Чому ж армія Хмельницького не взяла Замостя?

До його штурму, треба сказати, козацтво готувалося ретельно. Однак тим часом настала глибока осінь. Військо, стомлене багатомісячними походами, відірване від домівок, почало ремствувати. Отож 14 листопада повстанці знімають облогу Замостя й вирушають до Києва.

23 грудня Хмельницький прибув до Києва, де його урочисто зустріли. Тут він вів розмови з патріархом Паїсієм, котрого вирішив уповноважити просити підтримки у російського царя.

19 лютого до Переяслава прибули польські урядові комісари на чолі з Адамом Киселем для переговорів. Наступного дня відбулася церемонія передачі від нового короля гетьманської булави і червоної корогви з білим орлом. На переговорах, що тривали тиждень, було, зокрема, досягнуто угоди відкласти складання реєстру Війська Запорозького до весни. Протягом цього часу «коронні і литовські війська не повинні вступати в Київське воєводство (по ріках Горинь і Прип'ять), а з боку Подільського і Брацлавського воєводств запорозькі війська також не будуть переходити зазначених рік».

Під час переговорів Хмельницький недвозначно заявив польським комісарам про своє прагнення звільнити український народ від гніту Речі Посполитої: «Виб'ю з лядської неволі народ весь руський... Поможет мі то чернь вся по Люблін і Краков, которой я не одступлюсь, бо то правая рука нашая». Цей намір козацький гетьман висловлює зовсім не випадково. Треба пам'ятати, що правобережжя Вісли зазнало справжньої католицької експансії тільки наприкінці XV — на початку XVI ст., а тому і до середини XVII ст. римська віра так і не змогла тут викорінити «руський» дух. Тому в прагненнях найрадикальнішої частини козацтва Вісла визначається як майбутній кордон між Річчю Посполитою і Руссю. Ці настрої в козацькому середовищі зберігаються надовго, аж до другої половини XVIII ст.

У щоденнику шляхетських комісарів зазначено: приймаючи їх зневажливо, Хмельницький прихильно ставився до московського та угорського послів. Крім них, у Переяславі перебували посли волоські, турецькі, татарські.

16 березня з Москви на Україну вирушило перше офіційне російське посольство на чолі з Григорієм Унковським. З 17 по 22 квітня в Чигирині відбулися переговори між ним і Богданом Хмельницьким зі старшиною. Після їх закінчення з російським посольством до Москви було виряджено чигиринського полковника Федора Вешняка, котрий мав продовжувати українсько-російські відносини.

Перед цим на Дону були прийняті посланці Хмельниць­кого, котрі приїхали просити допомоги в боротьбі з польською шляхтою. І хоча донські козаки запевняли царя, що вони «без государева указу помочи дать не смеют», російський посол на Україні повідомив свій уряд у зовсім протилежному. Про участь представників донської вольниці у спільних із українськими повстанцями походах свідчить і «Реестра Войска Запорожского после Зборовского договора», де вписано велику кількість бойових побратимів за-порожців.

У квітні _до Чигирина прибув посол польського короля шляхтич Смяровський нібито з мирними намірами. На-справді ж він мав завдання умовити козацьку старшину розпустити повстанців. Для цього у Варшаві йому вручили кілька десятків універсалів за підписом Яна Казимира на право володіння маєтками. Ці документи мали вільне місце для вписання прізвищ тих, хто вступить у змову проти Хмельницького. Та серед повстанських ватажків не знайшлося зрадників, і незабаром підступні плани Смяровського були викриті, а його самого скарано на смерть.

Тим часом Хмельницький звертається за допомогою до перекопського мурзи Перісаги, а через свого уповноваженого в Москві полковника Вешняка передає російському цареві лист із запевненнями в тому, що «мы все единостайне, сиречь единодушно, готовы умирать за ваше царское величество, и с нанижайшими послугами нашими рыцарскими вашему царскому величеству покорно ся отдаем».

Зі свого боку Ян Казимир пропонує Хмельницькому відкласти намічені мирні переговори на півтора місяці. Польський уряд не залишав своїх прагнень виграти час для організації великої армії й придушення повстання українського народу. Так воно і сталося.

28 липня, вирушивши в похід проти українських повстанців, Ян Казимир видав універсал, яким позбавляв Хмельницького гетьманства, а на його місце призначав Семена Забуського, котрий ще в битві під Пилявцями перейшов на бік поляків. Хмельницький оголошувався поза законом, за його голову визначалась винагорода в сумі 10 тис. злотих.

