Суспільно-політичний і національний рух (50—70-ті роки XIX ст. )

● Коротка характеристика періоду ● Харківсько-Київське таємне товариство ● Т. Г. Шевченко в роки пер­шої загальноросійської революційної ситуації ● Діяль­ність «Землі і волі» на Україні ● Участь українців у польському повстанні 1863—1864 рр. ● Громадівський рух ● У пошуках соціалістичного ідеалу

Коротка характеристика періоду. Хронологічні рамки даної лекції в основному обіймають період від першої до другої загальноросійської революційної ситуації, коли Ро­сійська імперія, а з нею й Україна переживали час карди­нального соціально-економічного оновлення, пов'язаного з відмиранням феодально-кріпосницької та утвердженням ка­піталістичної системи господарювання. Фактичний матері­ал буде розглянуто у контексті загальноросійської ви­звольної боротьби на її другому етапі, який, за ленінським визначенням, дістав назву буржуазно-демократичного, або різночинського. Тоді на передній край суспільно-політич­ного життя вийшли люди «різних чинів», переважно вихід­ці з дрібнобуржуазних верств населення, в тому числі се­лянства, духовенства, чиновництва, дрібнопомісного дво­рянства тощо.

Харківсько-київське таємне товариство. Ця спілка веде сьрї витоки від двох таємних студентських гуртків, що 1856 р. виникли незалежно один від одного при Харків­ському університеті: загальнополітичного і літературного. Перший розпочав серед студентів пропаганду ідей пова­лення самодержавства і визволення селян із кріпацтва, розповсюджував видані за кордоном твори Герцена та Огарьова. Другий спеціалізувався в основному на викрит­ті свавілля місцевих урядовців — від університетських до губернських. Обидва гуртки випускали прокламації, де йшлося про необхідність народного повстання.

Наприкінці 1856 р. члени цих нечисленних гуртків вста­новили зв'язок і вирішили об'єднатися. Так утворилося Харківське таємне товариство з 15 осіб, очолене Яковом Бекманом, Петром Завадським, Миколою Раєвським. Ста­тут товариства проголошував його головне завдання — роз­повсюдження революційних ідей, розгортання агітаційно-пропагандистської роботи серед селян і солдатів для залу­чення їх до справи ліквідації самодержавства і кріпосни­цтва. Більшість членів товариства були за встановлення республіканського політичного ладу.

1857 р. товариство розповсюдило у Харкові ще дві свої революційні прокламації, одна з яких містила вимогу до уряду негайно покінчити з кріпацтвом, інакше «сокира мужика розв'яже питання по-своєму». 1858 р. товариство очолило велике заворушення в Харківському університеті проти приниження гідності студентів, переслідування їх за вільнодумство та спроби захисту своїх прав. Наслідком було виключення з університету організаторів заворушення.

Протягом 1858—1859 рр. кілька учасників товариства (в тому числі Бекман) змушені були переїхати до Києва, щоб продовжити там навчання. Ті ж, кого не виключили з Харківського університету (зокрема Завадський), не при­пинили своєї революційної діяльності. Збереглися й зв'яз­ки між «киянами» і «харків'янами»: листовні і особисті; товариство стало Харківсько-Київським. Замість епізодич­них листівок налагодили видання регулярної рукописної періодики: журналів — «Гласность» у Києві та «Свободное слово» у Харкові. Був установлений контакт із герценівським закордонним центром загальноросійського револю­ційного руху.

Намагаючись розширити коло своїх однодумців, Харківсько-Київське товариство проводило антикріпосницьку й антицаристську агітацію не тільки в Харкові та Києві, а й у Одесі, Чернігові, Сумах, Богодухові, Новочеркаську, при­вертало на свій бік інші легальні чи напівлегальні полі­тичні або просвітницькі організації (гуртки «вертепників» у Москві, «піквіків» у Катеринославі тощо). Члени това­риства стали організаторами відкриття недільних шкіл, де трудовий люд оволодівав початковою освітою. Викладаю­чи у цих школах, Я. Бекман, М. Муравський, В. Португалов, П. Завадський намагалися поєднати навчання з про­пагандою революційних ідей, запровадили не дозволені властями уроки історії та ще й не за офіційними підруч­никами.

В один із грудневих днів 1859 р. близько 40 студентів і серед них члени товариства (яке на той час уже налічувало понад 100 чоловік) зібралися на вечірку, присвячену проводам одного з найулюбленіших університетських професорів — П. В. Павлова. На ній добрим словом згадувались і річниця повстання декабристів, і ті, хто продовжив їхню справу. Незабаром сталися арешти членів товариства у Києві та Хар­кові. За вироком суду іх відправили на різні строки заслання.

