Промисловий переворот і становлення капіталізму на Україні

● Загальні умови соціально-економічного розвитку Украї­ни у другій половині XIX ст. ● Особливості та хід про­мислового перевороту ● Формування буржуазії ● Утво­рення робітничого класу ● Становище робітництва ● Робітничий рух

Загальні умови соціально-економічного розвитку Укра­їни у другій половині XIX ст. Наддніпрянська Україна, що перебувала у складі Російської імперії, становила з нею єдине економічне ціле, її господарство було інтегроване у всеросійський ринок.

Нагадаємо, що у 1861 р. царизм під тиском економіч­ної необхідності, в умовах революційної ситуації був зму­шений піти на скасування кріпосного права. Падіння крі­пацтва стало одним із найважливіших рубежів в історії Росії й України. Воно поклало початок утвердженню но­вого, капіталістичного ладу. З цього часу соціально-еко­номічне життя країни та її національних регіонів почало докорінно змінюватися. Зокрема, виникає основна умова розвитку капіталізму — вільний ринок найманої праці — людей, вповні або майже позбавлених засобів виробниц­тва, які живуть виключно продажем своєї робочої сили.

Утвердження капіталізму—явище світової історії. В кожній країні воно набувало свого конкретного прояву, зумовленого особливостями її попереднього соціально-економічного розвитку і станом світового господарства, з яким взаємодіяла національна економіка. Специфічними рисами було визначено й утвердження капіталізму в Росії.

В країнах Західної Європи перехід від феодального до капіталістичного ладу відбувався при наявності сильної буржуазії, яка від імені народу піднімалася на боротьбу з феодально-абсолютистським устроєм; на час здійснення буржуазних революцій в Англії й Франції селянство існу­вало вже як клас вільних дрібних власників.

Коли Росія підійшла до етапу ліквідації феодальних відносин, у ній не було сильної, до того ж революційно настроєної буржуазії, а прошарок дрібних власників (пе­реважно в містах) був незначним. Ще слабкішою еконо­мічно була буржуазія на Україні, ще меншою тут була кількість великих міст — значних торгово-промислових центрів. Загалом головні особливості соціально-політичної обстановки в Росії були такі: небачений у Західній Європі жорстокий кріпосницький режим, необмежений самодер­жавний лад, слабкість і політична інертність буржуазно-ліберальної опозиції; водночас — різке загострення класо­вих суперечностей, здатне вилитися в селянську револю­цію, активна діяльність хай малочисельної, але відданої справі визволення народу демократичної інтелігенції.

Були особливості й економічного стану Росії. Незва­жаючи на значні успіхи у промисловому розвитку XVIII — першої половини XIX ст., через величезні розміри країни характер її економіки змінився мало. Росія залишалася переважно аграрною країною. Центри промисловості роз­міщувалися серед неосяжних територій, майже не зачепле­них промислово-капіталістичним розвитком. Наявність та­ких територій створювало умови для розвитку капіталізму вшир, що водночас затримувало його розвиток вглиб, при­глушуючи суперечність між капіталістичною індустрією та архаїчними засадами в сільському житті.

Ці риси були притаманні й Україні, хоч розвиток капі­талізму в промисловості йшов тут більш прискореними тем­пами внаслідок припливу іноземного капіталу, що сприяло перетворенню України, особливо її Півдня, в один з най­більш промислово розвинутих районів країни.

Особливості та хід промислового перевороту. Розклад натуральних господарств у пореформений період створю­вав ринок збуту для капіталістичного виробництва. Вже з другої половини 60-х років починається швидке зростання фабрично-заводської промисловості, яка поглинає дрібно­товарне і мануфактурне виробництво. «Росія сохи і ціпа, водяного млина і ручного ткацького верстата,— писав В. І. Ленін,— стала швидко перетворюватися в Росію плуга і молотарки, парового млина й парового ткацького вер­стата» '.

Селянська реформа, підірвавши феодальні підвалини (монополію поміщиків на землю, на працю селян-кріпаків), тим самим розчистила шлях до швидкого розвитку капі­талізму в усіх сферах суспільного виробництва, але вона не ліквідувала основу економічної могутності поміщиків — власність на землю, зберегла численні пережитки феода­лізму. В галузі економічної політики царизм і в післяреформений період продовжував захищати інтереси поміщи­ків. Зокрема, різноманітними видами урядової підтримки (високі заборонні мита, позики тощо), як і раніше, кори­стувалися ті галузі промисловості, які значною мірою пе­ребували в руках дворян (винокурна, цукрова). Водночас царизм не міг ігнорувати необхідність розвитку продуктив­них сил країни, у тому числі великої машинної індустрії. Так, ураховуючи те, що численні пережитки кріпосництва різко зменшували місткість внутрішнього ринку для про­мисловості, уряд здійснював політику протекціонізму щодо неї: запровадження охоронних тарифів, казенні замовлен­ня, кредитування промисловості державним банком тощо.