Наприкінці липня козацькі частини обложили військо Яреми Вишневецького в Збаражі, а потім, дізнавшись про місце перебування головних польських сил, швидким маршем і вдалим маневром оточили їх під Зборовом. Зрозумівши, що польське військо оточене, Ян Казимир 5 серпня надіслав листи про перемир'я до українського гетьмана та кримського хана, обіцяючи зробити все, щоб «наше Запорожське військо задоволити». Але Іслам-гірей за спиною Хмельницького вже домовився з Яном Казимиром про вигідний для себе мир, і український гетьман сам іде на переговори зі шляхтою, по суті випускаючи з рук повну перемогу над ворогом.

На переговорах у Зборові, що розпочалися 7 серпня, козацька старшина домагалася підтвердження 18 вимог, головними з яких були:

1) зберегти всі давні козацькі вольності, зокрема, «де б не знаходились наші козаки і хоч би їх було лише три, два повинні судити одного»;

2) визнати козацьку територію в таких межах: «почавши від Дністра, Берлинців, Бара, по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Прип'ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любеча до Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким... По цих містах серед нашого війська щоб корогви, як іноземні, так і польські, не мали ніяких прав і не наважувалися брати жодних стацій. Настійно вимагаємо, щоб тим, які з реєстру будуть виписані і потраплять під панську юрисдикцію, все, що сталося під час цього воєнного походу, чи то пограбування майна, чи то вбивство, було вибачено і повністю скасовано без ніяких вимог надалі»; 3) унія «як постійна причина пригноблення руського народу» має бути скасована і в Короні, і у Великому князівстві Литовському (тобто на Україні.— В. С.). Руське духовенство повинно користуватися всіма вольностями, так само як духовенство римської віри. Руська церква повинна бути в Кракові, Варшаві, Любліні та інших містах, не виключаючи тих, у яких була й раніше; 4) усі посади земські, гродські та міські по всіх воєводствах у королівських, світських і духовних містах, починаючи від Києва по Білу Церкву, по татарську границю, на Задніпров'ї, у воєводстві Чернігівському повинні бути надані особам не римської, а грецької віри; 5) усі сеймові ухвали, що урізують права і вольності Війська Запорозького, як несправедливо видані, також мають бути скасовані; 6) «щоб духовенства римської віри в Києві не було, а звідси випливає, щоб не було й київського єпископа»; 7) король мусить заприсягтися на сеймі як на цілість прав грецької віри, так і на всі інші пункти разом з шістьма сенаторами різних вір і шістьма послами Речі Посполитої.

8 серпня в переговорах, які відбувалися в полі, брали участь: з польської сторони — коронний канцлер, канцлер Великого князівства Литовського, каштелян сандомирський, воєводи белзький і київський; з козацької — Богдан Хмельницький з генеральною старшиною.

Цього ж дня була обнародувана Декларація його, королівської милості війську Запорозькому на пункти супліки даної», названа Зборівським договором. Цим документом,. межа козацької території визначалась по лінії: Дністер — Ямпіль — Брацлав — Вінниця — Погребище — Паволоч — Коростишів — Горностайпіль — Димер — Дніпро— Остер — Чернігів — Ніжин — Ромни «и всюды аж до границе московской и Днепра». У порівнянні з вимогами української старшини це було значно менше: під повну залежність Польщі підпадали Київське Полісся, частина Сіверщини, Поділля і Волині. До реєстру Війська Запорозького вписувалося 40 тис. чоловік, йому підтверджувалися / всі попередні вольності. На його території не мали права / з'являтися коронні війська. На Україні урядові посади повинні були обіймати лише особи православного віросповідання. Питання про унію та про церковне майно виносилося на найближчий сейм, а київському митрополиту надавалося місце в сенаті. Єзуїти не мали права проживати в Києві та інших українських містах. Усім повстанцям гарантувалася повна амністія. На гетьманську булаву віддавався Чигирин з округою.

