Визвольна війна українського народу 1648—1654 рр.

● Передумови і підготовка війни ● Початковий період війни (1648—1649 рр.): перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем; битва під Пилявцями; облога Львогва й За-мостя; Зборівський договір ● Дипломатичні зносини 1650—1651 рр. ●Битва під Берестечком. Білоцерківський мир ● Події 1652—1653 рр. ● Переяславська рада. «Березневі статті»

 

Передумови і підготовка війни. Посилення соціального і національного гніту, якого зазнавав український народ від польської шляхти, підносило його рішучість до бороть-би за своє визволення. 1 коли після селянсько-козацьких повстань 1637—1638 рр. закабаления трудящих стало вкрай

нестерпним, вони почали готуватися до збройних виступів проти гнобителів. Очолити їх було готове запорозьке козацтво, котре також терпіло всілякі утиски та поневіряння від Речі Посполитої.

Керівне ядро повстання гуртувалося навколо колишнього писаря Війська Запорозького чигиринського сотника Богдана-Зіновія Хмельницького. Природжений дипломат, талановитий воєначальник, він мав високий авторитет серед дніпровської вольниці, у свої 50 років мав чимало заслуг у боротьбі з татарами, через що король навіть хотів призначити його керівником великого морського походу на Туреччину.

Зважившись на такий рішучий крок, Хмельницький зумів залучити до підготовки повстання кращих представників козацької старшини, котрі охоче взялися за цю справу. Але найбільш енергійним і послідовним залишався він сам, про що стало відомо польським властям. Коронний гетьман Микола Потоцький уже в 1646 р. називав Хмельницького

«бунтівливою головою».

Через рік, повернувшись з Варшави, де він не знайшов у короля захисту від сваволі польської шляхти відносно себе, Хмельницький зібрав на нараду своїх найближчих побратимів. За свідченням сучасника, він говорив: «Чого тільки не натерпілися ми? Вольності наші знищені, грунти наші відняті, більша частина вільних лицарів обернена в хлопів... А скільки разів убивали козаків варварськими карами за найменшу вину, умертвляли навіть дітей! А скільки разів чинили наругу і насильство над жінками і дочка ми нашими!.. Та найбільш жахливо, що переслідують віру нашу, змушують нас до унії, розоряють наші церкви, про­дають жидам майно церковне, знущаються над святинею і священиками, виганяють архипастирів...»

Серед присутніх після кожного слова наростало обурення, раз у раз лунали заклики до збройного виступу. На пропозицію обрати Хмельницького козацьким гетьманом він спочатку скромно відмовляється, але згодом проголошує: «Закликайте козаків і всіх земляків наших — я буду вашим керівником, якщо ви того бажаєте. Сподіваюсь, що всі козаки, де б вони не були, пристануть до нас...»

Коли про цю нараду дізнався великий коронний гетьман Микола Потоцький, він розпорядився негайно схопити Хмельницького, що й було виконано. Однак чигиринський реєстровий полковник Станіслав Кричевський, кум Хмельницького, допомагає йому звільнитися з-під варти, і той разом із загоном вірних козаків, узявши з собою старшого сина Тимофія, тікає на Запорожжя. Це було в грудні 1647 р.

Переїхавши через Дике поле, Богдан Хмельницький прибув зі своїми соратниками на дніпровські острови за порогами, зупинившись спершу на Буцькому. Сюди на початку січня зібралося десь близько сотні запорожців. І лише тоді Хмельницький, як вважають зарубіжні дослідники, вирішує розіграти «кримську карту». Він відправляє посольство до перекопського мурзи Тугай-бея з повідомленням про готовність віддати полоненого сина мурзи без викупу. Природно, що Тугай-бей одразу ж прибув на Запорожжя. Вдячний за сина, він уважно слухає пропозиції Богдана, а саме: допомога у виступі проти війська Речі Посполитої буде віддячена багатими трофеями, татари одержать право на всіх полонених поляків.

