Формування українського народу

● Ознаки народу ● Проблема утворення українського народу в історичній літературі ● Етапи формування і розвитку українського народу ● Термін «Україна» ● Етнопсихологічна характеристика українців

Ознаки народу. В сучасній літературі поряд і нарівні з терміном «народ» набули поширення поняття «етнос», «етнічна спільність» («етникос»), що виражають результат спільної історичної практики цілої низки поколінь людей, втіленої в специфічних матеріальних і духовних атрибутах етнічної спільності та фіксованої у свідомості її членів. Саме тому для існування етносу важливе значення мають зв'язки поколінь («інформаційні зв'язки»), а також самосвідомість членів даної спільності, яка в тій чи іншій формі включає уявлення про спільність історичної долі їх предків.

Дуже тісні зв'язки етносу з мовою, котра є, з одного боку, умовою його формування, з другого — наслідком етногенезу; завдяки такому зв'язку мова виступає однією з найважливіших об'єктивних властивостей етносу, а також символом етнічної належності Роль мови в період формування народу зростає — цьому сприяє закріплення мови в писемності. Отже, мовна спільність — найважливіша умова формування етносу.

Що стосується зовнішніх фізичних особливостей, притаманних великим расам, то вони не є фактором, який різнить між собою сусідні етноси. Це зумовлено тим, що чіткі антропологічні межі між сусідніми народами, що належать до однієї з великих рас, як правило, відсутні. Неправомірно абсолютизувати й антропологічні риси окремої етнічної спільності. Але, характеризуючи етнос у цілому, необхідно зазначити, що культурна єдність його членів неподільно пов'язана з наявністю в їхній психіці певних спільних рис.

Своєрідність і водночас єдність матеріальних і духовних властивостей етнічної спільності забезпечують її членам необхідні культурно-психологічні умови для сумісного життя. Існують такі типи етносоціальних спільностей: плем'я, народ (народність), нація. Наша наука додержується переважно формаційного принципу типології в рамках етносу: плем'я зароджується в умовах первіснообщинного ладу, народ — в умовах феодалізму, нація — в умовах буржуазного ладу. При цьому зазначається, що на пізніх стадіях існування етносу етнічна специфіка все більше переміщується зі сфери матеріальної у сферу духовну. Вод­ночас зростає роль економічного фактора та державно-по­літичної єдності (включаючи й територіальну), яка не лише зберігає, а й зміцнює свою об'єднавчу функцію.

Як і всім явищам у природі й суспільстві, етнічним про­цесам властива діалектична єдність загального й особли­вого, інтегруючого й диференціюючого начал. У часи утво­рення народу (народності) за феодалізму йшло нагрома­дження його власного культурного фонду, що сприяло по­глибленню несхожості між окремими народами.

Більшість дослідників не зводять сутність етносу лише до етнічної самосвідомості, а зважають в першу чергу на об'єктивне буття етнічної спільності, яке й відображає сві­домість, стверджуючи, що етноси виникають не з волі лю­дей, а є результатом об'єктивного розвитку історичного процесу.

Отже, народ (народність) — це історична форма етносоціальної спільності людей, що утворюється з племен або з частин інших народностей і передує нації. Формування народу, як зазначалось, відбувається в епоху феодалізму.

Народ являє собою синтез етникосу і соціальної організації. Соціально-економічну сутність народу характеризують в першу чергу загальні закономірності в сфері виробничих відносин і соціально-класовій структурі суспільства. До соціально-економічних ознак народу належать: розвиток певних форм господарства на спільній території (при цьому — майже повне панування аграрної економіки, тому сільські жителі складають переважну більшість населення); слабкий територіальний поділ праці, але водночас всезростаючі економічні зв'язки між окремими регіонами країни, що супроводжується освоєнням народом нових територій (народна колонізація); характерні риси народного побуту.. Народ складається з певних класів — станів феодального суспільства: селянства, городян, духовенства, феодалів-землевласників.

До етнічних ознак народу належать: етно-антропологічні особливості; мова; риси національного характеру і світосприймання, що знаходять вияв у народній (національній) культурі. Зокрема, в етнокультурній сфері мають місце наявність діалектів і етнографічних груп і відповідно — відносна нерозвинутість інформаційних зв'язків.