Початок капіталістичної індустріалізації характеризу­вався прямим втручанням держави в економіку, зокрема у формі фінансування залізничного будівництва, прямої підтримки галузей, що мали загальноросійське значення (металургія, машинобудування). Інтенсивне залізничне бу­дівництво 70—80-х років сприяло більшому відкриттю вну­трішнього ринку для фабричної промисловості, розвиткові нових галузей — рейкопрокатного виробництва, транспорт­ного машинобудування.

Селянська реформа створила джерело дешевої робочої сили, що спричинило до надзвичайно високої норми її експлуатації. Це приваблювало до країни іноземні капіта­ли, до того ж царизм поширював різні форми державної підтримки й на закордонних підприємців. Іноземний капі­тал брав участь у розвиткові великої машинної індустрії шляхом скуповування акцій російських компаній, фінан­сування вітчизняних підприємств тощо.

Усі ці явища зумовлювали досить велику швидкість темпів промислового розвитку в Росії та на Україні.

Своєрідністю економічного розвитку України у післяреформений період був двобічний розвиток капіталізму — вшир і вглиб — за умов здійснення так званої «внутрішньої колонізації», швидкого зростання населення степової смуги за рахунок іміграції, викликаної розвитком важкої промисловості Півдня та капіталізацією сільського госпо­дарства. Характерним для перших пореформених десяти­літь було існування поряд з великими фабриками, завода­ми, копальнями дрібних закладів і мануфактур, зокрема у; харчовій та обробній промисловості.

Вже у 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни у структурі промисловості України: гуральництво, сукняна та інші колись високорозвинені галузі поміщицької промисловості займають другорядні позиції або занепадають і ліквідовуються, проте зростає вага добувної промисловості (кам'яне вугілля), посилено розвиваються металургія, ма­шинобудування.

60—80-ті роки XIX ст.— це часи інтенсивного залізнич­ного будівництва, розвитку річкового і морського пароплав­ства, загалом — часи розгортання в країні промислового перевороту, суть якого полягала у витісненні ручної праці в промисловості машинною.

Щодо металообробної та машинобудівної промисловос­ті, то найбільшими районами її розвитку на Україні були Херсонська, Харківська, Катеринославська і Київська гу­бернії. Потужними на той час підприємствами були Лу­ганський казенний завод, «Арсенал» у Києві, завод Бобринських у Смілі, завод Яхненків і Симиренка в Городи­щі, завод Російського товариства пароплавства і торгівлі в Одесі. На початку 70-х років англійський капіталіст Дж. Хьюз (Юз) збудував у Донецькому басейні великий металургійний завод.

З кінця 60-х років розпочалося інтенсивне піднесення вугільної промисловості Донбасу. Через швидкий розвиток металургії та будівництва залізниць у Донецькому краї сталася справжня підприємницька лихоманка. Вітчизняні й іноземні капіталісти намагалися у всілякий спосіб захо­пити родовища вугілля і будувати шахти. Особливого розмаху капіталістичне підприємництво набуло у зв'язку з будівництвом залізниць, що перетинали Південь України; Курсько-Харково-Азовської, Лозово-Севастопольської та Донецької.

У 60—80-ті роки Україна стає головним центром хар­чової промисловості Росії. Особливо технічно розвинутими галузями були цукрова, спиртогорілчана і мукомельна. Ра­йонами цукроваріння всеросійського значення були Київ­щина і Поділля.

Отже, розвиваючись у тісному зв'язку із всеросійським ринком, багатогалузева промисловість України, зокрема обробна і харчова, відігравала важливу роль у промисло­вому виробництві всієї країни.

У 80-х — на початку 90-х років завершився технічний переворот у традиційних галузях промисловості України — харчовій та легкій. На цукроварнях були впроваджені си­стеми машин, різко зросли середня продуктивність цукро­варні та й загальне виробництво цукру. На початку 90-х років на Правобережжі та Харківщині діяло понад 150 цу­крових заводів, які виробляли близько 21 млн пудів цукру (85 % загальноросійського виробництва). Головним райо­ном капіталістичної мукомельної промисловості був Пів­день України. На Правобережжі та Лівобережжі центра­ми мукомельного виробництва стають Київ, Кременчук, Харків. Цукрове, мукомельне, спиртогорілчане виробниц­тва України перетворилися у галузі великої капіталістич­ної промисловості всеросійського значення. З галузей по переробці тваринної сировини продовжувала розвиватися шкіряна.

