Західноукраїнські землі у другій половині XIX ст.

●Соціально-економічний розвиток краю ●Робітничий і селянський рух ●Особливості суспільно-політичного життя

Соціально-економічний розвиток краю. Хоча буржуаз­но-демократична революція 1848—1849 рр. в Австрійській імперії й зазнала поразки, проте вона започаткувала по­ступову ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин і розчищення шляху до капіталізму. При цьому Галичина, Північна Буковина і Закарпаття увійшли в нову епоху еко­номічно відсталими, з численними суспільними пережитка­ми. Земельна аристократія зберегла свої економічні й полі­тичні позиції. Загалом основні проблеми буржуазно-демократичних перетворень в Австрії протягом певного часу залишалися невирішеними.

На початку 60-х років, після десятилітнього панування реакційного режиму, почався новий етап боротьби за їх розв'язання. Як і під час революції, знову на передній план почали виступати національно-визвольні тенденції, проте могутнього національного руху не виникло.

У зв'язку з глибокою політичною кризою в країні, ви­кликаною воєнними невдачами в Італії (1859 р.) та у війні з Пруссією (1866 р.), австрійський уряд видав цілий ряд указів і розпоряджень. 20 жовтня 1860 р. був оголошений документ, відомий під назвою Федеративної конституції, згідно з якою передбачався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхстагом та обласними сеймами. Ви­рішальною подією внутріполітичної боротьби був австро-угорський компроміс 1867 р., тобто угода між придворною аристократією та австрійським крупним капіталом, з одно­го боку, і угорським землеволодінням — з другого. В ре­зультаті Австрійська імперія була перетворена в двоїсту Австро-Угорську імперію. В грудні 1867 р. було прийнято конституцію, яка мусила знаменувати поворот від центра­лізму до федералізму. Конституція офіційно декларувала рівноправність у державних установах, судах, школах. На­справді панівне становище поряд з австрійською верхівкою на західноукраїнських землях захопили польські шляхтичі, румунські бояри, угорські поміщики і капіталісти. Галичи­ні була надана обмежена внутрішня автономія. У Львові 1861 р. розпочав свою діяльність місцевий виборний Га­лицький крайовий сейм, але перевагу в ньому дістали представники польських буржуазно-поміщицьких кіл. У Бу­ковинському сеймі переважали румунські поміщики та бур­жуазія.

Протягом другої половини XIX ст. стан і склад населен­ня західноукраїнських земель поступово змінювалися. Згід­но з австрійськими переписами, українці становили біль­шість. Так, за переписом 1857 р., на цих землях проживало 3900 тис. чоловік, з них 2600 тис. українців. До кінця 90-х років ці показники зросли відповідно до 6,4 і 4,6 млн.

Внаслідок аграрної реформи 1848 р. сільське господар­ство західноукраїнських земель стало розвиватися на капі­талістичній основі, але феодальні пережитки гальмували цей процес. Реформа не звільнила селянина-виробника від позаекономічного феодального примусу, оскільки залишила землю в руках поміщиків. Вона зміцнювала наслідки дов­готривалого процесу експропріації селянських земель помі­щиками і готувала дальше пограбування селян при ліквідації сервітутів. Після реформи селяни втратили частину орної землі, пасовища і ліси; це значно погіршило їх ста­новище, але водночас зміцнило економічні позиції поміщи­ків. Великими землевласниками були переважно польські, румунські, угорські, німецькі поміщики. Значна частина селянства терпіла від безземелля і малоземелля.

За ліквідацію феодальних селянських повинностей по­міщики у 1851 р. одержали значну суму п'ятипроцентними облігаціями, які почали погашатися в 1859 р. Селяни ж за звільнення від цих повинностей мали протягом другої по­ловини XIX ст. сплачувати величезний викуп, причому се­лянин Галичини сплачував у три рази більше, ніж чеський, і у п'ять разів більше, ніж німецький. З цього приводу І. Франко відзначав, що австрійська держава «торгувалася з краєм до останньої нитки».

