Західноукраїнські землі під владою австрії (кінець XVIII — перша половина XIX ст. )

● Адміністративно-політичний устрій західноукраїнських земель ● Соціально-економічний розвиток краю ● Ан­тифеодальна боротьба селянства ● Суспільно-політичний рух ● Національний рух. «Руська трійця» ● Визвольна боротьба 1848—1849 рр.

Адміністративно-політичний устрій західноукраїнських земель. Кількаразове перекроювання великими державами карти Східної Європи наприкінці XVIII ст. внесло іс­тотні зміни в державну підпорядкованість західноукраїн­ських земель. Внаслідок першого (1772 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі Галичина, а згідно Константино­польської австро-турецької конвенції (1775 р.) Буковина, увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імпе­рії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Таким чином, Габсбур­ги стали володарями великої частини України площею по­над 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн чоловік, в тому числі 2 млн українців.

Галичина разом із частиною польських земель була ви­ділена в окремий край — «королівство Галіції та Лодомерії» з центром у Львові, яке в адміністративному відно­шенні поділялося на 19 округів, 12 із яких становили українську Східну Галичину. 1786 р. на правах окремого округу до Галичини була приєднана Буковина з центром у Чернівцях. Закарпаття, як і раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва, становлячи чотири його комітати (жупи): Березький, Мармароський, Угочанський та Ужанський. Навіть в рамках однієї держа­ви західноукраїнські землі все ж залишались адміністра­тивно розмежованими.

Адміністративний апарат в «королівстві» очолював гу­бернатор, в округах — старости. На місцях адміністративні й судово-поліцейські функції здійснювали поміщики або спеціально утримувані ними, але затверджувані староста­ми мандатори. Містами управляли магістрати, склад яких теж затверджувався урядовими органами.

Допоміжним органом крайової адміністрації був ста­новий сейм, до якого входили представники магнатів, шляхти, духовенства і міщанства. На Закарпатті адміністрацію в комітатах очолювали жупани; періодично скли­кались комітатські збори дворянства.

Знаряддям централізаторської політики уряду та кла­сового панування феодалів на підневільних, адміністра­тивно розмежованих західноукраїнських землях став чис­ленний бюрократичний апарат.

Соціально-економічний розвиток краю. Підкорення за­хідноукраїнських земель Австрією спричинило до нової си­туації в їх економічному, соціальному і політичному роз­витку. Хронологічно воно збіглося з початком реформ у дусі освіченого абсолютизму, здійснюваних Марією-Терезою та Иосифом II у 70—80-х роках XVIII ст.; ці реформи поширилися і на землі Західної України. Однак, ліквідо­вуючи найвідсталіші форми експлуатації, що відповідало інтересам заможного селянства, аграрні реформи істотно не поліпшили становища основної маси малоземельної та безземельної бідноти. До того ж посилився гніт з боку фео­дально-абсолютистської держави.

У ході реформ було дещо обмежено привілеї міських ремісничих цехів, що сприяло промисловому пожвавленню, В краї почали виникати мануфактури.

Проте період реформ був надто нетривалим і зі смертю Иосифа II (1790 р.) скінчився. Боячись заохочувального впливу Великої французької революції, австрійський абсолютизм більш як на півстоліття відмовився від будь-яких економічних нововведень, штучно гальмував появу елемен­тів капіталістичного господарювання, підтримував всевлад­дя поміщиків, поблажливо трактував порушення ними аг­рарного законодавства. Це призвело до економічного від­ставання імперії Габсбургів, особливо її окраїн, до посту­пового перетворення Австрії поруч із Прусією та Росією в опору феодальної реакції в Європі.

Протягом першої половини XIX ст. основою економіки краю залишалось сільське господарство, головним чином землеробство. Більше половини земельних угідь належало поміщикам і казні, менше половини — селянським госпо­дарствам. Традиційно невисокий рівень агрикультури зумовлював низьку врожайність, особливо в селянських гос­подарствах. Повільними темпами розвивалось і тварин­ництво.

Феодально-кріпосницьке сільське господарство західно­українських земель, не витримуючи конкуренції на міжна­родному ринку з капіталістичним сільським господарством європейських країн, виявляло тенденцію до занепаду, яка переросла в кризу в середині 40-х років.

Шукаючи виходу з кризи, поміщики вдавались до екс­тенсивних методів господарювання — розширювали свої во­лодіння за рахунок селянських земель, посилювали екс­плуатацію селян. Лише незначна частина поміщицьких гос­подарств еволюціонувала в капіталістичному напрямі.