Нарешті, відкрите вираження народом своїх інтересів, волі, умонастроїв тощо свідчить про важливість такої категорії, як національна самосвідомість, що формується в часи утворення даного народу. Національна самосвідомість — це не лише ідентифікація, тобто віднесення людьми себе до тієї чи іншої національності, а й більш складний структурний утвір, який включає і національні авто-стереотипи, і уявлення про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу. В національній самосвідомості присутній не лише пізнавальний, а й емоціональний компонент: відношення до культурних та історичних цінностей свого народу і найголовніше — національні інтереси, які стимулюють діяльність людей. Вважається, що для народу епохи феодалізму етнічна самосвідомість була ще відносно слабкою, невловні сформованою.

Проблема утворення українського народу в історичній літературі. Слід зазначити, що російські та польські історики XIX — початку XX ст. (зокрема представники так званої «державницької школи» в російській історіографії С. М. Соловйов, В. І. Сергеевич, В. Й. Ключевський) відмовляли українцям в їх праві бути окремим народом (нацією), вважали їх або просто етнографічною групою, або невіддільною частиною («племенем», «народністю») єдиного руського (російського) народу.

В дожовтневій історичній літературі питання про існування українців як окремого народу вперше намагався обгрунтувати М. І. Костомаров у своїй праці «Дві руські народності». Передусім він виходив з ідеї про неодночасність утворення українського і російського народів. На його думку, український народ існував уже в IX ст. «На півдні...— писав історик,— увесь народ південно-руський на початку IX століття відчутно позначається єдністю; незважаючи на князівські перетинки, він безнастанно нагадує про свою єдність подіями своєї історії, він засвоює одне ім'я Русь: у нього одні спільні спонукання, одні головні обставини визначають його життя, його частини прагнуть одна до одної». Що ж до росіян, твердив М. Костомаров, то про них як про народ говорити ще рано, оскільки російська народність формується лише з другої половини XII ст. Отже, період існування Київської Русі, за М. Костомаровим, передусім відносився до історії лише українського народу. Виходячи з етнопсихологічних характеристик, М. Костомаров у цій праці писав про повну протилежність українців і росіян як двох окремих народів з різними національними характерами, світоглядом, світосприйманням, культурою.

М. Костомаров висунув ще одну тезу — про демократичну однорідність українського народу. В українців, підкреслював він, «головні типи народного громадського життя є козак і селянин»; «власних» панів на Україні не існувало, були лише іноземні поневолювачі. Вся біда українського народу полягала у тому, що вищі класи (українські магнати і шляхта) зраджували національні інтереси, «втрачали народність», засвоюючи мову панівної нації, її культуру, релігію тощо. Тому «народність південноруська постійно була... надбанням простої маси», а звідси — селянський, суцільно демократичний склад українського народу.

У своїх поглядах на історію українського народу, зокрема у праці «Записки про Південну Русь», П. О. Куліш виходив з ідеї народного духу як рушійної сили суспільного прогресу; цей дух — вічний і незалежний від зовнішніх обставин. Отож український народ розвивався на основі вічного, незмінного закону «божественної природи», який не дав йому загинути у жорстоких війнах минулого. П. Куліш усвідомлював, що український народ складався з різних верств, які були неоднакові за економічним станом і вели непримиренну боротьбу, проте вважав соціальні конфлікти ненормальним явищем. На його думку, український народ — це єдине ціле, що має власні спільні інтереси і відрізняється від інших народів національними особливостями. Бунтівні елементи народу, тобто козацькі низи, П. Куліш називав антинародом. Внутрішня релігійність українців, на думку П. Куліша, допомагала їм подолати «лихоліття дикої козаччини і гайдамаччини» й закласти підвалини кращого життя. Виходячи з погляду, що «все у житті народів залежить від розвитку внутрішньої моральної сили», він був упевнений, що саме українському народові притаманні особливі ознаки й моральні якості, зокрема одвічні волелюбність і справедливість, яких позбавлені інші народи. Втілення цих ідеалів П. Куліш вбачає на Запорожжі, яке «споконвіку було серцем українським».