Тижнем-двома пізніше Хмельницький виряджає офіційне посольство до Бахчисарая, пропонуючи союз кримському ханові. Той не дає конкретної відповіді. Однак поголос про зносини колишнього військового писаря з татарами розходиться дніпровськими плавнями, по запорозьких зи­мівниках і хуторах досить швидко. До втікача з Чигирина починають збиратися такі ж утікачі з різних місцевостей. На кінець січня їх уже налічується близько 250, щоправда, слабко озброєних, не забезпечених продовольством, боєзапасом.

Несподівано до січової пристані прибувають човни із харчами, зброєю та амуніцією для січової залоги, тобто для Корсунського реєстрового полку, і Хмельницький захоплює їх. Тепер його загін має достатню кількість усього необхідного, а сам він здобуває авторитет не тільки серед січовиків, а й серед реєстровців. Через два дні загін уже зростає до 300 добре озброєних вояк — з'явилися й перебіжчики.

—Польські офіцери Корсунського полку довідуються про місце перебування Хмельницького, стан його сил та укріплень. Повідомлення про це негайно відправляються до обох польських гетьманів, а також у фортецю Кодак. Та не втрачає часу і Хмельницький. Опівночі разом зі своїми побратимами він нападає на Корсунський полк.

На ранок Січ уже була в_руках повстанців..Майже всі корсунці перейшли на їхній бік. Полковник Гурський з невеликою кількістю драгунів утік до Крилова, де повідомив коронного хорунжого Олександра Конєцпольського про бунт на Запорожжі.

Після цього Хмельницький, обраний старшим Війська Запорозького, звертається з універсалами до українського народу із закликом підніматися на боротьбу проти польської шляхти: «Прошу вашої ласки і господнього милосердя, щоб ви — люди одного Бога, однієї віри та крові, коли я буду наближатися до вас з військом, приготували зброю — рушниці, шаблі, кульбаки, коней, стріли, коси, списи для оборони стародавньої грецької віри... А якщо довідаєтесь або почуєте від приїжджих чи прохожих про чужоземне військо, яке король зібрав проти нас, давайте нам знати і попереджайте нас».

Богдан Хмельницький був добрим знавцем військової справи. Він розумівся на тактиці та стратегії, вмів своєчасно скористатися фортифікаційними засобами, знав, коли залучити артилерію, козацьку піхоту, а коли слід перейти до оборони тощо. Великою перевагою гетьмана було й те, що він був добре обізнаний з прийомами, що їх використовували на полі бою поляки й татари. Роздуми переконали його в тому, що без союзу з татарами, без їхньої військової підтримки, особливо кіннотою, яка у запорожців була ^слабкою, він не зможе зробити більше, ніж його попередники. Тому що, як справедливо зауважує зарубіжний дослідник М. Антонович, досвідчені та вправні запорожці-складали лише організуюче ядро повстанської армії, навколо якого гуртувалася маса міщан та селян, погано навчених і озброєних. Вони здебільшого могли оборонятися в укріплених позиціях, робити відчайдушні партизанські.. вилазки чи безладні масові атаки — і не більше. Пересування на полі бою іспанськими чи шведськими прийомами повстанські маси засвоїти не могли. І тому проти масованого натиску першокласно озброєної й закутої в залізні лати польської важкої кінноти був лише один порятунок —міцні окопи. До 1648 р. козаки, як правило, ніколи не атакували шляхетське військо, а лише оборонялися. З огляду на це поляки завжди мали ініціативу і кожний бій вигравали з далеко меншими силами.

Видатний талант Хмельницького-полководця, його провальний розрахунок щодо притягнення татар на свій бік усе це справило сильний вплив на успішний розвиток подій Визвольної війни, особливо з самого її початку.