Щодо виробництва сукна, то через несприятливу ринко­ву кон'юнктуру воно перебувало в кризовому стані та зо­середилося лише в небагатьох центрах (Клинці, Дунаївці).

Продовжувала швидко розвиватися кам'яновугільна промисловість Донбасу. Добування вугілля тут зросло з 6 млн пудів у 1868 р. до 250 млн на середину 90-х років, тобто більше ніж у 40 разів.

Донецький басейн став головною вугільною базою кра­їни, на його частку припадало близько 70 % загальноро­сійського вуглевидобутку. Важливе значення для розвитку металургійної промисловості мало створення на Україні власної залізорудної бази. У середині 80-х років основним районом добування руди стає Криворіжжя. Тут почав дія­ти ряд потужних рудників, видобуток залізної руди зріс із 6,9 млн пудів у 1885 р. до 66,7 млн у 1895 р.

У другій половині 80-х — на початку 90-х років на Україні було збудовано чотири великих металургійних за­води: Олександрівський Брянського товариства у Катери­нославі, Дніпровський завод у Каменському, Гданцівський завод у Кривому Розі та завод Донецького товариства у Дружківці. Південь України перетворився в найбільший район виробництва металу: в 1895 р. залізо і сталь, що були вироблені на його заводах, складали 28,6 % загаль­ного виробництва в країні. Тим самим, відтіснюючи Урал, Південь України перетворювався в основну вугільно-мета­лургійну базу країни. Швидке піднесення Півдня здійсню­валося завдяки інтенсивному припливу капіталів (зокрема іноземних), створенню густої транспортної мережі, близь кості моря, відсутності тут феодальної рутини, що забезпе­чувало розвиток суто капіталістичних галузей промисло­вості.

Протягом 80-х — початку 90-х років бачимо швидке зростання на Україні капіталістичної машинобудівної про­мисловості. На середину 90-х років діяло 109 заводів (79 із яких збудовано саме в ці роки). Значна частина заводів була великими підприємствами. На початку 90-х років на Україні зосереджувалося майже 32 % всіх машинобудів­них заводів Росії, котрі давали близько 16 % загальноросійської продукції машинобудування. Україна перетво­рилася на головний район сільськогосподарського машино­будування. Найбільшими центрами машинобудування були Харків, Катеринослав, Київ, Одеса, Олександрівськ. Водно­час його розвиток гальмувався вузькістю власної технічної бази.

Продовжувалося інтенсивне залізничне будівництво. За­лізниці на Україні створювались як складова загальноросійської мережі. Частина залізниць була збудована каз­ною, решта — великими акціонерними товариствами за підтримкою державного кредиту. На початку 90-х років на Україні діяло дев'ять залізничних (казенних і приват­них) магістралей, загальна їх довжина становила 7,6 тис. верст. Виникли великі транспортні вузли — Харків, Київ, Катеринослав, Кременчук тощо.

На середину 90-х років на Україні склалися промисло­ві райони всеросійського значення: Правобережжя — з роз­винутими цукровою та іншими галузями харчової промис­ловості та машинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізько-Придніпровський район — з розвинутою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією і машинобудуванням — та Донбас — із розвинутою вугіль­ною, металургійною, хімічною промисловістю. Слід ще ви­ділити Харківський район (машинобудування, цукрова про­мисловість) і Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість).

У 90-ті роки в обробній промисловості України налічу­валося понад 34 тис. підприємств. Отже, на цей час тут був створений основний кістяк великої капіталістичної ма­шинної індустрії.

Формування буржуазії. Розвиток капіталізму призвів до утворення двох нових суспільних класів — пролетаріату і буржуазії, що було вираженням зміни суспільно-еконо­мічних відносин, яка відбувалась в усіх галузях народного господарства.

 

На одному полюсі бачимо формування великої промис­лової буржуазії: власників заводів, фабрик і копалень, членів акціонерних товариств, залізничних компаній, паро­плавств. Промислова буржуазія стає панівною всередині свого класу, витісняючи представників торговельного капі­талу. Прискоренню процесу становлення промислової бур­жуазії сприяла політика самодержавства — впровадження протекційних митних тарифів, казенні замовлення, забез­печення вітчизняних капіталістів (в окремих галузях) га­рантованими прибутками тощо.