Ідею безкласовості та духовно-ідейної спільності українського народу обстоював В. Б. Антонович. У праці «Три національні типи народні» він писав, що «зовнішні прикмети» кожного народу: мова, віра, звичаї — «завжди залежать від прикмет чи причин глибших, внутрішніх», тобто антропологічних, йдучи за М. Костомаровим, В. Антонович зазначав, що український народ упродовж віків залишався суцільно однорідним носієм ідеї демократизму. Оскільки за часів польського панування українським феодалам були вигідніші польські аристократично-шляхетські порядки, вони їх прийняли, внаслідок чого розійшлись зі своїм народом, який у XVI—XVII ст. був суцільно селянським.

Коли український народ, писав В. Антонович, потрап­ляє у сприятливі історичні обставини, йому вдається орга­нізувати громадський лад на засадах демократизму. Звер­таючись до козацтва як втілення українського національ­ного духу, він підкреслював, що всі члени козацького товариства були рівні, всі «зберігали і пильнували громад­ську доброчесність». Запорожжя В. Антонович вважав одним із проявів такого суспільного ідеалу, до якого по­стійно прагнув український народ — у громадах, у козацтві, в церковних братствах.

Проблема формування українського народу знайшла відображення у працях М. С. Грушевського. Історичну долю й розвиток людської спільності, на його погляд, головним чином визначає дух народу. Цей дух завжди має яскраво виражений національний характер, а історія людства є не що інше, як історія національного духу різних народів. Виходячи з цього, історичний розвиток народу М. Грушевський зумовлював передусім національними ознаками, що проявляються в його духовному житті. Щодо формування українського народу, то М. Грушевський вважав його результатом сліпих стихійних сил, які не піддаються осягненню розумом.

Численні поділи території України між сусідніми державами, зазначав історик, гальмували процес формування українського народу, але не змогли зруйнувати його етнічну єдність, ослабити цілком «силу зчеплення», що зв'язувала народну масу. Що ж забезпечувало існування українського народу протягом віків? На думку М. Грушевського, це — свідомість єдності, пам'ять кровної спорідненості й спільного минулого, загальні риси психофізичного типу, економічних і громадських умов побуту, які брали гору над несприятливими історичними умовами. Ці умови вчений вбачав насамперед у масовій денаціоналізації вищих, найбільш освічених і впливових прошарків українського суспільства. Саме це, підкреслював М. Грушевський, не раз ставило питання про існування українського народу взагалі. Проте у тяжкі часи історії дух народу витворив козацтво. Козацька епоха стала, так би мовити, новою ерою в історії українського чи, як писав історик, «козако-руського народу».

Виникнення українського народу М. Грушевський відносив до глибини віків — десь півтори тисячі років тому. Початком історичних часів для «українського народу» він вважав IV ст. н. є. «Перед тим,— писав М. Грушевський у багатотомній праці «Історія України — Руси»,— про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи».

У «Нарисі історії українського народу» М. Грушевський зазначав, що як у лінгвістичному, так і у психофізичному плані відособлення української, білоруської та великоруської народностей виходить далеко за межі історії. Розселюючись із своєї прабатьківщини, групи східносло­в'янських племен уже у найдавніші часи мали певні відмінності, потрапляли у різне етнографічне середовище, різ-ні географічні, економічні й культурні умови: великоруська народність сформувалась переважно на фінській основі, білоруська — у близькому спілкуванні з литовцями, а українська— з тюрками. Подальша історія вела ці три народи «здебільшого цілком різними шляхами, що мають більше відмінностей, аніж подібностей».

Таким чином, М. Грушевський вважав, що вже за часів Київської Русі існував цілком сформований «україноруський народ», а Київська Русь за національним змістом була українською. Давні історичні імена українського народу — «Русь», «русин», «руський» — у часи його політичного і культурного упадку були присвоєні великоруським народом, стверджував М. Грушевський. Наполягаючи на повній «окремішності», «відрубності» історії українського народу від російського, історик проводив думку про те, що українці споконвічно орієнтувалися на Захід, а росіяни — на Азію.

Як і його попередники М. Костомаров і В. Антонович, М. Грушевський також обстоював ідею одвічного демократизму українського народу.