Події на дніпровських островах стали відомі польському урядові. На Запорожжя прибули посланці великого коронного гетьмана з пропозицією до Хмельницького добровільно вийти із Січі, гарантуючи йому «помилування й прощення всіх вчинків». Хмельницький відповів на це відмовою. Тоді Потоцький звернувся з універсалом до повсталих козаків: «видати Богдана Хмельницького й розійтися з" цього свавільного зборища». У разі непокори він погрожував жорстокими репресіями. Незважаючи на це, на Січ продовжували прибувати повстанці з усієї України.

Одразу ж після обрання його старшим Хмельницький розсилає своїх людей до реєстровців, а сам разом із сином Тимофієм та найближчими соратниками прямує до Криму. Маючи офіційне визнання Січі, він відтепер міг, спираючись навіть і на 2,5 тис. запорожців, вести переговори з правителем Бахчисарая про участь у воєнних діях проти Польщі.

Сила на боці Богдана Хмельницького поки що була невеликою. Однак він розраховував на успіх, оскільки становище, яке склалося в Криму, змушувало хана приставати на пропозицію старшого дніпровської вольниці. По-перше, хана до цього підштовхували його ж мурзи, котрі не бачили іншого виходу поліпшити життєві умови татарського населення, як поживитися у війні проти Речі Посполитої. По-друге, залишення Хмельницьким свого сина в заклад також давало Іслам-гірею сподівання на хоч якусь здобич.

За таких обставин і був укладений договір у Бахчисараї. Водночас Іслам-гірей дивився на кілька ходів уперед сам не пішов на Україну, а доручив 4 тис. татар перекопському мурзі Тугай-бею, котрого запідозрював у змові проти себе. Розрахунок був такий: якщо польська шляхта розіб'є повстанців Хмельницького і татар Тугай-бея, то буде на кого звалити відповідальність за надання допомоги козакам — на самоправність мурзи. Крім цього, правитель Бахчисарая не жалкував би дуже і за Тугай-беєм, якщо той не повернеться з війни.

За свідченням Самовидця, військо Богдана Хмельницького налічувало під час виступу із Запорожжя 5 тис. чо­ловік. Назустріч йому рухалося не менш значне польське. Зарубіжний дослідник С. Зеркаль підрахував, що тоді польський гетьман Потоцький мав у Корсуні 6920 вояків—3510 кварцяного війська, 1040 гусарів, 1170 реєстрових козаків, 900 драгунів, 300 піхотинців. З огляду на це і слід було розраховувати тактику.

Початковий період війни (1648—1649 рр.): перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем; битва під Пилявцями; облога Львова й Замостя; Зборівський договір. Першою на шляху козацького війська постала фортеця Кодак, що вважалася тоді найсильнішою. Щоб здобути її, необхідно передусім було мати сильну артилерію, якої у Хмельницького не було. Не міг він розраховувати і на тривалу облогу Кодака, бо не мав достатніх сил піхоти. Тому Хмельницький залишає фортецю в тилу, з тим щоб виграти більш важливі поєдинки.

Тоді ж, у квітні, український гетьман вирішував інше завдання: посланий ним козак Іван Ганжа перехопив біля Кам'яного Затону на Дніпрі реєстровиків, котрі пливли на з'єднання з коронним військом, і зумів схилити їх до розправи з прошляхетськи настроєною старшиною і до переходу в ряди повстанців. На початку травня реєстровики на очах уже оточених біля Жовтих Вод поляків прибули до козацького табору. 3 огляду на таке підкріплення наступного дня до польсько-шляхетських воєначальників прибули козацькі полковники Максим Кривоніс та Михайло Криса з пропозицією припинити кровопролиття і здатися. У відповідь 4 травня до Хмельницького приїхав на переговори польський шляхтич Стефан Чарнецький. Природно, що для поляків важливо було затягнути час.

