднених відноси­нах. Життя общини визначалося природним розподілом праці: чоловік займався полюванням, тобто добуванням їжі, жінка — збереженням до­машнього вогнища, продовженням роду.

Типологічно мустьєрські пам'ятки України розподіляються на посе­лення просто неба, печерні сховища, короткочасні стійбища, місця до­бування кременю й майстерні з його обробки. Оснозними об'єктами полювання мустьєрського населення були мамонт, зубр, сайгак, веле­тенський і благородний олені, шерстистий носоріг, дикий кінь, кабан та ін.

У середньому палеоліті значно поліпшилася техніка виготовлення знарядь праці, а самі вони урізноманітнювалися за формою й призна­ченням. Йдеться про скребла, знаряддя ударної дії, гостроконечники, виготовлені з кременю, андезіту та інших порід каменю.

Заключний етап епохи палеоліту датується періодом від 35 до 10 тис. років до н. е. Він характеризувався різ­ким похолоданням, пов'язаним з останнім великим зледе­нінням (Валдайським). Змінилися рослинність, тваринний світ. Поряд з формами помірних широт (дикими кіньми, сайгаками, ослами) холодні степи України населяли ма­монти, шерстисті носороги, північні олені, вівцебики, песці.

Порівняно з попередніми епохами населення пізнього палеоліту знач­но зросло. На Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. Палеоде-мографічні розрахунки С. М. Бібікова дають приблизну цифру 20 тис. чоловік, або одна людина на 3 км². Тодішні людські колективи тримали­ся берегів річок. Дослідники вирізняють окремі локальні етнокультурні зони, близькі за рівнем розвитку і соціальною структурою. На цей час припадає завершення фізичного і розумового формування людини су­часного типу (Homo Sapiens), яку за місцем першої знахідки її кісток у печері Кроманьйон (Франція) називають кроманьйонцем.

Характерною особливістю епохи пізнього палеоліту була відносна осілість населення. Селища кроманьйонців складались з п'яти-воеьми жтітлових споруд типу яранг, у яких мешкало до 50 чоловік. Спостері­гаються якісні зміни в знаряддях праці: вони вдосконалюються за фор­мою й урізноманітнюються за призначенням. Це — скребки, скребла, різці, які вживались при обробці та розкроюванні шкір, проколки, свердла, кремінні мікропластинки. Вперше в історії почали широко використову­ватися знаряддя праці з кості.

Зазнало великих змін і ускладнилося духовне життя кроманьйон­ців. У пізньопалеолітичних поселеннях, розкопаних на Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На стоянках у селах Ме­жиріч на Канівщині та Мізин на Чернігівщині виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. Деякі з цих розмальова­них кісток С. М. Бібіков інтерпретував як музичні ударні інструменти. На стоянці Молодове V знайдено музичний інстумент типу флейти.

Наприкінці пізнього палеоліту, як вважають дослідники, визначилася криза полювання на великих тварин, зумов­лена різними антропогенними й природними факторами. Подолати її вдалося, запровадивши та розвинувши мікро-літизацію знарядь праці, а також змінивши форми мислив­ського господарства. Отже, кроманьйонці продемонстру­вали вміння пристосовуватися до скрутних обставин і за­безпечити свою стійку життєдіяльність.

Мезоліт: виникнення родової общини. В епоху мезо­літу сталися істотні зміни в природному середовищі. Останній льодовик у Європі зник приблизно 11 тис. років тому. Клімат пом'якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасних характеристик. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ, найтиповішими представниками якого були бико-тур, косуля, олень,

У межах України виявлено сотні мезолітичних посе­лень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, в Криму. Населення було відносно осілим. Поряд з великими відкрито чимало малих стоянок, які виникли внаслідок розпаду общин на невеликі мисливські колективи.

У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері вироб­ництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла, що в свою чергу спричинилося до важливих зрушень в організа­ції мисливського господарства. На цей час припадає поча­ток приручення диких тварин, насамперед собаки, потім— свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток-рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву.

