Та соц1ал-демократичні організації

●Південноросійський союз робітників ●Поширення марксизму на Україні ● Діяльність марксистських гурт­ків і груп ● Початок пролетарського етапу визвольного РУХУ № Союзи боротьби за визволення робітничого класу на Україні ● Участь соціал-демократів України у підго­товці та проведенні І з'їзду РСДРП

Південноросійський союз робітників. Ще в 40-х роках XIX ст. Ф, Енгельс, вивчаючи становище робітників Англії, вказував на важливе значення великих міст для розвитку робітничого руху. Саме таким містом на Україні у другій половині століття була Одеса. Як порт вона була зручним пунктом для доставки в Росію революційної літератури з-за кордону та встановлення зв'язків із революційними центрами Європи. Завдяки цьому передова громадськість Одеси була краще обізнана з діяльністю І Інтернаціоналу порівняно з іншими містами України. Все це сприяло ство­ренню тут першої в Росії робітничої організації.

На початку 70-х років з ініціативи передових робітників міста виникло кілька робітничих гуртків, найактивнішим з яких був гурток на машинобудівному заводі Белліно — Фендеріха. Керували ним народники — студенти місцевого Новоросійського університету. Спочатку вони навчали гуртківців арифметики і граматики, а згодом почали знайомити їх з творами О. Герцена, М. Чернишевського, Т. Шевченка. З травня 1873 р. заняття в гуртку набрали революційного характеру. Цьому сприяв революціонер-інтелігент Є. Заславський, який наприкінці 1872 р. приїхав до Одеси, маю­чи вже певний досвід революційно-демократичної діяль­ності в Петербурзі.

Революційна пропаганда велася й на інших підприєм­ствах. Зокрема, серед робітників ливарного заводу Зедека і фон Валя, на газовому заводі та у залізничних майстер­нях її вів робітник-революціонер В. Обнорський — також колишній петербуржець. Весною 1874 р., рятуючись від по­ліцейських переслідувань, Обнорський був змушений виїха­ти за кордон. Продовжувачем його справи став робітник І. Рибацький. З його ініціативи виникла робітнича органі­зація на чавуноливарному і механічному заводі Гульє — Бланшара, була створена робітнича каса, до якої приєдна­лися робітники інших підприємств.

На початок 1875 р. в Одесі діяло вже кілька робітничих гуртків і постало питання про створення в місті єдиної робітничої організації. Заславський склав «Статут брат­ської каси» одеських робітників, обговорення та прийняття якого стали важливим етапом на шляху створення такої організації. Так виник Південноросійський союз робітни­ків. «Статут братської каси» був одночасно і статутом сою­зу, і його програмою. Зміст статуту свідчить про значний вплив на нього основних положень програмних документів І Інтернаціоналу — «Тимчасового статуту Міжнародного товариства робітників», написаного К. Марксом, і статуту Міжнародної асоціації робітників Центральної Женевської секції І Інтернаціоналу.

Південноросійський союз робітників був пролетарською організацією з досить чітко визначеною політичною уста­новкою, що робітники можуть досягти визнання своїх прав тільки шляхом насильственного перевороту, який знищить усякі привілеї та зробить працю основою особистого й гро­мадського добробуту.

Організація складалась в основному з робітників. 60 ак­тивних членів становили її ядро, під впливом якого пере­бувало близько 200 робітників різних підприємств міста. Поряд із Заславським у керівне ядро союзу входили Ф. Кравченко, І. Рибицький, М. і С. Наддачини, М. Сквері, М. Короленко, С. Лущенко, Д. Ізотов та ін. Члени союзу були знайомі з творами К. Маркса і Ф. Енгельса, читали політико-економічні публікації, що друкували прогресивні журнали «Современник», «Знание», «Отечественные за­писки».

Союз випускав і розповсюджував прокламації, присвя­чені загальним питанням визвольної боротьби робітничого класу, його члени підтримували зв'язки з передовими ро­бітниками Ростова, Таганрога, Миколаєва, Херсона, Харко­ва, Керчі та інших міст і сприяли створенню там робітни­чих організацій. Поряд із пропагандистською роботою союз зробив перший крок до організації страйкової боротьби пролетаріату за поліпшення його економічного становища. Вперше в історії робітничого руху Росії у 1875 р. члени союзу керували страйками на ряді підприємств Одеси.

Діяльність Південноросійського союзу робітників тривала недов­го— вже у грудні 1875 р. він був розгромлений жандармами. Цар­ський уряд жорстоко розправився з членами організації. 15 чоловік було засуджено на різні строки каторжних робіт, до поселення в Си­біру, тюремного ув'язнення, арештантських рот. Найжорстокіше був покараний керівник союзу Є. Заславський — його засудили до десяти років каторги. Через рік він помер у петербурзькій тюрмі.