Якби на Жовтих Водах Хмельницький пішов слідами своїх попередників і став чекати у замкненому таборі наступу шляхетського війська, то воно, озброєне артилерією і маючи більше тисячі закутих у панцирі гусарів, змело б козацьку піхоту одним ударом. Треба було передусім спішити польську кавалерію, змусити її зайняти невигідні позиції, а тоді вже скористатися з переваги козацької піхоти.

Ось тут і проявилася майстерність полководця українського війська. Свій шанс на Жовтих Водах Хмельницький не упустив: після штурму шляхетського табору, що тривав майже два тижні, він вирішує 5 травня дати генеральний бій. Комбінований удар козацької піхоти і кінноти (татари були поки що лише спостерігачами) змусив ворога відсту­пити під покровом ночі. Однак наступного ранку повстанці наздогнали відступаючих.

Побачивши такий поворот справи, 11 травня Іслам-гірей надіслав листа до Хмельницького і Тугай-бея, щоб вони чекали його на р. Інгулі, поки він не прибуде з «військами ісламу». Зважаючи на те, що хан тільки 13 травня почав переправлятися через Дніпро, козацька старшина ви рішила, враховуючи важке становище Потоцького під Корсунем, а також фактор раптовості, дати ще один генеральний бій шляхетським з'єднанням.

Заздалегідь Хмельницький послав козаків Корсунського полку на чолі з Максимом Кривоносом в урочище Горохова Діброва під Корсунем. Завчасна інформація від розвідників дала можливість козацьким ватажкам добре підготуватися і змусити шляхту прийняти бій на невигідних для неї позиціях.

Як тільки польські загони розтягнулися на шляху, що вів до Богуслава, козаки почали оточувати їх. А коли ті ввійшли у Горохову Діброву, то потрапили у справжню пастку. Попереду в глибокому яру вузька дорога була перекопана і завалена деревами, з двох боків у приготовлених шанцях засіли козаки з артилерією, насідали вони і ззаду. За якихось кілька годин польсько-шляхетське військо було розбите.

Коли переможці ділили багаті трофеї, емісари Хмельницького вже розійшлися за сотні кілометрів від Корсуня, готуючи прихід козацького війська. Тоді ж Хмельницький відправив до кошового отамана Січі посланців, повідомляючи про розгром шляхетського війська та дякуючи за допомогу. Крім того, у листі до Іслам-гірея він просить «прислати наскорі ко мні орди еще тисяч зколко», бо «поляки около Висли знову збираються і велики! войска свої на мене приготовляют». Це питання обговорювалося і на козацькій раді під Корсунем наприкінці травня, на якій було вирішено просити допомоги також у московського царя Олексія Михайловича.

На початку червня, прибувши під Білу Церкву, Хмельницький розіслав «всім українським, по обоїх сторонах ріки Дніпра, в городах і селах обитаючим малоросіянам духовним і мирським, шляхетним і посполитим болшого іменшого всякого чина людем, а особливе шляхетне урожоним козакам і святой братті нашой» оповіщення про перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем, запрошуючи їх«к нам в обоз под Білую Церков».

Не випадково Хмельницький і старшина приділяли в цей час таку увагу мобілізації українського народу: козацькі розвідники доносили з Польщі, що уряд Речі Посполитої звернувся за військовою допомогою до французького короля і бранденбурзького курфюрста. _, Це змусило гетьмана вживати дипломатичних заходів. З-під Білої Церкви до Польщі вирушили посланці Хмельницького з наміром домогтися збереження давніх прав Війська Запорозького. Відбуло посольство і до Литви, щоб «литовці були в миру з черкасами (козаками.— В. С), а вони, черкаси, Литву тіснити нічим не стануть, а якщо почне їх зачіпати, їм у домах своїх не всидіти».

Багато істориків закидали українському гетьманові те, що після перемоги під Корсунем він не скористався деморалізацією шляхетського війська і не пішов одразу ж у Західну Україну для остаточного його розгрому, а, відійшовши до Чигирина, два місяці очікував.