Утворення промислової буржуазії на Україні відбува­лося насамперед шляхом «обуржуазнення» українських, ро­сійських, польських поміщиків (Терещенків, Головинських, Тишківських, Рутченків, Бобринських, Лопухіних-Демидових), які ступили на шлях капіталізації своїх господарств, перетворювалися у власників промислових підприємств, ставали членами акціонерних і пайових товариств — перед­усім у цукровій, спиртогорілчаній, мукомельніи галузях. Формування промислової буржуазії йшло також за раху­нок вихідців з українського купецтва й міщанства — в цу­кровій, мукомельніи, шкіряній, вугільній промисловості й пароплавстві (Яхненки і Симиренки, Панченки, Сторожен­ий); російського — в суконній, машинобудівній і метало­обробній промисловості, залізничному транспорті (Дегтярьови, Суботіни); єврейського — в цукровій, винокурній, мукомельніи промисловості (Бродські, Горенштейни, Гальперіни). Значну частину промислової буржуазії України становили представники верхівки бюрократії та капіталіс­ти іноземного походження (в машинобудівній промисло­вості).

Таким чином, характерною особливістю промислової буржуазії на Україні був її багатонаціональний склад. При цьому українська національна буржуазія посідала важливі позиції в ряді провідних галузей промисловості.

Характерним симптомом оформлення класу промисло­вої буржуазії було проведення всеросійських з'їздів фа­брикантів і заводчиків, гірничопромисловців Півдня та ін­ших, на яких здійснювалися спроби виробити класову по­літику в сфері економіки, висувати певні, хоч і обмежені, вимоги до уряду. Водночас унаслідок відносної вузькості внутрішнього ринку велика промислова буржуазія Росії та України була зацікавлена в різноманітних видах дер­жавної підтримки і промислового протекціонізму. Звідси ті «тисячні економічні нитки» (В. І. Ленін), котрими бур­жуазія була пов'язана з царизмом, її залежність від остан­нього.

Страх перед робітничим рухом прив'язував буржуазію до самодержавства у політичному плані, а безправність народу забезпечувала їй можливість одержання надлишкового зиску шляхом грубих форм експлуатації, що зумовлювало економічну заінтересованість буржуазії у збереженні царизму.

Утворення робітничого класу. На протилежному полюсі капіталістичного суспільства відбувалося формування кла­су промислового пролетаріату, що також було провідним соціальним явищем епохи промислового перевороту.

Процес становлення робітничого класу нерозривно по­в'язаний з основними етапами розвитку промисловості, пе­редусім із переходом від мануфактури до фабрики, з пере­могою машинної праці над ручною. Якщо робітник на ма­нуфактурній стадії капіталістичної промисловості (не ка­жучи вже про поміщицьку на Україні) ще не розірвав зв'язки з землею, то фабричні робітники, зосереджуючись на великих підприємствах, втрачають риси патріархаль­ності і остаточно поривають зі своїм минулим.

Головним джерелом утворення робітничих кадрів для великої машинної індустрії було зубожіле селянство (хоч на Україні існувало ядро кваліфікованих робітників, вихо­ваних мануфактурою і великою майстернею). У 60—80-х роках, коли фабрика витісняла мануфактуру та відбувало­ся прискорене будівництво великих підприємств (останнє було характерним саме для України), селяни, йдучи на фабрики і заводи, вливалися до лав промислових робітни­ків, оволодівали навичками машинної праці, набували пев­ної технічної культури, розширювали свій кругозір. Маса робітників перетворювалася у соціальний клас — проле­таріат.

В подальшому, після перемоги великої машинної про­мисловості, вихідці з села поповнювали ряди пролетаріа­ту, що вже склався. Тому на цьому етапі зубожіле селян­ство виступає не джерелом формування робітничого класу, а його резервом.

У зв'язку з переходом до стадії великої машинної інду­стрії в усіх сферах суспільного виробництва на Україні у післяреформені десятиліття утворюються, поряд з промис­ловими робітниками, нові великі загони робітничого кла­су: гірничий, транспортний і сільськогосподарський.