Таким чином, маємо підставу говорити про закріплення основ формування української козацької державності на території трьох воєводств — Київського, Чернігівського і Брацлавського. Безумовно, головним чинником цього процесу було узаконення реєстру Війська Запорозького в зазначеній кількості, яке поділялося на 16 військово-територіальних адміністративних полкових одиниць. Зосередження в руках полковників військової, адміністративної, судової й фінансової влади поклало початок тому своєрідному устрою козацької державності, що виправдовуватиме себе до того часу, поки існуватиме Гетьманщина. Відповідні органи, створені на Україні вже у перший період Визвольної війни, повністю виконували внутрішні та зовнішні функції державної влади. Оскільки ці органи визнавалися українським народом, вони мали й особливе значення для мобілізації широких мас, що сприяло успішній боротьбі проти ворога. Під час бойових дій 1648—1649 рр. кількість полків народної армії зросла до 36, від битви до битви зростала майстерність її піхоти, артилерії, кінноти, козацькі воєначальники могли ставати на герць із кращими полководцями Речі Посполитої. Водночас „процес складання української державності був непростим, оскільки після Зборівського договору не всі верстви населення одержали відповідні права й свободи, погіршало економічне становище Запорозької Січі. Через те у багатьох районах України проявлялися невдоволення. І У лютому — березні 1650 р. на Запорожжі навіть відбувся збройний виступ проти гетьманської адміністрації. Низові козаки проголосили своїм гетьманом Худолія, що змусило Хмельницького силою придушити повстання, а свого суперника — скарати на смерть. Зборівський договір не влаштовував широкі народні,) маси, які продовжували чинити опір шляхті. Це змусило Яна Казимира 12 листопада знову звернутися до Хмельницького з вимогою вивести козацькі загони з Любеча, Лоєва і Стародуба. 25 листопада Хмельницький повідомив у Варшаву: «Я проводжу якнайшвидше військовий перепис, який сподіваюся завершити до закінчення сейму, і виряджаємо наших послів...» Але у заспокоєння на Україні він не вірив, знав, що народ знову підніметься. Тому й жадав підтримки від Росії.

Приймаючи 22 листопада в Чигирині російського посла Григорія Неронова, Хмельницький заявив йому, що готовий служити цареві «всею своею душою, непоколебимо». Повертаючись до Москви, Неронов ще не раз мав можливість почути підтвердження гетьмановим словам у різних містах та від людей «всяких чинов». Однак Москва ще довго буде вичікувати.

Дипломатичні зносини 1650—1651 рр. Нетривкість миру зі шляхетською Польщею змушувала українського гетьмана вдаватися до запобіжних заходів, аби мати військову допомогу на випадок нового наступу. Зокрема, у березні 1650 р. він звернувся до Війська Донською з проханням припинити напади на кримських татар, які допомагають запорожцям у боротьбі проти польської шляхти. Щодо останньої, то, збираючи військову силу, вона хотіла приспати пильність козацької старшини, виряджаючи час від часу посольства, що мали засвідчити миролюбні наміри Речі Посполитої, домогтися поступок на користь шляхти. Однак Хмельницький продовжував наполягати на тому, щоб розпустити польське військо, а на сеймі, що тривав з 25 листопада по 14 грудня 1650 р., його посли знову порушили питання про виведення шляхетських військ з території України, ліквідацію церковної унії тощо. Не задо вольнивши цих вимог, сейм ухватив готуватися до війни і зібрати для цього величезний податок — 48 млн злотих, за рахунок чого виставити 36 тис. польського і 18 тис. литовського війська.

Новорічна козацька рада, зважаючи на це рішення, ухвалила готуватися до війни зі шляхтою. На початку січня до Бахчисарая та Очакова було відправлено послів із проханням до татар надати військову допомогу. Водночас гетьман хоче заручитися підтримкою Угорщини. До Юрія Ракоці вирушаюсь посли, щоб передати йому такі слова Хмельницького: якщо Угорщина виступить проти шляхти, то він «постарається посадити в Польщі королем його меншого брата і домовлено буде, що той королівський брат охреститься в православну віру грецького закону».

Але головне — гетьман шукає різних шляхів впливу на Російського царя з Білої Церкви 11 березня І651 р. він пише бояринові Борису Морозову, щоб «заступити за нас до его царского величества изволил», а через тиждень — самому Олексію Михайловичу, де ще раз висловлює побажання про приєднання України до Росії.

З початком березня вкрай загострилася обстановка на Поділлі, викликана віроломством польської шляхти в Красному, де загинув, зокрема, славетний полковник Данило, Нечай. З огляду на військові дії, що насувалися, багато значило, яку позицію займе литовський гетьман Януш Радзивілл. Коли 21 березня до Білої Церкви приїхав посол Великого князівства Литовського шляхтич Мисловський, Хмельницький висловив йому невдоволення тим, що Радзивілл два роки «не чинив до мене ніякого посольства». На закінчення розмови він просив передати: «Скажи пану гетьману: нехай на нас не наступає! Ми мир з Литвою маємо, нехай нас не зачіпає, бо лихо буде!»

