Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Результати реформи в соціально-економічній сфері.
В ході реформи, особливо при визначенні наділів для селян, повною мірою виявилося прагнення поміщиків прив'язати виробника до наділу і взагалі до поміщицького господарства. Тим самим створювались умови, за якими система експлуатації селян базувалась як на наділенні їх землею, так і на відокремленні від неї внаслідок скорочення наділів. Це змушувало селянина йти в кабалу до поміщика. Після проведення реформи 220 тис. селян України залишалися безземельними, близько 100 тис. отримали наділ до одної десятини і 1600 тис.— від одної до трьох десятин. Загалом майже 94 % селянських господарств після реформи мали наділи до п'яти десятин, що було значно нижче норми, необхідної для ведення господарства. Поміщики зосередили в своїх руках 4567 тис. десятин землі, в той час як колишні кріпаки — лише 1693 тис. Розміри відрізків нерідко становили 50—70 і більше відсотків селянської землі. На Лівобережжі у багатьох місцях вони перевищували 40 % дореформеного селянського наділу. Значно скоротилося селянське землеволодіння на Півдні України. Лише на Правобережжі за указом від ЗО липня 1863 р. селянам було повернуто землі, втрачені після інвентарної реформи 1847—1848 рр. Унаслідок цього селянське землеволодіння порівняно з 1861 р. збільшилось на 24,8 %. Розвиток сільського господарства у пореформений період значною мірою був зумовлений характером самої реформи. Вона хоч і залишила цілий ряд пережитків кріпосництва, але й призвела до істотних зрушень в аграрному устрої країни. Насамперед відбувалися корінні зміни в розподілі земельної власності. При збереженні поміщицьких прав на володіння землею йшло активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Дворянська земля переходила до рук купців, заможних селян та представників інших станів. Тоді ж спостерігається посилений процес товаризації поміщицьких та заможних селянських господарств, чіткішою стає спеціалізація окремих районів України, що продукували на ринок. Зокрема, на Правобережжі зростають посіви цукрових буряків, на Лівобережжі — картоплі, тютюну, конопель, на Півдні йде інтенсивне виштовхування скотарства торговим зерновим господарством. У гонитві за прибутками поміщики застосовували декілька методів використання землі. Одним з них була оренда: поміщик здавав селянинові в обробіток землю за гроші або «з копи», тобто за частину врожаю. Певна частина поміщиків вела власне господарство. Саме в таких маєтках створювалися умови для раціоналізації виробництва, застосування техніки, найманої праці — все те, що властиве капіталістичній системі господарювання.
Прикладом раціонального ведення землеробства може слугувати смілянська економія графа Бобринського. У 90-х роках тут було заведено 16-пільну систему обробітку землі, штучне угноєння, застосовувались знаряддя самої високої якості — від спеціальних плугів до плугів глибокої оранки, працювали кінні та парові плуги, культиватори, розпашники, котки, шлейфери тощо. Понад 2,5 тис. різних знарядь і машин приводили у рух понад 1 тис. найманих робітників. Оборотний капітал господарства становив 435 тис. крб. Таких повністю капіталізованих маєтків підприємницького типу на Україні налічувалося 1199, або 39,4 %. Шляхом капіталістичного розвитку рухалася також і заможна верхівка села. Отже, використання машин та найманої праці було яскравим свідченням розвитку капіталізму у сільському господарстві. Наприкінці XIX ст. у капіталізованих поміщицьких та куркульських господарствах застосовувалась праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робітників. Разом із строковими і поденниками у сільському господарстві було зайнято 1,5—1,8 млн найманих робітників. Запровадження машин у землеробстві, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів — усе це сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур. Разом із розширенням посівних площ це зумовило збільшення збору зерна. У 1896—1900 рр. на Україні в середньому збиралося по 88,8 мли четвертин зерна, в тому числі в поміщицьких економіях — 40,2 млн, у селянських господарствах—48,6 млн. Значна частина зерна реалізовувалася на ринках збуту. За неповними даними, у 1898 р. на внутрішньому ринку було продано зерна і борошна на 380 млн крб, на зовнішньому — майже на 350 млн. Капіталістичні перетворення у сільському господарстві взагалі проходили двома шляхами — пруським і американським. Пруський характеризується тим, що кріпосницькі відносини в аграрному секторі ліквідуються не одразу — їх існування зумовлюється збереженням численних напівфеодальних рис господарювання. Щодо американського шляху, то при ньому дрібні селянські господарства пореволюційному усувають з суспільного організму кріпосницькі латифундії та вільно розвиваються у напрямі капіталістичного фермерства.