Антиселянська експансія поміщиків знаходила свій ви­раз у поступовому збільшенні феодальних повинностей се­лян, насамперед панщини, яка практично відбирала у них більшу частину робочого часу. Позаекономічний примус, суцільне насильство не тільки вели до поступового розо­рення і деградації селянських господарств, а й підривали тим самим основи й поміщицьких господарств. Усе це ви­кликало різке загострення соціальних суперечностей на селі.

Всевладдя поміщиків було головною перешкодою і на шляху промислового розвитку краю. На зміну деякому про­мисловому пожвавленню кінця XVIII ст. з початком XIX ст., коли Габсбурги в інтересах феодалів стали на шлях свідомого гальмування промислового розвитку краї­ни, особливо окраїн, на західноукраїнських землях настав тривалий період промислового застою. Незначні зрушення почались лише в ЗО—40-х роках, хоча й тоді промисловість залишалась на ремісничо-мануфактурному рівні. Кріпос­ництво стримувало переростання мануфактурної промисло­вості у фабричну. Більшість міст і містечок були промисло­во слабкими, мали аграрний характер.

Економічна відсталість західноукраїнських земель спри­чинила до нерозвиненості їх соціальної структури. Основну масу населення становило феодально залежне селянство, експлуатоване поміщиками. Процес зародження міської буржуазії та пролетаріату йшов уповільненими темпами.

Феодально-абсолютистська австрійська монархія про­водила реакційну централізаторську внутрішню політику. І в центрі, і особливо на окраїнах, в тому числі західно­українських землях, уряд К. Меттерніха, який понад чверть століття правив країною, запровадив суворий бю­рократично-поліцейський режим, душив найменші прояви вільної думки, здійснював курс на викорінення національ­ної самобутності й асиміляцію підневільних народів. Українська мова зазнавала дискримінації, не маючи досту­пу ані в громадсько-культурну сферу, ані в школу. Натомість насаджувалася чужа й незрозуміла народові німецька мо­ва. Разом з тим, керуючись принципом «поділяй і волода­рюй», Габсбурги надавали привілеї польській, румунській, угорській верхівці, щоб з її допомогою зміцнювати своє па­нування над корінним населенням. Паралельно з онімеченням йшли процеси полонізації Східної Галичини, румуні­зації Північної Буковини, мадьяризації Закарпаття. Спіль­ними силами абсолютистський уряд і панівний клас поміщиків-феодалів намагалися приспати національну самосві­домість місцевого населення, почуття його єдності з усім, українським народом, вбачаючи в духовному єднанні укра­їнців загрозу для свого панування.

Зростаючий визиск народних мас, система тяжкого со­ціального і національного гніту поглиблювали соціальні антагонізми, що свідчило про розклад і глибоку кризу фео­дально-абсолютистського ладу. Життя диктувало необхід­ність звільнення від феодальних пут і забезпечення нор­мальних умов для становлення нового, буржуазного су­спільного устрою.

Антифеодальна боротьба селянства. Об'єктивним ви­явом загострення соціальних суперечностей була незатихаюча антифеодальна боротьба селянських мас. Маючи своїм змістом захист земель селянського користування від посягань поміщиків, опір збільшенню панщини та інших повинностей, прагнення обмежити сваволю феодалів, цей рух виливався у різні форми: скарги сільських громад на поміщиків перед органами адміністративної влади, трива­лі процеси громад із панськими дворами, втечі селян, по­трави панських посівів та лук, підпали фільварків і під­приємств, розправи над двірською адміністрацією і сіль­ською старшиною, відмову від виконання повинностей, сплати державних податків тощо. У зоні Карпат помітних масштабів набув традиційний рух опришків.

Значною активністю відзначалися масові селянські ви­ступи і заворушення, які здебільшого придушувались вій­ськовою силою. У Східній Галичині ними були охоплені численні села Чортківщини (1809р.), Комарнівщини (1819— 1822 рр.), Сколівщини (1824—1826 рр.). У 1822 р. ряд округів охопив рух за переселення на Буковину. Найбільш масовим стало заворушення на Чортківщині влітку 1838 р., коли селяни 39 громад різних маєтків відмовились відбу­вати панщину та роботи за примусовим наймом. У деяких селах повсталі усували сільську старшину, озброювались і звільняли заарештованих, чинили розправу над представ­никами панської адміністрації тощо.