Складною ситуацією, в якій опинилася Україна, вирішили скористатися в Туреччині, аби поставити Хмельницького в залежність. З цією метою 28 березня в похідний табір Богдана Хмельницького під Живоговом прибули посли турецького султана з пропозицією військової допомоги. Але Хмельницький відмовився, посилаючись на те, що «край і так знищений», тобто не буде можливості утримувати чужоземних вояків. Відмовився він і від допомоги молдавського господаря Василя Лупула та й був правий: згодом і султан, і Лупул підтвердили свою непослідовність щодо Хмельницького.

На Україні все більше переконуються в тому, що найкращий вихід — це звернення до Москви. У квітні 1651 р. Хмельницький «от себя ко государю царю и великому князю Алексею Михайловичу всеа Русий посылал бить челом, чтоб государьєво, пана Хмелинсково, с черкасы и з городы, чем Хмелинский владеет, принял под свою государеву державу». За дорученням гетьмана до царя писали корінфський митрополит Іоасаф, а також монах Павло, котрий перебував при Хмельницькому.

Ці постійні звернення дещо похитнули стійкий нейтралітет, якого, по суті, тримався Олексій Михайлович з початку Визвольної війни. Через деякий час думні дяки Посольського приказу доручили назаретському митрополитові Гавриїлу, який їхав на Україну, передати Хмельницькому, що під час переговорів у Москві з польськими послами цар відмовився допомагати Речі Посполитій у її боротьбі проти Війська Запорозького.

Це, звичайно, набагато полегшувало ситуацію, що скла­лася на Україні. Проте Хмельницький не відмовляється від думки зв'язати антипольським союзом Угорщину. 2 червня до Юрія Ракоці прибули козацькі посли із запевненням, що Військо Запорозьке підтримає кандидатуру його молодшого брата Сигізмунда на польський престол. Це мало підштовхнути Угорщину на активніші дії проти Речі Посполитої.

Потреба в цьому викликалася й тим, що Хмельницькому загрожувала небезпека й з півночі. Аби зменшити її, 13 червня до Януша Радзивілла прибуло козацьке посольство, яке прагнуло домогтися нейтралітету Великого князівства Литовського під час бойових дій. На словах пристаючи на цю пропозицію Хмельницького, Радзивілл затримував послів під виглядом мирних переговорів до 26 червня, а сам тим часом вирушив на Сіверщину, де на пограниччі стояв чернігівський полковник Мартин Не баба..

Отже, воєнно-політична обстановка складалася для Хмельницького не зовсім сприятливо. Було зрозуміло, що самої лише дипломатії замало, і силам, що протистоять одна одній, незабаром випаде зустрітися у жорстокому двобої.

Битва під Берестечком. Білоцерківський мир. Наприкінці травня — на початку червня ситуація на театрі воєнних дій розвивалася досить повільно.

Спочатку Хмельницький стоїть полками на лінії Зборів— Озерна — Тернопіль — Залозці. Його військо налічує 20 тис. козаків і 15 тис. татар. Головні сили забезпечені передніми і бічними сторожами, що ввійшли далеко вглиб галицької і волинської земель. 4 червня Хмельницький переносить головні сили в район Зборова — Тернополя — Збаража і розтягує свій табір ушир і вздовж на півтори милі. При гетьманові близько 6 тис. татар, здебільшого без коней і зброї, а головна квартира знаходиться в польських окопах Збаража. Там він очікує хана.

Хмельницький розділив полки так, що утворив певну кількість окремих таборів, віддалених один від одного на декілька миль. Самі козаки не знали, хто і де стоїть та яке число війська є у розпорядженні Хмельницького. Час від часу гетьман пересував табори і так укривав свої наміри, сили, а також вирішував питання харчів та фуражу. Це був надзвичайно цікавий в історії воєн спосіб забезпечення війська. Само собою зрозуміло, що таке розташування таборів повністю дезорієнтовувало польські роз'їзди. Щодо району, обраного Хмельницьким, то він заслонявся лісами й болотами, що були непрохідними для величезного польського війська. До того ж із цього місця десь днів за два Хмельницький міг опинитись під Сокалем, чи під Берестечком, чи під Дубном, тобто перетнути будь-які рухи польського війська. Проте Хмельницький не міг використати ці вигідні для себе моменти і боєм знищити польське військо під час його переходу із Сокаля під Берестечко та переправи через Стир. Хмельницькому бракувало кінноти, а ханські частини ще не підійшли. Тому гетьман обирає тактику маневрування, чекаючи на хана, на внутрішній моральний розклад польського війська, а може, ще й на допомогу Москви чи Туреччини.