Традиції Південноросійського союзу робітників продов­жили передові робітники столиці, які 1878 р. створили Пів­нічний союз російських робітників під керівництвом В. 06-норського та С Халтуріна. Цей союз проводив револю­ційну роботу до 1880 р., коли і його розгромили царські власті.

Обидві самостійні робітничі організації відіграли вели­ку роль у загальноросійському визвольному русі, у визна­ченні пролетаріатом свого шляху у революційній боротьбі. їх члени, на відміну від народників, висунули на перше місце ідею боротьби за політичні свободи і всіляко пропа­гували її серед робітничого класу, сприяли формуванню у робітників елементів класової свідомості та інтернаціональ­ної єдності.

Поширення марксизму на Україні. З розвитком капіта­лізму, формуванням промислового пролетаріату, кризою народництва і розгортанням масового робітничого руху на Україні, як і в цілому в Росії, склалися передумови для поширення соціалістичних ідей, насамперед ідей марксизму як революційної ідеології пролетаріату.

Твори основоположників марксизму мовою оригіналу почали з'являтися в Росії ще з середини 40-х років, але коло осіб, які могли ознайомитися з ними, було вузьким. У цьому плані велике значення мало видання у квітні 1872 р. в Петербурзі першого тому «Капіталу» К. Маркса російською мовою, перекладеного народниками Г. Лопаті-ним та М. Даніельсоном. Це було також першим його пере­кладом на іноземну мову. Книгу із захопленням читали революційно настроєна інтелігенція, студентство, передові робітники.

Важливу роль у поширенні марксистських ідей відігра­ли безпосередні контакти окремих діячів суспільно-політич­ного руху на Україні з К. Марксом і Ф. Енгельсом. Так, у Лондоні з Марксом зустрічалися народники Д. Лизогуб, І. Фесенко, І. Кауфман, М. Зібер та ін.

Нагадаємо, що доцент Київського університету М. Зібер почав по­пуляризувати економічне вчення Маркса з університетської кафедри ще в 1870 р., тобто до виходу «Капіталу» російською мовою. Наступного року в Києві вийшла праця Зібера «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо», яка дістала позитивний відгук Маркса. У 1874—1878 рр. на сто­рінках журналів «Знание» і «Слово» Зібер виступив із низкою статей під загальною назвою «Економічна теорія Маркса» на захист цієї тео­рії від наскоків реакційної преси. У 1885 р. вийшло нове, доповнене ви­дання книги Зібера під назвою «Давид Рікардо і Карл Маркс в су­спільно-економічних дослідженнях», де автор також обстоював теоре­тичні положення «Капіталу». Оскільки російське видання «Капіталу» було бібліографічною рідкістю, праці Зібера стали своєрідним джере­лом вивчення марксизму для цілого покоління революційної молоді. Крім того, у цих працях критикувалися утопічні народницькі теорії, до­водились неминучість і прогресивність розвитку капіталізму в Росії.

Із матеріалу лекції 25 ми знайомі також із діяльністю С. Подолинського. Він почав вивчати «Капітал» ще студентом Київського уні­верситету, слухав реферати Зібера в студентському гуртку, читав його твори. Перебуваючи на початку 70-х років за кордоном, він познайо­мився з К. Марксом і Ф. Енгельсом, пізніше листувався з ними. Грун­туючись на їхніх працях, Подолинський одним із перших став вивчати розвиток капіталізму на Україні, формування й життя робітничого класу. У своїх творах «Про хліборобство», «Парова машина», «Про багатство і бідність», «Ремесла і фабрики на Україні», виданих за кор­доном українською мовою, Подолинський популяризував економічні ідеї марксизму, критикував ілюзії народників щодо селянської общини, звернув увагу на пролетаризацію селянства, зробив спробу з'ясувати причини й характер капіталістичної експлуатації.

Розповсюдженням марксистських праць займалися й інші революціонери-народники. Зокрема, 1883 р. народо­вольці у Харкові видали російською мовою «Маніфест Ко­муністичної партії». Проте треба зауважити, що більшість із них вважали марксизм прийнятним тільки для західно­європейських країн.

Популяризацією окремих положень марксизму на захід­ноукраїнських землях займався Іван Франко, перу якого належать такі наукові праці, як «Катехізис економічного соціалізму», «Про гроші й скарби» та ін. Письменник впер­ше переклав на українську мову 24 розділ першого тому «Капіталу», а також частину праці Ф. Енгельса «Анти-Дюрінг» під назвою «Початок і теорія соціалізму».

