Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Суспільно-політичний рух у першій половині XIX ст.
●Витоки прогресивної суспільної думки на Україні ●Активізація суспільно-політичного руху. Союз порятунку, Союз благоденства, гурток «Залізні персні» ● Товариства дворянських революціонерів: Північне, Південне, Об'єднаних слов'ян ●Ідея національної незалежності України. Малоросійське товариство ● Повстання декабристів у Петербурзі та на Україні ●Декабристські ідеї в суспільно-політичному русі на Україні ●Польський визвольний рух і Україна ●Революційний демократ Т. Г. Шевченко. Кирило-Мефодіївське товариство ●Відгомін революційних подій в Європі 1848—1849 рр. Витоки прогресивної суспільної думки на Україні. Розклад і криза феодально-кріпосницької системи на Україні та загалом по всій Росії зумовили значне піднесення суспільної думки, що відображала ці процеси. У той час розвиток країн Європи відбувався під знаком ідей Великої французької революції. Ця революція справила помітний Вплив і на царську Росію, де з ідеями радикальної реформації суспільства виступили найвидатніші ідеологи Просвітництва М. І. Новиков і О. М. Радіщев. На Україні їх однодумцями і послідовниками стали відомі громадські й культурні діячі: В. В. Капніст, В. Н. Каразін, Г. С. Винський, О. О. Паліцин, В. В. Пассек, І. С Орлай, І. П. Котляревський та ін. Вони були предтечами ідеології дворянського визвольного руху. На Україні серед інтелігенції поширювалися такі політичні документи епохи, як «Декларація прав людини і громадянина» французьких революціонерів, твори О. М. Радіщева «Вольність» і «Подорож з Петербурга в Москву». Саме тоді В. В. Капніст в «Оді на рабство» і драмі «Ябеда» виступив проти ганебного кріпацтва, несправедливого Суду та інших пороків феодально-кріпосницького ладу.
Про вплив ідей Французької революції писав український просвітитель, засновник Харківського університету В. Н. Каразін: «Я не уник тоді облудних принад французького перевороту, який не лише до губернії нашої (Харківської.— Г. С), але й до самого Сибіру простяг свій вплив на молоді голови». Там же на Харківщині О. О. Паліцин заснував гурток прогресивної молоді й підтримував зв'язки з В. В. Капністом та В Н. Каразішш. Російський громадський діяч П. А. Вяземський порівнював діяльність Паліцина з великим французьким просвітителем Вольтером: «Якщо не їздити до Вольтера у Ферней, то треба їхати у Попівку до Паліцина».
Українські просвітителі були гуманістами й виступали за здійснення ідеалів французьких революціонерів — свободи, рівності й братерства — в самодержавно-кріпосницькій Росії та на Україні. Окрім того, формування української нації було тісно пов'язане з ідеєю незалежності України, що надавало суспільно-політичному рухові ще й національної спрямованості. Гуманістичні ідеї послужили важливою наснагою новому поколінню діячів суспільно-політичного руху — дворянським революціонерам-декабристам, а услід за ними й революційним демократам. Активізація суспільно-політичного руху. Союз порятунку, Союз благоденства, гурток «Залізні персні». Вітчизняна війна 1812 р. викрила глибокі суперечності самодержавно-кріпосницького ладу в Росії. Учасники закордонних походів — офіцери й солдати російської армії — побачили в інших країнах Європи життя селян без кріпосної залежності, їхній вищий добробут і людську свободу, право на землю і вільне господарювання. Такого в Росії не було вже кілька століть. На батьківщині загострювалась боротьба селян проти гніту поміщиків та уряду, повставали пригноблені робітники фабрик і заводів, військові поселенці, безправні й забиті офіцерами солдати. Один з найвидатніших дворянських революціонерів С. І. Муравйовт Апостол, виходець з України, дав глибоку характеристику причин, які спонукали до рішучої боротьби за оновлення Росії: «Трирічна війна, що визволила Європу від іга Наполеона; її наслідки, запровадження представницького правління в деяких державах; політичні твори, що безперервно з'являлися в цю епоху і жадібно читалися молоддю; дух часу, що зрештою привернув уми до спостереження законів внутрішнього влаштування держав,— ось джерела революційних думок у Росії». Передові люди країни відчували нагальну потребу корінної реформації несправедливого суспільства, шукали форми об'єднання своїх сил для боротьби проти самодержавства й кріпосництва, за нову і вільну Росію. Суспільно-політичний рух, спрямований проти самодержавства й кріпосництва, був визвольним і за змістом революційним. Основна маса діячів його вийшла з середовища дворян, звідси початковий етап цього руху дістав назву дворянського. «Визвольний рух в Росії,— писав В. І. Ленін,— пройшов три головні етапи, відповідно до трьох головних класів російського суспільства, що накладали свою печать на рух: 1) період дворянський, приблизно з 1825 по 1861 рік; 2) різночинський або буржуазно-демократичний, приблизно з 1861 по 1895 рік; 3) пролетарський, з 1895 по цей час.