Врешті-решт, коли Богун розгромлює передові польські полки і поляки завертають назад під Берестечко, Хмельницький переходить через Козин і, форсуючи р. Пляшівку, стає на берестецьких полях віч-на-віч навпроти сильно укріпленого польського війська.

Місце, де розташувався польський табір, було вигіднішим для поляків, ніж для Хмельницького: рівнина була достатньо широкою для розгортання їхніх сил, а щодалі все більше звужувалася. Саме там був змушений вишикувати свої сили Хмельницький. До того ж він не міг використати свою улюблену тактику: почати бій з флангів і після фронтального наступу піхоти завершити його знову на флангах,— оскільки рівнина була оточена лісом та багнюкою. З тієї ж причини не можна було як слід використати татарські сили. Кіннота лише оперувала вздовж польського фронту, бороненого сильним вогнем артилерії та піхоти. Разом із тим поляки мали лише одну можливість відступу — повільну й важку переправу через Стир, а тоді вони вповні потрапили б до рук Хмельницького.

Таким чином, місце бою було небезпечним, для обох супротивників. Недарма Хмельницький хотів відтягнути звідти поляків, та й більшість їхніх старшин теж не була вдоволена з обраного місця. Але обставини склалися так, що українські та польські війська хоч не радо, але мусили стати саме під Берестечком.

Перші дрібні сутички з поляками передових козацьких і татарських кінних загонів, що їх вислав Хмельницький для розвідки, почалися 28 червня. Наступного дня виступили передові козацькі й татарські полки, які завдали полякам значних втрат.

Вночі в обох таборах відбулися військові наради. Хмельницький вирішив розпочати облогу польського табору, розраховуючи на малу витривалість поляків і на нелад між військом та його вищими керівниками. Тому ще звечора частина головних козацьких сил і орди перейшла р. Пляшівку; можна було зайняти всі переправи і зі світанком стати в полі готовим до нового бою. Поляки ухвалили почати головну битву до того моменту, коли украшське військо приготується до бою. До цього їх спонукали козацькі загони, що перекрили всі виходи з польського табору. Шикуватись вирішили на західноєвропейський зразок, «в шахівницю», тобто навпереміну відділами піхоти, кінноти й артилерії.

Удосвіта ЗО червня ЗО тис. польського війська виступили перед табір. Та густа мряка не дозволила полякам розпочати акцію, до того ж вони не знали, що діється на українській стороні. А там, по той бік Пляшівки, Хмельницький розмістив теж ціле своє військо: це був рухомий табір півтори милі завширшки, що складався з двох поясів возів по десять рядів у кожному, скованих ланцюгами. Попереду розмістилася артилерія, поміж возами — піхота, а за нею в таборі «чернь» із легкою зброєю. Перед табором стояла козацька кіннота на чолі з гетьманом. Ліве крило зайняли татари султана Амурата. На правому вишикувалась козацька й частково татарська кіннота. Отже, головні татарські сили були на лівому крилі — всупереч традиційній татарській тактиці. Права сторона, вузька й багниста, не давала змоги розгорнути кінні сили.

Польське військо вишикувалось на полі попереду шанців. Його фронт простягся десь на милю. Центр складався з піхоти навпереміну з артилерією. Позаду стояли корогви легкої та важкої кінноти й полки піхоти; з боків центру — кіннота. Ліве й праве польські крила, як і українські, були підсилені спереду артилерією. До того ж вони складалися не з легкої, а з важкої кінноти. Це було значною перевагою поляків.

Близько десятої години ранку розвіявся густий туман, і українська кіннота рушила на герць. Але поляки не відповідали, не зважуючись на головний бій. Козацькі визови тривали до третьої години дня.

План гетьмана був такий: обходячи лісами на тилах правого польського крила і наступаючи у центрі, змусити поляків до повороту в укріплений табір. Тоді козацькі сили могли б зайняти поле бою в широкому місці, а далі захопити переправи на Стирі та почати облогу табору або здобути його приступом. Такий план відбивав саму ідею берестецької акції — не допустити короля вглиб України. Після цього наступив би другий етап втілення стратегії Хмельницького — знищення живої сили ворога. Саме в цьому напрямі й планував гетьман свої подальші заходи.

