Соціально-економічний розвиток України В першій половині XIX ст.

● Характеристика періоду ● Зрушення в аграрному сек­торі ● Розвиток промисловості й торгівлі ● Зміни у класовій структурі суспільства ● Заворушення селян і найманих робітників

Характеристика періоду. Перша половина XIX ст. в історії України займає особливе місце. Адже саме цей пе­ріод був позначений протиборством двох соціальних си­стем — відживаючої кріпосницької, що базувалася на на­туральному веденні господарства, прикріпленні селянина до землі і особистій залежності від поміщика, та нової, капі­талістичної, яка визрівала під спудом нашарувань багато­вікового панування феодалізму. Капіталізм грунтувався на принципово нових засадах. Це насамперед товарне вироб­ництво, використання вільнонайманої праці та машинної техніки, зосередження засобів виробництва в руках капі­талістів, що створювало основу для широкої експлуатації трудящих мас. Зароджуючись у надрах феодального ладу, капіталізм поступово зруйновує його економічні підвалини.

Процес розкладу феодально-кріпосницької системи, який рельєфно окреслився вже на кінець XVIII ст., проходив більш інтенсивно у першій половині XIX ст., особливо в другій його чверті. Зростаючі виробничі сили входили» конфлікт із застарілими виробничими відносинами. Залеж­не селянство посилювало класову боротьбу. Під натиском нових економічних сил, розгортанням класової боротьби кріпосницька система тріщала зо всіх боків, її охопила глибока криза.

Щоб якось приглушити соціально-економічне напружен­ня, протягом першої половини XIX ст. було проведено дві селянські реформи: інвентарну серед поміщицьких селян Правобережжя у 1847—1848 рр. та реформу під керів­ництвом графа П. Д. Кисельова, що стосувалася державних селян. Проте ці адміністративно-господарські реформи не поліпшили становища селян. Кримська війна, що розгор­нулася незабаром, ще більше загострила суспільні супе­речності. На кінець 50-х років склалася революційна си­туація, підготовлена всім ходом економічного, соціального і політичного життя. Однак більш детально зупинімося на процесах, які відбувалися у соціально-економічній сфері.

Зрушення в аграрному секторі. У першій половині XIX ст. в суспільно-економічному житті продовжували па­нувати кріпосницькі відносини. Переважна більшість зе­мель, як засіб виробництва, перебувала у монопольній власності дворянства, а селянство, основна виробнича си­ла,— у феодальній залежності від поміщиків або держави. Так, напередодні реформи 1861 р. в руках поміщиків зо­середжувалося понад 70 % всієї землі та близько 60 % за­гальної чисельності селян. Це було вирішальним фактором, який забезпечував у дореформений період переважання кріпосницького господарства дворян-поміщиків. Окрім крі­посних селян, другу велику групу сільськогосподарських виробників становив розряд державних селян. Він включав чимало станових груп, в тому числі найбільш численну — козаків. На противагу поміщицьким селянам вони були особисто вільними, користувались казенною землею, за що сплачували державі феодальну грошову ренту. На Лівобе­режній Україні розряд державних селян становив 50 %, на Правобережній— 13 і на Півдні України — 37 % сільсько­го населення цих районів. Незначну групу складали удільні селяни.

Незважаючи на те, що у першій половині XIX ст. фео­дально-кріпосницька система зберігала своє переважаюче становище, в усіх сферах економічного життя йшов процес розвитку товарно-грошових відносин. Суспільний поділ пра­ці, що поглиблювався, призводив до зростання міського населення за рахунок сільського, до збільшення чисельності промислового населення за рахунок землеробського, до відволікання все значнішої частини людей від землеробства до обробної промисловості. Протягом 1811—1858 рр. міське населення України зросло в 2,5 раза.

Зі зростанням неземлеробського населення на внутріш­ньому ринку збільшувалась потреба в сільськогосподар­ських продуктах. Під впливом зростаючого попиту на хліб, сировину для промисловості сільське господарство починає поступово еволюціонувати шляхом капіталізму. Воно набу­ває чіткіших рис торгового, підприємницького характеру, окреслюється тенденція до зростання товарності, поглиб­люється галузева спеціалізація, спостерігаються окремі ви­падки використання досконаліших знарядь праці, нових систем обробітку землі тощо.