З 80-х років поширення марксистських ідей в Росії без­роздільно стає справою революційної інтелігенції. Першою заявила про свій розрив із народницькою ідеологією і по­клала початок марксистському напрямові у громадській думці група колишніх чорнопередільців на чолі з Г. Плехановим — «Визволення праці», до якої входили П. Аксельрод, В. Засулич, Л. Дейч, В. Ігнатов та ін. Не обмежуючись лише виданням найважливіших творів основоположників марксизму, група прагнула застосувати їх головні ідеї до російської дійсності. З цією метою члени групи друкували і розповсюджували свої праці, у яких давався конкретний аналіз соціально-економічних процесів, що відбувалися на той час, критикувалися теорія та практика народництва. Ці видання стали основним джерелом поширення марксиз­му серед революційної інтелігенції та передових робітни­ків.

Спочатку чи не єдиним засобом доставки цієї літерату­ри в Росію були окремі студенти, що навчалися за кордо­ном. Виїжджаючи на канікули додому, вони привозили з собою заховані в оправи легальних книжок видання групи «Визволення праці» й розповсюджували їх. Ці видання часто переписувались від руки, передруковувалися на гек­тографі й перевидавалися. Згодом група встановила зв'язки з революційними гуртками різних міст, в тому числі Києва, Одеси, Катеринослава, Харкова, листувалася з ними, діставала від них грошову допомогу. Зокрема, група підтримувала контакти з революційними діячами Східної Гали­чини І. Франком, М. Павликом та іншими, які одержували нелегальну літературу і розповсюджували її серед галиць­кої інтелігенції та робітників, допомагали таємно переправляти її через Львів у Росію, надсилали за кордон місцеві видання. Завдяки активній позиції Франка та його одно­думців Львів став одним із найважливіших пунктів на шляху транспортування марксистської літератури з Женеви в Росію.

Ще раз зазначимо, що діяльність групи «Визволення

і праці» значною мірою сприяла утвердженню марксизму

як самостійного напряму загальноросійської громадської

думки, хоч остання ще не набула тоді органічного зв'язку

з робітничим рухом.

Діяльність марксистських гуртків і груп. Отже, напри­кінці 80-х — на початку 90-х років у Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та інших містах України виникли марксистські гуртки. Складалися вони переважно з революційно настроєної інтелігенції, студентської та уч­нівської молоді, передових робітників.

Одним з перших на початку 1889 р. виник соціал-демократичний гурток у Києві, учасниками якого були близько ЗО робітників в основному залізничних майстерень і друка­рень. Але вже у травні внаслідок репресій та арештів він припинив свою діяльність. На початку 90-х років громад­сько-політичне життя Києва знову пожвавилось. З особлиг вою силою це проявилося у середовищі учнівської молоді, яка шукала відповіді на злободенні питання суспільного розвитку. «Як гриби після дощу, почали виникати спочатку в університеті, а потім у різноманітних середніх учбових закладах Києва гуртки саморозвитку, вбираючи в себе все краще, що було тоді серед учнівської молоді»,— писав у своїх спогадах учасник київських соціал-демократичних гуртків того часу Л. Федорченко. У цих гуртках починали свій шлях такі видатні революціонери, як А. Луначарський, П. Запорожець, І. Саммер. Двоє останніх пізніше стали ак­тивними діячами петербурзького Союзу боротьби за визво­лення робітничого класу.

1891 р. в Києві виникла Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років. її організаторами були студенти Київського університету Я. Ляховський (з осені 1895 р.— член петербурзького Союзу боротьби) і Б. Ейдельман (згодом відомий діяч соціал-демократичного руху, керівник київських соціал-демократичних організацій, київського Союзу боротьби, групи «Рабочей газеты», біль­шовик). Особливо активізувалася діяльність групи після вступу до неї досвідченого революціонера Ю. Мельникова. На час свого приїзду до Києва Мельников був уже зрілим соціал-демократом, пройшов велику школу революційного підпілля у Харкові, Ростові-на-Дону, двічі відбував ув'яз­нення.

За ініціативою Мельникова, який незабаром зайняв у Російській соціал-демократичній групі провідне становище, була створена школа-майстерня, яка ввійшла в історію революційного руху Києва під назвою «Лук'янівський клуб». У цьому закладі під керівництвом Мель­никова, який володів кількома спеціальностями, робітники навчалися слюсарної і токарної справи, слухали бесіди на політичні теми, чита­ли й обговорювали нелегальну літературу, знайомилися з основними ідеями марксистського вчення. Таким чином, тут готувалися досвідчені пропагандисти, які через два-три місяці йшли працювати на промислові підприємства і здатні були організувати там підпільні робітничі гуртки.