Хмельницький ішов лісами десь три години і нарешті, близько восьмої години вечора, рушив із-за горбів назустріч польському війську. Це було досить вражаюче видовище: величезна рухома розтрощуюча сила вогню та людей. Польські корогви, що й так неохоче йшли вперед, почали відступати.

Але тут стався непередбачений випадок, котрий зруйнував усі плани гетьмана і завернув історію української нації на інші шляхи.

Татари не могли розміститися на лівому фланзі, де їх стісняли ліси, і були змушені розгорнутися ближче до польського центру, тобто до сильної артилерії. Попавши під обстріл, вони зазнали важких втрат. До того ж це був час великого мусульманського свята — байраму, коли татарам заборонялось воювати. Не маючи з лівого боку ніякої підтримки, козацький табір затримався, а згодом помалу почав відступати, а Іслам-гірей зовсім утік з поля бою.

Приголомшений таким поворотом подій, гетьман кидається вслід утікачеві й наздоганяє його під Ямполем. Іслам-гірей і його старшина присягають, що повернуться до козацького війська. Враховуючи це, Хмельницький надсилає туди універсал: готуватися через два дні до нової битви зі шляхтою. Однак хан не додержав слова. Більш за це: тікаючи й далі, він захопив із собою Богдана Хмельницького, залишивши козацьке військо без вождя.

Далі події розвиваються таким чином. За відсутності Хмельницького козацька старшина 26 червня вирядила з обложеного табору під Берестечком послів до польського короля: чигиринського полковника Крису, миргородського— Гладкого та військового писаря Переяславця. Двох останніх поляки відпустили до козацького стану, а Крису залишили заложником. Нове козацьке посольство 27 червня відмовилося прийняти умови шляхти — видати старшину. Щодо козаків та «черні» висувалася вимога залишити їх «при таких вольностях і свободах, як у зборівських пактах написано». Розгніваний король наказав припинити переговори й продовжити обстріл повстанців важкою артилерією. Третє козацьке посольство, яке прибуло 29 червня до польського табору, знову наполягало на підтвердженні умов Зборівського договору. Однак Потоцький подер листа до короля на очах послів.

Після цього повстанці ухвалили відступати на Україну «оборонною рукою». Наступного дня під проводом вінницького полковника Івана Богуна, тимчасово обраного гетьманом, козацьке військо із значними втратами вийшло з обложеного табору.

На думку зарубіжного дослідника І. Кузича-Березовського, «під Берестечком Богдан програв не завдяки зраді татар, як дотепер наші історики подавали, а через злегковаження ворога (поляків) і браком доброї розвідки... Богдан не знав, що поляки застосовують нову тактику бою, так званого «Валенштайна», якої плани поляки держали в тайні. Заманили вони Богдана на поле бою, не пригоже для козацько-татарських мас. Терен бою, на якому Богдан не міг розвинути усіх своїх і свого союзника сил, в 40 процентів припинився до прогри Богдана. Решту доконала нова тактика і стратегія бою, нашими істориками до сьогодні не обговорювана».

З такими твердженнями повністю ми погодитися не можемо. Вони навіть спростовуються польською історіографією.

Так, відомий вчений Л. Кубаля в своєму історичному нарисі «Битва під Берестечком» загострив увагу на великій волі і рішучості українського гетьмана після страшної поразки козацького війська. «Дійсно,— пише він,— треба захоплюватися поведінкою Хмельницького під час цього небувалого випадку, що зустрів його під Берестечком. Ця самовпевненість, ця гідна подиву притомність ума, що гальмувала сором, розпуку та обурення в такій ганьбі та нещасті. Здавалося, що мав у руках короля та всю Річ Посполиту, коли нараз зрадив його союзник і забрав полоненим з гущі 200-тисячної армії». За цих обставин він «зумів, не дивлячись на ремені, що зв'язували його руки і ноги, складати плани виходу з ситуації».

І в цьому переконують факти. Вже 7 липня в Білій Церкві відбулася козацька рада, яку Хмельницький зібрав після визволення з татарського полону. Було вирішено, «не відкладаючи ні на тиждень, зараз же бути готовими і разом збиратися».

Треба сказати, ідо важливу роль у цій ситуації, зіграла моральна підтримка Москви. 14 липня в Корсуні Хмельницький прийняв послів російського царя — назаретського митрополита Гавриїла і піддячого Григорія Богданова. Гавриїл повідомив, що Олексій Михайлович «его, гетмана, за то, что его государские милости и жалованья к себе ищет, милостиво похваляет, и впредь он... его, гетмана, за его службу в своей государской милости и в жалованье держати будет». 18 липня Богданов виїхав до Москви з листами Хмельницького до царя і бояр, у яких знову ставилося питання про приєднання України до Росії. У середині серпня до Москви було відряджено ціле посольство для конкретних переговорів.