Процес утворення робітничого класу України здійсню­вався нерівномірно: найбільш інтенсивно він проходив у найважливіших галузях промисловості, у великих промис­лових районах (Донецькому краї, Криворіжжі), на залізничному транспорті. Зокрема, темпи зростання чисельнос­ті робітників-залізничників були набагато вищими, ніж у фабрично-заводській промисловості. Залізниці поглинали з ринку найманої сили п'яту частину робітництва.. Інтенсивність розвитку машинної індустрії визначила і наявність на Україні такого специфічного загалом факту, як збереження у частини робітників зв'язку з землею, поя­ва «робітників з наділом». Проте на відміну від робітника мануфактури у фабричного робітника весь уклад життя був пов'язаний з роботою за наймом у промисловому ви­робництві.

Активні процеси концентрації виробництва в головних галузях промисловості України в свою чергу сприяли кон­центрації робітників на великих підприємствах. Складна техніка таких підприємств вимагала постійних кадрів ро­бітників, які були б обізнані з нею. Концентрація робітни­ків на великих підприємствах була основою для формуван­ня постійних кадрів промислового пролетаріату.

Це можна бачити на прикладі цукрової промисловості. Ставши до роботи на цукроварні, зубожілі селяни постій­но шукали заробітку саме тут, не маючи іншого виходу. З часом частина робітників взагалі не поверталася до своєї землі — вони наймалися на різні роботи поблизу заводу, на заводські бурякові плантації тощо. Із відновленням ви­робництва ці робітники знову приходили на ті ж заводи. Водночас заводчики зі свого боку докладали всіх зусиль, щоб найрізноманітнішими засобами створити і примножити особливий клас людей, зайнятих тільки фабричною пра­цею. Вони, зокрема, прагнули закріпити робітників за свої­ми підприємствами на весь строк виробництва, караючи порушників штрафом, сплатою неустойки тощо. На бага­тьох цукроварнях робітник, що достроково залишив ро­боту, втрачав право на одержання всієї заробітної плати. І навпаки, на деяких цукроварнях робітникам, котрі пра­цювали понад строк, вказаний у контракті, платили над­бавку. Відробіток завдатку, попередніх боргів, дорожні витрати — все це ставало причиною утворення прошарку робітників — постійних боржників заводів. У результаті на 90-ті роки у цукровій промисловості України постійні про­мислові робітники вже становили майже половину зайня­тих у цій галузі. Значні групи постійних кадрів робітничо­го класу існували на цей час у більшості галузей промис­ловості України.

У зв'язку із збільшенням числа постійних робітників виникає контингент потомствених пролетарів — тобто сім'ї самих робітників ставали джерелом поповнення робітничого класу. Остаточний і повний відрив робітників від землі, концентрація пролетаріату в промислових центрах значною мірою сприяли формуванню класової свідомості пролетаріату.

Загалом на початку 90-х років в обробній промисловос­ті України чисельність робітників, взятих на облік фабрич­но-заводською статистикою, становила близько 150 тис. чоловік. Ускладнювалася галузева структура робітничого класу. На першому місці, як і в попередні десятиліття, стояли робітники-цукровики — понад 79 тис. чоловік Усі вони були зайняті на підприємствах виключно заводського типу. У 80—90-ті роки швидко зріс новий великий загін робітників — металістів і машинобудівників, другий за чи­сельністю серед індустріального пролетаріату України — понад 22,5 тис. чоловік. Абсолютну більшість тут також становили робітники великих підприємств. Робітники, зай­няті у виробництві будівельних матеріалів, були третім за чисельністю загоном — понад 10,8 тис. чоловік. Далі йшли робітники, зайняті в старих галузях харчової (мукомельній, спиртогорілчаній) та у суконній промисловості. Слід зазначити швидке зростання числа робітників на па­рових млинах. У цих галузях переважну частину теж ста­новили робітники, зайняті на підприємствах фабричпо-заводського типу; дещо менше їх було у лісопильній, паперо­вій, хімічній, шкіряній промисловості. Звідси можна зро­бити висновок, що в основних галузях промисловості України фабрично-заводський пролетаріат абсолютно пе­реважав.

Із розвитком залізорудної та кам'яновугільної промис­ловості у 70—90-ті роки швидко зріс загін гірників. За­гальна чисельність гірничого пролетаріату та робітників металургійних заводів України у 1890 р. становила близь­ко 69 тис. чоловік; основну масу складали шахтарі Донба­су, робітники, зайняті на добуванні солі та на залізоруд­них і марганцевих рудниках.

Різкі зрушення відбувалися й серед транспортного про­летаріату— робітників залізниць, залізничних майстерень тощо. На 1893 р. їхня чисельність зросла до 84 тис. чоло­вік; близько 21 тис. із них були зайняті в залізничних майстернях. До складу транспортного пролетаріату Укра­їни входили також річковики, моряки, портовики, що пра­цювали на судноремонтних і суднобудівельних підприєм­ствах Півдня.