Втягуючись в цей загальний економічний процес, помі­щицькі та селянські господарства прагнули розвивати то­варне землеробство та тваринництво. При цьому можливос­ті для такого розвитку в них були різними. В той час як по­міщики, маючи у своєму розпорядженні великі масиви землі, користуючись даровою працею кріпосних селян, мог­ли різко збільшувати виробництво сільськогосподарських продуктів, сировини і постачати їх на ринки збуту в знач­ній кількості, господарства селян (особливо поміщицьких, задавлених безправністю і нуждою) тяжіли лише до торго­вого землеробства і могли вивозити на місцевий ринок не­велику кількість продукції.

Звичайно, що ступінь товаризації поміщицьких і селян­ських господарств був різним. Найуспішніше перехід до то­варного виробництва здійснювався в поміщицьких госпо­дарствах Південної та Правобережної України. Крім ціло­го ряду факторів, які зумовлювали нерівномірність втягу­вання поміщицьких господарств у товарне виробництво, мав значення і розмір поміщицького землеволодіння. Як правило, великі господарства (а вони були характерними для Правобережної і Південної України) активніше пра­цювали для ринку, ніж середні, а дрібні й найдрібніші фак­тично продовжували залишатись натуральними. На Ліво­бережній Україні внаслідок історичних обставин її розвит­ку склався саме дрібнопомісний тип господарства, хоч тут і зустрічались великі поміщицькі латифундії.

Швидше в товарне господарство втягувалися й державні селяни. Внаслідок особистої свободи, сплати грошового об­року вони мали більше можливостей для підприємницької діяльності. Активніше включалися в товарне виробництво і ті кріпосні, що перебували на оброку, проте на Україні таких було мало — всього близько 1,2 %.

Грошова рента, яка змінює натуральну, є вже свідчен­ням певного ступеня розвитку торгівлі, промисловості, гро­шового обігу взагалі. Вона була важливим стимулятором товаризації господарства. Зростаюча роль грошей в соці­ально-економічному житті змушувала виробників перетво­рювати частину продуктів у товар, розширювати своє під­приємство, шукати нові форми діяльності для задоволення зростаючих потреб у коштах. Пристосовуючись до умов товарного господарства, поміщики прагнули збільшувати виробництво хліба на продаж. Це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі.

Достатньо сказати, що кількість землі, якою користувалися селяни Лівобережної України у другій половині }£УШ ст., становила близько 75 % поміщицької, а напередодні реформи в їх користуванні було: в Чернігівській губернії 61,35%, Харківській —31,82 і Полтавській — 31,37 % землі. У цілому питома вага селянських наділів у загальній площі поміщицьких земель становила: на Лівобережжі — 38,8 %, Право­бережжі— 36,7 і на Півдні України— 14,3 %.

Експропріація поміщиками надільної землі була найтяжчою формою руйнування селянських господарств. Як результат, кількість землі на ревізьку (чоловічу) душу в Подільській губернії становила 1,2 десяти­ни, Київській—1,9, Полтавській — 2,5, Херсонській — 3,2, Чернігів­ській — 3,6. Для сплати податків і забезпечення власних потреб госпо­дарства, за розрахунками тогочасних статистиків, необхідно було мати не менше п'яти десятин землі на ревізьку душу. Отже, як бачимо, поміщицькі селяни не мали необхідної норми землі для рентабельного ведення господарства.

Поміщики, залишаючись власниками величезних земельних масивів, були основними постачальниками сільськогосподарської продукції на ринок. Так, поміщицькі господарства Європейської частини Росії на се­редину XIX ст. вивозили на ринок близько 60 % хліба, а 40 % давали господарства селян. Шляхом розширення орних земель за рахунок оренди та купівлі, поліпшення їх обробітку державні селяни навіть лівобережних Харківської та Полтавської губерній мали можливість в окремі роки вивозити на ринок 18—20 % хлібних лишків. Таким чи­ном, розширення виробництва хліба на продаж було провісником розпа­ду старих відносин.

Поряд із виробництвом товарного хліба розширювались посівні площі під технічні культури, які користувались по­питом з боку зростаючої промисловості. Найбільш харак­терним було вирощування конопель і тютюну в Полтав­ській та Чернігівській губерніях, льону в Катеринослав­ській та Херсонській, цукрових буряків на Правобережжі та Лівобережжі тощо. Отже, спостерігаємо певну спеціалі­зацію районів щодо виробництва тих чи інших культур. Вирощуванням їх займались у різному обсязі як поміщиць­кі маєтки, так і селянські господарства.