Поряд із цим іде напружена дипломатична підготовка нового етапу боротьби з Річчю Посполитою. 15 липня з Угорщини повертаються козацькі посли, котрі вели там переговори з Юрієм Ракоці про його участь у війні. 16 липня гетьман зустрічається з послами кримського хана. Вони повідомили, що на Україні залишається ЗО тис. татар, які кочують біля Корсуня, а невдовзі з Криму прийде ще 100 тис.

Та все ж становище народної армії було тяжким, і гетьман вирішує розпочати переговори зі шляхтою. 12 серпня з табору на р. Узинь Хмельницький звертається до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького з пропозицією укласти перемир'я. До початку вересня відбувався обмін депутаціями. До згоди не могли прийти навіть усередині кожного з таборів. Зрештою шляхта виробила 24 пункти проекту договору, який мали запропонувати козацькій старшині.

На початку вересня четверо польських комісарів у су­проводі 500 драгунів і двох полків прибули до Білої Церк­ви. Коли повстанці дізналися, що їм нав'язують такі умови, як розрив союзу з ордою, зменшення реєстру до шести — восьми, найбільше — до 12 тис. козаків, позбавлення шляхетських маєтностей, надання польським жовнірам права постою на Україні тощо,— піднявся бунт. Польським комісарам та й козацькій старшині загрожувала смертельна небезпека. Шляхетських послів з великими труднощами прийшлося супроводити у безпечне місце і цілу ніч охороняти.

Із козацького табору, де Хмельницький уже зумів навести порядок, 6 вересня до польських комісарів знову прибули посли. Переговори йшли кілька днів, після чого разом із комісарами до польського обозу поїхали полковники Москаленко та Гладкий для остаточного погодження невирішених питань. Зокрема, козацька старшина погоджувалася на обмеження реєстру не менше як до 20 тис. чоловік, польське військо не мало права ставати на постій у полкових містах; щодо татар, то розірвати угоду з ними козаки категорично не обіцяли. Однак і в польському таборі повної згоди не дійшли. Шляхетське військо рушило до Білої Церкви назустріч козацькому. Після кількаденних боїв до поляків знову прибули козацькі посли, які продовжували наполягати на своїх умовах договору. Проте незабаром від Хмельницького повернувся шляхетський посланець, який привіз нові вимоги української старшини: польському війську до Різдва не входити у Брацлавське і Чернігівське воєводства, поки не буде складено новий козацький реєстр; віддати на гетьманську булаву Черкаське староство з Боровицею.

Нарешті, 18 вересня під Білою Церквою був підписаний мирний договір між Військом Запорозьким та Річчю Посполитою, яким передбачалося: спорядити козацький реєстр в 20 тис. чоловік, що разом із гетьманом і старшиною мають свій прибуток лише в королівських маєтностях Київського воєводства, не займаючи Брацлавського і Чернігівського; місто Чигирин має залишатися при гетьмані; і Військо Запорозьке дотримується грецької віри тощо.

Слід зазначити, що перед укладанням цього договору Хмельницький прийняв посла турецького султана Осман-чауша, який пропонував Війську Запорозькому перейти у підданство Порти і надати їй допомогу у війні проти Венеції. За свідченням очевидця, гетьман відпустив Осман-чауша «с тем, что он ныне у него (султана.— В. С.) в подданстве быть не хочет и людей, ему на помочь не даст. А надеетцаде он, гетман, на государеву милость, что государь его пожалует, велит ево со всем Войском Запорожским принять под свою государеву высокую руку».

Однак головним для Хмельницького в цей час було збереження миру між козацьким та шляхетським військом, оскільки належало залікувати рани, нанесені під Берестечком. Тому у відповідь на лист Потоцького він підтвердив, що прагне зберегти мир і приборкає «свавільників», тобто невдоволених умовами Білоцерківського договору. Водночас гетьман просить, щоб шляхетське військо «не йшло далі в Брацлавське воєводство, поки ми не заспокоїмо черні, і де зупиниться, щоб надто не надокучало простим людям».

Тим-то й приємною була для нього звістка про добрий прийом козацьких послів, які їздили до Москви.

Ось цими подіями на дипломатичному фронті й закінчився такий важкий для України 1651 рік.