Найвидатнішими діячами дворянського періоду були декабристи і Герцен». Ці слова відносяться до 1914 року. Першу таємну політичну організацію дворянські революціонери заснували 1816 р. в Петербурзі — Союз порятунку, або Товариство істинних і вірних синів вітчизни. Його фундаторами стали офіцери-патріоти Олександр і Микита Муравйови, Іван Якушкін, Сергій Трубецькой, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Павло Пестель, Михайло Орлов, Федір Глінка, Михайло Новиков та ін. Союз об'єднав близько ЗО членів, чимало яких були тісно пов'язані з Україною. Статут організації визначав її головну мету — встановлення в Росії представницького правління у формі конституційної монархії, скасування кріпосного права, здійснення перевороту силами військ. Наприкінці 1817 р. учасники Союзу порятунку, стурбовані насильственним запровадженням військових поселень в Новгородській губернії, прийняли рішення про знищення царя Олександра І. Однак здійснити його не вдалося. Ця змова виявила глибокі суперечності між радикальною і поміркованою частинами товариства, його непідготовленість до боротьби проти існуючого ладу. Дальший розвиток визвольного руху вимагав більш досконалої та розгорнутої політичної програми. Вона була складена діячами Союзу порятунку під назвою «Законоположення Союзу благоденства» («Зелена книга»). Так утворилась нова таємна організація — Союз благоденства (1818— 1821 рр.) у Москві. Союз благоденства ставив своїм основним завданням підготовку громадської думки для здійснення політичного перевороту в Росії: повалення деспотичної монархії, запровадження конституції, встановлення республіки. Заснована на принципах природного права, програма Союзу вважала головною підвалиною людського суспільства загальну справедливість. Держава, закони і уряд повинні стояти на сторожі громадського порядку, принципів доброчесності й загальної користі людей, їхнього добробуту. Діяльність членів товариства передбачалась у чотирьох напрямах: людяність, освіта, правосуддя, громадське господарство. Соціальна революція ототожнювалась з моральним удосконаленням суспільства і просвітництвом. На чолі Союзу благоденства стояла Корінна управа (дума), що перемістилася з Москви до Петербурга. До неї входили 29 фундаторів товариства: Олександр і Микита Муравйови, Трубецькой, Глінка, Ілля Долгоруков, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли, Пестель, Орлов, Федір Толстой, Новиков, Якушкін, Михайло Лунін та ін. Члени Корінної управи могли створювати «побічні управи» і «вільні товариства». Головою Союзу було обрано відставного офіцера і художника Ф. Толстого, а доглядачем — полковника І. Долгорукова. Побічні управи виникли в Петербурзі, Москві, Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах і об'єднували понад 200 членів товариства. В дусі програми Союзу благоденства діяли товариства: «Арзамас», Журнальне товариство, Вільне товариство шанувальників російської словесності, Вільне товариство заснування училищ за методом взаємного навчання та ін.