Як свідчать наявні археологічні дані, в мезоліті стала­ся друга велика криза мисливського господарства і виник­ли перші форми відтворюючого.

Зміни у господарській діяльності мезолітичної людини зумовили відповідну перебудову і соціального життя. Інди­відуалізація виробництва і споживання піднесла роль пар­ної сім'ї, хоч вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Ф. Енгельс вважав, що «за родового ладу сі­м'я ніколи не була і не могла бути осередком суспільної системи, бо чоловік і жінка неминуче належали до двох різних родів». Таким осередком лишалася община, яку називають кланом, або ранньородовою общиною. Деякі дослідники (наприклад, М. О. Бутинов) вважають за мож­ливе говорити про початок у мезоліті процесу формування племінної етнічної спільності.

Розквіт родового ладу в неоліті та енеоліті. Завершаль­ною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту, котра три­вала з VI по III тис. до н. е. й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами— мисливством, рибальством і збиральництвом— за­роджуються й поширюються нові — скотарство і землероб­ство. Відтворююче господарство заклало підвалини даль­шого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Пере­хід до свідомого виробництва продуктів харчування — якіс­но новий етап в історії людства. Сучасні вчені називають цей етап «неолітичною революцією».

Спричинений новими знаряддями праці, прогрес еконо­міки неолітичного суспільства, в свою чергу, стимулював удосконалення цих знарядь і розширення їхнього асорти-менту. З'явилися нові типи кам'яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю — шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія нео­літичного часу—початок виготовлення керамічного по­суду.

Наприкінці досліджуваної епохи визначається певна те­риторіально-господарська спеціалізація. Так, у басейні Сіверського Дінця й на Волині виявлені залишки майстерень з обробки каменю. Неолітичні майстри Надпорожжя нала­годили виробництво кам'яних шліфованих сокир і тесел. Все це підштовхувало до речового обміну, й не лише між населенням різних районів території України, а й суміж­них регіонів. У Маріупільському і Микільському могильни­ках знайдені кам'яні навершя булав, виготовлені на За-кавказзі й Стародавньому Сході. На думку фахівців, Балкано-Дунайський басейн, Кавказ, Передня Азія — це ті ре­гіони, звідки древнє населення України могло запозичити окультурені види зернових, одомашнену велику й дрібну рогату худобу.

На сьогодні на Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули та інших рік і річок виявлено близько 500 неолітичних поселень. Господарський та культурний розвиток племен того часу відбувався нерівномірно. В ме­жах України виділяються дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливсько-риболовецька). Перша охоплювала лі­состепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття, друга — лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кожній зоні існувало кілька археологічних культур: буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дунайська, тиська (перша зона), сурсько-дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецька (друга зона).

У соціальному аспекті неолітична епоха була часом роз­квіту родового ладу, що засвідчено, зокрема, матеріалами могильників. Основу виробничих відносин становила спіль­на власність роду на знаряддя та продукти праці, а в зоні відтворюючого господарства — і на певну територію, тобто землю. Різко зросла в цей період і роль сім'ї — генеоло-гічної основи роду.

Власність на землю зумовила значний розпиток проце­су складання територіальних зв'язків (про початок цього процесу йшлося вище), що, в свою чергу, вело до виникнення сусідської общини, а згодом і племені. Ці нові ін­ститути суспільної структури повною мірою виявлять себе в рамках відтворюючої економіки.

Археологічні дані дають змогу твердити про складний світогляд людей неолітичної епохи. їхні релігійні уявлення включали в себе еле­менти анімізму, фетишизму, первісної магії. Своєрідним відображенням цього є пам'ятки образотворчого й декоративного мистецтва — орна­ментально оздоблені кераміка, знаряддя праці з кістки та ін. У числен­них гротах Кам'яної Могили — мальовничого пагорба з величезних пісковикових брил, розташованого поблизу Мелітополя, археологи від­найшли безліч орнаментальних та скульптурних зображень тварин, лю­дей, цілих сюжетних композицій неолітичного часу.