Формування робітничого класу у післяреформені роки здійснювалося за рахунок не лише місцевого населення, а й прийшлих селян і робітників, передусім із Централь ної Росії. Швидкий розвиток індустрії на Півдні притягу­вав сюди тисячі трудівників. Так, на шахтах Донбасу на початку 90-х років більше половини робітників були прий­шлими, переважно з російських губерній. До половини ро­бітників металургійних заводів також були вихідцями з російських і білоруських губерній, а на залізницях їх була третина. У решті галузей переважали українці.

Становище робітництва. Умови праці й життя робітни­чого класу на Україні, як і в цілому в Росії, були важ­кими. Передусім не існувало законів, якими б регулюва­лася тривалість робочого дня. Робітників змушували пра­цювати понад 12 годин на добу. На шахтах Донецького басейну робітники працювали в основному в дві зміни по 12 годин кожна. А робочий день таких категорій заліз­ничників, як стрілочники, зчіплювачі вагонів, до середини 90-х років узагалі залежав від волі адміністрації. Вільно­го часу не вистачало для відновлення сил робітника, і це згубно впливало на його здоров'я, було причиною перед­часного старіння, хвороб.

Власники фабрик і заводів використовували жіночу і дитячу працю. В тютюновій, вовномийній, сірниковій га­лузях жінки і діти складали переважну частину робочої сили. Лише у 1882 р. були видані «Правила про роботу малолітніх на фабриках, заводах і мануфактурах», за яки­ми заборонялась праця на промислових закладах дітей до 12 років, а підліткам дозволялося працювати не більше восьми годин на добу.

Важкі умови праці, відсутність її охорони призводили до масового травматизму робітників. У кам'яновугільній промисловості нещасні випадки були постійним явищем. Так, у 80-ті роки у Донбасі на 10 тис. шахтарів припадало понад 18 загиблих (у кілька разів більше, ніж у цілому по країні). З розвитком залізничного транспорту зростав травматизм серед залізничників (щороку понад 200 трав­мованих і близько 150 загиблих) тощо.

Рівень заробітної плати на підприємствах України був неоднаковий. До того ж капіталісти знижували її, викори­стовуючи кон'юнктуру на ринку праці, особливо в періоди криз і депресій. Сума заробітної плати залежала від галу­зі виробництва, від способу найму (безпосередньо власни­ком чи через підрядчика), від системи оплати праці — по­денної, місячної чи відрядної. В деяких галузях промисло­вості заробітна плата була набагато нижчою за вартість робочої сили. Робітник часто не міг забезпечити себе і сім'ю достатнім харчуванням, одежею, житлом.

Так, у вугільній промисловості робітники наймалися через підряд­чика, який при розрахунках привласнював значні суми. У середині 80-х років вибійники у середньому одержували 20,9 крб на місяць, крі­пильники— 19, саночники—16,4, сортувальники—13,2. Лише робітни­кам, що належали до незначної групи «майстрових», платили від 22 до 32 крб на місяць. На розмірі зарплати позначались припинення роботи шахт через обвали і затоплення, відрахування по хворобах; нерідко порушувалися строки виплати. Вищою була заробітна плата на мета­лургійних заводах: середній заробіток кваліфікованого робітника дорів­нював 24—ЗО, а некваліфікованого — 16—23 крб на місяць. Низькою була заробітна плата робітників і службовців на залізницях: колійних обхідників—10,6 крб, стрілочників—15,3, кочегарів — понад 31. Ро­бітники цукроварень на заводських харчах одержували 5—6 крб на місяць, робітниці — лише 3—4. Причому рівень заробітної плати протя­гом 80—90-х років майже не зростав.

Під тиском страйкової боротьби робітників царський уряд видав закон від 3 червня 1886 р. про регулярну спла­ту заробітку, проте капіталісти всіляко намагалися обійти його; траплялися випадки привласнення заробітної плати або розрахунку талонами на крамницю.

Тягарем для робітників були різноманітні штрафи, які досягали інколи половини заробітку. Закон від 3 червня скоротив максимальний розмір штрафів до третини заро­бітної плати робітника. Проте ще на початку 90-х років це стосувалось лише декількох губерній України; згодом правила про штрафи були поширені на приватні гірничі заводи і промисли.