У 50—60-ті роки XIX ст. в Західній Європі спостеріга­лося економічне пожвавлення, викликане процесом про­мислового перевороту. На початку 70-х років в основному він завершився і в Австро-Угорській імперії. Проте якщо в її західних і центральних частинах мало місце промислове піднесення, промисловість Східної Галичини, Північної Бу­ковини і Закарпаття розвивалася дуже повільно. Поміщи­ки, що залишалися головною політичною силою, не були зацікавлені у відпливі робочої сили з сільського господар­ства. Галицька адміністрація, яка перебувала в руках польської шляхти, в перші десятиліття після реформи май­же нічого не зробила для розвитку місцевої фабричної про­мисловості. Така їх позиція відповідала інтересам імперії, яка вважала українські землі своїм ринком збуту і джере­лом сировини. Не випадково цілий ряд галузей промисло­вості, не витримуючи конкуренції більш дешевих виробів розвинених провінцій Австро-Угорщини, занепадали. До них можна віднести цукрову, текстильну, шкіряну, маши­нобудівну, паперову. Натомість розвивалися галузі з видо­бування і первинної обробки сировини — нафтова, озоке­ритна, лісова й лісопильна, тютюнова, спиртогорілчана, мукомельна, солеварна та ін.

70—90-ті роки були часом виникнення середніх і вели­ких підприємств, проте їх роль в промисловому виробни­цтві була незначною. Промисловість мала переважно дріб­ний, кустарно-ремісничий характер, була слабко механізо­ваною. Великих капіталістичних підприємств на західно­українських землях було близько 220, і на них зосереджу­валася лише четверта частина робітників. Найбільш інтен­сивно розвивалася нафтова й озокеритна промисловість у Бориславо-Дрогобицькому басейні. Якщо в 1870 р. тут щорічно добували 20 тис. т нафти, то на кінець століття — 310—330 тис. Видобуток нафти вівся також в селах При­карпаття.

Завдяки розвитку нафтової та озокеритної промисло­вості Борислав вже на початку 70-х років став найбільшим пролетарським центром на західноукраїнських землях. На­прикінці століття на трьох великих на той час лісохімічних підприємствах Закарпаття (у Великому Бичкові, Турії Би­строму і Перечині) працювало по 300—600 робітників. Діяло три меблеві фабрики — в Ужгороді (400 робітників), Хусті (160) і Львові (80). На кожному із трьох рудників Мармарощини працювало по 300—500 робітників. Поступо­во набирав промислових рис Львів, де зростали кількість населення, зайнятого в промисловості й торгівлі, мережа фінансово-кредитних установ. У місті відкрили свої філії Австрійський національний банк, Австрійський кредитний заклад для торгівлі і промисловості, Англо-австрійський банк, працювали Галицький іпотечний банк, Селянський та Крайовий банки. В нафтодобувну, лісову та інші галузі промисловості вкладали свої капітали австрійські, німець­кі, французькі, американські банкіри і підприємці. Розгор­тали свою діяльність українські фінансові установи і тор­гово-промислові об'єднання: страхові товариства «Дніс­тер» і «Карпатія», Крайовий союз кредиторів, Український іпотечний банк, Селянська каса, крайові кооперативні союзи.

У 60-ті — на початку 70-х років західноукраїнські землі одержали залізничне сполучення із Заходом, яке велося не лише з економічних, а й воєнно-стратегічних міркувань. 1864 р. залізнична колія була до­ведена із заходу через Краків і Перемишль до Львова, через п ять ро­ків — до Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття; згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. Будівництво залізниць у Галичині вплинуло на розвиток ряду галузей з видобування і первинної обробки сировини і харчової про­мисловості. Пожвавився товарообмін між західноукраїнськими землями і Наддніпрянською Україною, зросла роль цих земель у транзитній тор­гівлі між країнами Заходу і Росією.

Як і в першій половині XIX ст., основну масу населення Галичини становило селянство. Під впливом глибоких со­ціально-економічних змін у післяреформений період відбу­ваються значні зміни в його структурі. Розвиток капіталіз­му прискорив процес розшарування селянства. Протягом півстоліття при загальному збільшенні чисельності госпо­дарств Галичини на чверть кількість найдрібніших госпо­дарств, які мали до 5 га землі, зросла більш ніж у 1,5 рази. На рубежі XX ст. близько 25—30 % сільського населення краю були безземельними. При цьому кілька процентів за­можних селян володіли чвертю всієї селянської землі. Ра­зом з поміщиками вони тримали в руках більшу частину сільськогосподарських угідь.

Переплетіння капіталістичної та напівфеодальної форм експлуатації тяжко відбивалось на становищі селян і сіль­ськогосподарських робітників, робочий день яких тривав 14—16, а іноді й більше годин. Грошову заробітну плату поміщики та орендатори повсюдно замінювали — частково або повністю — натуральною, за якою завжди крилася неоплачена частина роботи. Таке становище селян, особливо в неврожайні роки, використовували лихварі. Серед най­більш поширених форм лихварства переважав кредит на гроші. Кредит надавали також під заклад худоби, землі, збіжжя, полотна, прядива тощо.