Аналогічні процеси товаризації сільськогосподарського виробництва спостерігалися у садівництві, городництві та тваринництві. Вони були яскравим проявом пристосування виробників до нових потреб внутрішнього ринку країни.

Створення товарних лишків у господарствах селян до­сягалося напруженою працею членів сім'ї, хоч в окремих випадках застосовувалася й наймана сила. В поміщицьких же маєтках створення товарної продукції відбувалось вна­слідок посилення феодальної експлуатації: як шляхом ско­рочення надільної землі, так і за рахунок збільшення пан­щини, оброку та натуральних повинностей.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. На Правобережжі, де одна шоста, а на Лі­вобережжі третина поміщицьких селян зовсім не мали на­дільних земель, дуже поширеною стала піша панщина. Офі­ційно панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто да­вали селянину такі завдання, які не під силу було викона­ти за три дні. Це, зокрема, відбилося у народній творчості:

Молотив я в понеділок, Молотив я і в вівторок

Лишилося снопів сорок, А в середу докінчив, День панщини одробив.

Щоб ширше використати даровий труд малоземельних і безземельних селян, поміщики переводили їх до розряду дворових, на місячину. По суті це була форма примусового найму селян. Таких селян поселяли в бараках, змушували виконувати безперервну панщину і платили їм лише місяч­ним пайком і одягом. Навіть самі кріпосники визнавали, що місячникові не було виходу із становища: крім злиден­ного утримання і щоденної праці до виснаження сил, май­бутність йому нічого не віщувала.

Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами. Надзвичайно тяжким її видом бу­ла праця на поміщицьких промислових підприємствах. За свідченням декабриста М. Тургенева, про існування в селі «кріпосної фабрики» селяни говорили з таким жахом, ніби там з'явилась чума. Експлуатація кріпаків супроводжува­лася повним соціальним безправ'ям. Поміщик мав право продавати їх, знущатися з них, відбирати їхнє майно, худо­бу тощо. Все це призводило до руйнування значної частини селянських господарств, передчасної смертності серед крі­паків Казна, не відстаючи від поміщиків, теж піддавала екс­плуатації своїх підданих. Загальне оподаткування держав­них селян з 20-х років XVIII ст. по 30-ті роки XIX ст. збільшилось у 9—10 разів. Подушний податок на першу чверть XIX ст. зріс до 3 крб. ЗО к., а оброк становив від 5 крб. 50 к. до 8 крб. Свідченням непосильного податкового обкладання була хронічна недоїмка, що панувала серед різних груп державних селян. Розміри їх наділів колива­лись в межах 3—4,6 десятини на Лівобережній і Правобе­режній Україні та від 6,7 до 9,6 десятини у Степовій час­тині. Тому й не дивно, що заборгованість різних груп дер­жавних селян щорічно зростала й призводила більшість їх до розорення. Вони ставали джерелом найманої сили в господарствах заможних селян, капіталізованих поміщиць­ких господарствах та у промисловості. Отже, порушувала­ся найголовніша умова ведення селянського господарства за кріпосного ладу, а саме — наділення селянина засобами виробництва і ведення ним власного господарства.

Свідченням нездатності кріпосного господарства до дальшого саморозвитку була низька продуктивність праці. Задавлений малоземеллям, злиденністю існування, селя­нин не мав стимулів для підвищення урожайності землі. Весь прибуток, який вдавалося отримати від господарства, у переважної більшості селян йшов у казну або ж поміщи­кові. Тогочасний економіст професор К. І. Арсеньєв зазна­чав, що «кріпосне становище селян є також великою пе­решкодою для поліпшення стану землеробства. Людина, яка не впевнена в повній винагороді за свою працю, і по­ловину не зробить того, що здатна зробити людина, вільна від всяких пут примусу».

На продуктивності праці в землеробстві негативно відбивався ру­тинний стан техніки, що було властиве в цілому кріпосницькій системі. Письменник і етнограф А. Афанасьєв-Чужбинський, спостерігаючи в кінці 50-х років обробіток грунту на Лівобережній Україні, писав: «Зем­леробство в хлібородній Малоросії проводиться способом, заведеним з давніх-давен. Важкий плуг, запряжений трьома й чотирма парами волів, борознить землю». Не кращими були знаряддя і в інших районах. Важкий плуг, однозубе чи тризубе рало, залізні та дерев'яні борони, коса та серп — ось і весь немудрований набір знарядь праці. Відповід­ною була й система землеробства. Прогресивна трипільна система з ефективним чередуванням посівів, угноєнням грунту лише утверджува­лась, а на Півдні України вона поєднувалась із перелогом. Про багато­пілля не було й мови. Все це зумовлювало низьку врожайність земле­робства.