Незадовільними були житлові умови робітників, особ­ливо шахтарів, які жили переважно у тісних землянках. Скупченість, відсутність доброякісної їжі та води спричи­нювали до поширення епідемій і хвороб. Більшість робітників-металургів жили в мазанках, які мало чим відрізня­лися від землянок. Робітники на будівництві залізниць та сезонні робітники цукроварень жили у бараках або казар­мах. Житла робітників у великих містах розташовувалися на околицях, які не були хоча б елементарно впорядко­ваними.

Закон 1866 р. про медичну допомогу робітникам фабрик і заводів капіталістами часто не виконувався. Так, на шах­тах Донбасу до 90-х років майже не було лікарень і по­стійних лікарів. На підприємствах, що мали лікарні, пла­та за послуги була дуже високою. Лише у 1893 р. було видано постанову про обов'язкову медичну допомогу на гірничих підприємствах.

У 80—90-ті роки робітники залишалися політично без­правними. Вони зараховувалися до податного стану, були зобов'язані сплачувати різноманітні податки, викупні пла­тежі, виконувати військову повинність. їм заборонялося влаштовувати збори, об'єднуватися у професійні організа­ції, організовувати страйки і демонстрації для поліпшення свого становища. Фабрична інспекція, створена у 1882 р., яка мала здійснювати нагляд за виконанням фабричних законів, виконувала скоріше поліцейські функції, нерідко оберігаючи інтереси заводчиків.

Робітничий рух. Важке становище робітників Росії в перші післяреформені десятиліття, їх згуртування на вели­ких промислових підприємствах зумовлювали посилення класової боротьби пролетаріату. Поширеною формою ви­ступів у 60-х — на початку 80-х років були страйки, які мали переважно стихійний характер. Однак унаслідок пе­реважання у промисловості України харчової галузі, ро­бітники якої ще підтримували зв'язок з селом, робітничий рух тут розвивався значно повільніше, ніж у Центральній Росії. Страйки траплялися порівняно рідко. Переважали масові заворушення робітників, самочинне залишення ро­боти, перехід на інші підприємства чи сільськогосподар­ські роботи; нерідкими були втечі з виробництва — поодин­ці або групами.

Найбільше заворушень було серед робітників, зайнятих на будівництві залізниць, внаслідок порушень підрядчи­ками угод про найм, несвоєчасної виплати заробітку, важ­ких умов праці. Поширеним явищем було самочинне зали­шення будівництва.

Перший страйк на Україні відбувся на Грудецькій цу­кроварні (1869 р.); дальшого розвитку страйковий рух на­буває у 70-ті роки, це передусім великий виступ шахтарів у Юзівці 1874 р. У квітні 1875 р. спалахнув великий страйк на підприємствах Новоросійського товариства. Страйк був придушений за допомогою війська, але зробив значний вплив на подальшу боротьбу шахтарів. Цього ж року від­бувся страйк на машинобудівному заводі Белліно-Фендеріха в Одесі, який теж було придушено. Вперше в історії робітничого руху на Україні керівництво цим страйком здійснювали члени Південноросійського союзу робітників. Наприкінці 70-х років страйки пройшли у Харкові, Києві. Однак боротьба робітників у цей час була ще стихійною і мала економічний характер. Усього протягом 70-х років на Україні відбулося 72 виступи робітників.

Посилення робітничого руху викликало стурбованість царських властей, вони стали вдаватися до репресій. Уже у 1870 р. губернаторам було надано право виселяти керів­ників страйків у адміністративному порядку у віддалені місцевості; у 1874 р. було видано закон, за яким вони могли засуджуватися на заслання до Сибіру або ув'яз­нення.

Новий етап у робітничому русі настав із середини 80-х років. В. І. Ленін вважав «перші великі робітничі страйки в центральному промисловому районі, у Морозова та ін­ших» (1885 р.) початком новітньої історії нашого робіт­ничого руху, хоч і «з мізерною участю зовсім поодиноких, не згуртованих ніякою організацією, соціалістів» ².

Значення Морозівського страйку як висхідного пункту нового етапу робітничого руху полягало в тому, що він за масштабами, рівнем організованості, характером вимог став новим проявом пролетарської боротьби і поклав поча­ток загальному піднесенню страйкового руху в Росії. Ви­моги страйкуючих про введення фабричного закону для обмеження сваволі капіталістів набули загальноросійського значення.

Із середини 80-х років страйки у великій промисловості за участю всіх або більшості робітників окремих підпри­ємств стають помітним явищем і на Україні. У цей час усе чіткіше вимальовуються такі нові риси робітничого ру­ху, як зростання класової солідарності трудівників, нагро­мадження елементів організованості та свідомості, виді­лення з-поміж робітників організаторів страйків, початок пропаганди соціалістичних ідей серед передових верств робітників, поява робітничої соціал-демократичної інте­лігенції.