Однією з головних причин розорення селянства були податки, за несвоєчасну сплату яких тисячі селянських гос­подарств продавалися з молотка. Крім державних, селяни платили ще крайові, місцеві та громадські податки.

Слабкорозвинеяа промисловість не могла повністю забезпечити ро­бочими місцями сільське і міське населення Галичини. Це викликало в кінці XIX — на початку XX ст. масову еміграцію, зумовлену всією сукупністю суспільно-економічних відносин, соціального й національно­го гніту. Серед основних причин еміграції І. Франко називав перенасе­лення, пролетаризацію і пауперизацію більшості селян, злиденні за­робітки. Еміграція поширилась на США, Канаду, Бразілію, Аргентіну, Австралію. Пізніше західні українці оселилися в Парагваї, Уругваї, Ве­несуелі, Перу, Чілі. Великих масштабів досягла сезонна заробіткова еміграція у Німеччину, Швецію, Францію, Данію, Румунію, Росію. Міс­цеві власті й поміщики, щоб утримати дешеву робочу силу, всіляко пе­решкоджали виїздам емігрантів.

Із розвитком капіталізму на західноукраїнських землях йшов процес формування промислового пролетаріату. Основним джерелом його поповнення виступало селянство, а також ремісники, кустарі, члени сімей робітників. На­приклад, в 1870 р. лише в окрузі Львівської торгово-про­мислової палати серед 67,7 тис. робітників було 9,2 тис. жінок і 11,8 тис. дітей віком до 14 років. Характерною ри­сою пролетаріату Східної Галичини була велика кількість сезонних і поденних робітників. Робітничий клас краю мав багатонаціональний склад: українці, поляки, євреї та ін. Значне число українців працювали у будівельній, дерево­обробній, харчовій та інших галузях промисловості.

Становище робітників було тяжким. Тривалість робочо­го дня, розмір заробітної плати та інші умови праці цілком залежали від підприємців. Закон 1859 р. встановив тривалість робочого дня лише для дітей 10—14 та 14— 16 років, які повинні були працювати відповідно не більше 10 і 12 годин. Але ці обмеження, яких до того ж не завжди дотримувалися власники підприємств, стосувалися лише фабрично-заводського виробництва і не поширювалися на ремісниче. Хоч у 1885 р. австрійський уряд видав закон про 11-годинний робочий день, насправді він тривав 12 і більше годин. Зарплата західноукраїнських робітників бу­ла найнижчою в Австро-Угорщині. Львівський робітник одержував її вдвічі меншу, ніж віденський. Жіноча та ди­тяча праця оплачувалась, як правило, наполовину нижче за чоловічу.

Таким чином, економіка західноукраїнських земель роз­вивалася дуже повільно, не втрачаючи рис аграрно-сиро­винного колоніального придатку Австро-Угорщини та країн Заходу, а населення цих земель зазнавало тяжкого соці­ального, політичного й національного гніту.

Робітничий і селянський рух. Робітничий рух на західно­українських землях був безпосередньо пов'язаний з робіт­ничим рухом в усій Австро-Угорщині, разом з тим за­знаючи впливу революційної боротьби трудящих Наддні­прянської України та Росії, а також країн Західної Європи.

У 50—60-ті роки робітничий рух на західноукраїнських землях розвивався дуже слабко, оскільки австрійське за­конодавство забороняло створення робітничих організацій і проведення страйків. Лише після прийняття 1867 р. зако­ну про збори і об'єднання у травні 1868 р. у Львові було організовано перше робітниче товариство «Зірка». Восени 1869 р. з'являється Прогресивне товариство львівських друкарів, до складу якого ввійшли члени Товариства вза­ємної допомоги друкарів і товариства «Зірка». З досвідом робітничого руху в країнах Західної Європи знайомили польськомовні газети «Ремісник» і «Літера», що виходили у Львові з ініціативи друкарів. Зокрема, вони вміщували матеріали про Паризьку комуну, І Інтернаціонал, розвиток робітничого руху у Франції, Німеччині тощо.

З 70-х років почалася активна революційна боротьба ро­бітників. 24 січня 1870 р. 100 львівських друкарів оголоси­ли страйк, який тривав сім днів і закінчився успішно: влас­ники друкарень змушені були піти на підвищення зарплати і скорочення робочого дня. Це був перший організований виступ робітників на західноукраїнських землях. У листо­паді 1870 і січні 1871 р. відбулися нові заворушення друкарів. Слідом за ними розгорнули боротьбу пекарі, кравці, колісники і стельмахи, лимарі.