Члени товариства, які уникли арешту, приєдналися до створеної у 1861—1862 рр. загальноросійської таємної ре­волюційно-демократичної організації «Земля і воля», що діяла й на Україні. Докладніше про цю організацію, про найвизначніших її членів ми розповімо трохи далі. За­раз же схарактеризуємо діяльність людини, яка перебува­ла у самому центрі всього тодішнього суспільно-політично­го життя на Україні.

Т. Г. Шевченко в роки першої загальноросійської рево­люційної ситуації. Хоча Шевченко і не дожив до організа­ційного оформлення «Землі і волі», та з її майбутніми ідей­ними натхненниками і керівниками М. Г. Чернишевським і М. О. Добролюбовим він зблизився в останні роки свого життя після повернення 1857 р. із заслання. Постійним місцем проживання Шевченко обрав Петербург, і лише 1859 р. йому вдалося відвідати рідні місця на Україні.

У Києві поет зустрівся з демократично настроєною молоддю, і саме їй він першим подав ідею створення не­дільних шкіл для широких мас. Друзі поета — педагоги А. Сенчило-Стефановський, І. Сошенко, М. Чалий, І. Юскевич-Красовський — багато зробили для втілення шевченкової ідеї. До кінця своїх днів поет листувався з діячами недільних шкіл на Україні, підготував і видав для «неділь­ників» український буквар, а гроші від його продажу від­дав па потребу цих дійсно народних учбових закладів.

Творчість Шевченка була близькою передовій громад­ськості всієї Росії. Прогресивний журнал «Отечественные записки» в рецензії на «Кобзар» писав: «...Шевченко від­носиться до першокласних поетів слов'янського світу, йо­го місце поряд з Міцкевичем і Пушкіним. Яке співчуття збуджують його твори, можна бачити з того, що велико­роси, уродженці центральних і східних губерній, які ніко­ли в очі не бачили малоросіян, читають і заучують їх на­пам'ять... у нього те, що може народ ще й не говорив, але що він може сказати». В роки революційної ситуації ро­сійська революційна демократія у своїй антикріпосницькій агітації широко використовувала «Кобзар», який саме тоді було видано у російському перекладі.

Вихід у світ 1860 р. нового видання «Кобзаря» мовою оригіналу вітав журнал «Современник», редагований Чернишевським і Добролюбовим. При сприянні останнього у квітневій книжці журналу за 1860 р. була надрукована поема «Наймичка» в перекладі О. Плещеева. Ще більш знаменним було опублікування 1861 р. «Современником» перекладу поеми «Гайдамаки» у супроводі редакційної при­мітки, в якій пояснювалось, що «Коліївщина» є поняття, подібне до російського «Пугачовщина». Тим самим прямо вказувалось на спільні шляхи антикріпосницької боротьби українського і російського народів, яка не згасає і в но­вих історичних умовах.

До участі в роботі керованої ним нелегальної револю­ційної організації Чернишевський залучив Шевченка, який був для нього непохитним авторитетом з усіх найважливі­ших питань життя українського народу. Разом з Чернишевським і Добролюбовим Шевченко підтримував зв'язки із закордонним центром всеросійської революційної демо­кратії, очолюваним Герценом. У свою чергу Герцен висо­ко цінив заслуги великого сина українського народу, особ­ливо наголошуючи на тому, що Шевченко не просто ве­ликий поет, а й політичний діяч, борець за свободу.

Похорон Т. Г. Шевченка 28 лютого 1861 р. у Петербурзі перетворився на грандіозну політичну демонстрацію. Молодь (переважно студенти) до самого кладовища несла на руках труну вулицями столиці. Промови виголошувалися українською, російською і польською мовами, що демонструвало те саме єднання, яке так активно пропагував за свого життя великий український революціонер-демократ.

Ще більшого політичного змісту набуло перевезення праху поета з Петербурга на Україну у квітні — травні 1861 р. Впродовж усього шля* ху траурний кортеж робив тривалі зупинки, під час яких проводилися громадські панахиди, звучали палкі промови, що зачіпали болючі питання кріпосницько-самодержавної дійсності. В Києві останки опального поета зустріли посилені загони поліції та кінної жандармерії. Натовп зустрічаючих розігнали, виголошувати промови над труною заборонили. Але на другий день, коли труну понесли на пристань у супроводі бага* тотисячного натовпу, з ним уже не могли впоратися ні поліцаї, ні жандарми. Разом із багатьма шанувальниками геніального українського поета київська студентська молодь супроводжувала труну на пароплаві до самого Канева.

Могила Шевченка стала місцем справжнього паломниц­тва прогресивно настроєних людей, важливим осередком пробудження і зміцнення революційної свідомості борців за соціальне і національне визволення українського на­роду.