На Закарпатті широкий відгомін знайшло повстання селян Східної Словаччини під час епідемії холери влітку 1831 р. У ряді сіл Березького комітату селяни відмовля­лися виконувати панщину та інші повинності.

У Північній Буковині одним з найбільш масових і ак­тивних був виступ селян Русько-Довгопільськоі дільниці у 1843—1844 рр., очолений селянином Лук'яном Кобили­цею. 22 громади тут рішуче відмовились коритися поміщи­кам, припинили виконання будь-яких повинностей, само­чинно переобрали сільську старшину, силою захопили ліси і пасовища, за які тривалий час вели процеси з поміщика­ми, та зажадали переведення до розряду державних се­лян.

Особливо великий резонанс, навіть у сусідніх європей­ських країнах, викликало селянське повстання в Галичині 1846 р. Почавшись після поразки польського національно-визвольного повстання в лютому 1846 р., воно охопило го­ловним чином Західну Галичину та частково Сяноцький і Самбірський округи Східної Галичини. Селяни організову­вались у збройні загони, громили панські двори та вилов­лювали польських иовстанців-шляхтичів, припиняли вико­нання повинностей. Лише запровадженням надзвичайного стану та застосуванням військової сили владі вдалося опа­нувати становищем. Але навесні та влітку 1846 р. уже понад 150 громад знову відмовилося виконувати панщину.

Селянський рух тримав панівний клас і правлячі кола у стані постійної тривоги та змушував їх іти на певні по­ступки. У 20—40-х роках у середовищі найбільш далеко­глядних представників панівної верхівки виник ряд про­ектів аграрних реформ. У 1836 р. Угорський сейм прийняв так званий урбаріальний закон, згідно з яким селяни одер­жали право непорушного користування наділами, вільного відходу від поміщика за умови погашення всіх повиннос­тей, податків і боргів; закон скасував і деякі інші повин­ності. У 1842—1843 рр. питання про скасування панщини і заміну її чиншем обговорювалось у Галицькому сеймі, але конкретних рішень винесено не було. Після селянсько­го повстання 1846 р. законом від 13 квітня в Галичині було скасовано роботи за примусовим наймом («літні до­поміжні дні»), гужову повинність, спрощено процедуру оскарження дій поміщиків. Циркуляри 1846 р. розширили права селян щодо земельних наділів, передбачили частко­ве зменшення панщини. У 1847 р. питання про скасування феодальної залежності селян обговорювалось в Угорсько­му сеймі. Проте панівна верхівка, йдучи на часткові по­ступки, й не думала зрікатися своїх привілеїв.

На кінець 40-х років гострота соціальних антагонізмів між селянством і феодалами досягла критичної межі: по­долати їх уже не могли ніякі паліативні заходи. Потрібні били радикальні зміни.

Суспільно-політичний рух. За умов загострення соці­альних суперечностей все ширші верстви суспільства опа­новувалися антикріпосницькими, а згодом і антиабсолютистськими настроями, демократизувалась суспільно-полі­тична думка, зародився й набував поширення суспільно-політичний рух. Початковий його етап був пов'язаний з утвердженням ідей Просвітництва. Шкільна реформа 70-х років XVIII ст., здійснена в дусі освіченого абсолю­тизму, передавши справу освіти під контроль державних органів, певною мірою забезпечила грунт для утвердження просвітницьких ідей. В останній чверті XVIII ст. осередком просвітницької діяльності став Ужгород, у навчальних за­кладах якого (так званій нормальній школі, яка згодом готувала вчителів для народних шкіл, гімназії, духовній семінарії), підтримуваних греко-католицьким єпископом А. Бачинським, здобуло освіту чимало закарпатських вче­них і письменників просвітницького напряму — І. Базило-вич, І. Фогорашій, В. Довгович, М. Лучкай та ін.

З 80-х років XVIII ст. важливим центром поширення просвітницьких ідей став Львів. У відкритому тут 1784 р. університеті працювали видатні представники Просвітни­цтва — професори І. Мартинович, М. Куральт, І. Фесслер, А. Гільтенбранд, Г. Уліх, П. Лодій, які виступали з гост­рою критикою феодальїю-кріпосницького ладу, проти ра­сової та релігійної дискримінації, середньовічної схолас­тики, за ліквідацію нерівності між людьми, вільний роз­виток науки, поширення освіти, апелювали до розуму, орі­єнтували на суспільно корисну діяльність. Просвітницькі ідеї знаходили сприятливий грунт серед української сту­дентської молоді, яка проходила українськомовний триріч­ний курс у створеному при університеті так званому Русь­кому інституті.