Лише певній частині поміщицьких і селянських госпо­дарств, які тісніше були пов'язані з ринком, вдавалося за­проваджувати більш досконалі знаряддя праці, поширювати кращі сорти сільськогосподарських культур, передову технологію обробітку грунту. Капіталістична організація сільського господарства успішніше здійснювалась на Півдні України. Наявність великих земельних площ, сприятливих умов для збуту сільськогосподарських продуктів, слабке поширення кріпосницьких відносин, використання вільно­найманої праці створювали умови для поступової заміни примітивної техніки машинною. Проте це були лише пооди­нокі зрушення, дальший розвиток яких гальмувався фео­дальною системою господарювання. Недостатню продуктив­ність праці переважна більшість поміщиків надолужувала посиленням експлуатації селян, що вкрай підривало їх гос­подарства і врешті всю систему, засновану на примусовій праці.

Розвиток промисловості й торгівлі. Промисловість пе­ріоду розкладу феодально-кріпосницької системи була представлена розгалуженою мережею кустарних закладів (дрібні селянські промисли та ремесла в містах), вотчин­ними і капіталістичними мануфактурами, першими фаб­рично-заводськими підприємствами. Отже, в цей час були наявні всі три форми промислового виробництва, що свід­чить про перехідний характер епохи. Проте найбільш ха­рактерною її ознакою було співіснування вотчинних, посе­сійних і капіталістичних підприємств. Останні поступово витісняли кріпосну мануфактуру, посідаючи все більш про­відне місце у промисловому розвитку.

Протягом першої половини XIX ст. йшло кількісне зро­стання промислових підприємств. Обопільно з переважан­ням обробної промисловості, що було зумовлене сільсько­господарською спеціалізацією України в загальноросійському масштабі, розвивалися галузі з видобутку корисних копалин, засновувалися перші машинобудівні заводи, ме­ханічні та металообробні підприємства.

З 1825 по 1861 р. кількість промислових установ на Україні (без ґуралень, яких було чимало) зросла в 3,6 ра­за. Звичайно, що кількісно переважали дрібні підприємст­ва. Вартість виробленої промислової продукції за цей час підвищилась у 2,4 раза. Із зростанням виробництва збіль­шувалась і чисельність робітників.

Головного значення у промисловості України набули дві галузі: харчова і обробка тваринної сировини. До їх роз­витку залучалися різні соціальні стани: поміщики, купці, заможні селяни та міщани. Засновником промислових за­кладів виступала також і казна. Монополію у ґуральницт­ві та цукроварінні захопили поміщицькі капітали. Більш другорядні галузі — салотопна, миловарна, свічкова, шкі­ряна, олійна, цегельна, вовномийна тощо — стали сферою діяльності переважно купців та інших заможних верств населення.

У першій чверті XIX ст. домінуюче становище мали поміщицькі та державні мануфактури, засновані на примітивній техніці та підневільній праці кріпаків. Типовий приклад — Таганчанська суконна мануфактура Понятовського в Каневському повіті Київської губернії, заснована на початку XIX ст. Спочатку це була невелика майстерня на 10 ткацьких верстатів. У 1838 р. мануфактура мала вже 120 верстатів, а невдовзі тут установлюється парова машина. Великими кріпосними суконними мануфактурами в цей час були Хабенська князя Радзивілла (Київська губернія), де працювало 450 робітників, Ряшківська князя Юсупова (Полтавська губернія) — близько 900 робітників, графині Розумовської (Карлівка Полтавської губернії) — близько 600 робітників. Цю низку поміщицьких підприємств можна доповнити казенними закладами — Луганський ливарний завод, Шостенський пороховий завод, Катерино­славська суконна мануфактура, Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика, підприємства Чорноморського адміралтейства тощо. Кріпосні мануфактури працювали переважно на забезпечення потреб армії в сукні, військовому спорядженні та озброєнні. Це вказувало на їх слабкий зв'язок з ринком.