Представники сучасного зарубіжного українознавства запозичують основні положення концепції М. Грушевського щодо етногенезу українського народу, водночас розробляючи далі деякі з його тверджень. Так, повторюється теза про повну національну і культурну «окремішність» українського народу з праісторичних часів. Український народ головним чином зображується поза часом і простором; при цьому часто ототожнюються поняття «народ» і «нація». «...Антропологічна мапа Європи з часів неолітичної доби дуже мало змінилася,— писав, наприклад, В. Щербаківський.— І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохтонами на своїй землі не від VI віку по Р. Хр., тільки ж від неоліту, тобто не менше 5000 літ». Отже, вважається, що трипільці (етнічна належність яких, походження та історична доля ще недостатньо з'ясовані наукою) були «розвоєвою етнічною базою», «етнічним підложжям» українського народу.

Етногенез українського народу деякі зарубіжні вчені пояснюють, виходячи з так званої субстратної теорії. За цією теорією народність розглядається як результат злиття двох етнічних верств — панівної та субстратної, якій завойовницька, панівна верства передає свою (вищу) культуру, мову. Стверджується, що за неолітичної доби на території України жили дві раси: хлібороби і номади. Номади були високі на зріст, довгоголові й належали до індогерманської раси. Саме вони і стали пануючою верствою, тоді як хлібороби (круглоголові) лишалися верствою субстратною. Від їхнього співжиття почала змішуватися й мова. Так утворювався «праукраїнський» народ.

Виходячи з цієї теорії, М. Чубатий стверджує, що кожний з трьох східнослов'янських народів — український, російський і білоруський — формувався цілком окремо з етнічного субстрату того населення, яке жило на нинішніх територіях цих народів. Найраиіше сформувався український народ, прапредками етнічного субстрату якого нібито були трипільці, а першими історичними предками — анти. Пізніше стали формуватися білоруський і російський народи, субстратом яких були відповідно литовські та фінські племена. За М. Чубатим, вже за часів Давньоруської держави «русько-український народ» був нацією й виразно протиставлявся як окрема самостійна національна одиниця росіянам і білорусам.

Радянські вчені розглядають процес формування українського народу і споріднених йому російського і білоруського як закономірний результат розвитку етнокультурних процесів у період формування класового феодального суспільства. Спільною основою виникнення трьох народів була давньоруська народність, яка сформувалася за часів існування середньовічної держави — Київської Русі. Так, академік Л. В. Черепній писав, що у XII—XIII ст.— у період феодальної роздробленості на Русі — створюються передумови для формування на основі народності давньоруської народностей великоруської, української та білоруської, а XIV—XV ст. були періодом поступового переборення феодальної роздробленості, часом складання російської, української та білоруської народностей. К. Г. Гуслистий теж зазначав, що в період феодальної роздробленості склалися передумови формування трьох названих народностей, які стали спадкоємцями надбань своєї давньоруської попередниці. У XIV—XV ст. український народ в основному сформувався. Надалі, у XVI — на початку XVII ст., він продовжував розвиватися й консолідуватися. В цей же час, на думку вченого, починається його поступове перетворення в націю, яке тривало з другої половини XVII до першої половини XIX ст.

Ф. П. Шевченко обґрунтовує таку періодизацію історії українського народу: XII—XIII ст.— період феодальної роздробленості, який характеризувався, з одного боку, тенденцією до відокремлення певних територій, з другого — до об'єднання земель внаслідок поглиблення суспільного поділу праці та зростання економічних зв'язків між ними; у XIV — середині XVI ст. значною мірою вже була подолана феодальна роздробленість в економічній сфері, але основна частина південно-західних руських земель потрапила під владу польських і литовських феодалів; проте і за цих умов відбувалося поглиблення економічних зв'язків, що сприяло консолідації української народності; у другій половині XVI — середині XVII ст. спостерігалися подальший розвиток внутрішнього ринку, посилення ролі міст. Усе це стало основою для завершення формування української народності.

Етапи формування і розвитку українського народу.

Період утворення українського народу охоплює XII — другу половину XVIII ст.; зародження, формування й консо-лідація українського народу були органічно пов'язані з розвитком феодалізму у Східній і Центральній Європі.