Незабаром Російська соціал-демократична група з гурт­ка марксистів-теоретиків стає активним пропагандистом у середовищі робітників. До неї все більше тяжіють не тіль­ки інтелігентські, а й робітничі гуртки. Серед останніх значну роль відігравав гурток, організований студентом університету Д. Наточаєвим, вихідцем із робітничої сім'ї. Він розгорнув пропагандистську роботу серед робітників залізничного депо, встановив зв'язок з Мельниковим і не­забаром став активним учасником Російської соціал-демократичної групи.

Встановлення зв'язків із передовими робітниками доз­волило марксистам зробити перші кроки поєднання теорії з робітничим рухом. 1894 р. члени марксистських гуртків Києва провели першу маївку в Кадетському гаю, в якій взяли участь переважно робітники залізничних майсте­рень.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років перші маркси­стські гуртки виникають у Катеринославі. Вони створилися з гуртків самоосвіти соціал-демократів, яких висилали з інших міст за революційну діяльність. Так, на початку 1889 р. до Катеринослава був висланий з Петербурга орга­нізатор і керівник однієї з перших соціал-демократичних організацій — Товариства петербурзьких майстрів — П. Точиський. Він налагодив зв'язок з одним із гуртків інтелі­гентської молоді — сестер Заславських — і значно вплинув на його розвиток у соціал-демократичному напрямі.

Активним організатором гуртків у Катеринославі був Г. Лейтейзен (Ліндов). Із гуртками Заславських і Ліндова був зв'язаний студент Московського університету О. Вино­куров (уродженець Катеринослава, в майбутньому радян­ський діяч). У 1892 р. під час канікул він створив у Кате­ринославі групу, яка вивчала та перекладала на російську мову праці зарубіжних марксистів. Першу революційну школу в цих гуртках пройшли майбутні більшовики М. Ве­сен і Л. Сталь-Заславська.

Велику роль у розгортанні соціал-демократичної пропаганди серед робітників Катеринослава відігравав гурток, створений 1894 р. на міс­цевому Брянському металургійному заводі, до якого входили робітники І. Мазанов, А. Смирнов, М. Єфимов, І. Гудимов та ін. Спочатку гуртком керував Г. Лейтейзен, згодом — вислані сюди з Москви під нагляд по­ліції досвідчені соціал-демократи О. Винокуров і Г. Мандельштам. Важливою подією у діяльності гуртка було проведення 1895 р. першотравневої сходки, на яку зібралося близько 100 робітників. Перед ними виступили з промовами А. Смирнов та І. Мазанов. Маївка мала велике значення для розвитку класової свідомості й організованості місцевих робітників.

Перший соціал-демократичний гурток серед робітників Одеси виник на початку 1890 р. До нього входили робітники-будівельники М. Оводов, І. Хохлов, І. Назаров, І. Глад­ких та ін. Але цей гурток проіснував недовго — восени то­го ж року його учасники були заарештовані.

Більш систематична пропаганда марксизму в робітни­чому середовищі Одеси розпочалася в 1892—1893 рр. з утворенням кількох робітничих гуртків. Найбільшим був гурток, організований штурманом І. Калашниковим. Скла­дався він із машиністів, кочегарів і матросів торговельного флоту, котрі, перебуваючи у плаваннях за кордоном, мали можливість привозити звідти марксистську літературу, яка потім розповсюджувалася в місті, вивчалася в гуртках, солдатських казармах, проникала в інші міста України. Соціал-демократичні гуртки діяли також у головних залізнич­них майстернях, серед будівельних, ремісничих робітників, на Пересипу, Молдаванці та ін. На початок 1894 р. в місті налічувалося близько 10 гуртків, де пропагандистами ви­ступали інтелігенти-марксисти і передові робітники — І. Ка­лашников, С. Волошкевич, Ю. Стеклов, Л. Яковлев, Г. Циперович та ін. Усі гуртки об'єднувалися навколо гуртка Калашникова, поступово формуючись у єдину соціал-демократичну організацію. Одним із центральних питань, що активно дебатували її члени, було питання про характер майбутньої революції та її рушійні сили.

Одеські соціал-демократи намагалися створити свою підпільну друкарню, але здійснити це не вдалося. У кінці січня 1894 р. почалися обшуки й арешти, внаслідок яких перша соціал-демократична організація Одеси і створені нею робітничі гуртки майже повністю були розгромлені. Та викорінити передові ідеї було вже неможливо. Незабаром відновився гурток будівельників, улітку 1894 р. утворився пропагандистський гурток учнів ремісничого училища«Труд», наприкінці року — соціал-демократична робітнича група, керівником якої був колишній член Російської соціал-демократичної групи М. Кульчицький.