Починаючи з ЗО—40-х років XIX ст., у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов'язані з початком технічного перевороту у промисловос­ті, переростанням мануфактури в фабрично-заводське ви­робництво, збільшенням кількості підприємств, які застосо­вували капіталістичні форми праці. Капіталістичні ману­фактури і перші фабрики, що грунтувалися на вільнонай­маній праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Купці-підприємці виборюють позиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, паперову, металообробну, полотняну. В 40-х роках вони займають па­нівне становище в суконній промисловості, зовсім витіснив­ши поміщицьке і казенне виробництво. В їхніх руках зо­середилися підприємства по обробці тютюну і виготовлен­ню канатів, значна частина вовномиєнь, млинів, олійниць; робляться перші спроби оволодіння цукровою промисло­вістю.

Занепад кріпосної мануфактури був спричинений знач­ною мірою непродуктивністю праці підневільних селян. Пе­реваги використання вільнонайманої сили на купецьких, селянських та міщанських підприємствах були незапереч­ними. В деяких галузях промисловості продуктивність віль­нонайманої праці була майже в чотири рази вищою за крі­посну. Це починали розуміти навіть поміщики.

На час реформи 1861 р. капіталістичні підприємства одержали повну перемогу над поміщицькими. Якщо у 1828 р. на Україні було 53,8 % поміщицьких і 46,2 % купецьких підприємств, то на початку 1861 р. поміщицькі становили 5,8, а купецькі — 94,2 %. Отже, на кінець дореформеної доби поміщицьке підприємництво занепадає, і це з усією ясністю відображає кризу феодальної системи. Поміщикам вдалося зберегти монопольне становище в цукровій та горілчаній промисловості. В інших галузях утвердилися лише окремі представники класу поміщиків, гос­подарства яких більш-менш успішно пристосувались до товарного виробництва.

Протягом останніх передреформених десятиліть виросла питома вага вільнонайманої праці у промисловості: якщо у 1825 р. вона становила 25 %, то на 1861 р. вже майже 74 %. Причому до вільного найму частково вдаються вже й поміщики-промисловці.

Занепад кріпосної промисловості відчутно проявився в період переходу мануфактури до фабрики, яка засновувалася на машинній техніці та вільнонайманій праці. Ще у першій третині XIX ст. фабрика існувала лише спорадично, а мануфактура продовжувала майже неподільно панувати, тоді як приблизно з середини 40-х років фабрична продукція активно витісняє мануфактурну з ринку, стаючи на ньому економічно пануючою силою.

Вже у ЗО—50-х роках у ряді галузей промисловості спо­стерігається використання удосконаленої техніки і техно­логії виробництва. У текстильній промисловості, яка була і дуже розвиненою у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперо­вій — машинне устаткування, в гірничозаводській — гаряче дуття. Відчутні зрушення відбувалися у суконній та цукро­вій промисловості, зокрема в останній утверджується паро­вий спосіб виробництва замість менш продуктивного — вог­невого. Зростаючі потреби в машинах прискорили розвиток машинобудівної промисловості. До 1859 р. на Україні з'я­вилося до двох десятків механічних заводів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільсько­господарські) та промислове устаткування загалом на близько 930 тис. крб.

Машинобудування, для якого потрібні були метали, спричинило до розвитку металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавуно­ливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещині. Наприкінці 50-х років на Україні діяло не менше як 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводи. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив понад 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Дон­бас вийшов на друге місце в країні.

Таким чином, із заснуванням базових галузей промис­ловості — машинобудівної, металургійної і вугільної — за­кладалися основи майбутнього індустріального розвитку країни. Це сталося уже в другій половині XIX ст. Важли­вим кроком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростанню продуктивності праці. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, займала сильні позиції в еконо­міці.

Проте поміщицькі підприємства, де основною силою бу­ло кріпосне селянство, за технічною організацією лишились на старій феодальній основі. Машинне виробництво і при­мусова праця були явищами несумісними. Лише незначній частині вотчинних мануфактур вдалося перерости в капіта­лістичні підприємства і діяти вже в нових умовах — пану­вання буржуазних відносин. Найбільш сприйнятними до технічних удосконалень і запровадження машинної техніки були купецькі підприємства. Сполучаючи техніку і найма­ну робочу силу, купці досягали більшої продуктивності праці, а отже і більших прибутків, які можна було вико­ристовувати для розширення виробництва. Вони в цей час були носіями технічного прогресу.

В цілому ж у великому морі промислових підприємств, що діяли на Україні наприкінці 50-х років, заклади фаб­рично-заводського типу становили лише 15 %. Але саме вони разом із великими мануфактурами виробляли основну масу товарної продукції.