З початком 90-х років Східна Галичина стала ареною поширення ідей Великої французької революції та поль­ського визвольного повстання під проводом Т. Костюшка. Австрійський уряд, наляканий відгуками цих подій, поси­лив реакційний курс, суворо переслідуючи поширення ідей Просвітництва. Як наслідок, частина західноукраїнської інтелігенції (І. Орлай, М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодій, Ф. Зінгер та ін.) покинула межі Австрійської ім­перії та виїхала до Росії, де зробила чималий внесок не лише у розвиток освіти і науки, а й поширення просвіт­ницьких ідей.

Піднесення визвольних рухів у Європі в другому і тре­тьому десятиліттях XIX ст. дало поштовх новій хвилі по­ширення ідей Просвітництва на західноукраїнських землях, яке тепер почало набувати тут національних рис. Ви­значними представниками національного Просвітництва бу­ли вчені й письменники І. Могильницький, І. Лаврівський, М. Гриневецький, В. Компаневич, К- Блонський, Й. Ле-вицький в Галичині, М. Лучкай, О. Духнович, О. Павлович на Закарпатті. Просвітницькі ідеї поширювали польський театр у Львові, польськомовна періодична преса, літерату­ра, що надходила з Росії, тощо. Виражаючи нагальні по­треби епохи, ці ідеї знаходили значний резонанс, заохочу­вали передові сили слугувати справі суспільного й куль­турного прогресу.

У ЗО—40-і роки масштаби суспільно-політичного руху помітно зросли. В боротьбу проти існуючого ладу стали залучатися все ширші суспільні верстви, особливо студент­ська й учнівська молодь. Демократизувалася ідеологія ру­ху, яка все більше орієнтувалась на народні маси, особли­во підневільне селянство як найчисельнішу суспільну силу, здатну істотно вплинути на успіх боротьби.

Після поразки збройного повстання в Королівстві Поль­ському 1830—1831 рр. у Східній Галичині знайшли приту­лок багато його учасників, які сприяли створенню тут де­мократичних таємних організацій, що розгорнули широку пропаганду антикріпосницьких і антиабсолютистських ідей. Представники радикальної частини підпілля (І. Кульчинський, К. Ценглевич, Ю. Горошкевич, І. Гудяк), які висту­пали за соціальну революцію, намагалися вести антикріпо­сницьку роботу серед ремісників і селян.

В окремих таємних організаціях побутувала висунута декабристами ідея об'єднання слов'янських народів у фе­деративну республіку. Ця ідея була популярною і серед слов'янської, в тому числі української, студентської моло­ді у Відні.

Піднесення демократичного руху в Галичині, зростаю­ча можливість єднання і співробітництва слов'янських ви­звольних рухів викликали серйозну стурбованість правля­чих кіл Австрії. В кінці 30-х — на початку 40-х років ши­роко розгалужене підпілля в Галичині та у Відні було роз­громлено.

Проте в середині 40-х років антикріпосницька агітація серед селян і ремісників Східної Галичини відновилась, її проводили тепер польські революційні демократи Е.Дембовський, Ю. Госляр, М. Мазуркевич та ін. Вони заклика­ли народні маси до боротьби проти австрійського абсолю­тизму і феодально-кріпосницького ладу, за встановлення влади народу, ліквідацію соціального і національного гні­ту, за союз пригноблених народів у визвольній боротьбі, Діяльність демократичного підпілля мала велике зна­чення для визвольного руху. Завдяки йому передові ідеї проникали у широкі верстви населення, втягували у ви­звольну боротьбу нові сили.

Національний рух. «Руська трійця». Піднесення демо­кратичного руху на західноукраїнських землях йшло пліч-о-пліч із пробудженням національного життя і зароджен­ням національного руху, спрямованого на подолання фео­дально-абсолютистських перешкод на шляху формування нації. Для його учасників були характерні зацікавлення вітчизняною історією, посилення уваги до життя народу, його мови й усної творчості, спроби піднесення народної освіти, виступи на захист національної гідності українців Галичини, Буковини і Закарпаття, обгрунтування їх на­лежності до українського народу.