У Харкові марксистські гуртки почали виникати на по­чатку 90-х років. До цього часу тут існували лише робітни­чі осередки, що були перехідними від народництва до мар­ксизму. 1888 р. в Центральний робітничий гурток міста вступив Ю. Мельников, який спрямував його діяльність на розширення зв'язків із робітниками Ростова-на-Дону, Бєл­города, Таганрога. Але вже наступного року гурток був розгромлений, а його учасники репресовані.

Незважаючи на поголовні арешти, революційна робота в Харкові тривала. На початку 90-х років у місті діяло кілька гуртків, переважно студентських, члени яких в ос­новному займалися питаннями самоосвіти. На їхньому тлі виділявся марксистський гурток, організований студентами ветеринарного інституту І. Борзенком, М. Красильниковим та О. Перепльотчиковим. Вони мали зв'язки з московськи­ми й петербурзькими соціал-демократами, одержували звідти марксистську літературу.

Як і в інших містах, харківські марксистські гуртки викривали угодовську політику ліберальних народників. Так, у 1893—1894 рр. вони виступили проти М. Михайловського з двома листами, в яких доводили безпідставність народницьких сподівань на те, що Росія мине капіта­лістичний шлях розвитку. Оскільки Михайловський відмовився друку* вати ці листи у журналі «Русское богатство», автори видали їх неле­гально окремою брошурою.

Таким чином, харківські марксисти у першій половині 90-х років займалися головним чином вивченням соціал-демократичної літератури і розповсюдженням її серед інте­лігенції та студентів. Питанням пропаганди марксизму серед робітників, керівництва їхньою боротьбою за поліп­шення свого становища вони, на відміну від соціал-демократичних організацій Києва, Катеринослава й Одеси, дов­гий час не приділяли уваги, відкладаючи все це на май­бутнє.

Марксистські гуртки та соціал-демократичні групи іс­нували і в інших містах України. Так, у Херсоні перший марксистський гурток було створено на початку 1891 р. Його організатором був учень сільськогосподарського учи­лища О. Цюрупа (згодом професіональний революціонер, більшовик-ленінець). Члени гуртка вели пропагандистську роботу серед учнівської молоді. В липні 1893 р. гурток було розгромлено, проте вже наступного року О. Цюрупа утво­рив новий марксистський осередок, до якого, крім учнів, входили й передові робітники.

На початку 1894 р. О. Шліхтер (згодом також профе­сіональний революціонер) створив соціал-демократичний гурток у Полтаві, його діяльність, щоправда, обмежува­лась вивченням літератури та полемікою з місцевими на­родниками і народовольцями. Більш активна робота пол­тавських соціал-демократів розгорнулась дещо пізніше.

Наприкінці 80-х — у першій половині 90-х років гуртки, що займалися розповсюдженням марксистської літератури, діяли в Сумах, Чернігові, Кременчуці, Олександрівську, Ізюмі та інших провінціальних містах і містечках України.

Слід зазначити, що загалом перші марксистські гуртки і групи були замкненими, організаційно не зв'язаними між собою, відірваними від робітничого руху. Проте їхня діяль­ність була необхідним підготовчим етапом на шляху до створення соціал-демократичної робітничої партії в Росії та її організацій на Україні.

Початок пролетарського етапу визвольного руху. Після завершення промислового перевороту капіталістична про­мисловість Росії зробила в 90-х роках XIX ст. величезний крок уперед, досягнувши значного рівня розвитку.

Особливо швидкими темпами відбувався цей процес на Україні. Якщо у попередні десятиліття тут створювалися лише передумови роз­витку металургійної промисловості (у цій галузі економічного життя Росії продовжував панувати Урал), то у середині 90-х років Україна стала головним центром російської металургії, де діяло 17 великих за­водів, які давали більше половини загальноросійської виплавки ча­вуну.

Розвиток металургії, що викликав підвищений попит на залізну й марганцеву руду, а також кам'яне вугілля, сприяв розширенню добув­них галузей промисловості. Криворізький залізорудний басейн вийшов на перше місце в Росії з видобутку залізної руди. А Донецький ба­сейн у 1898 р. давав 92,1 % загальноросійського видобутку кам'яного вугілля.

Швидке зростання металургійної, металообробної, залізорудної 1 кам'яновугільної промисловості тісно пов'язувалось із будівництвом за­лізниць. У 90-х роках на Україні було побудовано 2490 км залізничних ліній, тобто у два рази більше, ніж у попередньому десятилітті.