Перший етап (XII—XIII ст.) — це зародження первісних ознак українського народу ще за часів Давньої Русі, яка в умовах феодальної роздробленості стала спільним коренем трьох споріднених східнослов'янських народів: українського, російського і білоруського. До цих первісних ознак слід віднести територіальний ареал, мовні, культурні та економічні особливості.

Територія, на якій йшов процес зародження елементів українського народу,— це князівства-землі Південно-Західної Русі: Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Волинське і Галицьке, а також Північна Буковина і Закарпаття. Історичним осередком формування українського народу залишалася Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщина, Чернігівщина) з центром у Києві. Важливу роль відігравало Галицько-Волинське князівство, яке неодноразово встановлювало свою гегемонію і над Київщиною. На Середній Наддніпрянщині утворилося етнічне ядро, до якого тяжіло населення сусідніх земель. У ці століття вже функціонувала загальноруська літературна мова. Водночас київські, чернігівські, львівські літописці вживали деякі звороти з народних говірок зі специфічною українською лексикою.

Отже, у XII—XIII ст. на землях Південно-Західної Русі складалися місцеві суспільно-економічні, культурні та мовні особливості, що лягли згодом в основу утворення українського народу.

На другому етапі (XIV — перша половина XVI ст.) формувалися основні складові елементи (ознаки) українського народу як етнічної спільності. Поступово зміцнювалися економічні зв'язки між південно-західними землями на базі феодальних відносин, хоч на цих землях зберігалися певні особливості суспільного та політичного життя. До середини XIV ст. ще тривало золотоординське іго. В 40—60-х роках XIV ст. південно-західні руські (українські) землі підпали під владу сусідніх держав — Польщі, Угорщини, Литви. Все це гальмувало економічний, політичний і культурний розвиток цих земель.

Спустошувальні турецько-татарські набіги, які починаються з кінця XV ст., ще більше ускладнили економічне і культурне життя українських земель. Однак цей розвиток не припинявся. У XIV — першій половині XVI ст. далі розвиваються землеробство, ремесла, міста, торгівля.

Цей розвиток продуктивних сил і зростання економічних зв'язків між окремими землями, їх політичне спілкування, викликане боротьбою проти іноземних поневолювачів, були основою формування українського народу, утворення його етнічної території, властивих йому особливостей господарського життя, культури й побуту. У XV — першій половині XVI ст. територія, на якій формувався український народ, розширюється внаслідок заселення Середньої Наддніпрянщини, Побужжя, Слобожанщини збіглими селянами; особливе значення мало виникнення козацтва та заснування Запорозької Січі. Основним територіальним ядром формування українського народу залишалася Наддніпрянщина: Київська земля і Київ зберігали провідну роль у політичному, культурному і релігійному житті.

Внаслідок цілого ряду причин: зовнішньої загрози з боку Орди, а також турецько-татарських нападників, розчленування етнічної території між сусідніми державами — український народ був позбавлений можливості створити у ці століття свою державність, і це різко негативно позначилося на ході його дальшої етнічної консолідації. Більше того, зростала загроза його асиміляції та денаціоналізації. За цих умов велику роль відігравали такі чинники: розвиток духовної культури, яка успадкувала давньоруські традиції; спілкування зі спорідненими білоруським і російським народами; «руська» віра — православ'я, яке ставало знаменом боротьби за національну самобутність.

Протягом цих двох етапів формування українського народу йшов процес формування й української мови, яка складалася в ході дальшого розвитку та об'єднання пів­денних і частково західних діалектів давньоруської мови. У період феодальної роздробленості поглиблюються діа­лектні відмінності мови населення окремих земель, які існували і раніше. Серед нових діалектних рис, що відбилися у пам'ятках Південно-Західної Русі XII—XIII ст., помітні й ознаки майбутньої української мови, її граматичної будови, словникового складу тощо, які досить виразно виступають в актовій писемності другої половини XIV ст.

Один із різновидів літературно-писемної мови українців і білорусів став державною мовою Великого князівства Литовського. Цей різновид майже не мав церковнослов'янських елементів і був споріднений з мовою ділових пам'яток Давньої Русі (так званою «руською мовою»).