Як бачимо, на початковому етапі робітничого руху в ньому брали участь переважно робітники ремісничих май­стерень і дрібних підприємств: фабрично-заводська про­мисловість зростала повільно. Виступи робітників мали економічний характер, були локальними та стихійними. З самого початку робітничий рух розвивався як інтернаціо­нальний.

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років у становленні робітничого руху в Галичині брали участь І. Франко та його однодумці. І. Франко і М. Павлик входили до складу редакційного комітету львівської робітничої газети «Пра­ця», який пропагував соціалістичні ідеї, організовував ро­бітничі гуртки тощо. Разом з Л. Інлендером та Б. Червенським І. Франко складає «Програму галицьких соціаліс­тів», яка була видана у січні 1881 р. Крім Львова, І. Фран­ко вів організаційно-пропагандистську діяльність серед ро­бітників Дрогобича і Борислава. У середині 80-х років І. Франко відходить від активної участі в робітничому ру­сі, зосередившись на проблемі створення радикальної пар­тії. Але і в наступні роки він уважно стежить за робітни­чим рухом, вітає появу Галицької соціал-демократичної партії, бере участь у ряді її заходів.

На рубежі 70—80-х років поряд зі страйками робітники проводили демонстрації, збори, мітинги. 28 грудня 1879 р. у Львові відбувся мітинг, в якому взяло участь близько 500 чоловік. Це був перший масовий мітинг робітників Східної Галичини. Крім економічних, робітники ставили політичні вимоги, зокрема запровадження загального ви­борчого права. У червні 1881 р. на зборах 700 робітників Львова було прийнято рішення скликати з'їзд робітників Галичини, на якому мав бути представлений і сільський пролетаріат. Лише наприкінці 1881 р. австрійські власті дали дозвіл скликати з'їзд за умови, що на ньому не буде розглядатися питання про створення робітничої партії. І хоча 9 грудня 1881 р. у Львові відбулися масові робіт­ничі збори за участю понад 1000 чоловік, це питання не було вирішено.

У зв'язку з цим перед галицькими соціалістами постала проблема дальшого розвитку робітничого руху. Частина робітників вважала необхідним перейти до нелегальних форм діяльності. У 1882 р. у Львові виникли три неле­гальних гуртки, які очолили робітники М. Драбик, Я. Козакевич і студент Львівського університету К. Тиховський. До їх складу входило близько 40 представників переважно робітничої та студентської молоді, які вели пропагандист­ську діяльність серед робітників, поширювали соціалістич­ні видання, випускали прокламації тощо. Члени гуртків підтримували зв'язки з першою польською соціалістичною партією «Пролетаріат», соціалістами Кракова. Наприкінці 1882 р. австрійська поліція вистежила і заарештувала більшість гуртківців, яких згодом було засуджено.

На початку 80-х років робітничий рух у Галичині розвивався по­рівняно слабко. У березні та вересні 1881 р. відбулися виступи друка­рів Львова проти зниження зарплати. У травні цього ж року сталися заворушення в Бориславі, теж пов'язані з економічними мотивами. Са­ме тут під час сутички з робітниками поліція вперше в Галичині за­стосувала вогнепальну зброю. Серед робітничих заворушень 80-х років слід відзначити, зокрема, восьмиденний страйк на львівській меблевій фабриці (1886 р.), страйк 300 львівських пекарів (1888 р.) та ін.

На відміну від 80-х робітничий рух 90-х років зазнав істотних змін. Поряд із піднесенням страйкової боротьби великого розмаху набули виступи робітників за загальне виборче право, свободу друку. Збільшуються кількість ви­ступів і чисельність їх учасників, підвищується рівень орга­нізованості страйкуючих. Поступово зростає страйковий рух на Закарпатті та у Північній Буковині. 1890 р. у Льво­ві вперше на українських землях було відзначено 1 Травня.

Перед місцевою соціал-демократією постало завдання організаційного оформлення своїх рядів. У листопаді 1890 р. на зборах львівських соціалістів було прийнято рі­шення про створення робітничої партії Галичини. Даль­шим кроком стало створення культурно-освітніх робітничих товариств і нових професійних об'єднань. Все це підготу­вало об'єднання робітничого і соціал-демократичного руху в масштабах усього краю.