Серед діячів національного Просвітництва цим особли­во виділявся сільський священик, а згодом канонік у Пе­ремишлі І. Могильницький, автор першої в Галичині «Гра­матики» української мови і наукової праці «Відомість о руськім язиці». Спростовуючи поширені в той час уявлен­ня про українську мову як діалект російської або поль­ської мови, він аргументовано визначив її як одну з реально існуючих східнослов'янських мов.

У ЗО—40-х роках центром національного руху стає Львів, а його авангардом виступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Засновники об'єднання М. Шашкевич (1811—1843), І. Вагилевич (1811—1866) та Я. Головацький (1814—1888), у той час студенти Львів­ського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії, глибоко переживаючи територіаль­ну розчленованість України і щиро вболіваючи за долю народу, прагнули своєю діяльністю сприяти його визво­ленню. Вони започаткували новий етап у розвитку націо­нального руху в Східній Галичині та на західноукраїнсь­ких землях взагалі, обличчя якого стали визначати ідеї ро­мантизму.

Розпочавши свою громадсько-політичну діяльність в ат­мосфері польсько-українських конспіративних організацій початку 30-х років, учасники «Руської трійці» згодом по­стійно орієнтувались на передові, демократичні сили сло­в'янських народів. Проте основні свої помисли вони звер­тали до Наддніпрянської України, яка була для них цент­ром тяжіння всіх українських земель, підтримували тісні зв'язки з діячами української та російської культури М. Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським.

Розглядаючи свою діяльність як складову частину за­гальноукраїнського культурного процесу, М. Шашкевич та його друзі вважали своїм священним обов'язком підтрима­ти і продовжити на галицькій землі справу, розпочату лі­тературними силами Наддніпрянської України. Боротися проти соціального, політичного і духовного гноблення, бу­дити народ, щоб він відчув «гідність свою і свою силу» (Я. Головацький), стало гаслом «Руської трійці», йому була підпорядкована уся її збирацька, дослідницька, ви­давнича й публіцистична діяльність, виступи за утверджен­ня національної літературної мови на живій народній осно­ві, проти спроб латинізації письменства тощо. Все це ста­ло вагомим набутком національного руху.

В дусі романтизму письменники «Руської трійці» спові­дували високу громадянську місію національної літерату­ри. З метою поширення волелюбних настроїв серед сучас­ників вони відтворювали й популяризували найяскравіші сторінки минулого, визвольної боротьби народу. Це звуча­ло як переконливий аргумент на користь безперервності національного буття, можливості національного відроджен­ня, утвердження суверенітету нації.

Свій концентрований вираз визвольні мотиви знайшли у підготовлених «Руською трійцею» альманахах. Особли­во відзначався цим альманах «Зоря» (1834 р.), який через цензурну заборону не побачив світу.

Такими ж мотивами була пройнята й славнозвісна «Русалка Дні­строва» (1836 р.). Ця перша дійсно народна книга, в основу якої був покладений з деякими змінами рукопис «Зорі», і своєю формою (жива народна мова, фонетичний правопис), і своїм змістом (возвеличення боротьби українського народу за соціальне і національне визволення, поетизація народних героїв — Морозенка, Довбуша, Бойчука, подвигів козацтва, учасників гайдамацького руху, маніфестування єдності всіх українських земель, заклик до єднання з російським, всіма слов'янськи­ми народами) була яскравим виявом протесту проти політики денаціо­налізації та штучного розчленування українського народу. Сміливий виступ авторів відразу проти усіх усталених авторитетів — соціального, політичного і літературного — дав підставу І. Франкові назвати цю кни­гу «явищем наскрізь революційним».

«Руська трійця» тяжіла до діячів національних рухів, відомих згодом як учасники таємних політичних організа­цій загальнослов'янського напряму. Зокрема, брати Яків та Іван Головацькі в кінці 30-х — на початку 40-х років нала­годили тісні взаємини з активними діячами віденського під­пілля, а згодом лідерами чеського радикально-демократич­ного руху Ф. Кампеліком і Й. Подліпським, які обстоюва­ли ідею об'єднання слов'янських народів в одну держа­ву — федеративний союз республік.

Тоді ж діячі «Руської трійці» роблять спроби підтриму­вати контакти з ідейно близькими до них майбутніми учас­никами Кирило-Мефодіївського товариства у Києві. Вони виявляють величезний інтерес до ранніх творів Т. Шев­ченка, збірок поезій М. Костомарова. Останнім, у свою чергу, стають відомими твори із «Русалки Дністрової». Та найбільш значним результатом цих зв'язків було відобра­ження в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства ідеї возз'єднання українських земель, здійснен­ня якої пов'язувалось із демократичною перебудовою су­спільного і державного ладу слов'янського світу. Відповід­но до виробленого товариством проекту Україна як скла­дова частина майбутньої слов'янської федерації мала утворити два штати: Східний (Лівобережжя) і Західний (Правобережжя), до якого мала бути приєднана Східна Галичина. По суті це була перша програма возз'єднання українських земель.

Отже, як у плані формування кінцевої мети національ­ного руху, так і своєю послідовністю у боротьбі за досяг­нення цієї мети романтики «Руської трійці» у багатьох від­ношеннях визначились як спадкоємці ідей декабристів (зо­крема Товариства об'єднаних слов'ян) і найближчі по­передники Кирило-Мефодіївського товариства, посівши тим самим чільне місце серед визначних діячів не тільки укра­їнського, а й загальнослов'янського національно-визволь­ного руху.

Діяльність «Руської трійці» не пройшла повз увагу австрійської влади. Факт видання в обхід львівської цен­зури в Угорщині «Русалки Дністрової» розглядався полі­цією як кримінальний. Основна частина тиражу альманаху при пересилці з Відня до Львова була конфіскована. Над видавцями влаштували слідство, після якого їм було ого­лошено сувору догану і поставлено під нагляд поліції. Усі примірники альманаху, за винятком одного, переданого до бібліотеки університету, підлягали знищенню, як знищува­лись видання, що вважались шкідливим для держави і ре­лігії.

Розправа над «Руською трійцею» та її дітищем — «Ру­салкою Дністровою» — хоч і завдала відчутного удару ук­раїнському національному рухові у Східній Галичині, та все ж не змогла зупинити його. Крім того, у середині 40-х років була здійснена спроба формулювання соціально-еко­номічних і політичних програмних вимог руху. Висловлені вони були у гострій публіцистичній статті Я. Головацького «Становище русинів в Галичині», опублікованій під псев­донімом Гаврило Русин у лейпцігському журналі «Щорічник з слов'янської літератури, мистецтва і науки» (1846 р.), і передбачали: звільнення народних мас, перед­усім селянства, від гніту поміщиків, бюрократії та лихва­рів шляхом скасування панщини або заміни її чиншем; піднесення «середнього стану», тобто населення, зайнятого у мануфактурній промисловості й торгівлі; піднесення культури, промисловості та законності шляхом поширення загальнокорисних знань рідною мовою; введення шкільно­го навчання рідною мовою, викладання і дослідження ук­раїнської мови у вищій школі з метою підготовки кадрів інтелігенції, здатних працювати в українськомовному се­редовищі; піднесення літератури, культивування історич­них традицій, заснування журналів. Висунуті автором ви­моги в цілому відображали постійні прагнення «Руської трійці». Але було в них і нове — елементи лібералізму, по­кладання надій на уряд, що згодом визначило відхід Я. Головацького від ідеалів цього об'єднання.

Проте стаття мала чимале значення. Це була по суті вперше сформульована і відкрито проголошена соціально-економічна і політична програма українського націо­нально-визвольного руху в Галичині. Знайшовши широкий відгук, стаття відіграла важливу роль в мобілізації гро­мадської думки Східної Галичини навколо найважливіших проблем напередодні революції 1848 р.

Таким чином, діяльність «Руської трійці» засвідчила еволюцію національного руху на західноукраїнських зем­лях від вирішення культурно-мовних питань до постановки завдань соціально-економічних і політичних. Результатом цієї діяльності стало сформулювання на середину 40-х ро­ків, майже одночасно з появою політичної платформи Кирило-Мефодіївського товариства, програмних вимог націо­нального руху на західноукраїнських землях, які передба­чали забезпечення політичних умов вільного національного розвитку.

Визвольна боротьба 1848—1849 рр. На початку 1848 р. в ряді європейських країн почались буржуазні та буржу­азно-демократичні революції. їх полум'я охопило й Авст­рійську імперію. 13 березня спалахнуло народне повстання у Відні, яке призвело до повалення уряду К. Меттерніха і створення уряду з представників дворянства і лібераль­но; буржуазії. Імператор Фердинанд І був змушений де­кларувати буржуазно-демократичні свободи та пообіцяти конституцію. Слідом за Віднем 15 березня повстав Буда­пешт, де був утворений перший самостійний угорський уряд. 18 березня Угорський сейм прийняв ряд законів про буржуазні перетворення.