«Руська мова» свідчила про зародження самостійних літературно-писемних мов українського і білоруського народів і була по суті їх спільною мовою, але у складі двох різновидів — українського та білоруського. І. Франко підкреслював велику роль «руської мови» в культурному житті давньої України і Білорусії, називаючи її «першим і найважливішим здобутком сеї нової епохи в житті літературної мови на основі не церковнослов'янської, але щиро-народної». При цьому зауважимо, що церковнослов'янській мові, спільній для трьох східнослов'янських народів, належало певне місце в суспільному житті XIV—XVII ст.

Розвиток «руської» літературної мови характеризувався постійним проникненням в неї елементів живих мов українського та білоруського народів. Розмовна мова часів формування українського народу втілювалася в усній народній творчості: побутово-обрядових піснях, думах тощо.

У 1556—1561 рр. в Пересопниці на Волині було здійснено переклад Євангелія «простою мовою», досить близькою до живої народної. Виникнення тенденції закріпити народну мову в літературі свідчило про початок нового етапу оформлення українського народу як етнічної спільності.

Третій і завершальний етап формування українського народу — це друга половина XVI — середина XVIII ст., коли найбільш інтенсивно відбувалися процеси його розвитку й консолідації.

Цей період характеризується значними зрушеннями в розвитку продуктивних сил країни — у землеробстві, ремеслах, внутрішній та зовнішній торгівлі. Виникали численні нові міста, йшло подальше освоєння території Наддніпрянщини, Слобожанщини, Запорожжя.

Внаслідок Люблінської унії 1569 р. всі етнічні землі українського народу увійшли до складу одної держави — Польщі, що не могло не сприяти зростанню політичних та економічних зв'язків між ними. Водночас після унії незрівнянно посилилися економічний визиск селян і городян (особливо в результаті поширення фільваркової системи і ліквідації сільських громад) та особливо національно-релігійний гніт.

Правлячі кола Речі Посполитої розгорнули цілеспрямоване окатоличення та полонізацію України. З цією метою 1596 р. була здійснена Берестейська церковна унія. За цих обставин український народ мусив з ще більшою енергією виборювати право на етнічне існування. Перш за все різко піднеслася антифеодальна і визвольна боротьба українського народу, яка вилилася у грізні козацько-селянські повстання. Центрами народних рухів стали Наддніпрянщина і Запорожжя. Охоплюючи значні обшири українських земель та об'єднуючи значні верстви козацтва, міщанства і селянства, народні повстання кінця XVI — першої половини XVII ст. сприяли згуртуванню українського народу, зміцненню його етнічної спільності, зростанню національної самосвідомості.

Це був визначний час в історії соціального, політичного і духовного розвитку українського народу. Він характеризувався небаченим до того розквітом національної культури, літератури і мистецтва. Саме тоді визрівали ідейні передумови Визвольної війни 1648—1654 рр.

Зростання економічної та суспільно-політичної активності міст викликало до життя значний культурно-освітній рух. Він проявився у розвитку видавничої справи, створенні шкіл вищого типу, в організації наукової та літературної роботи. Визначну роль у піднесенні національної культури відігравали братства. Нові явища духовного життя розвивалися й у середовищі, яке було ще тісно пов'язане з феодальними традиціями (зокрема у науково-освітніх центрах, під опікою великих феодалів — Заславських, Ходкевичів, Острозьких та ін.). Не можна не відзначити гурток учених при Києво-Печерському монастирі під патронатом Петра Могили.

Піднесення соціально-політичного та культурного руху активізувало духовне життя всіх верств українського суспільства. Значна роль у захисті культурних і національних цінностей у першій половині XVII ст. належала козацтву. Центром формування кадрів національної інтелігенціїм стає Київ з його колегіумом. Велике значення мав та­кож акт відновлення у 1620 р. православної ієрархії на Україні.

Яскравим проявом національної самосвідомості україн­ського народу стала Визвольна війна 1648—1654 рр. Саме у ці роки утверджується уявлення про національну територію, межі розселення українського народу. Так, у розмові з польськими послами у лютому 1649 р. Богдан Хмельницький заявив, що вижене «можних ляхів, дуків і князів... не постоїт мі нога жодного князя і шляхотки тут в Україні». У думі «Гей, на біду, на горе» полонений козак у відповідь на запитання жовніра, чи є у нього рідня, відповідає:

Ой, є у мене родина — Уся Україна,

Ой, Великий Луг—батько, А Січ — моя мати...