Це завдання виконав / з'їзд галицької соціал-демокра­тії, який відбувся 31 січня — 2 лютого 1892 р. у Львові. На з'їзді було завершено оформлення соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії як складової частини соціал-де­мократичної партії Австрії. Було прийнято рішення про інтернаціональний характер партії — із застереженням, що українські соціалісти зберігають за собою право на ство­рення в майбутньому своєї власної організації. Після того як у 1897 р. на з'їзді соціал-демократичної партії Австрії завершився її поділ на самостійні національні партії (ні­мецьку, чеську, польську, італійську, південнослов'янську), соціал-демократична партія Галичини й Сілезії була пе­рейменована на Польську соціал-демократичну партію. Во­сени 1899 р. з лівих радикалів і соціал-демократів, які ви­йшли з соціал-демократичної партії Галичини і Сілезії, оформилася Українська соціал-демократична партія — УСДП. П лідерами стали М. Ганкевич, В. Вітик, В. Охримович та ін.

На початку грудня 1890 р. була створена соціал-демо­кратична партія Угорщини, яка поширила свою діяльність і на Закарпаття. На Буковині у 1896 р. соціал-демократичні гуртки об'єдналися в Буковинську соціал-демократичну організацію.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях розгортався масовий селянський рух. Особливо напруже­ною була боротьба селян у Галичині і на Буковині у 60-х роках. Селяни чинили опір поміщикам, відмовлялися передавати їм громадські землі, захоплювали ліси і пасо­вища. На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації — насильницького розмежування селянських і по­міщицьких земель на користь поміщиків. Ведучи боротьбу проти ліквідації сервітутів, селяни висловлювали обурення і проти інших форм соціального гноблення — шляхових по­винностей, податків тощо. Для приборкання окремих гро­мад власті застосовували військову силу.

Досить гостра боротьба між сільськими громадами та поміщиками велася як навколо виборів 1861 р. у Галиць­кий крайовий сейм, так і під час його роботи. В результаті виборів серед 151 депутата було лише 35 селянських (17 українських і 18 польських). Українські селянські де­путати М. Ковбасюк, І. Загоруйко та інші вимагали розпус­ку сервітутних комісій і створення нових — для справедли­вого вирішення цієї болючої справи. Однак поміщицькі депутати відкинули цю пропозицію.

У 90-х роках на розгортанні селянського руху позначи­лась революційна боротьба робітників. Під їх впливом роз­горнулися такі форми селянського руху, як віча, виборна боротьба і страйки. Перше передвиборне віче, організоване радикалами, відбулося 4 лютого 1891 р. в Коломиї. У ньо­му взяли участь близько 800 селян із навколишніх повітів. Згодом віча відбулися в Бродах, Турці, Снятині. Учасники віч вимагали ввести загальне виборче право, скасувати шарварки тощо. У багатьох вічах, особливо у містах Ста­ніславі, Коломиї, Львові, брали участь робітники. На них виступали І. Франко, В. Стефаник. Особливо активізува­лася боротьба селян під час виборів у рейхстаг 1897 р., коли селяни спільно з робітниками відстоювали своїх кан­дидатів.

Таким чином, у 70-х роках у Східній Галичині розгор­нувся робітничий рух, який посилився під кінець XIX ст. і охопив Північну Буковину та Закарпаття. Якщо на початковому етапі робітники під час страйків висували пе­реважно економічні вимоги, то у 80-х і особливо у 90-х ро­ках поряд із страйками проводились демонстрації, збори, мітинги політичного характеру. У другій половині XIX ст. великого розмаху набув селянський рух. Спочатку у вимо­гах селян переважало питання про сервітути. У 90-х роках боротьба селян, яка розгорталася під впливом робітничого руху, все більше набирала політичного змісту. Селяни бо­ролися не тільки проти соціального, але й національного гніту.

Особливості суспільно-політичного життя. Реставрація абсолютистсько-бюрократичного режиму в Австрійській імперії у перше десятиліття після революції 1848—1849 рр. завдала тяжкого удару культурно-національному рухові у Східній Галичині. На розстановці суспільно-політичних сил Східної Галичини негативно позначились її економічна від­сталість, численні кріпосницькі пережитки. Спочатку до­мінуючі позиції в суспільно-політичному житті краю займа­ли дві течії: москвофільська і народовська.

Москвофільство являло собою реакційну суспільно-полі­тичну течію, в основі якої лежала переорієнтація значної частини українських буржуазних і клерикальних верств на російський царизм. Розчарована результатами революції, крахом сподівань на здобуття політичних переваг у Схід­ній Галичині, українська консервативна верхівка почала шукати підтримки в Росії. При цьому москвофіли орієнту­вались саме на реакційні сили царської Росії, діставали від них пряму підтримку, в тому числі й грошову. Водно­час вони не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угорщини.