Як і в інших районах Росії, страйки на Україні другої половини 80-х років мали переважно економічний харак­тер: на річковому транспорті, у портах Півдня, на цукро­варнях Правобережжя. Особливо помітним був страйк робітників Олександрівських майстерень Лозово-Севастопольської залізниці у червні 1885 р.— вперше в історії ро­бітничого руху на Україні робітники виступили на бороть­бу проти капіталу під червоним прапором. Страйк, у яко­му взяло участь 400 робітників, тривав кілька днів і за­кінчився їхньою перемогою, однак 11 активістів віддали до суду. Великого розмаху набув страйк шахтарів у Бахмутському повіті (Донбас) у травні 1887 р., який охопив 1500 робітників. Для придушення страйку залучили вій­ська, понад 150 активних робітників було заарештовано і засуджено.

З другої половини 80-х років у страйкову боротьбу по­чинають включатися робітники великих металургійних і машинобудівних заводів: страйки 2,5 тис. робітників заводу «Коккеріль» у Каменському, робітників-котельників на заводі Белліно-Фендеріха в Одесі. На обох заводах ад­міністрація змушена була піти на певні поступки робіт­никам.

Ще більше посилилася боротьба на початку 90-х років. Активно страйкували трудівники Донецького басейну, за­лізничники. Особливо слід зазначити страйки металургів і шахтарів Юзівки у травні та серпні 1892 р. У ході страй­ків мали місце сутички робітників з поліцією. В Юзівку були направлені війська, багатьох страйкарів засудили до каторжних робіт і тюремного ув'язнення. На підприємствах Маріуполя, Луганська, Бахмута, Катеринослава відбулися виступи солідарності з шахтарями Юзівки.

У Києві та ряді міст страйки 90-х років виникали під впливом пропаганди соціал-демократів. Знаменним явищем було відзначення робітниками київських залізничних май­стерень Дня 1 Травня у 1894 р.

Усього протягом 1885—1894 рр. на Україні відбулося понад 80 страйків і заворушень, у яких взяло участь майже 62 тис. робітників. Це майже удвічі більше, ніж за 60— 70-ті роки. З середовища робітників висуваються керівни­ки — передові, свідомі особи; чимало з них були вихід­цями з промислового центру Росії та мали досвід револю­ційної боротьби. Тому страйки 90-х років, за висловом В. І. Леніна, дають вже більше «проблисків свідомості».

* * *

Падіння кріпосного права в Росії поклало початок ста­новленню й розвитку нового суспільного ладу — капіталіс­тичного, З цього часу економічна структура країни докорін­но змінюється. Зокрема, патріархально-кріпосницька Укра­їна відходить у минуле, народжується нова, буржуазна Україна.

Внаслідок завершення промислового перевороту на по­чаток 90-х років капіталізм став пануючим способом вироб­ництва, і це викликало великі економічні й соціальні зру­шення на Україні: зростання міст, великих фабрик і заво­дів, що застосовували машинну техніку, тощо. Південь України перетворився на основну вугільно-металургійну базу країни. Важливим районом цукроваріння стала Пра­вобережна Україна. Розвивалася промисловість на Ліво­бережній Україні: тут виростав Харківський промисловий район.

Провідним соціальним явищем післяреформеної епохи було сформування двох нових класів — буржуазії та пролетаріату. Сприяючи розвиткові промисловості, будівниц­тву залізничної мережі тощо, царизм всіляко підтримував зростання буржуазії — шляхом протекційних тарифів, пільг та субсидій. Становище ж робітництва, умови його життя і праці були важкими, і трудящі піднімаються на боротьбу. Класові виступи пролетаріату протягом досить, тривалого часу мають переважно економічний характер, до того ж зачіпають, за висловом В. І. Леніна, «зовсім мізер­ні верхівки» робітництва. Але поступово ця боротьба роз­ширювала політичний кругозір трудівників, пробуджувала їхню свідомість, виховувала почуття солідарності. З се­редини 80-х років починається новий етап боротьби проле­таріату. Робітничий рух, у тому числі на Україні, стає важ­ливим фактором усього суспільного життя.

Рекомендована література

Бакулев Г. Д. Черная металлургия Юга России. М., 1953.

Бакулев Г. Д. Развитие угольной промышленности в Донецком бассейне. М., 1955.

Історія робітничого класу Української РСР: