Розділ 2. Основи реабілітації

ліквідацію чи зменшення активності патологічного процесу, попередження ус­кладнень, розвиток тимчасових або постійних компенсацій, відновлення фун­кцій органів і систем, уражених хворобою, поступову фізичну активізацію хворого. На цьому етапі у відновлюючому лікуванні застосовують лікувальну фізичну культуру, лікувальний масаж, засоби фізіотерапії, елементи працетера-пії. Визначають функціональний стан хворого, резерви організму і наприкінці етапу коректують і накреслюють подальшу програму реабілітаційних заходів.

II етап реабілітації — поліклінічний, або реабілітаційний, санаторний по­
чинається після виписки хворого зі стаціонару, у поліклініці, реабілітаційному
центрі, санаторії в умовах покращання і стабілізації стану хворого, при знач­
ному розширенні рухової активності. На цьому етапі перважає фізична реабі­
літація і використовують всі її засоби. Основну увагу у програмі реабілітації
приділяють поступовому збільшенню фізичних навантажень, загальному тре­
нуванню, підвищенню функціональної здатності, загартуванню організму, ви­
явленню резервних його можливостей; підготовці людини до трудової діяль­
ності; оволодінню інвалідами пристроями для самообслуговування (рис. 2.2) і
засобами пересування.

Наприкінці періоду, після всебічного обстеження з обов'язковим тестуван­ням фізичного стану подають висновки щодо функціональних можливостей пацієнта і його готовності до праці. Відповідно до цього людина повертається на своє робоче місце або стає до роботи з меншими фізичними і психічними навантаженнями. При значних залишкових функціональних порушеннях і ана­томічних дефектах пацієнтам пропонують перекваліфікацію, роботу вдома, а при глибоких, важких і незворотних змінах з ними проводять подальше розши­рення зони самообслуговування і побутові навички.

III етап реабілітації — диспансерний. Основною метою цього етапу є на­
гляд за реабілітованим, підтримка і покращання його фізичного стану і праце­
здатності у процесі життя. Програма передбачає профілактичні заходи, періо­
дичні перебування у санаторії, заняття фізичними вправами у кабінетах ліку­
вальної фізкультури, групах здоров'я, самостійно; медичні обстеження з про­
веденням тестів з фізичним навантаженням для визначення функціональних
можливостей організму. Останнє дає об'єктивні показники для обгрунтованих
рекомендацій щодо адекватності виконуваної роботи, змін, умов праці, пере­
кваліфікації і, загалом, способу життя.

Рис. 2.2. Пристосу­вання, що допома­гають пацієнтам з травмою спинного мозку самостійно їсти і писати

Фізична реабілітація

На всіх етапах реабілітації, а особливо на II—III, велику роль відведено роботі психологів, педагогів, соціологів, юристів, спрямованій на атапдацію людини до того стану, у якому вона опинилася, розв'язанню питань профе­сійної працездатності, працевлаштування, умов праці і побуту, надання інва­лідам технічних засобів, вступу до товариств і об'єднань, у тому числі і спор­тивних. Незалежно від етапу реабілітації з хворим постійно працюють реабі-літологи, які періодично переглядають її програму з урахуванням досягнуто­го ефекту.

Таким чином, принципова схема сучасної системи медичної реабілітації виглядає так: лікарня — поліклініка (або реабілітаційний центр, санаторій) — диспансер. Ця система застосовується при важких захворюваннях та трав­мах і станах організму, що можуть призвести до інвалідності і непрацездатнос­ті. Безперечно, що у разі тієї чи іншої патології кожний етап має свої особли­вості і не завжди всі вони будуть присутні у процесі відновного лікування, що пов'язано з важкістю, характером і клінічним перебігом захворювання або травми, терапевтичним чи хірургічним методом лікування, прогнозом виходу з хвороби.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Чому до реабілітації залучають різних фахівців і яка роль відводиться фахівцю з вищою фізкультурною освітою?

2. Хто підлягає реабілітації і де вона проводиться?

3. Які завдання, мета та принципи реабілітації?

4. Які є види реабілітації?

5. Яка необхідність застосування фізичної реабілітації у процесі медичної реабіліта­ції хворих?

6. Які існують періоди і етапи медичної реабілітації і як змінюються завдання фізич­ної реабілітації на етапах відновного лікування?

РОЗДІЛ З

ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ

Фізична реабілітація — це застосування фізичних вправ і природних чинників з профілактичною і лікувальною метою у комплексному процесі від­новлення здоров'я, фізичного стану та працездатності хворих і інвалідів. Вона є невід'ємною складовою частиною медичної реабілітації і застосовується в усіх її періодах і етапах.

Фізичну реабілітацію використовують у соціальній та професіональній ре­абілітації, її засобами є: лікувальна фізична культура, лікувальний масаж, фі­зіотерапія, механотерапія, працетерапія. Призначення засобів фізичної реабілі­тації, послідовність застосування її форм і методів визначається характером перебігу захворювання, загальним станом хворого, періодом та етапом реабі­літації, руховим режимом.