Процес промислового піднесення зумовив зростання чи­сельності пролетаріату України. Великі міста і промислові центри стали місцями зосередження значних мас фабрично-заводських робітників. Це насамперед Катеринослав, Хар­ків, Київ, Одеса, Миколаїв, Маріуполь, Єлисаветград, Олександрівськ, Мелітополь, Юзівка та ін.

Промислове піднесення 90-х років супроводжувалось не тільки зростанням чисельності робітничого класу, але й значним пожвавленням робітничого руху.

У перших лавах страйкової боротьби виступив пролета­ріат Петербурга. Боротьба робітників столиці у 1895 р. і особливо тритижневий страйк ЗО тис. текстильників у трав­ні— червні 1896 р. справили великий вплив на розгортання робітничого руху України. Якщо 1895 р. тут відбулося 15 страйків, у яких взяло участь 1460 робітників, то 1898 р. відбулося вже 54 страйки за участю 46 тис. чоловік. Зокре­ма, у травні 1896 р. спалахнув великий страйк на металур­гійному заводі «Нікополь» у Маріуполі. У січні 1897 р. від­булося значне заворушення робітників на чавуноливарному заводі Езау в Катеринославі. Цього ж року страйкували робітники заводу Гретера і Криванека в Києві, паровозо­будівного заводу в Харкові, вагонобудівного в Нижньодні­провську. У травні наступного року виступили робітники Олександрівського заводу Брянського товариства в Кате­ринославі. За поліпшення свого економічного становища боролися робітники металургійних заводів у Кам'янську та Юзівці, трубопрокатного в Катеринославі, чавуноливарного в Луганську та ін. Усього протягом останніх п'яти років століття на Україні відбулося 212 страйків і 14 заворушень, що вдвічі більше, ніж за попередні 15 років.

Таким чином, страйкова боротьба робітників ставала все більш масовою та організованою. В ясно і чітко сфор­мульованих вимогах страйкуючих, у їхній твердій наполег­ливості виявлявся вплив соціал-демократів, їх перші спро­би керувати страйковою боротьбою трудящих. Робітничий рух дедалі набирав політичного значення. Все це свідчило про початок нового, а саме пролетарського, етапу загальноросійського визвольного руху.

Союзи боротьби за визволення робітничого класу на Україні. На середину 90-х років російські марксисти в основному розв'язали завдання щодо створення соціал-демократичних гуртків і груп, зробили перші кроки в справі розгортання пропаганди соціалізму в робітничих гуртках. Але соціал-демократія ще мало була зв'язана з робітничим рухом. «Відокремлення робітничого руху від соціалізму,— зазначав В. І. Ленін,— викликало слабкість і нерозвине­ність і того і другого»'. Наступними завданнями соціал-демократів стали перехід до широкої економічної та полі­тичної агітації в робітничих масах, пробудження у них класової свідомості, перетворення розрізнених виступів робітників у свідому, організовану боротьбу всіх трудящих проти капіталістів і царського самодержавства.

В авангарді розв'язання цих завдань виступили петер­бурзькі соціал-демократи. За ініціативою В. І. Леніна вони вперше організували і керували страйками петербурзьких робітників, об'єднали соціал-демократичні гуртки і групи столиці у загальноміську організацію — Союз боротьби за визволення робітничого класу. Він став справжнім центром соціал-демократичних сил усієї країни, зародком револю­ційної партії в Росії.

Під впливом ленінського Союзу боротьби марксистські гуртки і групи в ряді міст також почали об'єднуватися у подібні союзи. На Україні вони виникли в Києві та Кате­ринославі.

У Києві на базі Російської групи соціал-демократів на­прикінці 1896 р. утворилась нова соціал-демократична гру­па — «Робітнича справа», керівником якої став Б. Ейдельман (Ю. Мельникова заарештували весною 1896 р. і вислали з Києва). Серед активних членів групи були М. Вигдорчик, А. Поляк, С. Померанець, В. Крижанівська; згодом до неї приєднався П. Тучапський, який у другій половині 90-х років відіграв значну роль в діяльності київ­ських соціал-демократичних організацій.

Група «Робітнича справа» розпочала видання газети «Вперед» — першої робітничої газети на Україні. Видава­лися також листівки, звернені до робітників. Поширювали­ся праці В. І. Леніна «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?», «Економічний зміст на­родництва і критика його в книзі п. Струве», «Пояснення закону про штрафи» та ін.

У березні 1897 р. дві найбільші марксистські організації Києва — група «Робітнича справа» і група польських соці­ал-демократів (К. Петрусевич, А. Рабчевський, П. Полонський, М. Урицький, К. Шуляківський та ін.) —об'єднали­ся в Союз боротьби за визволення робітничого класу. Це була важлива подія, яка справила великий вплив на роз­виток соціал-демократичного руху в інших містах України.

З перших днів діяльність київського Союзу боротьби ознаменувалася розгортанням широкої економічної та по­літичної агітації в робітничих масах. Перша проклама­ція— «Листок до Першого Травня 1897 року» — заклика­ла робітників приєднатися до міжнародного робітничого свята. Після цього прокламації київського Союзу боротьби виходили дуже часто: всього з квітня до кінця 1897 р. було випущено 32 листівки. У них висвітлювались злободенні питання економічного і політичного становища робітників, підкреслювалося, що тільки спільними зусиллями робітни­ків усієї країни можна добитися перемоги.

Перехід до масової агітації супроводжувався зростан­ням участі Союзу боротьби в організації страйкової бороть­би робітників. Його члени готували та проводили страйки на заводах Гретера і Криванека, Шиманського, Південно­російському машинобудівному, в залізничних майстернях та ін. Відповідно зростали й ряди організації — від ЗО чле­нів спочатку до близько 150 в кінці 1897 р., більше полови­ни яких були робітники.

Київський Союз боротьби надавав допомогу соціал-демократичним організаціям Катеринослава, Одеси, Мико­лаєва, Харкова та інших міст України. Так, на революційну роботу до Катеринослава був направлений К. Петрусевич, в Одесі працювали Б. Шен і М. Кульчицький, в Миколає­ві — І. Єфимов і Ф. Прокоф'єв. «У кожному місті була своя людина, з якою можна було підтримувати конспіратив­ні зв'язки»,— відзначала у своїх спогадах В. Крижанівська.

Після поліцейського розгрому влітку 1895 р. відновила свою діяльність соціал-демократична організація в Катери­нославі— одному з найбільших центрів робітничого руху на Україні. Наприкінці 1895 р. сюди приїздить відомий партійний діяч, професіональний революціонер ленінської гвардії І. Лалаянц. його зусиллями була організована і почала діяти так звана «Центральна група», навколо якої почали згуртовуватися передові робітники, представники революційної інтелігенції, учнівська молодь. У лютому 1897 р. до Катеринослава приїздить учень і соратник В. І. Леніна, член петербурзького Союзу боротьби І. Бабушкін, висланий з Петербурга за революційну роботу. Протягом короткого часу він організував декілька робітни­чих гуртків на Брянському металургійному заводі, на за­водах Шодуар, цвяховому та інших, а також у залізнич­них майстернях. У цих гуртках пройшли першу революцій­ну школу Г. Петровський, І. Захаренко, П. Воєводін та інші молоді робітники, що пізніше стали більшовиками.

У грудні 1897 р. десять гуртків, очолюваних І. Бабушкіним та І. Лалаянцем, об'єдналися в одну організацію, яку, за прикладом Петербурга і Києва, назвали катеринослав­ським Союзом боротьби за визволення робітничого класу. Це знаменувало остаточний перехід катеринославських со­ціал-демократів до масової агітації. Особливо широко ви­користовувалися листівки, які поширювалися не тільки в Катеринославі, а й у Донецькому та Криворізькому ба­сейнах.

Під впливом київського та катеринославського Союзів боротьби розвивалися соціал-демократичні організації та групи в Одесі, Миколаєві та інших промислових центрах України. Так, соціал-демократи Одеси восени 1896 р. зро­били спробу об'єднати місцеві марксистські гуртки. Нова організація — Південноросійський робітничий союз — сфор­мувалася на базі гуртка, створеного робітником М. Котовим у районі Слобідки-Романівки, і об'єднувала літографів, шевців, столярів, ювелірів тощо. У січні 1897 р. вона була розгромлена поліцією.

У 1897 р. миколаївська соціал-демократична організа­ція складалась з десятка робітничих гуртків, у яких брало участь понад 200 робітників. Із кінця року вона стала нази­ватися Союзом миколаївських робітників. Видатним діячем союзу був Л. Бронштейн (Троцький), колишній учень ре­ального училища, його мистецтво революційного пропа­гандиста, оратора й організатора яскраво проявилося уже в ті роки. З числа робітників активними учасниками союзу були А. Бабенко, Р. Короткое, І. Мухін та ін. Союз прово­див пропагандистську та агітаційну роботу головним чи­ном серед фабрично-заводських робітників, мав зв'язки з марксистськими гуртками Києва, Харкова, Одеси. При ньо­му існували каса взаємодопомоги під час страйків, а також друкарня, яка випустила десять листівок і три номери га­зети «Наше дело». У січні 1898 р. союз був розгромлений, а 28 його активних учасників — заарештовані та засуджені.