Ідеологія москвофілів загалом була близькою до ідей­ного арсеналу російських слов'янофілів, прихильників офі­ційної народності, а згодом і партії кріпосників. Основним її змістом були утвердження недоторканості існуючого ла­ду з його численними кріпосницькими залишками, непри­йняття багатьох суттєвих сторін капіталізму країн Захо­ду. До лідерів москвофільства належали Д. Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський, А. Добрянський та ін. Під впливом москвофілів у Східній Галичині виникли культур­но-освітні товариства — Ставропігійський інститут, «Гали­цько-руська матиця», «Народний дім», Товариство ім. М. Качковського, ряд періодичних видань — газета «Слово», журнали «Галичанин», «Страхопуд», «Лада», «Дом и школа», «Семейная библиотека». Помітно акти­візували свою діяльність буковинські москвофіли у 90-х роках. Ними були створені політичне товариство «Народна рада», «Общество русских женщин в Буковине», «Общест­во русских студентов Карпат» та ін. Під впливом москво­філів у 1870—1885 рр. перебувало політичне товариство «Руська рада».

Виникнення народовської течії припадає на початок 60-х років, які ознаменувалися пожвавленням суспільно-по­літичного і культурного життя на західноукраїнських зем­лях і особливо у Східній Галичині. Національне відроджен­ня, започатковане «Руською трійцею» — М. Шашкевичем, І. Вагилевичем і Я. Головацьким, було пов'язане з про­веденням в Австрійській імперії серії буржуазних реформ, посиленням боротьби селян проти феодальних пережитків, піднесенням революційного і національно-культурного руху на українських землях, а також в Польщі та Західній Європі. Стимулюючий вплив на суспільно-політичне і куль­турне життя західноукраїнських земель мала ідейна і творча спадщина Т. Шевченка, яка знайшла палких при­хильників і послідовників серед передової громадськості, особливо серед молоді.

У той час група молодих письменників і громадських діячів — В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович, Є. Згарський, Д. Танячкевич та інші,— прагнучи певною мірою продовжити демократичні традиції, наприкінці 1861 — на початку 1862 р. засновують гурток (громаду) у Львові. Са­ме звідси бере початок народовська (українофільська) те­чія, представники якої виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, за створення єдиної літературної мови.

На початку своєї діяльності народовці проводили знач­ну культурницьку діяльність ліберально-буржуазного ха­рактеру. Поступово вони ставали однією з найвпливовіших сил українського національного руху в Галичині. «Першим виразним осередком народовського руху в Галичині з ви­разним українофільським відтінком» І. Франко вважав журнал «Вечорниці», що виходив протягом 1862—1863 рр. Слідом за «Вечорницями» народовці видавали журнали «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло», «Бу­ковина» та ін. Серед керівництва журналу «Правда», зо­крема, були головні ідеологи народовства — А. Вахнянин, В. Барвінський, О. Огоновський, Ю. Романчук та ін. Жур­нал активно підтримували П. Куліш і О. Кониський.

Поява періодичних видань народовсько-українофільського напряму була важливим явищем у національно-культурному русі західноукраїнських земель — передусім тому, що в них передруковувались кращі, в Галичині до того часу невідомі, твори українських письменників: Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, О. Стороженка, Є. Гребінки, М. Костомарова, 10. Федьковича, Л. Глібова, О. Кониського, М. Мордовия, М. Старицького, Панаса Мир­ного, I. Карпенка-Карого, I. Франка, Ф. Заревича, В. Шашкевича, С. Воробкевича, К. Климковича та ін.

Навколо народовців об'єднувалися переважно представ­ники української інтелігенції (письменники, професори, вчителі, адвокати, лікарі, дрібні чиновники, студенти та ін.) та духовенства. До виникнення в середині 70-х років радикального напряму народовська течія була найбільш прогресивною. Так, М. Драгоманов, який багато зробив для розвитку суспільно-політичного і культурного руху в Гали­чині другої половини XIX ст., писав, що грунт для галиць­кого радикалізму «приготовило все-таки українофільство і народовство 60-років».

Віддаючи належне практичній діяльності народовців 60-х років, І. Франко все ж досить критично висловлював­ся щодо її ефективності. Зокрема, він писав, що «україно­фільство 60-х років у нас було романтичне, поза теоретич­ну оборону самостійності малоруської народності не ви­йшло, західноєвропейських поступових ідей не набрало, тим-то й не могло встоятись на ногах, коли опісля підня­лась попівсько-єзуїтська реакція, і з початком сього року одверто стало під її хоругов».

Народовський рух характеризувався також виникнен­ням численних учнівських громад у гімназіях Східної Га­личини.