Обопільно з мануфактурним та фабрично-заводським виробництвом продовжувала діяти значна кількість ре­місничих закладів, які зосереджувалися у містах і містеч­ках. Протягом першої половини XIX ст. ремісники витісня­лися більш крупними формами виробництва, але продов­жували зберігати провідне місце в ряді галузей — кравець­кій, шевській, ткацькій, фарбувальній тощо. У 1858 р. на Україні налічувалося близько 78 тис. ремісників. Крім того, промисловою діяльністю займалася значна частина селян, господарства яких втягувалися в товарне виробництво.

Зростання на ринках збуту сільськогосподарської та промислової продукції сприяло пожвавленню торгівлі на Україні. Збут і купівля товарів здійснювались через мережу ярмарків, торгів та базарів. За умов відсутності постійних шляхів сполучення, при наявності примітивних транспортних засобів ярмарки відігравали виняткову роль в еко­номічному зв'язку різних районів країни. Найвизначнішими ярмарками цього часу в Росії були Нижегородський, Корінний (під Курськом), Ірбітський (Сибір), три Харківських ярмарки, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. у Полтаві), Введенський (Суми), Масляний (Ромни), Хрестовоздвиженський (Кролевець), Контрактовий (Київ), Онуфріївський (Бердичів) і Георгіївський (Єлисаветград). Всі ці ярмарки, 10 з яких знаходилось на Україні, мали всеросійське значення. Крім них, існувала велика кількість місцевих ярмарків, базарів і торгів, яких на Україні наприкінці 50-х років налічувалося понад 12 тис. Тут реалізовувалися найрізноманітніші товари з Росії, усіх кінців України, а також із-за кордону.

Українські ринки були важливим місцем збуту виробів російських текстильних підприємств. За підрахунками тогочасного дослідника яр­маркової торгівлі на Україні І. Аксакова, на найголовніших українських ярмарках у 1854 р. було продано товарів на 73,8 млн. крб., з яких 22 млн. припадало на російський текстиль. Населення України забезпечувало ринок вовною, тютюном, сирими шкірами, сукнами, медом, воском, по­лотном, хлібом тощо. Звідси товари розвозилися по губерніях України, доставлялись у Бессарабію, на Дон, Азовське побережжя, у Білорусію, Прибалтику, цілий ряд прилеглих до України губерній Росії.

Наявність розгалуженої мережі ярмарків, торгів і база­рів, великий товарооборот, постійна торгівля в містах — усе це свідчило про зростання товарно-грошових відносин, по­глиблення суспільного поділу праці.

Розвиток товарного виробництва втягував Російську державу, її складову частину — Україну — в систему сві­тового ринку. Зовнішня торгівля з України здійснювалася через чорноморсько-азовські порти. Основною статтею експорту були товари сільськогосподарського виробництва, зокрема пшениця, яка становила 81 % загальної кількості продуктів, що експортувалися. Протягом першої половини століття загальний обсяг вивозу через ці порти зріс з 6,7 млн. до 57,3 млн. крб.

Обсяг імпорту через чорноморсько-азовські порти був набагато скромнішим. Так, через Одесу надходило товарів на суму 8—10 млн. крб. В основному вони йшли на задо­волення запитів дворянського класу. Щоправда, в першій половині XIX ст. у зв'язку з потребами промисловості та сільського господарства зростає довіз із-за кордону машин. У 1859 р. через Одесу було завезено машин на 756 тис. крб., тоді як через всі митниці України — на 826,3 тис.

Зміни у класовій структурі суспільства. Процес роз­кладу феодально-кріпосницької системи, розвиток в її над­рах капіталістичного укладу зумовили певні зміни в кла­совій структурі. Основні класи феодального суспільства — дворяни та селянство — зазнають руйнування. Серед дво­рян, селян, міщанського та купецького станів з'являється соціальний тип, який, займаючись підприємницькою діяльністю, прибирає до своїх рук основні засоби виробни­цтва. Із цього середовища рекрутується клас буржуазії. Обопільно з процесом народження буржуазії складається клас найманих робітників, докере лом, формування яких ста­ють розорене селянство, міські ремісники тощо.

Перетворення певної частини феодальних станів у кла­си буржуазії та найманих робітників було довготривалим і складним. Принципово новим фактором суспільного роз­витку стало вкладення капіталів у сферу промислового ви­робництва і використання його для подальшого розширен­ня підприємницької діяльності. Більш чітко цей процес окреслився у 30-ті роки, коли криза феодально-кріпосниць­кої системи набула необоротного характеру. В розвитку соціальної структури суспільства наступав період капіта­лістичного класоутворення, який завершився з остаточною індустріалізацією країни в кінці XIX ст.