Причини такої поведінки гетьмана були, на наш погляд, вагомими. По-перше, слід було організувати військо, в яке стікалися повстанці з усієї України, дізнавшись про його перші перемоги. По-друге, Хмельницький не хотів виводити козацькі полки з Придніпров'я, оскільки не вірив своїм тимчасовим союзникам — татарам, що вони після залишення цієї місцевості народною армією не кинуться грабувати мирне населення. По-третє, Хмельницький зовсім не марнував тоді часу, розсилаючи скрізь повстанські загони, що громили розрізнені шляхетські з'єднання. По-четверте, йому важливо було знати, який міжнародний резонанс викличуть перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем, якою буде реакція сусідніх держав, хто з союзників Польщі надасть їй військову допомогу, в якому обсязі тощо.

На початку червня Хмельницький дізнається про смерть польського короля Владислава IV, водночас шляхта запрошує перемир'я.

Очевидно, це якоюсь мірою прискорило налагодження зв'язків із Москвою. Прочитавши гетьманове звернення до нього, Олексій Михайлович доручив путивльському воєводі Плещееву запевнити Хмельницького, що Росія не виступить на боці Польщі.

Обговорення на засіданні польського сейму вимог Війська Запорозького, що відбулося 21—22 липня, не дало результатів. Затягуванням переговорів з українськими козаками польська шляхта хотіла виграти час для організації своїх сил.

У цей час козацьке військо рухалося на захід, приймаючи в дорозі послів. 29 липня Хмельницький вручив лист до хотмизького воєводи Волховського його посланцю Милкову, котрий напередодні прибув до табору під Янушполем як перший офіційний представник російського уряду із запевненням миролюбного ставлення до українського народу. Згодом до козацького табору під Паплинцями прибули з Ясс посланці молдавського воєводи Василя Лупула. Вони, зокрема, повідомили, що єрусалимський патріарх Паїсій буде їхати до Москви через Україну. Для його зустрічі й супроводження, а також для встановлення контактів з Лупулом до Ясс тоді ж було виряджено полковників Силуяна Мужиловського і Михайла Крису.

Козацьке і польське війська поволі сходилися. Щоб відвернути кровопролиття, дипломати Хмельницького неодноразово пропонували польським комісарам приїхати для переговорів під Костянтинів, але відповіді не надійшло. Тим часом поляки продовжували жорстоко розправлятися з повстанцями. Було цілком очевидно, що назріває велика битва.

І дійсно, битва під Пилявцями відбулася грандіозна. Спочатку, 21 вересня, сутички велися за греблю через р. Пиляву. Поляки докладали всіх зусиль, щоб захопити греблю: це дало б їм змогу безпечно брати воду для війська і для коней. Кілька польських корогов під проводом Йордана вдарили по козацькому таборові. Одночасно Осінський відкинув козацькі застави, що були при греблі. Але поляки стали радитись, що їм далі робити, і прогайнували нагоду для безпосереднього бою з Хмельницьким. Другого дня під вечір українська піхота відбила греблю. Головний же козацький табір було зміцнено високим валом.

У ніч на 23 вересня поляки почули з козацького табору мушкетні постріли й гучні радісні вигуки. Це Хмельницький вдався до психологічного маневру: зробив вигляд, що вітає прибулі татарські загони. Справді ж татари прибули 25 вересня і зразу вирушили на Львів.

Третього дня ще здосвіта Хмельницький вивів свої полки в поле, оповите густою мрякою. Лівим крилом командував Кривоніс, правим Півторакожух, який переправився через річку і став ліворуч від польського табору. Центром війська командував Чернята. Поляки теж стали готуватися до бою. Попервах вони вирішили здобути греблю, без чого годі було думати про добре вишикування війська перед головною сутичкою. На це було кинуто кращі сили.