На Україні діяла досить чисельна Тульчинська управа (близько ЗО членів) на чолі з Пестелем. До неї входили Олександр Юшневський, Сергій Волконський, Микола Басаргін, Василь Івашов, Олександр Барятинський, Василь Давидов, Михайло Орлов, Володимир Раєвський та інші діячі, які підтримували зв'язки з місцевими прогресивними силами. Орлов, котрий служив у Києві, утворив там гурток передової інтелігенції та офіцерів. Такі ж гуртки на той час виникли в містечках Кам'янці (маєток Давидових на Київщині), Яготині (маєток Рєпніних), селах Хомутець (маєток Муравйових-Апостолів) та Обухівка (маєток Капністів) на Полтавщині; в Харкові вони групувалися навколо Василя Каразіна, в Полтаві їх очолював письменник Іван Котляревський. Яскравою сторінкою єднання прогресивних сил Росії та України стало перебування на українській землі О. С. Пушкіна (з 1820 по 1824 р.). У листопаді— грудні 1820 р. в Кам'янці поет зустрічався з членами Союзу благоденства й читав їм свої волелюбні вірші. Слід також згадати гурток передових офіцерів у Кам'янці-Подільському «Залізні персні» (1815—1816 рр.), що був утворений Володимиром Раєвським і об'єднував кількох офіцерів місцевого гарнізону. В статуті гуртка йшлося про боротьбу за свободу, його учасники носили залізні персні як знак належності до цієї організації. Згодом Раєвський став членом Союзу благоденства й служив у Москві та Кишиневі. Товариства дворянських революціонерів: Північне, Південне, Об'єднаних слов'ян. За три роки Союз благоденства вичерпав свої можливості як політична організація: мирна підготовка суспільної думки до майбутнього перевороту в Росії не задовольняла більшість його учасників. У січні 1821 р. в Москві відбувся з'їзд представників Корінної та побічних управ, який виявив істотні незгоди радикальних і поміркованих сил у союзі, неефективність його політичної програми і невідповідність її часові. Хвиля революцій піднімалась в Іспанії, Італії, Португалії та інших країнах Європи і справляла вплив на передові сили Росії. Про існування таємного товариства стало відомо царському урядові, і з'їзд прийняв рішення про розпуск Союзу благоденства.
Вже у березні 1821 р. дворянські революціонери почали створення нової таємної політичної організації, що складалася з двох товариств — Північного і Південного з центрами у Петербурзі й Тульчині. Фундатори підкреслювали, що це єдина організація із спільною програмою, хоча в діяльності товариств спостерігались деякі відмінності. У Північному товаристві, формування якого дещо затягнулось, його учасники восени 1822 р. обрали Північну думу, куди ввійшли Микита Муравйов («правитель»), Сергій Трубецькой та Євген Оболенський (члени). Протягом 1821—1825 рр. Північне товариство зросло до 105 осіб і перетворилося на досить значну військово-політичну силу. До нього входили Микола Тургенев, Михайло Лунін, Іван Пущин, Олександр Бестужев-Марлінський, Микола Бестужев, Петро Каховський, Кіндрат Рилєєв, Олександр Якубович, Володимир Штейнгель, Іван Анненков, Олександр Сутгоф, Іван Якушкін та ін. Активними діячами були вихідці з України — Оболенський, Якубович, Сутгоф. Микита Муравйов склав проект конституції, що передбачала важливі політичні та економічні перетворення: скасування кріпосного права, ліквідацію самодержавства, введення конституційної і федеративної монархії, значні суспільні реформи. Однак більшість учасників Північного товариства стояла за республіку, ідея якої сягала часів Союзу благоденства, і не приймала федеративного устрою Росії. На Україні Південне товариство в березні 1821 р. обрало Директорію у складі Павла Пестеля (голова), Олександра Юшневського (доглядач) і заочно — Микити Му-равйова, маючи на увазі забезпечення єдності обох товариств. До Південного товариства входили Сергій Волконський, Олександр Барятинський, Василь Давидов, Василь Івашов, Микола Басаргін, Микола Лорер, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін, Олександр і Йосип Поджіо, Фердинанд Вольф, Олександр і Микола Крюкови, Павло Аврамов та ін. За п'ять років (1821—1825) товариство зросло до 101 особи й складалося з трьох управ — Тульчинської, Васильківської і Кам'ян-ської, що мали вплив на значну частину військ, розташованих на Україні. Дальшому розвиткові програми дворянських революціонерів сприяло створення Пестелем конституційного проекту під назвою «Руська правда», що передбачала повалення самодержавства і встановлення в Росії республіки, скасування кріпосного права й наділення селян поміщицькою землею без викупу, ліквідацію станів, рівність усіх громадян перед законом, запровадження освіти і політичних свобод для народу. У складі унітарної Російської держави Україна і Білорусія, не отримуючи національної автономії чи самостійності, мали користуватися рівними політичними і громадянськими правами, як і всі інші її частини. У цьому документі Пестель висловив таку радикальну думку: «...Народ російський не є приналежністю або власністю якої-небудь особи чи сім'ї. Навпаки, уряд є приналежністю народу, і він створений для блага народного, а не народ існує для блага уряду». При розв'язанні національного питання Пестель вважав доцільним не відокремлення народів, а об'єднання їх з російським народом, який стояв на вищому рівні суспільного розвитку. Згідно з проектом територія держави поділялася на 10 областей, причому Україна вважалась не готовою до самостійного національного існування і входила в Українську область.