У ЗО—50-х роках зростала кількість поміщиків, які за­сновували у своїх маєтках промислові підприємства, вели товарне сільське господарство, тобто вдавалися до різних видів підприємництва, що давало їм можливість одержува­ти значні прибутки. Група таких поміщиків на першу по­ловину XIX ст. була ще незначною і зосереджувала свою діяльність переважно у цукроварінні та ґуральництві. Активніше формувався торговий прошарок буржуазії. Чи­сельність купців протягом 1816—1859 рр. збільшилась з 18,2 тис. до 104 тис. чоловік. Зростали суми зосереджених в їхніх руках капіталів. Ці гроші купці починали вкладати у промисловість, яка вабила їх чималими прибутками. Та­ким шляхом відбувалося формування торгово-промислово­го прошарку буржуазії.

Саме з купецького середовища вийшли найбільш відомі згодом про­мислові капіталісти. У середині XIX ст. широко розгорнулася діяль­ність таких помітних купців і промисловців, як брати Яхненки і Симиренко, Терещенко, Харитоненко, Хандри, Серебрякови, Дехтярьови, Ходунови, Федоренки, Шведови тощо. Як правило, усі вони розпочинали свою діяльність із дрібних комерційних справ, а згодом утворювали могутні промислові фірми. Так, купці і цукрозаводчики Яхненки і Симиренко у 1848 р. відкрили механічну майстерню, яка через декілька років перетворилася у машинобудівний завод, що виготовляв парові двигуни для пароплавів, цукроварень, млинів і ґуралень.

Серед власників механічних і машинобудівних заводів було чимало вихідців із класу поміщиків — Потьомкін на Полтавщині, Бобринський у Славуті, Кандиба на Черні­гівщині тощо. Поміщики були також організаторами ве­ликих винокурних підприємств, що грунтувалися на комер­ційній основі. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства все більше обуржуазнювалася, хоч її соціальні зв'язки із застарілими структурами суспільства залишали­ся ще досить міцними.

Помітне місце у промисловому розвитку України посі­дали російські купецькі капітали; з'являються в цей час і перші капіталісти-іноземці.

Чимало підприємців капіталістичного типу виходило і з демократичного середовища, зокрема селянства. Майнове розшарування, яке спостерігалося ще у XVIII ст., в період дальшого розвитку товарно-грошових відносин поглиблюється, набуваючи класової диференціації. Серед селянства виділяються: заможна верхівка — сільська і торгово-про­мислова буржуазія; середня група, яка була досить чисель­ною, що свідчило лише про початковий етап розкладу кла­су селян; малоземельні та безземельні виробники, які скла­дали армію найманої робочої сили.

У нових економічних умовах скасовується цілий ряд обмежень щодо підприємницької діяльності селян. Зако­ном 1801 р. їм дозволялося купувати незаселені землі у приватну власність. Цим порушувалася вікова монополія дворянства на землю. З цього ж року селяни одержали право вести торгівлю із зарубіжними країнами, з 1814 р.— торгувати на ярмарках. Згодом сфера діяльності селянства розширюється ще більше. У 1818 р. селянам всіх станів було дозволено заводити фабрики та заводи тощо. Звичай­но, ці урядові заходи були розраховані насамперед на за­можну верхівку села, якими вона й скористалася. Первіс­но нагромаджені капітали відкривали їй перспективу за­сновувати промислові заклади, переходити до розряду куп­ців, ставати власниками землі.

Ще одним джерелом нагромадження капіталів завдяки своїй високій прибутковості ставало чумацтво. З його се­редовища вийшло чимало підприємців. Заможна верхівка чумаків розширяла свою торгово-промислову діяльність і поневолювала колишніх «собратів». Так само поводили се­бе й численні державні селяни, які скуповували землю у збіднілих односельців, експлуатували найману силу і нажи­вали собі великі господарства. Лише у Харківській губернії серед розряду державних селян на середину XIX ст. налі­чувалося 8,5 % господарств, які постійно використовували найману працю. Фактично це була вже сільська буржуазія. Чимало вихідців із селян і міщан були власниками неве­ликих підприємств. Так складалася українська буржуазія, що рекрутувалася з середовища купецтва, капіталізованих поміщиків, міщан, заможних селян. Вона ставала все по­мітнішою суспільною силою.