З початком революції широкого розмаху набув націо­нально-визвольний рух у слов'янських провінціях Австрій­ської імперії — у Східній Галичині предтечею революції було селянське повстання 1846 р. Боячись повторення цих подій, 17 квітня 1848 р. уряд оголосив у краї скасування феодальної залежності селян і панщини.

Звільнення селян стало важливою передумовою розгор­тання масового руху за демократичні перетворення. В бе­резні 1848 р. у Львові відбулися демонстрації, під впливом яких губернатор Ф. Стадіон дав згоду на звільнення полі­тичних в'язнів і на формування національної гвардії. Від­повідно до проголошених конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. буржуазно-демократичних свобод (дру­ку, зборів, організацій тощо) у краї виникли різні, в тому числі й політичні, організації, керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола. Польська ліберальна буржуа­зія і поміщики 13 квітня 1848 р. утворили у Львові Цент­ральну раду народову, яка домагалась здійснення буржу­азних реформ та перетворення Галичини в польську авто­номну провінцію, заперечуючи при тому право на окремий національний розвиток більшості населення Східної Гали­чини — українців.

Представники української ліберальної буржуазії, світ­ської інтелігенції та греко-католицького духовенства 2 травня 1848 р. утворили у Львові Головну руську раду, яка, виступаючи за проведення буржуазних реформ, пра­гнула до забезпечення вільного національного розвитку ук­раїнського населення Східної Галичини. Здійснення своєї програми Головна руська рада пов'язувала з відданістю австрійській конституційній монархії. В містах, містечках і селах Східної Галичини організувалось близько 50 місце­вих руських рад, до складу яких обирались представники демократичних верств (селяни, міщани, світська інтеліген­ція, представники нижчого духовенства). Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відо­кремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто за її територі­альну автономію, за створення української національної гвардії, демократизацію народної освіти, запровадження навчання в усіх учбових закладах рідною мовою тощо.

Правлячі кола Австрії ігнорували більшість цих вимог і погодилися лише на запровадження у 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання її як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито кафедру української мови у Львівському уні­верситеті.

Складовою частиною боротьби за демократичні пере­творення стало пожвавлення культурно-освітнього руху в краї. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з'їзд дія­чів української культури і науки. Згідно з його рішенням у Львові було засновано «Галицько-руську матицю»— культурно-освітню організацію, яка мала видавати книги для народу.

Активізувалось літературне життя. Послідовники М. Шашкевича письменники М. Устиянович і А. Могильницький у той час написали свої кращі твори. З'явились перші спроби перевидання в Галичині зразків нової укра­їнської та російської літератури (творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя). Деякі газети стали вміщувати повідомлення про громадсько-культурне життя на Україні, зокрема про створення в Києві Кирило-Мефодіївського товариства та революційну діяльність Т. Шев­ченка.

Революція дала поштовх активному театральному ру­хові, в якому широко використовувались культурні над­бання Наддніпрянської України — п'єси «Наталка Полтав­ка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка та ін. Визначними по­діями стали відкриття 1848 р. першої в Галичині україн­ської читальні в Коломиї та заснування 1849 р. (з ініціа­тиви Головної руської ради, на народні кошти) Народного дому у Львові.

Український національний рух був вороже зустрінутий польськими шляхетсько-буржуазними колами. Але його вітала передова польська громадськість, яка, виступаючи за побудову майбутньої польської демократичної держави на федеративних засадах, висловлювалась за підтримку українського визвольного руху як союзника в боротьбі про­ти сил реакції. За налагодження співробітництва з поль­ським визвольним рухом виступали й прогресивні укра­їнські діячі. Так, С. Подолинський у брошурі «Слово перестороги», що вийшла влітку 1848 р. в Сяноку, закли­каючи до зміцнення революційного союзу українського і польського народів, вважав передумовою соціального і на­ціонального визволення утворення федерації демократич­них слов'янських республік.