3.1. ЛІКУВАЛЬНА ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА

Лікувальна фізична культура — метод лікування, що використовує засо­би і принципи фізичної культури для лікування захворювань і ушкоджень, по­передження їх загострень і ускладнень, відновлення здоров'я і працездатності хворих і інвалідів.

Головним засобом лікувальної фізичної культури (ЛФК) є фізичні вправи. їх основою є м'язова діяльність, біологічна роль якої має надзвичайно велике значення у житті людини. Існує безпосередня залежність і тісний взає­мозв'язок між м'язовою роботою і діяльністю внутрішніх органів, нормальним функціонуванням центральної нервової системи (ЦНС), які створилися і роз­винулися у процесі еволюції. З огляду на це, зниження рухової активності (гі­подинамія) призводить до порушень функціонального стану організму і виник­нення хворобливих змін у серцево-судинній, дихальній, травній та інших системах.

При захворюваннях порушуються нормальна життєдіяльність і функціо­нальний стан організму, знижується пристосування його до змін зовнішнього середовища, знижується м'язова працездатність та бажання виконувати фізич-

Фізична реабілітація

ну роботу. З метою створення умов для одужання, попередження ускладнень і загострення захворювань, хворим призначають переважно спокій або суттєво обмежують їхню рухову активність. Однак тривалий спокій спричиняє зміни діяльності систем і організму в цілому, підсилює порушення, викликані хворо­бою. Це може призвести до виникнення цілого ряду ускладнень, що значно по­гіршують перебіг захворювання і можуть загрожувати життю хворого. Тому у сучасній медицині прийнято поєднувати спокій з фізичними рухами за умови, що стан хворого це дозволяє.

ЛФК зменшує негативний вплив вимушеного спокою, підвищує тонус і активізує діяльність організму, мобілізує його захисні і компенсаторні реак­ції, попереджує ускладнення, відновлює і розширює функціональні можли­вості організму, наближає і функціональне одужання, скорочує терміни лікування.

Добираючи спеціальні вправи, дозуючи їх залежно від характеру і клі­нічного перебігу хвороби чи травми можна цілеспрямовано впливати і пере­важно змінювати певні функції організму шляхом відновлення ушкоджених систем, адаптуючи хворого до фізичних навантажень побутового і виробни­чого характеру.

Поступово зростаючі дозовані фізичні навантаження забезпечують загаль­ну тренованість організму, що є основою відновлення працездатності хворого. Тому ЛФК є обов'язковим лікувальним засобом і невід'ємною складовою час­тиною процесу реабілітації.

ЛФК входить до комплексного методу лікування, що застосовується в су­часній медицині. Його суть полягає у поєднанні позитивного впливу на орга­нізм різних засобів і методів лікування, що доповнюють один одного. Це забез­печує найшвидше одужання і реабілітацію хворих з максимальним ефектом за короткий час в межах існуючого захворювання або наслідків травми. Розрізня­ють терапевтичні, хірургічні і ортопедичні методи лікування, дієтотерапію, психотерапію.

Головною особливістю, яка виділяє ЛФК з усіх інших методів лікування, є свідома і активна участь хворого у процесі лікування фізичними вправами. Хворий, який знає, для чого потрібно застосовувати фізичні вправи (мету), свідомо виконує призначені рухи, інколи зусиллям волі змушує себе переборо­ти просто лінощі чи неприємні відчуття, що можуть виникнути в процесі ви­конання вправ, особливо після операцій, травм, опіків. При застосуванні всіх інших методів лікування хворий є відносно пасивним, а ін'єкції, операція, фі­зіотерапевтичні процедури, масаж та інші лікувальні дії виконує медичний персонал.

Показана лікувальна фізична культура практично при всіх захворюван­нях і у будь-якому віці.

Протипоказаннями є загальний важкий стан хворого, гострий період захворювання та його прогресуючий перебіг; сильний біль, загроза тромбоем-болії, кровотеча чи можливість появи її у зв'язку з рухами; висока температу­ра і збільшення швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ) понад 20-25 мм-год^-1, інтоксикація; злоякісні пухлини.