У IV—III тис. до н. е. на території сучасної України від­бувся перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку), який ха­рактеризувався не лише опануванням технології виробництва й обробки міді, але й подальшим прогресом відтворю­ючих форм господарства — землеробства та скотарства. Найяскравішою археологічною культурою нової епохи була трипільська, пам'ятки якої виявлені в лісостеповій зоні на величезних обширах від Пруту і Дунаю до Дніпра. Крім неї, дослідники виділяють на території нинішньої України й інші землеробсько-скотарські культури: гумельницьку, середньостогівську, лійчастої кераміки, кулястих амфор, кеміобинську. Поліські райони, як і до цього, населяли мисливсько-риболовецькі племена дніпро-донецької куль­тури та культури ямково-гребінцевої кераміки. Зберігала­ся нерівномірність соціально-економічного й духовного роз­витку згадуваних вище двох культурно-господарських зон.

Трипільські пам'ятки вперше були виявлені В. В. Хвойкою біля с. Трипілля на Київщині наприкінці минулого століття. Вважається, що витоки цієї культури слід шукати в регіонах Східного Середземномор'я і Балкан, звідки бу­ли привнесені передові форми ведення землеробства та скотарства. Активне формування трипільської спільності відбувалося на сучасній території України на базі синтезу місцевих і прийшлих елементів. Уже в IV тис. до н. е. осілі трипільці населяли Середнє Подністров'я й басейн Південного Бугу, протягом же другої половини IV—III тис. до н. е. просунулися на Верхнє Подністров'я, Волинь, у басейн Середнього Дніпра й на частину території Лівобережжя.

Проживали трипільці в поселеннях, розташованих поблизу рік на першій і другій надзаплавних терасах. На ранньому етапі існування цієї культури поселення мали з кілька десятків житлових та господар­ських будівель, розміщених рядами або по колу. Число мешканців до­сягало кількасот. Найтиповішим житлом був наземний глинобитний будинок прямокутної форми з кількома приміщеннями. У кожному бу­динку проживали, як правило, дві-три споріднені парні сім'ї. На серед­ньому етапі історичного розвитку племен трипільської культури розміри поселень значно побільшали. Так, у селищі, виявленому поблизу с. Володимирівна на Південному Бузі, налічувалося понад 200 глинобитних будинків, в котрих могли проживати до 2 тис. чоловік. На пізньому етапі істотно зросла чисельність трипільців, і знову ж таки ще біль­шими стали розміри їхніх поселень. З'являються поселення-«гіганти» площею 280—400 га з кількістю будинків від 1 до 1,5 тис. Вони відкриті у Південному Побужжі біля сіл Доброводи, Талянки, Майданецьке та ін.

Провідними галузями господарства трипільців були ор­не землеробство й скотарство. Вирощувалися пшениця, яч­мінь, просо, бобові, льон. Рало із застосуванням тяглової сили великої рогатої худоби різко підвищило загальну культуру землеробства; виникла можливість переходу до перелогової системи землекористування.

Хоча трипільці й почали вживати металеві вироби, їхні знаряддя праці в цілому зберігали неолітичний характер. Крем'яна індустрія, як і раніше, мала велике значення. В ряді районів мешкання трипільців виявлені числен­ні копальні, пов'язані з добуванням кременю, а також спеціальні майданчики на поселеннях, де працювали майстри.

Високого технічного й художнього рівня досягло кера­мічне виробництво. Досліджені гончарні печі (під с. Жванець на Дністрі), вишуканість форм посуду, багатокольорове розмальовування тощо — все це свідчить про те, що гончарною справою займалися майстри-професіонали, об- щинні ремісники. Спеціалізованою галуззю було й виготов­лення антропоморфної та зооморфної пластики. Особливого поширення набули жіночі статуетки.