Яскраві приклади єднання у визвольному русі демон­стрували народні маси. Такими були, зокрема, спільні дії українських і польських селян з Галичини, обраних влітку 1848 р. депутатами австрійського рейхстагу. Вони одностайно виступили проти виплати викупу поміщикам за скасовану панщину. Проте більшістю голосів рейхстаг висло­вився за скасування панщини за викуп узагалі. Такі гра­біжницькі заходи викликали загострення класової боротьби на селі. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи, що супроводилися самочинним поверненням селянами захопле­них поміщиками громадських земель, лісів і пасовищ, охо­пили понад 100 сіл Східної Галичини.

Прояви спільних дій у боротьбі проти сил реакції мали місце і серед трудового населення міст, зокрема Львова. 1 листопада 1848 р. львівські робітники і ремісники різних національностей підняли збройне повстання. На багатьох вулицях виросли барикади. Весь центр міста опинився в руках повсталих, до яких приєдналися студентський легіон, частина національної гвардії. Між ними та урядовими вій­ськами відбулися збройні сутички. На барикадах співали революційні пісні. На одній з барикад — вперше у Льво­ві — було піднято червоний прапор.

Революційні події охопили й Північну Буковину, де се­ляни силою повертали захоплене у них поміщиками. Важ­ливу роль у селянському русі відіграли депутати рейхста­гу, обрані від сільських округів. Так, депутат Л. Кобили­ця 16 листопада у Вижниці на зборах 2600 селян закликав не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища, його заклик став сигналом до повстання, яке охопило гірські села Вижницького і Сторожинецького округів. Селяни відмовлялися ко­ритися місцевій владі, створили збройні загони, які взяли під контроль гірські дороги.

Революція дала поштовх розвиткові руху народних мас Північної Буковини за адміністративно-політичну єдність з Галичиною. У відповідь на клопотання поміщиків і духо­венства про відокремлення Буковини від Галичини буко­винські селяни-депутати виступили із заявами протесту в рейхстагу. Проти цього висловились і представники сіл всі­єї Буковини на зборах у Чернівцях у листопаді 1848 р. Проте уряд, йдучи назустріч панівній верхівці, на початку 1849 р. все ж відокремив Буковину від Галичини.

Активно відгукнулись на революцію народні маси За­карпаття. Влітку і восени 1848 р. селянський рух тут знач­но посилився. У багатьох місцевостях, особливо в гірських районах, селяни фактично вийшли з-під контролю поміщи­ків та місцевих органів влади, не виконували панщини, не платили податків, захоплювали панське майно.

Після придушення революції австрійський уряд жорсто­ко розправився з учасниками народних виступів. Лише2 березня 1853 р. було видано імператорський указ, який санкціонував скасування кріпацтва в Угорщині за викуп на таких же кабальних умовах, як у Галичині та на Бу­ковині.

Революція сприяла виникненню українського націо­нально-визвольного руху на Закарпатті. У зв'язку з ігно­руванням угорським ліберальним дворянством національ­них інтересів українського населення частина закарпат­ської буржуазно-ліберальної інтелігенції висунула вимогу об'єднання Закарпаття з Східною Галичиною. Однак ав­стрійський уряд не допустив об'єднання цих земель, вба­чаючи в цьому крок до їх возз'єднання з Наддніпрянською Україною, а тим самим і загрозу втрати для Австрії.

Австрійському абсолютизмові при підтримці російського царизму вдалося придушити революцію та поступово від­новити всю повноту влади, яка опинилася під загрозою. У березні 1849 р. він розігнав парламент і згодом відібрав у народу більшість завойованих ним свобод.

Проте революція мала важливі наслідки для населення західноукраїнських земель. Найголовнішим з них було ска­сування кріпацтва. Аграрна реформа, незважаючи на її грабіжницький характер і збереження значних пережитків феодалізму, відіграла прогресивну роль. Вона відкрила шлях для розвитку капіталізму і формування буржуазного суспільства на західноукраїнських землях. Важливим здо­бутком революції було піднесення національно-визвольної боротьби народних мас, зближення українців Східної Га­личини, Північної Буковини й Закарпаття, посилення їх тяжіння до Наддніпрянської України.

Рекомендована література

Гербільський Г. Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у пер­шій половині XIX століття. Львів, 1964.

Задорожний В. Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукра­їнських землях. Львів, 1989.

Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772—1849): Док. і матеріали. К., 1974.

Ковальчак Г. І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. К., 1988.

«Русалка Дністрова»: Док. і матеріали. К., 1988.

«Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України. К., 1987.

Селянський рух на Буковині в 40-х роках XIX ст.: 36. док. К., 1949.