На з'їздах у Києві у 1823 і 1824 рр. «Руська правда» була обговорена членами Південного товариства і прийнята як програма. У березні 1824 р. Пестель вів переговори з членами Північної думи про союз Північного і Південного товариств. Новий лідер Північного товариства Рилєєв підтримав цю ідею. Було вирішено прийняти за платформу об'єднання головні положення «Руської правди» й використати також позитивні сторони проекту конституції Микити Муравйова. Після тривалої дискусії дійшли згоди діяти спільно і створити Тимчасове революційне правління з керівників товариств. Поряд із Південним товариством, але незалежно від нього, на Україні діяло Товариство об'єднаних слов'ян, засноване 1823 р. в Новограді-Волинському офіцерами Петром і Андрієм Борисовими та польським революціонером Юліаном Люблінським, дворянином Волинської губернії. Восени 1825 р. воно об'єднувало близько 60 осіб. Активними діячами товариства були офіцери Яків Андрієвич, Іван Горбачевський, Володимир Бечаснов, Петро Громницький, Олексій Усовський, Іван Іванов, Олександр Пестов, Веніамін Соловйов, Анастас Кузьмін, Михайло Щепилло, Іван Сухинов, Михайло Спиридов, Яків Драгоманов, Олексій Тютчев, Павло Вигодовський та ін. Значна частина їх була вихідцями з України й тісно пов'язана з її суспільним життям. Програма Товариства об'єднаних слов'ян містилась у двох документах — «Правилах» і «Клятві», що загалом передбачали визволення слов'янських народів від монархічного деспотизму й іноземного панування, об'єднання їхніх країн у федеративну республіку, ліквідацію самодержавства, скасування кріпацтва, станової нерівноправності. Національне питання розв'язувалось у дусі свободи, рівності, братерства народів. Члени товариства мали намір досягти поставленої мети шляхом військового повстання за участю народних мас. Демократичність, орієнтація на народ відрізняли Товариство об'єднаних слов'ян від Південного товариства дворянських революціонерів. Восени 1825 р. між представниками цих товариств відбулися переговори, що привели до їх злиття в одну організацію. Члени Товариства об'єднаних слов'ян увійшли до складу Васильківської управи. Таким чином, чисельність Південного товариства зросла до 160 членів. Розширились його зв'язки з революційними діячами на Україні, в Росії, Білорусії, Польщі, Молдавії. На Україні існували таємні організації польського Патріотичного товариства (1821—1826 рр.), що ставило своїм головним завданням відновлення незалежності Польщі й проведення в ній соціальних реформ. Товариство очолювали Валеріан Лукасінський, Маврицій Мохнацький та ін. У 1823—1824 рр. відбулися переговори Пестеля, Муравйова-Апостола, Бестужева-Рюміна, Волконського з представниками Патріотичного товариства Северином Крижановським і Антонієм Яблоновським. Була укладена угода про спільні дії в майбутній революції. Патріотичне товариство мало намір підняти повстання у Варшаві та заарештувати там царського намісника Костянтина Павловича. Російські революціонери визнавали право Польщі на національну незалежність і державну самостійність. Таким чином, відбувалася консолідація сил дворянських революціонерів. Діячі таємних товариств проводили агітаційну роботу серед солдатів і офіцерів російської армії, готуючи їх до повстання, що мало початися після насильственої або природної смерті царя. Ідея національної незалежності України. Малоросійське товариство. У ті часи на Україні активізувався національний рух, пов'язаний з процесом формування нації. Майже одночасно з декабристськими товариствами там виникло й діяло Малоросійське товариство (1821—1825 рр.), очолюване дворянином Переяславського повіту (Полтавщина) Василем Лукашевичем. Випускник Пажеського корпусу в Петербурзі, він кілька років служив у міністерствах закордонних і внутрішніх справ. Після відставки постійно жив у своєму маєтку на Полтавщині. Лукашезич належав до Союзу благоденства і масонської ложі «Любов до істини», заснованої Михайлом Новиковим у Полтаві. Очевидно, Лукашевича не могла задовольнити участь у названих осередках, і він після закриття масонської ложі (1819 р.) і розпуску Союзу Благоденства (1821 р.) почав створювати таємне Малоросійське товариство, яке ставило своїм завданням здобуття незалежності України. Союзниками організації виступили польське Патріотичне товариство, а також Південне товариство декабристів, хоча Пестель висловлювався проти відокремлення України від Росії. До Малоросійського товариства належали українські дворяни Семен Кочубей, Василь Тарновський, Петро Капніст (небіж письменника), Олександр Величко, Іван Котляревський, професори Ніжинської гімназії вищих наук Семен Андрущенко, Казимір Шапалинський, Микола Білоусов та ін. Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та інших містах. Загалом Малоросійське товариство перебувало в процесі формування і не виробило чіткої програми дій. Проте воно засвідчило активізацію національного руху на Україні і його певний зв'язок з діяльністю дворянських революціонерів. Повстання декабристів у Петербурзі та на Україні. Повстання дворянських революціонерів планувалось на час військових маневрів улітку 1826 р. Однак цей план був порушений: 19 листопада 1825 р. в Таганрозі раптово помер 48-річний Олександр І. Революціонери почали діяти. Північне товариство вирішило підняти повстання і приурочити його до дня присяги військ і Сенату новому імператору Миколі І — 14 грудня 1825 р. Династична криза, що тривала з 19 листопада по 14 грудня, дала певний час для його підготовки. Штабом повстання стала квартира Рилєєва в Петербурзі. Керівником (диктатором) повстання було призначено полковника Сергія Трубецького, його помічниками — капітана Олександра Якубовича (виходець з України) і полковника Олександра Булатова, начальником штабу повстання — поручика Євгена Оболенського (також вихідця з України). Серед активних організаторів повстання були Олександр і Микола Бестужеви, Петро Каховський, Микола Рєпін, Олександр Сутгоф (уродженець Києва), Антон Арбузов, Андрій Розен, Володимир Штейнгель, Дмитро Щепін Говський, Олександр Корнилович (виходець з Украї ни) та Ін. Вони склали диспозиційний план повстання і Маніфест до російського народу, який містив стислу програму революції: проголо-шення Росії республікою й запровадження соціальних реформ. Повстання повинне було стати прологом революції в усій Росії. На Украй ні його мало підтримати військовими силами Південне товариство, однак посланець прибув туди із запізненням, до того ж 13 грудня був заарештований Павло Пестель. Усе це ускладнило справу. Не виступили і члени Московської управи Північного товариства. Повстання в Петербурзі відбулося 14 грудня 1825 р. за участю 35 офіцерів (15 з них не належали до таємного товариства, а приєдналися в день повстання) і понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерського полків, гвардійського морського екіпажу. В ході по-встання виявились неорганізованість і нерішучість його учасників. Дик-" татор Сергій Трубецькой на Сенатську площу, де стояли повсталі війська, не з'явився. Це внесло занепокоєння в їхні ряди. Повстанці могли, але не наважилися перейти в наступ проти урядових військ, які оточили їх з усіх боків. Микола І наказав стріляти з гармат. У той день близько 300 повсталих солдатів і жителів міста стали жертвами розправи. Придушення повстання в Петербурзі не означало припинення боротьби. Вона спалахнула на Україні. Хоча царський уряд значно послабив Південне товариство арештами його керівників, однак відвернути повстання йому не вдалося. У грудні 1825 р. повстав Чернігівський піхотний полк у м. Василькові на Київщині. Виступом керувала Васильківська управа на чолі з Сергієм Муравйовим-Апостолом і Михайлом Бестужевим-Рюміним. Повстанців налічувалося понад 1000 солдатів і 19 офіцерів (з останніх вісім належали до Південного товариства, а 11 приєдналися до повсталих). Керівники повстання склали «Православний катехізис» і відозву до народу, де містилися заклики до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і встановлення демократичного ладу в Росії. «Православний катехізис» прочитав перед строєм Чернігівського піхотного полку священик Данило Кейзер — єдиний декабрист із духовенства. Цей своєрідний документ був побудований у формі запитань і відповідей. Наприклад, на запитання «Чому російський народ і російське воїнство нещасні?» давалася відповідь: «Тому що царі відібрали у них свободу». Підриваючи царистські ілюзії, що існували серед солдатів віками, «Катехізис» оголошував протизаконною їхню присягу царям-гнобителям і пропонував «для визволення страждальних своїх сімей і своєї батьківщини... ополчитися всім разом проти тиранства і відновити... свободу в Росії». Повстання розгорталося навально. 29 грудня 1825 р. підполковник Сергій Муравйов-Апостол очолив виступ однієї з рот у с Трилісах, до неї приєдналася інша рота у с Ковалівці. Наступного дня повстанці вирушили в похід на Васильків і надвечір оволоділи містом. 