На Україні, як і у всій Росії, капіталізм розвивався цими двома шляхами одночасно. Так, у Чернігівській губернії панувала відробіткова система, у Полтавській та Харківській — змішана, на Правобережжі та у південних губерніях — капіталістична, але й тут мали місце відробітки. Отже, абсолютно чистих форм економічної організації господарства в дореформену добу не існувало. Поєднувались риси як панщинної, тобто відробіткової, так і капіталістичної систем. їх переплетення було характерною особливістю економічного розвитку сільського господарства в пореформений час. Подальше розшарування селянства. Розвиток капіталізму в сільському господарстві супроводжувався подальшим соціальним розшаруванням селянства. Диференціація селян за надільним землеволодінням на рубежі століть досягла значних розмірів. В. І. Ленін писав про наявність у цей час трьох основних прошарків селянства: нижчого, середнього і вищого. До нижчого він відносив господарства з наділом до 15 десятин на двір, до середнього — від 15 до 20 і до вищого {це вже була селянська буржуазія) — від 20 до 500 і більше десятин. За цією класифікацією на початку XX ст. на Україні було майже 1,5 млн господарств, що входили до нижчої групи. Вони володіли лише двома п'ятими всієї площі надільної землі і являли собою фактично сільську бідноту. До сільської буржуазії належало 448 тис. дворів (5 млн чоловік), що зосереджували майже 40% всіх надільних і приватних земель. Решту — 550 тис. дворів (5— 6 млн чоловік) становили середняки, які були власниками четвертої частини надільних земель. Середній наділ у бідняцьких господарствах становив трохи більше чотирьох десятин, у середняцьких — вісім і куркульських — близько 15 десятин землі. Укріплення куркульських господарств йшло за рахунок не стільки надільного землеволодіння, скільки купівлі й оренди землі. Понад 90 % покупної землі зосереджувалося саме в руках заможних селян. У куркульських господарствах концентрувалася і переважна більшість машин, працювали десятки тисяч найманих робітників (у середньому по 60—67 на одне господарство). Це були вже великі капіталістичні сільськогосподарські підприємства, що грунтувалися на найманій силі. Разом із капіталізованими поміщицькими господарствами вони були основними виробниками товарної продукції. Водночас збідніла частина селян перебувала в нестерпних умовах. Земельна тіснота серед них була така, що селяни, наприклад, Полтавського повіту казали: «Із стріхи на чуже капає». Якщо у 70-х роках чи не третя частина селян не мала робочої худоби, то на початок 80-х років її не мали вже 59% селянських дворів Полтавщини, 51,4 — Поділля, 58,2 % — Київщини. Приблизно такими показниками відзначались і південні губернії України. Отже, у сільському господарстві йшов посилений процес відокремлення основної маси виробників від засобів виробництва і зосередження їх в руках невеликої чисельно, але економічно міцної сільської буржуазії.
Розорена частина селянства відшукувала засоби до існування у промисловості, в господарствах поміщиків і куркулів. Наприкінці XIX ст. на Україні налічувалося вже близько 1,8 млн робітників, що працювали за наймом у сільському господарстві. Проте надлишок робочих рук на ринку найманої сили був значно вищим і становив близько 7,3 млн чоловік. Розшарування селянства посилювало міграційні процеси в країні. Сотні тисяч безземельних і малоземельних селян України, Росії, Білорусії тощо притягували капіталістичні економії південних губерній. Найбільше число заробітчан надходило з Лівобережної України, де проблема малоземелля селян стояла надзвичайно гостро. В цей час на Півдні створювалися нові ринки робочой сили. У 90-х роках сюди щорічно прибувало до 900 тис. батраків. Окрім того, йшла активна міграція селянства з малоземельних губерній країни у багатоземельні. Поряд із Південною Україною місцями заселення ставали райони Сибіру, Середньої Азії, Кавказу тощо. Міграційні процеси зіграли значну роль у розвитку міжетнічних зв'язків, прискоренні формування нових класів, становленні капіталістичних відносин узагалі. Селянський рух у післяреформений період. Як вже зазначалося, внаслідок реформи 1861 р., що була проведена в інтересах поміщиків, економічне становище селян погіршало. Пограбоване викупними платежами, замучене малоземеллям, податками, забите політичним безправ'ям селянство все рішучіше піднімалося на боротьбу за землю і волю. Класова боротьба, що розгорталася на селі в післяреформений період, примушувала уряд йти на деякі поступки, прискорювала проведення реформ, розчищаючи таким чином шлях для більш прогресивних буржуазних відносин. У класовій боротьбі селянства після реформи виділяється декілька етапів, тісно пов'язаних із соціально-економічними і політичними умовами розвитку країни. Початковий етап охоплює час обнародування основних документів реформи і першої реакції на них селянства. Спочатку селянські маси відмовлялись повірити у достовірність оголошеного маніфесту. Перебуваючи у полоні царистських ілюзій, вони не могли усвідомити, що цар, скасовуючи кріпосне право, не надав їм безкоштовно землю, не полегшив їх матеріального становища. По селах повзли чутки, що справжній маніфест приховали від селян поміщики та попи. Настрої селян виливалися в такі лозунги: «Воля без будь-яких зобов'язань поміщикові», «Вся земля — селянська, вона давно відроблена працею наших предків», «На поміщиків більше працювати не хочемо і не будемо», «Не слухайте чиновників і попів. Вони підкуплені поміщиками і приховують справжню волю, обдурюють народ».