Найбільш активним організатором громад був Д. Танячкевич. Він очолив гурток у Львівській духовній семінарії, в якій у 30-ті роки ви­никла «Руська трійця». Д. Танячкевич підтримував жваві відносини з громадами гімназій Львова, Станіслава, Тернополя, Самбора, Бере­жан, Перемишля. Метою учасників громад була переважно самоосвіта. Вони вивчали українську мову і літературу, зокрема твори Т. Шевчен­ка, цікавились історичним минулим України, збирали фольклорний ма­теріал, розповсюджували народовську періодику тощо. Керівництво гро­мадою здійснював голова (війт), якому були підпорядковані секретар, касир, контролер. Кожен член громади повинен був дотримуватися су­ворої таємниці щодо існування і діяльності організації, брати активну участь у її засіданнях, сплачувати членські внески.

Отже, громада давала гімназистам те, що не могла да­ти школа,— вона сприяла пробудженню національної само­свідомості. Саме із громад вийшли люди, які згодом стали визначними діячами суспільно-політичного і національно-культурного руху. Серед них — І. Франко, О. Терлецький, В. Навроцький, І. Пулюй, брати Барвінські, Є. Желехівський, О. Маковей, А. Чайковський, брати Заклинські та багато інших.

Важливими подіями суспільно-політичного і культурно­го життя в Галичині стали щорічні ювілеї Т. Шевченка. Ці урочистості слугували не лише популяризації спадщини поета, а й для вислову протесту проти соціального і націо­нального гноблення. З початку 60-х років регулярно про­водилися Шевченківські вечори-концерти, в яких активну участь брали поряд з гімназистами і студентами інтеліген­ція, селяни, ремісники і робітники. І. Франко писав, що роковини смерті Т. Шевченка стали в Галичині «правдивим народним святом».

Значну роль у розвитку самосвідомості українського на­роду відіграло культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване 1868 р. народовцями у Львові. Першим головою товариства був А. Вахнянин, пізніше його очолювали Ю. Лаврівський, В. Федорович, О. Огоновський. Якщо на перших загальних зборах «Просвіти» були присутні 64 члени, то за десятиліття їх чисельність зросла до 800. На кінець XIX ст. в Галичині вже налічувалось 19 філій «Просвіти».

Товариство видавало твори видатних українських пи­сьменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети «Читальня» та «Письмо з „Просвіти"», літературно-наукові альманахи, «Народний календар». У товаристві та його фі­ліях влаштовувались вечори, присвячені М. Шашкевичу і Т. Шевченку, театральні вистави, читались лекції з історії, літератури, економіки тощо.

Важливою сферою діяльності «Просвіти» стала органі­зація читалень. Перша сільська читальня в Галичині від­крилась 1871 р. у Микулинцях. На кінець XIX ст. таких читалень в краї було 816. При читальнях виникали позико­ві каси, селянські та міщанські хори, сільські крамниці.

Активну участь в організації та діяльності «Просвіти», бібліотек та читалень брали вчителі, дрібні урядовці, се­ляни і робітники, сільські священики, міщани. У свій час до товариства належав І. Франко, «Просвіту» високо ціну­вали Леся Українка, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Ю. Федькович, В. Стефаник.

За прикладом галицької «Просвіти» 1869 р. в Чернівцях було засноване культурно-освітнє товариство «Руська бе­сіда», у діяльності якого активну участь брали Ю. Федько­вич, брати Воробкевичі, Н. Кобринська, О. Маковей та ін.

Особливе значення мало зближення літературних і на­укових сил Наддніпрянської України і Галичини. З по­силенням переслідувань українського слова на Наддніпрянській Україні зросла роль наукової думки на захід­ноукраїнських землях. З ініціативи М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пильчикова та інших, яку підтримали народовці, в грудні 1873 р. у Львові було засноване Літера­турне товариство ім. Т. Шевченка, його організатори спо­дівалися розгорнути видання багатьох книг і журналів, оживити літературне життя. Однак діяльність Товариства розвивалася повільно, друкарня поглинула наявні кошти і не приносила ніяких прибутків. З 1884 р. органом Това­риства став журнал «Зоря» (існував до 1897 р.).

У другій половині XIX ст. зростає внесок Східної Гали­чини у скарбницю української науки, активізуються зв'язки вчених усієї України. Особливо вони посилилися після створення 1892 р. на базі Літературного товариства ім. Т. Шевченка Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ). Серед ініціаторів цього заходу були представники різних ідейних напрямів, у тому числі І. Франко, М. Драго­манов, О. Кониський, О. Барвінський. Товариство мало зо­середити наукові сили усіх українських земель. Це була перша установа такого типу на Україні.