Події 1652—1653 рр. Тенденція тиску на козацьку старшину з боку Речі Посполитої продовжувалася і в перші дні нового, 1652 року, щоправда, у прихованій формі. Так, уже 7 січня прибули посланці польського гетьмана Калиновського, які прагнули запевнити козаків, щоб ті «жили, не боячись нічого». Однак у старшинських колах цей хід був розцінений як «оманка на искус», тобто як лукавий. Що це саме так, на Україні переконалися буквально через тиждень, коли Ян Казимир написав Хмельницькому різкого листа, в якому картав його за те, що козаки порушують присягу, дану під Білою Церквою. Особливо був невдоволений король тим, що в Чигирині продовжують приймати «послів з іноземних і ворожих нам сусідів і тим послаблюють нашу владу й авторитет». Водночас із боку шляхти постійно чинилися провокації на лінії розмежування. У зв'язку з цим Хмельницький змушений був попередити польського короля, що коли кварцяне військо продовжуватиме надокучати не тільки селянам, але й реєстровим козакам, то «не обійдеться без заколоту, а все це на згубу Русі або на біду полякам». А Запорозьке Військо, підкреслював гетьман, «кожної хвилини й завжди готове».

При всьому цьому Хмельницький продовжує домагатися прихильності Олексія Михайловича. З цією метою 9 січня він виряджає до Москви козацьке посольство на чолі з наказним полтавським полковником Іваном Іскрою. Настрої, що панували тоді серед козацької старшини, добре передають такі їх слова: «коли він (Олексій Михайлович.— В. С.) гетьмана і все Військо Запорозьке під свою власну руку прийняти не схоче, то між ними Бог розсудить. Козаки вже ніякому государеві в підданство не піддадуться, угорському й кримському більше не вірять, бо вони більше сприяли польському королеві, а з ними, козаками, зносини вели все не щиро».

Умови Білоцерківського договору аж ніяк не задовольняли населення України. Водночас не хотіла миритися з втраченим і польська шляхта. У зв'язку з цим у квітні 1652 р. в Корсуні відбулася комісія, яка на вимогу польського уряду та у присутності його представників розглянула справи козацької старшини, що не виконує умов Білоцерківського договору, підбурює чернь. Рішенням комісії миргородського полковника Матвія Гладкого, колишнього корсунського Лук'яна Мозирю, паволоцького Адама Хмелецького та Гуляницького було розстріляно. Такий же вирок винесли і прилуцькому полковнику Семену Герасименку, але кару затримали до остаточного вирішення справи Хмельницьким. Останній не лише повністю виправдав полковника, а й відзначив його за військові заслуги.

На початку травня за участю ханських послів у Чигирині відбулася козацька рада. Підкресливши, що сейм Речі Посполитої не підтвердив Білоцерківського договору, вона постановила звільнити Військо Запорозьке від присяги, складеної на пунктах цього документа.„Зважаючи на акти сваволі, насильства, віроломства і помсти з боку шляхти, яка повернулася до своїх маєтків, та розквартированих на Україні жовнірів, було визнано за необхідне розірвати мирні відносини з Польською Короною. Козацька сила мала ставати на оборону вольностей усього українського народу.

21 травня з похідного табору Хмельницький надсилає листа до польського гетьмана Калиновського, попереджаючи, аби той не заступав шлях його синові Тимофію, який в авангарді козацьких сил рухається до Молдавії. Але шляхта до цього не прислухалася. Неподалік,с_ела Батіг відбулося зіткнення козацьких і польських сил, яке скінчилося повною поразкою шляхти.

Перемога під Батогом підняла моральний дух українського війська, повернула йому втрачену під Берестечком упевненість у своїх силах. І це, зокрема, позначилося на поведінці козацької старшини, яка почала ставити вимоги перед Короною. Так, уже 14 червня Хмельницький передав через звільненого з татарського полону шляхтича Войну листи до коронного канцлера Лещинського та брацлавського воєводи Лянцкоронського, в яких застерігав: якщо король не погодиться на перемир'я, то «з обох сторін буде пролита християнська кров, а земля його королівської милості буде знищена», 17 серпня до Варшави на сейм прибули посли Хмель­ницького, які домагалися відновлення козацьких прав за Зборівським миром. На таємних нарадах король з сенаторами вирішили не вступати з ними в переговори, а вислати до Чигирина своїх комісарів. Це посольство не мало успіху — Хмельницький відмовився пристати на умови шляхти.