31 грудня полк після урочистого молебня й читання «Православного катехізису» рушив на Білу Церкву, щоб приєднати до повстання інші війська. Похід повсталих проліг через сім сіл Київщини. Селяни з радістю зустрічали своїх визволителів і висловлювали їм свою солідарність. Проти полку царські власті кинули значні військові сили з артилерією. З січня 1826 р. вони зустріли повстанців на висотах поблизу сіл Устимівки і Ковалівки і почали стріляти в них картеччю. Кілька солдатів і офіцерів було вбито й поранено. Тяжко поранений був і Сергій Муравйов-Апостол. Розгром повстанців довершила кавалерійська атака карателів. Причини поразки декабристів у Петербурзі й на Україні тотожні: відсутність в країні революційної ситуації, розрахунок здобути перемогу силами військ без повстання народних мас, відсутність масової і свідомої підтримки з боку солдатів, нерішучість дворян, які очолювали повстання. О. І. Герцен справедливо зауважував, що «в день повстання на Ісаакіївській площі і в центрі другої армії змовникам не вистачало народу». Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Півроку тривало слідство, яким керував сам Микола І. До смертної кари було засуджено п'ятьох найактивніших декабристів: Павла Пестеля, Кіндрата Рилєєва, Сергія Муравйова-Апостола, Михайла Бестужева-Рюміна і Петра Каховського. 13 липня 1826 р. їх повісили у Петропавловській фортеці. 137 офіцерів повсталих полків було засуджено на каторгу до Сибіру або заслано на Кавказ, де тривала війна з горцями. Близько 4 тис. солдатів-декабристів відправили на Кавказ, причому сотні їх прогнали крізь шеренги й били шпіцрутенами. їх також було позбавлено нагород за участь у Вітчизняній війні 1812 р. та інших війнах того часу. Розправою над декабристами царизм прагнув залякати передові сили Росії, щоб надалі застрахуватися від нових революційних потрясінь. Чи вдалося це самодержавству? На це питання відповів Олександр Герцен: «14... грудня дійсно відкрило нову фазу нашого політичного виховання, і — що може здатися дивним — причиною величезного впливу, який здобула ця справа, і яка відбилася на суспільстві більше, ніж пропаганда, і більше, ніж теорії, було саме повстання, героїчна поведінка змовників на площі, на суді, в кайданах, перед лицем імператора Миколи, в сибірських копальнях». Десятирічна конспіративна діяльність і революційне повстання декабристів мали величезне історичне значення, оскільки поклали початок визвольному рухові, спрямовані ному проти самодержавства й кріпосництва в Росії. Дворяни за соціальним походженням, декабристи пожертвували всіма благами свого класу для прогресу Вітчизни. Іскра, викресана сутичкою революційних сил з самодержавством, вже не могла згаснути й десятиріччями розпалювала полум'я російської революції, в якій взяли участь нові покоління борців. В. І. Ленін підкреслював, що в російській революції діяли «спочатку — дворяни і поміщики, декабристи і Герцен. Вузьке коло цих революціонерів. Страшенно далекі вони від народу. Але їхня справа не загинула»2. Для наступного покоління борців декабристи стали взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості революційній справі. Декабристські традиції освітлювали їм шлях і давали наснагу. Декабристські ідеї в суспільно-політичному русі на Україні. Після повстання декабристів в Росії настала смуга реакції, жорстоких репресій самодержавства проти будь-яких проявів вільнодумства і непокори. Але в країні не припинявся опозиційний рух, передова інтелігенція не змирилася з поразкою декабристів і продовжувала пропагувати їхні ідеї. Поширювалися проекти скасування кріпосного права, твори соціалістів-утопістів, сатиричні памфлети тощо. Створювалися нові таємні гуртки і товариства, особливо при учбових закладах Москви, Петербурга, Харкова, Одеси, Ніжина та інших міст. На початку 1826 р. студенти Харківського університету утворили таємний гурток, який очолили виходець з дворян Харківщини Володимир Розаліон-Сошальський та син київського купця Петро Балабуха. До гуртка поряд із студентами входили чиновники, офіцери — всього близько 20 осіб. Гурток діяв майже рік і займався пропагандою ідей декабристів: поширював епіграму Кіндрата Рилєєва «Послание к Ар [акчее] ву», вірші Володимира Раєвського «К друзьям», Олександра Пушкіна «Ответ на вызов написать стихи на честь ее императорского величества государыни императрицы Елизаветы Алексеевны», а також політичний памфлет Розаліон-Сошальського «Рылеев в темнице». Урядові вдалося викрити харківський гурток у січні 1827 р., його учасників було