Характер господарської діяльності трипільців зумовив дальший розвиток територіальних зв'язків, відбитих у фор­мах соціального життя. На основі територіальних общин формуються племена, зароджуються міжплемінні об'єднан­ня, складається ієрархічна структура родів, виділяються найзнатніші з них на чолі з визнаними главами — патріар­хами.

Із синхронних трипільській особливий інтерес становить кемі-обинська археологічна культура, поширена в Криму, Нижньому Подніпров'ї та Приазов'ї. Кемі-обинці були ско­тарями й землеробами. Як і інші енеолітичні племена, во­ни користувалися різноманітними знаряддями праці з кре­меню, інших порід каменю, рогу, металу. Проживали в не­великих поселеннях, розташованих на підвищеннях і остро­вах рік. Померлих ховали в підкурганних дерев'яних або кам'яних камерах, розмальованих червоною фарбою. Над могилами ставили антропоморфні стели.

Початок епохи металів був позначений кардинальними змінами в соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка в суспільстві. Господарською основою стала патріархальна сім'я, а це свідчить про перехід від материнського до бать­ківського родового ладу — патріархату.

Племінна структура суспільства епохи бронзи. В другій половині III тис. до н. е. на території України розпочався бронзовий вік. Його характерна особливість — істотне по­ширення виробів з бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву. Опанування новою техноло­гією дало змогу значно урізноманітнити асортимент зна­рядь праці та зброї. А проте бронза не замінила цілком каменю,— речі з нього використовувалися протягом усього бронзового віку. Розвиток ливарної справи неможливий без відповідних знань і навичок, отже, з'явилися професійні майстри високої кваліфікації. На Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) та металообробки (Карпато-Дунайський регіон).

Незважаючи на піднесення ремісничого виробництва (зокрема бронзоливарного), основними галузями господар­ства племен бронзового віку були землеробство (лісостеп) та скотарство (степ). Загальне економічне пожвавлення великою мірою сприяло зростанню чисельності населення й нагромадженню суспільного багатства. Сталися великі зміни в соціально-політичному житті. Процеси, що зарод­жувалися ще за епохи енеоліту, набули тепер характеру визначальних. Розвиток виробництва та обміну, а також постійна боротьба за території зумовили стійкі консолідаційні тенденції на всіх рівнях суспільної організації, які, поступово набираючи силу, привели врешті-решт до утво­рення великих союзів племен на чолі з вождями. Зростан­ня питомої ваги скотарства спричинилося до певного соці­ально-майнового розшарування серед общинників. Через його відносно невелику — порівняно із землеробством — трудозатратність частина чоловічого населення вивільни­лася з господарської сфери й спеціалізувалася на грабіж­ницьких набігах.

Протягом бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. їхнім археологічним еквівалентом були культури: ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (Лісо-степ і Полісся).

В числі найбільших об'єднань Східної Європи рубежу енеоліту та початкового етапу бронзового віку — давньоямна культурно-історична спільність. У межах України во­на займала степове й лісостепове Лівобережжя та Право­бережжя. Племена, що входили до її складу, об'єднували­ся спільними типами господарства, в якому переважало скотарство, та поховального обряду (яма під курганом). Крім численних курганів, виявлені й сліди тимчасових стоянок пастухів, а також залишки великих поселень. Од­не з них, розташоване поблизу с. Михайлівка на Херсонщи­ні, мало потужні кам'яні оборонні стіни. Це був, мабуть, племінний центр.

Найвиразнішими етнографічними рисами матеріальної культури ямників були глиняний посуд яйцевидної форми, оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістяні молоточковидні шпильки. В ряді поховань другої половини III тис. до н. е. відкриті залишки дерев'яних візків. У Над-порожжі виявлені спеціалізовані майстерні з виготовлення кам'яних сокир-молотів. Населення давньоямної культур-но-історичної спільності займалося й металообробкою, од-нак вона не набула великого поширення.

На початку II тис. до н. е. місце давньоямної заступила катакомбна культурно-історична спільність (назву отримала від специфічної поховальної конструкції — катакомби, тобто ями з підбоєм). Протягом першої половини II тис. до н. е. на території Східної Європи (в тому числі й України) відбувалися складні міграційні процеси, чим зумовлювався загальний рухливий спосіб життя. Від катакомбників не залишилося довготривалих поселень: дослід-никам відомі лише тимчасові стійбища пастухів. Це свідчить про кочівницький характер скотарства, яке становило основу господарства цієї спільності. Разом з тим велика кількість зброї в похованнях чоловіків — ознака зрослої ролі військової справи. І не дивно, бо в той час власність на переважну частину худоби зосередили в своїх руках окремі патріархальні сім'ї, і це багатство потребува­ло постійної охорони.

У другій половині II — на початку І тис. до н. е. степову територію Лівобережної України заселили племена зрубної культури (назва походить від звичаю ховати померлих у дерев'яних зрубах) північноіранського (?) етносу, які прийшли сюди із Середнього Поволжя. Всі риси їхньої матеріальної культури свідчать про осілий спосіб життя. Поселення (деякі площею до 3—4 га) розташовувалися на надзаплавних терасах понад річками. Основні господарські заняття зрубників — скотарство й землеробство, а та­кож металообробка (нерозвинута).

Заключна стадія бронзового віку південних районів України загалом позначена завершенням переходу до ко­чівницьких форм скотарства. Його ефективність дедалі більше зростала внаслідок поліпшення видового складу стада, вдосконалення засобів пересування й використання пасовиськ. Дальшого розвитку набула соціальна структура, яка характеризувалася військово-політичною організацією суспільства, зародженням станово-класових відносин.

Дещо інакше відбувався історичний прогрес у бронзо­вому віці в лісостеповій зоні України. Тоді як степовики тяжіли до східних районів, племена Лісостепу підтримува­ли постійний контакт із населенням західних територій. У другій половині III — першій половині II тис. до н. е. на величезних просторах Східної та Західної Європи проживали носії культур шнурової кераміки, або бойових сокир. На думку археологів і лінгвістів, вони належали до однієї з груп індоєвропейців — предків слов'ян, балтів і германців. У межах України виділяється кілька культур шнурової кераміки; найпоширенішою з них була середньо-дніпровська.

У середині II — на початку І тис. до н. е. на основі культур шнурової кераміки склались культури пізнього періоду бронзового віку, в тому числі тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська. Основу їхньої господарської діяльності становили землеробство, приселищне ско-тарство, рибальство, мисливство, а також ремісниче вироб-ництво, зокрема бронзоливарне.

За темпами соціального розвитку лісостепова зона де-що поступалася степовій, але обидві вони перебували під дією загальних закономірностей. їхні суспільні відносини грунтувалися на патріархальній сім'ї та племінній організації.

Бронзовий вік на Україні — завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини на базі екзогамних шлюбних відносин до воєнно-потестарних племінних об'єднань. У ньому зародилися й визріли всі передумови для виникнення станово-класових відносин — панівних на наступному історичному етапі.

Становлення і розвиток державотворчої традиції на те­риторії України: кіммерійці, скіфи, сармати. З відкриттям і поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. На цей час припадають завершення процесу розкладу первіснооб­щинного ладу і початок переходу до станово-класового суспільства. Поява додаткового продукту спричинилася до створення досить міцних, ієрархічно добре організованих воєнно-політичних об'єднань, що, в свою чергу, сприяло виділенню військово-аристократичної верхівки суспільства. В її руках відтепер зосереджується значна влада, а отже, й можливість шляхом данницьких відносин відчужувати та привласнювати певну частину суспільного додаткового продукту, трансформуючи його в престижні цінності (скар­би золотих і срібних коштовностей, багате вбрання тощо). Ясна річ, надзвичайно піднеслося значення торговельних контактів із сусідами, які в обмін на традиційну продук­цію степів (зерно, худоба та ін.) постачали тогочасним ко­човим народам Півдня України — кіммерійцям, скіфам, сарматам — витвори своїх ремісників, зокрема і в першу чергу — предмети розкоші для аристократії. Тож зрозумі­ло, що степовики прагнули до мирних стосунків з антич­ними містами-державами Північного Причорномор'я, і рід­ко коли політична ситуація тут загострювалася аж до воєн­ної конфронтації. Починаючи з VII ст. до н. е. історичний процес І тис. до н. е. на території України позначений впливом давньогрецької цивілізації — як у матеріальному, так і в соціально-економічному й духовному аспектах. Це відбилося в прискоренні формування у кочовиків станово-класового суспільства, в зародженні державотворчої традиції.