Не довіряючи офіційним представникам, селяни запрошували читати маніфест іншим особам, які часто тлумачили акти довільно, знаходячи в них бажане для селян. Показовим щодо цього був випадок у містечку Жабокричі Брацлавського повіту Подільської губернії. Місцевий селянин Карпо Палійчук роз'яснив зміст положень таким чином, що ніби з їх введенням всі поміщицькі землі переходять у власність держави і селяни вже не будуть виконувати повинності на користь поміщика. Жителі Жабокричів відмовились від панщини, у цьому їх підтримали й навколишні села. Досить швидко рухом непокори був охоплений цілий ряд сіл Ольголольського, Гайсинського і Брацлавського повітів з населенням більше 40 тис. чоловік. На придушення повстання прибули війська. Протягом квітня 1861 р. йшла жорстока розправа над селянами. Не менше 250 найактивніших учасників заворушень було репресовано. Проте рух не припинився. Селяни висловлювали нестримне прагнення до ліквідації обтяжливих феодальних відносин і до безкоштовної передачі землі. Вони протестували проти запровадження інституту мирових посередників, чинили опір утворенню селянського самоврядування, ідея якого у більшості випадків була спотвореною, введенню кабальних уставних грамот тощо. В цілому на Україні в 60-х роках відбулися3093 селянські виступи, якими було охоплено понад 4160 сіл із населенням 2 млн чоловік. Найбільш інтенсивно розвивалась боротьба селян Правобережжя, де експлуатація селян через передачу в оренду поміщицьких маєтків була найвищою. Першу половину наступного десятиліття можна вважати другим етапом післяреформеного селянського руху. Ці часи були пов'язані з реалізацією основних положень реформи. Насильницька розверстка земель, яка супроводжувалася зменшенням селянських наділів, витісненням селян «на пісочок», позбавленням сільських громад випасів, водопоїв, лісів,— усе це загострювало класову боротьбу. Проведення кабальних власницьких записів серед розряду державних селян у відповідності до законоположень 1866—1867 рр. також підняло хвилю протесту. Особливо гострим спалахом позначився селянський рух на Правобережній Україні з приводу стягнення платежів за люстраційними актами, які збільшували оброчний податок на 10-15%. Протягом 1870—1875 рр. на Україні відбувся 201 селянський виступ в 356 селах з населенням близько 357 тис. чоловік. Селяни вимагали повернення відрізаних у них ділянок землі, в ряді випадків самочинно захоплювали поміщицьку землю, всіляко опиралися введенню в дію законодавчих актів. Разом з тим могутній порив, який спостерігався у селянському русі безпосередньо в перше десятиріччя після реформи, зазнав деякого спаду, його піднесення (третій етап) розпочалося з другої половини 70-х — початку 80-х років — у період наростання революційної ситуації в країні.