У другій половині 90-х років соціал-демократичні орга­нізації діяли у Харкові, Полтаві, Кременчуку, Єлисаветграді, Херсоні, на Донбасі та Криворіжжі. Більшість із них перебувала на рівні тодішніх вимог робітничого руху, бра­ла участь у масовій економічній і політичній агітації, у страйковій боротьбі робітників.

Діяльність київського і катеринославського Союзів бо­ротьби, соціал-демократичних організацій інших міст Укра­їни — яскраве свідчення процесу з'єднання соціалістичних ідей з робітничим рухом на початку нового, пролетарського етапу визвольного руху в Росії.

Участь соціал-демократів України у підготовці та про­веденні І з'їзду РСДРП. Між соціал-демократичними сою­зами, гуртками і групами на Україні, як і в усій Росії, встановилися тісні зв'язки. Але завдання дальшого розвит­ку революційного руху вимагали більшого — об'єднання місцевих організацій у єдину соціал-демократичну партію. За цих умов на порядку денному стало скликання з'їзду соціал-демократичних організацій для створення такої партії. Ці завдання В. І. Ленін сформулював у написаних ним в ув'язненні працях «Проект програми» та «Пояснення програми соціал-демократичної партії» (1896 р.), які були передані керівниками петербурзького Союзу боротьби разом із вказівкою щодо підготовки з'їзду.

Влітку 1896 р. на Україну приїжджала Н. Крупська. У Полтаві вона провела нараду з групою місцевих і київ­ських соціал-демократів, на якій було ухвалено почати підготовку до з'їзду та налагодити видання загальноросійської нелегальної газети. Проте петербурзький Союз бо­ротьби, що дав поштовх підготовці з'їзду, через масові арешти був позбавлений можливості її продовжити. Ця естафета переходить до київських соціал-демократів, зо­крема членів групи «Робітнича справа» (Б. Ейдельман, М. Вигдорчик, П. Тучапський, С. Померанець та ін). У січ­ні— лютому 1897 р. представники групи відвідали соціал-демократичні організації Вільно, Петербурга, Москви, Іва­ново-Вознесенська, запрошуючи їх взяти участь у з'їзді. У березні того ж року соціал-демократами Києва була прове­дена передз'їздівська нарада, яка вирішила скликати з'їзд наступного року, а також організувати в Києві видання нелегальної загальноросійської «Рабочей газеты». Перший її номер вийшов у серпні, другий — у грудні 1897 р. Київ­ські соціал-демократи виробили й розіслали соціал-демократичним організаціям порядок денний і проекти деяких рішень майбутнього з'їзду.

На / з'їзді РСДРП, який відбувся 1—3 березня 1898 р. в Мінську, були представлені: Союзи боротьби (петербур­зький— С. Радченко, московський — О. Винновський, ки­ївський — П. Тучапський, катеринославський — К. Петрусевич), група «Рабочей газеты» (Б. Ейдельман), київський Робітничий комітет (М. Вигдорчик) і Бунд (Ш. Кац, А. Кремер, А. Мутник). Серед дев'яти делегатів, як бачи­мо, чотири було від соціал-демократів України. З'їзд одно­стайно ухвалив об'єднати соціал-демократичні організації Росії в єдину марксистську партію, яку також одностайно вирішено було назвати російською, а не руською, щоб під­креслити її інтернаціональний характер. Без заперечень було схвалено визначення «соціал-демократична партія». Але навколо назви «робітнича» розгорнулася дискусія. Чо­тири делегати обстоювали її, а п'ять виступили проти, мотивуючи тим, що в партії було ще мало робітників. З'їзд прийняв назву «Російська соціал-демократична партія», лише згодом слово «робітнича» було включене за рішенням ЦК при підготовці Маніфесту РСДРП.

Значну увагу з'їзд приділив організаційним питанням. Він обрав Центральний Комітет (С. Радченко, Б. Ейдель­ман, А. Кремер) і доручив йому підготувати й опублікувати Маніфест РСДРП, оголосив київську «Рабочую газету» офіційним органом партії, визначив функції ЦК і місцевих комітетів, порядок скликання чергових і позачергових з'їз­дів та ін.

Однак було зроблено не все, що має зробити установчий з'їзд при утворенні партії. Не були остаточно сформу­льовані програма і статут РСДРП. Як єдина централізо­вана організація партія фактично не була створена. У ви­пущеному від імені з'їзду Маніфесті не йшлося про гегемонію робітничого класу, його союзників, про завою­вання