Наприкінці II — на початку І тис. до н. е. у степах Північного Причорномор'я розселилися кіммерійці — найдавніший народ, назву якого донесли до нас писемні джере-ла, зокрема «Одісея» Гомера. Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Про-відною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт. Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а та­кож металообробку, яка дозволила кардинально поліпшити озброєння кінних дружин.

Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу вироб­ництва. Відчужуваний додатковий продукт нагромаджу­вався в руках знаті й «царів» (вождів міжплемінних сою­зів).

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснува­ло до VII ст. до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен. Згодом кіммерійці, ймовірно, розчинилися в скіф­ському суспільстві.

Звернемося тепер до історії раннього залізного віку в лісостеповій зоні України. На початку І тис. до н. е. тут продовжували жити місцеві землеробсько-скотарські племена. Дніпровське Правобережжя населяли носії чорноіської культури. Постійна загроза нападу з боку кіммерійців спонукала чорнолісців будувати величезні укріплення. Одне з них, досліджене О. І. Тереножкіним у Чорному лісі на Кіровоградщипі, й дало назву культурі.

Густа мережа поселень свідчить відповідно про велику густоту населення. Чорнолісні займалися землеробством, менш інтенсивно — бронзоливарним, залізоробним та залізообробним виробництвом. Під натиском кіммерійців окремі групи цього народу переселилися в IX ст. до н. е. на Лівобережжя Дніпра в басейни Ворскли, Орелі й Самари.

На території Західної України з кінця II тис. до н. е. розселилися фракійці, а також племена лужицької археологічної культури. На Волині в перших століттях І тис. до н. е. мешкали племена милоградської культури, які у VI ст. до н. е. перемістилися на сучасну територію Південної Білорусії. Середнє Подесення й Посейм'я населяли в цей час юхнівські племена. В Гірському Криму й на кримському узбережжі Чорного моря з IX ст. до н. е. відомі племена кизилкобинської археологічної культури (ототожнюються з таврами). Вважається, що таври прийшли на півострів через Тамань і Керченську протоку з гірських районів Західного Кавказу.

У середині VII ст. до н. е. у південноукраїнських сте-пах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси, а частково, як ми вже згадували, асимілювавши кіммерійців. До меж Скіфії увійшла також лісостепова зона України. Скіфськими землями протікали Борисфен (Дніпро), Гіпаніс (Південний Буг), Тирас (Дністро), Танаїс (Дон) та інші ріки.

Давньогрецький історик Геродот у своїй «Історії» навів загальну картину розселення народів Скіфії та її сусідів. У пониззі Південного Бугу жили калліпіди («прекраснокінні»), вище їх — алазони, далі на північ, між Дніпром і Дністром — скіфи-орачі. Всі ці три групи племен займалися землеробством (за Геродотом скіфи-орачі вирощували зерно

на продаж грецьким колоніям, головним чином Ольвії). Степовими про­сторами Лівобережжя й Правобережжя Дніпра володіли скіфи-кочіввики й царські скіфи. На схід від Дніпра, в Лісостепу, мешкали скіфк-землероби.