покарано. Значний інтерес становить «справа про вільнодумство» студентів і професорів Ніжинської гімназії вищих наук у другій половині 20-х років. Ще напередодні повстання декабристів відомості про його підготовку проникли у цей учбовий заклад. Серед студентів поширювалися волелюбні-твори Вольтера, Байрона, Пушкіна, Грибоедова, Рилєєва. До цього, зокрема, були причетні майбутні письменники Микола Гоголь-Яновський та Євген Гребінка. Проникненню визвольних ідей у гімназію сприяв її директор Іван Семенович Орлай — відомий учений-медик, педагог, освітній діяч. Однією з головних причин вільнодумства стало викладання професором Миколою Білоусовим студентам старших курсів у 1825—1827 рр. природного права, концепція якого була співзвучною ідеям декабристів. У лекціях з цієї дисципліни державні закони, що обмежували природне право, оголошувалися несправедливими, проводилася думка, що кожна людина має право на недоторканість особи, вона не повинна бути предметом придбаних прав інших людей. Цим фактично заперечувались кріпосництво і самодержавство в Росії. До вільнодумства були причетні й інші професори, які склали прогресивний гурток: Казимир Шапалинський обстоював матеріалізм у викладанні фізики; Іван Ландражин (виходець із Франції) поширював серед студентів твори Вольтера, Гельвеція, Монтеск'є та інших просвітителів, Федір Зінгер (виходець із Німеччини) і Семен Андрущенко піддавали критиці релігію. Група підтримувала зв'язок із Василем Лукашевичем, який звинувачувався в участі у декабристському русі та створенні Малоросійського товариства. На прогресивних професорів їхні колеги по гімназії подали ряд доносів. У 1830 р. в цю справу втрутилися жандарми і чиновники міністерства народної освіти, внаслідок чого Білоусов, Шапалинський, Ландражин, Зінгер і Андрущенко були позбавлені посад і заслані. Відомості про вільнодумство студентів і професорів Ніжинської гімназії вищих наук поширювалися в Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах України, досягли Петербурга і Москви. Польський визвольний рух і Україна. В історії суспільно-політичного руху 30-х років важливе значення мали зв'язки прогресивних сил Росії, України і Польщі. Як ми знаємо, польське Патріотичне товариство стало союзником Південного товариства декабристів. Поразка їхнього повстання мала тяжкі наслідки й для польського визвольного руху: Патріотичне товариство було розгромлене, а його учасники заарештовані й заслані. Однак царському самодержавству не вдалося припинити польський визвольний рух. Демократичні сили очолив відомий учений і революціонер Йоахім Лелевель — професор Віденського і Варшавського університетів з 1819 по 1824 р. Під час польського визвольного повстання 1830— 1831 рр. відновилась діяльність очолюваного Лелевелем Патріотичного товариства, програма якого передбачала національне визволення Польщі, повалення самодержавства, скасування кріпосного права. Боротьба велась під гаслом «За нашу і вашу свободу!» — тобто свободу польського і російського народів, поневолених самодержавством. За пропозицією Лелевеля польський сейм звернувся до населення Правобережної України із закликом до повстання. Туди було послано кавалерійський корпус генерала Дверницького. Однак загального повстання правобережна шляхта підняти не змогла, а її окремі загони чи ополчення на Волині, Поділлі й Київщині зазнавали поразки від царських військ. Корпус Дверницького після тяжких боїв у квітні 1831 р. перейшов австрійський кордон, у Галичині він був роззброєний та інтернований. Найзначніші сили повстанців — понад 3 тис.— очолив відставний генерал Ко-лишко, який ще в 1794 р. брав участь у повстанні під проводом Костюшка. Однак у травні 1831 р. поблизу Дашева на Поділлі й це військо зазнало поразки. Загалом у повстанні на Правобережній Україні взяло участь 5627 чоловік, у тому числі шляхти — 4017 і селян— 1273. Українське селянство, пригноблене польськими поміщиками, не підтримало повстання, вважаючи його панською справою. Ф. Енгельс назвав польське повстання 1830—1831 рр. «консервативною революцією», бо воно не передбачало істотних змін у соціальному становищі народу. Тисячі повстанців, рятуючись від розправи царського уряду, втекли за кордон. Лелевель очолив прогресивні сили еміграції й згуртовував їх для дальшої боротьби. При цьому він звертав свій погляд на вірних союзників — передових людей Росії та України. У 30-х роках на Україні діяло кілька таємних організацій польських революціонерів. Найзначнішим було товариство «Співдружність польського народу» (1835— 1839 рр.), центр якого спочатку перебував у Львові, а потім перемістився у с Лісов на Волині. Товариство очолював соратник Лелевеля Шимон Конарський. У 1835 р. він таємно прибув на Україну й приєднав до «Співдружності польського народу» місцеві організації — «Товариство, створене для блага людства і вітчизни», яке діяло на Волині під керівництвом дворянина Каспара Мошковського, гурток студентів Київського університету на чолі з учителем Петром Боровським і «Демократичне товариство» (Одеса), яким керував купець Ігнат Млодецький. Ідейні та організаційні засади «Співдружності польського народу» викладалися в статуті під двома девізами: «Через народ для народу» і «Свобода, рівність, братерство». Перший девіз означав орієнтацію на участь народу в революції та суспільних реформах, а другий запозичено від Великої французької революції, ідеї якої мали значний вплив на Польщу. Головними напрямами діяльності товариства визначалися повалення деспотизму, відновлення самостійності Польщі, внутрішні реформи суспільного ладу. Товариство готувало сили для збройного повстання проти царського самодержавства. На Правобережній Україні поширювалась прокламація Шимона Конарського «Голос вопіющого в пустелі», написана у формі звернення до поляків: «Хіба ви думаєте, що мученицька кров Рилєєвих, Муравйових і Пестелів упала на камені? Воістину ні! Незабаром... дізнаються найкращі юнаки Росії, що їх народ, що був нашим катом, є лише нашим братом». Революціонер глибоко розумів, що свободу Польщі можна здобути лише у спільній боротьбі поляків, росіян, українців, білорусів, литовців та інших народів. «З Конарського починаючи,— писав О. І. Герцен,— поляки зовсім інакше ставляться до росіян». П'ять років діяла «Співдружність польського народу», збираючи сили для повстання, але царському урядові вдалося викрити і розгромити товариство. Військовий суд у Вільно засудив Шимона Конарського до смертної кари. Близько 150 осіб було віддано до суду й покарано. Репресій зазнав Київський університет: на початку 1839 р. його було закрито, а студентів і викладачів звільнено. Лише восени університет відновив роботу, але під урядовим наглядом. Революційний демократ Т. Г. Шевченко. Кирило-Мефодіївське товариство. У 40-х роках загострювалася криза феодально-кріпосницької системи в Росії та на Україні, наростала класова боротьба трудящих, до суспільно-політичного руху залучалися нові сили різночинної інтелігенції, на боротьбу піднімалися виразники селянської ідеології— революційні демократи на чолі з В. Г. Бєлінським, О. І. Герценом, Т. Г. Шевченком та іншими діячами. В нових умовах підносилися революційні традиції декабристів. Революційні сили на Україні гуртувалися навколо геніального поета і талановитого художника, громадського діяча Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861)—вихідця з селян-кріпаків Київщини. Доля закинула його до Петербурга разом з іншими кріпаками — слугами папа. Передові люди Росії (художник Карл Брюллов, поет Василь Жуковський, композитор Михайло Вієльгорський, поет Євген Гребінка та ін.) викупили Шевченка з кріпацтва й допомогли вступити до Петербурзької академії мистецтв. Під час навчання Шевченко включився в суспільно-політичний рух, сприйняв визвольні ідеї декабристів і революційних демократів. Його революційні погляди вперше знайшли свій вияв у збірці «Кобзар» (1840 р.) і поемі «Гайдамаки» (1841 р.). У Петербурзі відбулося знайомство Шевченка з колишнім декабристом Федором Толстим — віце-президентом Академії мистецтв, з українським істориком, етнографом, поетом і композитором Миколою Маркевичем, який свого часу приятелював з Кіндратом Рилєєвим і тепер давав молодому поетові читати його твори (поеми «Наливайко» і «Войнаровский»), з такими видатними діячами епохи, як Михайло Глінка, Віссаріон Бєлінський, Василь Григорович, Іван Панаев, Володимир Одоєвський, Олександр Никитенко, з колишніми учасниками «справи про вільнодумство» в Ніжинській гімназії Миколою Прокоповичем і Нестором Кукольником. У Петербурзі Шевченко зростав як громадянин і митець. Приїхавши на Україну 1843 р., Шевченко познайомився з колишнім декабристом Олексієм Капністом, який належав до Союзу благоденства і за це деякий час був ув'язнений в Київській і Петропавловській фортецях. В Яготині на Полтавщині Капніст звів поета
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; просмотров: 159; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.144.77.71 (0.053 с.) |