Визначним результатом Визвольної війни було утворення козацько-старшинської державності — Гетьманщини, яка сприяла подальшій консолідації українського народу. Поворотним у долі українців був акт Переяславської ради. Проте недалекоглядна політика боярського уряду Росії та боротьба старшинських угруповань за владу не дали вповні здійснитися сподіванням українського народу, який підтримав цей історичний акт. Розкол у 60-х роках XVII ст. України на Лівобережну і Правобережну, агресія Оттоманської імперії в 70-х роках, часи «Руїни» знову загальмували процес розвитку українського народу.

Лише у XVIII ст. відбулося нове возз'єднання більшості українських земель — в межах абсолютистської Російської держави, здійснився вихід до Чорного й Азовського морів. За умов розкладу феодальної системи та генезису капіталізму почався процес формування української нації.

Процес остаточного формування українського народу також знайшов свій вияв у тому, що власна назва «Україна» утверджується на основній території, що її населяв український народ.

Термін «Україна». Вперше назва «Україна» зустрічається у Київському літопису під 1187 р. у розумінні Південна Русь. У битві з половцями на Переяславщині загинув князь Володимир Глібович, і літописець з цього приводу зазначив: «и плакашася по нем вси переяславци... о нем же Украина много простона». Ці слова стосуються Середнього Подніпров'я, яке було не окраїною, а значним в економіч ному і політичному відношенні краєм з досить густим населенням. Про ступінь поширеності терміна «Україна» на всі південно-західні руські землі свідчить запис під 1189 р., де Україною названа Галичина з Покуттям і Подністров'ям; князь Ростислав після зустрічі з князем Давидом «приехав же ко Украине Галичской». У Галицько-Волинському літопису під 1213 р. говориться, що військо князя Данила захопило міста «Берестий, Угровеск, Верешин, Столпе, Комов й всю Украйну». Отже, тут «Україна» — це північно-західна частина Галицько-Волинської землі. Загалом можна твердити, що в XII—XIII ст. назва «Україна» була досить поширеною у Південно-Західній Русі.

За XIV—XV ст. збереглося дуже мало письмових джерел, зокрема літописів. Землі Південно-Західної Русі у цей період виступають під назвами «Киевская земля», «Черниговская земля», «земля Галицкая» тощо.

Знову термін «Україна» з'являється як в російських, так і в українських літописах та інших історичних джерелах з початку XVI ст. В одному з російських літописів під 1518 р. зазначено про напад Орди «на Украину... и путивльские места». Тут «Україна» — це волості у складі Російської держави: у верхів'ях Ворскли, Псла, Сули, Тихої Сосни.

Термін «Україна» часто вживався в литовських джерелах, зокрема в Литовській метриці: «украинные порубежные городы», «державцы украинских волостей», «козаки украинных городов», «люди украинные» тощо. У присязі київських купців на вірність Литовській державі 1554 р. зазначено: «киевские торговые люди всегда вольно торговали по городам Украины». У 1545 р. кримський хан писав великому князю литовському: «Вьішедши з Черкас, и с Киева, и с Канева, з Браславля, из Веницы и з инших го-родов господарскнх Украины, и собравшее на поли за Черкасами мнозство Козаков... громили... корованы купцов турецких и перекопских». У постанові польського сейму 1580 р. з приводу виступів селянства зазначено, що дії «своєвольників» охопили «Україну Руську (Галичину), Київську, Подільську і Брацлавську». Отже, у литовських і польських матеріалах «Україна» — це всі українські землі складі Польсько-Литовської держави.

Цей термін з кінця XVI ст. поширюється в народних піснях і думах. Наприклад, у думі «Зажурилась Україна», думі про Івана Удовиченка, який поліг у бою з татарами за «славну Україну», в народній пісні про козака Байду:

Ой ти, Байдо, та славнесенький, Будь мені лицар та вірнесенький, Візьми в мене царівночку, Будеш паном на всю Вкраіночку.