Почався бій — із застосуванням характерної тактики Хмельницького: козаки несподівано підходили ровами, заливаючи поляків вогнем, а коли супротивник наближався, втікали. Такі маневри поступово заманювали поляків у так званий «мішок», що кінедькінцем і визначило результат битви.

У той час, коли Кривоніс ударив на праве крило поляків, а на правому козацькому крилі йшла перестрілка, центральне крило Черняти після короткого опору залишило греблю. Побачивши порожнечу, польська кіннота, обстрілювана з боків, щодуху рвонула через греблю на другу сторону річки, женучись за Чернятою. Інші ж загони польської кінноти — Вишневецького, Конєшіольського й Остророга — стояли позаду в резерві. Мабуть, ці полководці оцінили ситуацію: Чернята втягував польську кінноту в тактичний «мішок» — але коли вони вирушили на підмогу, козаки Черняти зненацька зупинилися й почали густу пальбу. По ровах, що їх було усюди покопано, засіли козаки, що теж обстрілювали поляків, фронт же тримали лави козацької піхоти. Поляки розгубилися і запросили допомоги. Проте польська піхота стояла біля свого обозу й чекала наказів, а цих наказів не було. Врешті на підмогу рушили волинці Киселя, але й їх було розбито. З-поміж корогов, що були кинуті в перший бій, не повернувся майже ніхто, резервні ж полки обернулися на жалюгідні рештки. Надходив вечір, а тим часом у погоні за ворогом українська піхота на чолі з самим Хмельницьким дійшла аж до перших валів польського табору.

Темрява перервала дальший бій. Не сходячи з коней, поляки розпочали військову нараду. Кінець-кінцем було прийняте рішення про відступ, оскільки, як писав згодом Кисіль, «заледве половина війська нам осталася, та й ця решта втратила духа».

Отже, під Пилявцями шляхетська армія зазнала нищівної поразки від селянсько-козацького війська. Через три дні залишки польського воїнства опинилися аж у Львові.

26 вересня в Старокостянтинові відбулася козацька ра-да за участю Тугай-бея, яка ухвалила продовжувати похід на Західну Україну.

Через чотири дні, оточивши Львів, Хмельницький, аби не допустити руйнування міста, відправляє свого посланця до його жителів, вимагаючи видати «головних провинників» — Ярему Вишневецького та Олександра Конєцпольського, а також припинити опір. Члени міського магістрату, переконані в тому, що Вишневецький незабаром прийде з прусським військом на допомогу, затягували з відповіддю. Тоді 2 жовтня Хмельницький надсилає ультиматум магістрату: хай місто сплачує 200 тис. злотих на користь Тугай-бея і облогу буде знято. Це й було зроблено.

Наприкінці жовтня Хмельницький підійшов під Замостя, що являло собою сильно укріплену фортецю. Зважаючи на це, Хмельницький вирішив розраховувати на тривалу облогу, аби не поплатитися великою кількістю жертв. Зважав, звичайно, й на те, що в козацькому війську не було важкої артилерії, за допомогою якої можна було б пробити кріпосні стіни.

9 листопада в Лабунки (під Замостям) прибуло офіційне посольство нового польського короля Яна Казимира. Хмельницький, як пише тогочасний хроніст, насамперед привітав «короля на королівстві». На честь цього було пу­щено густу стрілянину, яка тривала півгодини. Потім Хмельницький заявив, що «якби став королем не королевич Казимир, котрому він хотів служити і кров за достоєкство його проливати, то пішов би просто на Краків і, взявши корону, дав би тому, кому б знав. Тепер же, признаючи своє підданство, з усім утихає — вертає на Запорожжя, щоб спокійно чекати комісарів...».

Однак, будучи переконаний, що сподівання на тривалий мир з шляхтою марні, гетьман вирішує розвивати добрі зв'язки з навколишніми державами, зокрема супротивниками Речі Посполитої. Тому й з-під Замостя було виряджене посольство на чолі з генеральним писарем Іваном Виговським до Угорщини.