Скіфію оточували численні народи, етнічно не споріднені з при-йшлими кочовиками. В межах лісостепової та поліської зон України, за Геродотом, локалізувалися неври, мелапхлсни («чорноризці»), андро-фаги («людоїди»), гелони, будини та ін.

Археологічними старожитностями, що лишилися від названих наро-дів, є скіфські кургани. VI—IV ст. до н. е. (південні райони України), пам'ятки підгірцівського типу (Київське Подніпров'я), величезні городища лісостепових племен на Київщині, Черкащині, Полтавщині.

Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами, до складу якого увійшло місцеве населення степових і лісостепових регіонів. Верховна влада в Скіфії належала царям і заможній племінній верхівці; столиця знаходилася на Нижньому Дніпрі (поблизу сучасного м. Кам'янка Дніпровська).

За своїм характером скіфська держава була великою мірою експлуататорсько-паразитарною, оскільки за основ­ний метод одержання додаткового продукту мала експлуа­тацію сусідніх землеробських племен та грабіжницькі вій­ськові походи. В «Історії» Геродота є розповіді про насиль-ства, що їх скіфи чинили на загарбаних місцевостях, зокрема протягом 28 років — у Передній Азії. Так само вони поводилися і на території нинішньої України. З визиску місцевого землеробського населення Лісостепу вони мали величезні багатства, економіка ж самих землеробів під тягарем зовнішньої експлуатації занепадала. Так, уже з кінця V ст. до н. е. припиняється життя на поселеннях ба­сейну Тясмина.

Причорноморська Скіфія, за Геродотом, поділялася на три царства — басілеї; одне з них очолював головний цар, а два інших — молодші царі (ймовірно, сини головного). Спадкова влада передавалася за традиціями мінорату від батька до молодшого сина. Суспільство (без найвищої аристократії) складалося з трьох стапово-кастових груп — общинників, воїнів, жерців. На думку фахівців, ці соціальні відмінності могли зумовлюватися відмінностями етнічни-ми,— адже в етнографії відомі випадки, коли владні або якісь інші функції в багатоетнічному суспільстві цілком зосереджував у своїх руках один з етносів

Розквіт скіфської державності припадає на VI—IV ст. до н. е. і виявляється, зокрема, у феномені царських курганів. Однак шлях до завершення процесу класоутворення заступав принцип колективного користування землею, що консервував родоплемінні відносини. Ряд дослідників про­понують кваліфікувати кочівницьке суспільство як таке, в котрому співіснували тенденції двох формацій — первин­ної первіснообщинної та вторинної класової.

Скіфи створили високу матеріальну культуру. Вона уві­брала в себе досягнення місцевих племен, передових циві­лізацій Сходу, Кавказу і особливо Греції, а пізніше — і Риму. В свою чергу, Скіфія справляла істотний вплив на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідео­логію землеробського населення лісостепової України. А проте, як ми вже наголошували, тривала експлуатація з боку кочовиків врешті-решт виснажила господарські ресур­си Лісостепу, і це стало однією з головних причин загибелі Скіфії.

З кінця III ст. до н. е. розпочався заключний період її історії. Під натиском сарматів основна частина скіфів відійшла в Нижнє Подніпров'я й у Степовий Крим. Була заснована нова столиця із грецькою назвою Неаполь, тобто Нове місто. Залишки цього міста можна тепер побачити на околиці сучасного Сімферополя. Нове державне об'єд­нання відоме в літературі як Мала Скіфія.

Заключний період історії скіфів характеризувався даль­шим розвитком державності й етнічної консолідації, за­родженням міських форм життя, пожвавленням торговель­них і культурних зв'язків з грецькими містами Північного Причорномор'я. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла у II ст. до н. е. В перших століттях нової ери спостеріга­ється ще одне піднесення економічної й політичної могут­ності Малої Скіфії, після чого під ударами сарматів з півночі та римських міст-держав з півдня вона у III ст. н. е. фактично припиняє своє існування.

Отже, розвиток скіфської кочівницької державн