Головною причиною, що викликала революційну ситуацію 1879—1880 рр., були суперечності між численними кріпосницькими пережитками і нагальними потребами дальшого економічного розвитку країни. Ми вже знаємо, що реформа 1861 р. не ліквідувала, а лише підірвала монопольне право поміщика на землю, так само як і барщинну (відробіткову) систему господарювання. Ці найбільш значні залишки феодалізму прирікали селянські маси на злидні й страждання. В цей час погіршало і фінансове становище країни. Зокрема, важким тягарем на плечі народу лягли втрати, пов'язані з російсько-турецькою війною 1877—-1878 рр. Всі ці та чимало інших чинників посилили суспільно-політичний рух усіх класів і прошарків, особливо селянства, яке вперто продовжувало боротися проти «голодної волі». Протягом 1876—1880 рр. на Україні сталося не менше як 260 селянських заворушень. Найпоширенішого їх формою, так само як і в попередні роки, були виступи селян проти відмежувань земель, заміни їх на гірші, позбавлення сервітутних прав. Поряд із цим помітного поширення набуває захоплення поміщицьких земель. У 70-ті роки до активної агітаційної роботи серед селян вдалися революційні народники. На початку літа 1877 р. у Чигиринському повіті під керівництвом Я. Стефановича була створена «Таємна дружина», до якої входило близько тисячі чоловік. Це була перша масова організація селян. її цілями були переділ землі, відмова від оплати податків і викупних платежів, підготовка до повстання. Досить швидко організація була розкрита. її керівники — Я. Стефанович, Л. Дейч, І. Бохановський, селяни — Є. Олійник, І. Пісковий, М. Гудзь, К. Пруткий, Л. Тененик були заарештовані. Уникнути смертної кари їм вдалося завдяки втечі, організованій відомим народником М. Фроленком. Революційна ситуація, яка склалася в країні, не вилилась у революцію. Спираючись на силу зброї, уряд повсюдно придушував виступи різних суспільних сил країни, в тому числі селян. Проте і в умовах політичної реакції, яка настала за революційним піднесенням, селянство продовжувало боротьбу за землю, яка набула особливо гострого характеру в малоземельних районах, зокрема за участю селян, котрі за умовами реформи отримали дарові наділи. Становище їх було настільки жахливим, що вони навіть зверталися до урядових органів із клопотаннями про переселення на казенні землі. Дійсно, селянинові з жалюгідним наділом вистояти у конкурентній боротьбі з куркульським прошарком було неможливо. Значною подією став виступ селян Правобережної України у зв'язку з проведенням у 1886 р. чиншової реформи, за якою селянам надавалось право викупити землю, але на дуже важких умовах. Окрім того, велика частина селян взагалі була позбавлена чиншового права. Селянськими виступами супроводжувалося і проведення судово-адміністративної реформи 1889 р., що розглядалася селянами як намагання відновити панщину. Протягом четвертого етапу (з 1881 по 1894 р.) на Україні зафіксовано не менше 964 масових і 44 групових селянських заворушень, причому майже третина їх була пов'язана із захопленням поміщицької землі. Рухом було охоплено 1135 сіл, в яких проживало понад 1,6 млн чоловік. Безвихідне становище селянських мас «розв'язувалося» урядом за допомогою нагайки та зброї. П'ятий етап боротьби селян проти поміщицько-капіталістичного гніту співпадає з розгортанням класових битв пролетаріатом країни. У другій половині 90-х років у562 селах України відбулися 421 масовий І 71 груповий селянські виступи, які охопили близько 714 тис. чоловік. Поряд з традиційними формами боротьби деяке поширення набули страйки селян і сільськогосподарських робітників. Отже, селянство залучало до свого арсеналу специфічно пролетарську форму протесту, що привносила більшу організованість у селянські маси, сприяла усвідомленню свого становища і сили. В цілому ж протягом дореформеного періоду відбулося 6530 селянських виступів, якими було охоплено понад 5,2 млн чоловік. За своїми напрямами й цілями це була боротьба за економічні перетворення у сільському господарстві шляхом революції. Однак, незважаючи на самовіддану боротьбу селян, їм не вдалося звернути країну з реформістського шляху розвитку. * * * Селянська реформа 1861 р. стала чітким вододілом двох епох — феодальної та капіталістичної — і відкрила простір для широкого розвитку країни шляхом капіталізму. За оцінкою В. І. Леніна, після 1861 р. «розвиток капіталізму в Росії пішов з такою швидкістю, що за кілька десятиріч відбувалися перетворення, які зайняли в деяких старих країнах Європи цілі століття» 5. Із цього боку прогресивність реформи була безсумнівною. Однак реформу було проведено в інтересах класу дворян, що надало їй обмеженого характеру. Збереження великих поміщицьких латифундій, наявність селянського надільного землеволодіння, тягар викупних платежів — усе це стримувало розвиток капіталізму в сільському господарстві, прирікало на злиденне існування основну масу селянства. Залишки кріпосництва, невирішеність аграрного питання стали причинами незатухаючої класової боротьби у пореформеному селі. Разом з пролетаріатом селяни були основною рушійною силою революції 1905—1907 рр., яка стала логічним наслідком економічного і політичного розвитку післяреформеної Росії. Саме тому В. І. Ленін підкреслював, що 1861 рік породив 1905. Рекомендована література Гуржій І. О. Україна в системі всеросійського ринку. К., 1968. Зайончковский П. А. Отмена крепостного права в России. М., 1968. Лещенко Н. Н. Крестьянское движение на Украине в связи с проведением реформы 1861 г. (60-е годы XIX ст.). К., 1959. Лугова О. І. Сільськогосподарський пролетаріат Півдня України в період капіталізму. К., 1965. Рындзюнский П. Г. Утверждение капитализма в России. М., 1978. Тепмщький В. П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини на Україні. К., 1959. ЛЕКЦІЯ 24
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; просмотров: 111; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.142.98.108 (0.029 с.) |