и

Розділ 3. Фізична реабілітація

3.1.1. Механізми лікувальної дії фізичних вправ

Цілюща дія ЛФК на організм здійснюється шляхом взаємодії нервової і гу­моральної систем, моторно-вісцеральними рефлексами (рис. 3.1). Будь-яке ско­рочення м'язів подразнює закладені в них численні нервові закінчення і потік імпульсів з них, а також з пропріорецепторів інших утворень опорно-рухового апарату, спрямовуються у ЦНС. Вони змінюють її функціональний стан і через вегетативні центри забезпечують регуляцію і перебудову діяльності внутріш­ніх органів. Одночасно у цьому процесі регуляції бере участь і гуморальна сис­тема, у якій продукти обміну речовин, що виникають у м'язах, потрапляють у кров і діють на нервову систему (безпосередньо на центри і через хеморецеп­тори) і залози внутрішньої секреції, викликаючи виділення гормонів. Таким чином, інформація про роботу м'язів по нервових і гуморальних шляхах над­ходить у ЦНС і центр ендокринної системи (гіпоталамус), інтегрується, а по­тім ці системи регулюють функцію і трофіку внутрішніх органів.

Розрізняють чотири основних механізми лікувальної дії фізичних вправ на організм хворого: тонізуюча, трофічна (trophe — живлення) дія, формування компенсацій і нормалізація функцій (В.К. Добровольський, 1970).

Тонізуюча дія фізичних вправ. Спеціально дібрані вправи здатні поси­лювати процеси гальмування чи збудження у ЦНС і тим самим сприяють від­новленню нормальної рухливості та врівноваженості нервових процесів. Це покращує регулюючі властивості, активізує діяльність ендокринних залоз і стимулює вегетативні функції та обмін речовин за механізмом моторно-вісце­ральних рефлексів. Тонізуючий вплив фізичних вправ тим більший, чим біль­ше м'язів залучається у рухову діяльність і чим вище м'язове зусилля. В осіб, які займаються ЛФК, виникають позитивні емоції, створюється піднесений настрій і з'являється впевненість у швидкому одужанні.

Трофічна дія фізичних вправ. У процесі руху виникають пропріо-цептивні імпульси, що йдуть у вищі відділи нервової системи та вегетатив­ні центри і перебудовують їх функціональний стан, що сприяє покращанню трофіки внутрішніх органів та тканин за механізмом моторно-вісцеральних рефлексів. М'язова діяльність стимулює обмінні, окисно-відновні та регене­ративні процеси в організмі. У працюючому м'язі відбувається розширення та збільшення кількості функціонуючих капілярів, посилюється приплив на­сиченої киснем артеріальної та відтік венозної крові, підвищується швид­кість кровотоку, покращується лімфообіг. За рахунок цього швидше роз­смоктуються продукти запалення, попереджується утворення спайок та роз­виток атрофій.

Формування компенсацій. Фізичні вправи сприяють якнайшвидшому відновленню або заміщенню порушеної хворобою функції органа або систе­ми. Формування компенсації зумовлене рефлекторними механізмами. Фізич­ні вправи сприяють збільшенню розмірів сегмента тіла або парного органа, підвищуючи їх функції та ураженої системи в цілому. Вони залучають до роботи м'язи, які раніше не брали участі у виконанні не властивих для них рухів.

Фізична реабілітація

Залежно від характеру захво­рювання компенсації можуть бути тимчасовими або постійними. Перші виникають під час хвороби та зникають після одужання, а дру­гі — у разі безповоротної втрати або обмеженні функції.

Нормалізація функцій. Від­новлення анатомічної цілісності органа або тканин, відсутність піс­ля лікування ознак захворювання ще не є свідченням функціональ­ного одужання хворого. Нормалі­зація функцій виникає під впливом постійно зростаючого фізичного навантаження, внаслідок чого пос­тупово вдосконалюються регуля­торні процеси в організмі, усува­ються тимчасові компенсації, від­новлюються моторно-вісцеральні зв'язки та рухові якості людини.

Рис. 3.1. Схема взаємодії рухового апарату з внутрішніми органами

Усі названі вище механізми лі­кувальної дії фізичних вправ доз­воляють визначати ЛФК як:

• метод неспецифічної терапії, що втягує у відповідну реакцію організм на усіх його рівнях;

• метод патогенетичної терапії, що впливає на загальну реактивність орга­нізму, механізми розвитку і перебігу патологічного процесу;

• метод функціональної терапії, що стимулює і відновлює функцію органа або системи, загалом всього організму;

• метод підтримуючої терапії, що підтримує і розвиває пристосувальні процеси, зберігаючи функцію ураженої системи та життєдіяльність людини;

• лікувально-педагогічний процес, що передбачає свідому і активну участь хворого у лікуванні, вирішуючи тим самим певні завдання самовиховання та використання хворим набутих навичок занять фізичними вправами у подаль­шому повсякденному житті.

3.1.2. Засоби лікувальної фізичної культури

До засобів ЛФК належать фізичні вправи та природні чинники. Основни­ми серед них є фізичні вправи, які в ЛФК застосовуються у вигляді гімнас­тичних, ідеомоторних, спортивно-прикладних вправ та ігор. Найбільш широко у лікарнях та поліклініках використовують гімнастичні вправи, які легко дозу­вати. Це дає змогу змінювати величину навантаження хворим у процесі занять у різні періоди лікування.