Діяльність «Землі і волі» на Україні. Спочатку наведемо досить показовий факт. У 1866 р. ім'я історика О. Ла­заревського потрапило на сторінки герценівського «Коло­кола». Тоді у кількох його номерах була опублікована слідча справа заарештованого 1863 р. на Чернігівщині емі­сара таємної загальноросійської організації «Земля і во­ля» Івана Андрущенка (1840—1865). Виявилося, що у ньо­го брав «Колокол» для читання Лазаревський — особа, яка вже перебувала під підозрою місцевих властей, бо не тіль­ки підтримувала дружні стосунки з відомим українським байкарем і редактором дуже прискіпливої до царської бю­рократії газети «Черниговский листок» Леонідом Глібовим, а ще й виступила у цьому органі зі статтею на захист української мови. Причому стаття з'явилася якраз 1863 р., коли міністр внутрішніх справ Валуєв офіційно заявив, що української мови як такої ніколи не було, немає і бути не може.

Уродженець Одеси, виходець із збіднілої дворянської сім'ї Андрущенко, працюючи у 1861—1862 рр. землеміром на Чернігівщині, також співробітничав у «Черниговском листке». Наступного ж року він уже за дорученням мос­ковського відділення «Землі і волі» привіз сюди велику партію нелегальної літератури, зокрема примірники бро­шури Огарьова «Що треба народові», прокламації «Довго душили нас поміщики». Завербувавши собі добровільних помічників із місцевої різночинної інтелігенції — О. Біло-зерського та О. Тищинського, Андрущенко розповсюдив значну частину привезеної літератури серед демократично настроєних мешканців Чернігівської та Київської губер­ній. І раптом — провал, арешт, ув'язнення в Петербурзі і смерть ще до судового вироку.

У своїх спробах розгорнути революційну агітацію в вій­ськах на Київщині зазнав невдачі ще один видатний зем-леволець — підполковник Андрій Красовський (1822— 1868), виходець із генеральської сім'ї. Перебуваючи на військовій службі у Петербурзі в кінці 50-х років, Красов­ський зблизився з вожаками російської (М. Чернишевський, М. Добролюбов), польської (С. Сераковський, Я. Домбровський) революційної демократії. Найбільше враження справив на нього Шевченко, з яким Красовський познайомився особисто і під впливом якого сам почав пи­сати вірші українською мовою.

Восени 1861 р. Красовський переїхав до Києва на нове місце служби — у Кадетський корпус. Тут він поринув у різноманітну громадську роботу, в тому числі й викладаць­ку в недільних школах, почав розповсюджувати нелегальну літературу серед місцевої інтелігенції, намагався згурту­вати її навколо обговорення проблем боротьби проти гно­бительського ладу.

Студент університету Є. Мосаковський і випускник гім­назії В. Синьогуб за дорученням Красовського виїздили у села Київської та Полтавської губерній, щоб вести там революційну агітацію, вербувати добровольців на допомо­гу повстанню, яке активно готували на Правобережній Україні діячі польсько-шляхетських таємних визвольних організацій. Та й сам Красовський з 1862 р. розпочав ре­гулярні виїзди у провінцію, де, вбравшись у національний український одяг, вів революційну агітацію серед селян і солдатів. Десь у червні Красовський дізнався, що розта­шований в Києві Житомирський полк має бути направле­ний на придушення селянських заворушень, і він вирішив діяти самостійно, щоб не допустити цього. Красовський Склав текст відозви до солдатів, переписав його у кількох примірниках, а потім пробрався у розташування Житомир­ського полку і розкидав листівки біля казарм.

Як це не здається дивним, листівки Красовського по­діяли на керівництво полку, яке вирішило не вести солда­тів у каральний похід. Але автора листівок було викрито. Красовського заарештували і доповіли про це самому ца­реві. Військовий суд у Києві засудив Красовського до роз­стрілу. Цар змилувався на політичну страту й каторгу.

27 жовтня 1862 р. єзуїтський обряд політичної страти було здійснено (через півтора року те саме вчинили з Чернишевським). До того ж про заміну смертного вироку не по­відомили ні засудженого, ні його рідних. Лише в останню хвилину перед розстрілом оголосили царське рішення, і Красовського закували в кайдани.

На каторзі Красовський зустрівся зі своїм кумиром — Чернишевським, і це зміцнило його прагнення знову зану­ритися у вир революційної діяльності. У травні 1868 р. він утік із каторги, але, переслідуваний охоронцями, був по­ставлений перед вибором: або здатися і повернутися на місце покарання (та ще й за втечу — з подовженим термі­ном ув'язнення), або ж самому вирішити питання про своє життя. Красовський обрав останнє і застрелився, залишив­ши написану кров'ю записку, яка кінчалась так: «Краще померти, ніж віддатися в руки ворогів живим».

Такою ж героїчною і трагічною була доля керівника військової організації «Землі і волі» штабс-капітана Ан­дрія Потебні (1838—1863). Виходець із сім'ї непримітного офіцера, дрібнопомісного дворянина Полтавської губернії, він мав старшого брата Олександра, який уславив вітчиз­няну культуру науковими працями з українського і росій­ського мовознавства. Згадка про штабс-капітана Потебню дає підставу перейти до наступного питання лекції.