Першим головою НТШ було обрано відомого історика Ю. Целевича. Пізніше Товариство очолювали О. Барвінський, М. Грушевський та та ін. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську природничо-лікарську (згодом — математично-природничо-лікарську), при яких діяли наукові та три організаційні комісії: друкарна, книгарня та бібліотечна. НТШ мало й свій музей. Історико-філософську секцію починаючи з 1894 р. тривалий час очолював видатний україн­ський історик М. Грушевський. З 1898 р. він почав видавати 10-томну монографію «Історія України — Руси», останній том якої був заверше­ний 1936 р., а також велику збірку матеріалів «Жерела до історії України — Руси» та багато інших праць. Членами секції були відомі історики С. Томашівський, О. Терлеиький, І. Крип'якевич, І. Кревецький. Починаючи з 1817 і до 1914 р. у керівництві філологічної секції та етнографічної комісії були І. Франко та В. Гнатюк. У виданнях НТШ надруковано ряд праць І. Франка, В. Гнатюка, В. Щурата, М. Возняка, К. Студинського, І. Свенціцького, А. Кримського, Ф. Колесси та ін. НТШ видавало «Записки Наукового товариства ім. Шевченка» (з 1892 по 1939 р. їх вийшло 155 томів), його «Хроніку», збірники матеріалів окремих секцій та комісій Товариства.

Радикальний революційно-демократичний рух у Східній Галичині почав розгортатися в середині 70-х років, його очолили І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які обстою­вали інтереси народних мас і передусім селянства. Згур­туванню демократичних сил на західноукраїнських землях активно сприяв М. Драгоманов.

І. Франко зазначав, що у цей час «виступає на сцену група молоді, що теж проголошує національні ідеали, але не поділяє ні естетичні, ні суспільно-економічні погляди старшого покоління», тобто народовців. Тоді, продовжував він, з'являються видання, незрівняно гостріші за тоном і радикальніші щодо критики суспільних відносин, ніж усі попередні й пізніші українські видання». Це були журнал «Громадський голос», збірники «Дзвін» і «Молот».

І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький брали участь у пропаганді соціалістичних ідей серед робітників Львова і Бориславо-Дрогобицького нафтового басейну. У 1875— 1876 рр. у Відні О. Терлецький за допомогою емігрантів з Наддніпрянської України, зокрема С. Подолинського, організував видання соціалістичної літератури. Представ­ники радикального напряму виступали проти залишків крі­посництва, за передачу селянам поміщицьких земель.

У процесі консолідації української нації в умовах ви­східного розвитку капіталізму боротьба за демократичне вирішення українського національного питання і возз'єд­нання українських земель займала вагоме місце в багато­гранній діяльності українських революційних демократів.

Коли у 90-х роках відзначалося тисячоліття Угорської держави, яке проходило в умовах дальшого наступу ре­акційно-шовіністичних і клерикально-католицьких сил з ме­тою асиміляції та окатоличення населення Закарпаття, І. Франко, М. Павлик, В. Гнатюк та інші прогресивні діячі опублікували «Протест галицьких русинів проти мадьярського тисячоліття». У ньому піддавались гострій критиці угорські поміщики і капіталісти, які проводили політику пригнічення закарпатських українців, указувалось на від­ступництво української інтелігенції, яка мадьяризувалася, цуралася рідної мови. При цьому І. Франко та його одно­думці ніколи не ототожнювали панівні верстви Угорщини з угорським народом.

Творчість і громадська діяльність радикалів мала знач­ний вплив на активізацію суспільно-політичного і націо­нально-визвольного руху на Буковині. Тут поширювалися редаговані ними журнали «Громадський друг», «Товариш», «Народ», газета «Хлібороб», у яких пропагувались ідеї єд­ності всіх українських земель, тісного зв'язку національ­ного і соціального визволення на демократичній основі.

Активно сприяючи суспільно-політичним і культурним взаєминам між роз'єднаними частинами України, револю­ційні демократи надавали великої ваги видавничій діяль­ності Наукового товариства ім. Шевченка, прогресивній періодиці (журнали «Світ», «Народ», «Житє і слово» та ін.), друкуванню літературних альманахів, збірників, се­рійних видань («Дрібна бібліотека», «Наукова бібліотека», «Літературно-наукова бібліотека», «Українсько-руська видавнича спілка»). Для активного співробітництва у цих виданнях залучалися письменники та перекладачі з усіх українських земель.

Революційні демократи виступали проти угодовської по­літики народовців. Зокрема, І. Фра