Інша нова соціальна група — це наймані робітники. Значним джерелом їх поповнення були ремісники, що втра­чали засоби до існування в умовах розгортання мануфак­турного виробництва, міщани тощо. Проте основним по­стачальником кадрів промислового пролетаріату було се­лянство, яке розорювалося внаслідок не тільки феодальної експлуатації з боку поміщиків та держави. Існували й ін­ші засоби розорення — податки, лихварство, оренда, сол­датчина, війни, стихійні лиха тощо.

На Україні у ЗО—40-х роках утворилася численна група малозе­мельних і безземельних селян. Лише в Чернігівській губернії на кінець 30-х років серед розряду державних селян було 15 тис. бездомних, що постійно наймитували. Наприкінці 50-х років серед державних селян Лівобережної України і Київщини налічувалося 209 тис. безземельних селян чоловічої статі.

Ще більше безземельних селян було на той час серед кріпаків. Лише в губерніях Правобережжя і Лівобережжя їх налічувалося близь­ко 535 тис. Поступово втрачаючи зв'язок з землеробством, зубожілі селяни поповнювали армію промислових та сільськогосподарських ро­бітників. За своїм складом і походженням вони не Сули ще в повному розумінні робітничим класом, бо «при кріпосному праві,— зазначав В. І. Ленін,— про виділення робітничому класу із загальної маси кріпос­ного, безправного, «нижчого», «чорного» стану не могло бути й мови» '.

Швидке розорення селян створювало надлишок робочої сили, яка знаходила собі застосування у господарствах за­можних селян, капіталізованих поміщиків чи у промисло­вих закладах. Люди тисячами рухалися в пошуках заробіт­ку на Південь України, в Область Війська Донського, де в цей час постійно відчувалася потреба в робочих руках. Особливо велике число заробітчан давали губернії Ліво­бережжя — район зосередження державних селян, серед яких процес розшарування проходив досить активно. На­прикінці 50-х років звідси повітові казначейства щорічно видавали відхідникам до 200 тис. паспортів. Цю найману силу поглинало переважно сільське господарство: отже, йшов процес формування загону сільськогосподарських ро­бітників.

Уже в дореформений період на Півдні України виник­ла своєрідна мережа робітничих ринків. Сюди з Централь­ного Чорнозем'я Росії, цілого ряду губерній України в по­шуках заробітку стікалися селяни, на яких вже чатували наймачі від поміщиків та куркулів. Такими ринками були села Янівка, Понятівка, Северинівка, Березівка, Ревуцьке та ін.

Кадри вільнонайманих робітників поповнювалися за ра­хунок міського населення. Лише в ремісничих майстернях у 1858 р. на Україні налічувалося 24 869 робітників і 15 935 учнів. Кадри робітників створювалися і шляхом по­заекономічного примусу: такими були кріпосні селяни, що працювали на поміщицьких підприємствах, приписані до казенних підприємств селяни тощо. Поміщики перетворю­вали в робітників найбільш розорену частину селян, без­домних, сиріт. Казна приписувала до фабрик державних селян, використовувала працю військовозобов'язаних, несплатників ренти тощо.

Із самого свого початку формування промислового і сільськогосподарського пролетаріату України відбувалося також за рахунок прийшлих, особливо російських, селян та ремісників. Отже, так само як і буржуазія, робітничий клас України був багатонаціональним.

Заворушення селян і найманих робітників. Криза крі­посного господарства, що розгорталася в умовах зростан­ня промисловості, торгівлі, класового розшарування, про­явилася і в посиленні прагнення селянства до незалеж­ності.

Реальним свідченням цього стала зростаюча класова боротьба на селі.

Протягом 1800—1860 рр. на Україні, за далеко не пов­ними даними, сталося близько 2400 виступів селян. За своїм характером ця боротьба була антифеодальною, спря­мованою на знищення кріпосницького ладу. Протест селян проявлявся у різних формах — від скарг на поміщиків і урядовців, підпалів, порубок лісу, потрав поміщицьких по­сівів до масових втеч і великих повстань.

Досить поширеним було подання скарг до урядових установ і адресованих особисто цареві. їх аналіз показує, як поступово наростало недовір'я селян до органів влади. Скаржачись цареві, який, за уявою селян, був втіленням найвищої справедливості, вони часто вказували на те, що урядовці захищають поміщиків і що лише він, цар