У XVII ст., особливо під час Визвольної війни, термін «Україна» став все більш уживаним. Богдан Хмельницький у 1649 р. заявив польським комісарам: «За границю на войну не пойду... Досить нам на Україні і Подолю і Во-лині, тепер досить статку в землі і князівстві своїм по Львов, Холм і Галич». У 1657 р. генеральний писар Іван Виговський домагався на переговорах із шведськими емісарами «права цілої старовинної України... де бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Вісли».

Термін «Україна» був відомим і у європейських країнах. Г. Левассер де Боплан, який перебував на службі Речі Посполитої у 1630—1647 рр., у своєму «Описі України», що мала кілька видань французькою мовою, а потім була перекладена іншими мовами, називає Україною територію, «що лежить поміж кордонами Московії і Трансільванії».

Водночас продовжували існувати традиційні назви «Русь», «Руська земля» — для позначення українських земель у складі Литви та Польщі. В документах релігійного характеру нерідко вживався термін «Мала Русь». Його використовував у своїх творах й Іван Вишенський, запозичивши з послань константинопольського патріарха. Цю назву іноді вживав Б. Хмельницький у своїх листах до російського царя; в офіційних російських документах Україна звалася «Малая Русь». Проте серед українського народу обидві ці назви не мали поширення.

Етнопсихологічна характеристика українців. Український народ має багато спільного з російським і білоруським завдяки походженню від єдиної праматері—Давньоруської держави. Процес формування російської, української, білоруської національних культур не порушував цієї глибинної спорідненості. Протягом тривалого розвитку у складі Російської держави між близькими слов'янськими народами складалися тісні й багатогранні взаємозв'язки. Щодо відмінностей у матеріальній культурі, то вони є наслідком способу життя, що склався історично, та різних географічних умов, у яких проживали ці народи. Набагато більше існувало спільного. Візьмемо хоча б типи народного одягу: українська плахта і російська понева, тунікоподібний крій чоловічих сорочок у росіян і українців, кафтаноподібний з прямою спинкою або кроєний в талію святковий одяг тощо. На давньоруській основі розвивалися музично-пісенна та інші галузі народної творчості росіян, українців і білорусів. Загальна антропологічна характеристика також свідчить про їхню генетичну близькість.

Національний характер (тобто етнопсихологія) українського народу формувався у нерозривному зв'язку із соціально-економічним розвитком та зовнішньополітичними умовами. Один із визначних українських етнографів і громадських діячів П. П. Чубинський, розглядаючи український тип характеру, порівнював його з російським. Учений не протиставляв два народи, не нівелював різниці цих двох культурних типів, підкреслюючи, що в них більше спільного, ніж відмінного. Причому вчений був далекий від того, щоб оцінювати будь-які риси характеру як позитивні або негативні. За його переконанням, обидва народи взаємно доповнюють один одного, і ліквідовувати існуючі відмінності, «які породжені природними умовами і всією минулою історією, неможливо і не потрібно. Малоросе був руським і є руським. Якщо він так себе не називає там, де він зустрічається з великороссом, то там, де він зустрічається з поляком, молдаванином і угорцем, твердо знає, що він — русин». Охайність, гостинність, ввічливість, щедрість, потяг до знань — такими рисами характеризував своїх су-часників-українців учений, просвітитель і громадський діяч В. Н. Каразін. Українці приваблювали своїм життєлюбством, веселою співочою вдачею. М. Г. Чернишевський зазначав: «Якщо є племена, які можуть до себе привертати симпатію більше, ніж інші племена, то саме малоросси — одно з племен найбільш симпатичних. Чарівне поєднання наївності і тонкості розуму, лагідність нравів у родинному житті, поетична мрійність характеру, непохитно настійливого, краса, витонченість смаку, поетичні звичаї — все поєднується у цьому народі, щоб очаровувати вас, так що іноплеменець стає малоруським патріотом, якщо хоч трохи поживе в Малоросії».

Передова російська громадськість з глибокою симпатією ставилася до українського народу. Наприклад, Ю. Ф. Самарін висловлювався за те, щоб «український народ зберігав свою мову, свої звичаї, свої пісні, свої легенди; хай у братньому єднанні і пліч-о-пліч з великоруським плем'ям розвиває він на ниві науки і мистецтва, для яких так щедро обдарувала його природа, свою духовну самобутність».