Визначення цінностей. Об'єктивістська та суб'єктивістська концепції цінностей

Людина, як відомо, вступає в різноманітні відношення зі світом. Вона пізнає, оцінює і практично перетворює його. Оцінне відношення людини до світу вивчає аксіологія, або теорія цінностей.

Аксіологія (грец. ахіоз — цінність, Іо&оз — вчення) — філософська дисципліна, що вивчає сутність, типи і функції цінностей.

В українській мові у тому самому значенні, що термін «цінність» вживається термін «вартість».

Кожній сфері буття людини відповідають певні ціннос­ті. До цінностей відносять передусім усе те, що природа надала в користування людині — чисте повітря, воду, ко­рисні копалини, родючі ґрунти, ліси, багаті на рибу ріки і моря. Це — природні цінності. Негативними природними цінностями є брудне повітря, землетруси, вулкани, смерчі та інші природні явища, які завдають шкоди господарській діяльності.

Цінністю є здоровий стан організму (біологічні, віталь­ні цінності), а її антиподом — хвороба. Цінностями є пев­ні душевні стани (психічні цінності) — відчуття комфор­ту, піднесеності, закоханості, радості, щастя та ін. Проти­лежними їм є переживання смутку, нещастя, горя.

Соціальними цінностями є зайнятість населення, зла­года в суспільстві, порядок, мир, демократія, їм протисто­ять безробіття, соціальні катаклізми, антагонізми, війни.

До сфери духовних цінностей належать найвищі ідеа­ли людства (добро, прекрасне, істина, свобода, справедли-

Філософське розуміння світу

вість, святість) і предмети культури, в яких вони об'єкти­вувались (художні твори, релігійні, моральні і юридичні системи, наукові теорії), їх антиподами є зло, неістина, по­творне, несправедливість, гріховність і явища, в яких вони втілились.

Усі ці різноманітні предмети і феномени робить ціннос­тями, об'єднує певне їх відношення до людини. Всі вони спрямовані на благо людини, на її утвердження в житті. Саме в цьому і полягає основна особливість цінності.

Цінність — феномен, який об'єктивно, за своєю природою є бла­гом для людини, спрямованим на утвердженні її в бутті, реалізації її творчих можливостей.

'

Однак таке визначення розкриває лише один аспект цінностей — об'єктивістський. Воно не бере до уваги су­б'єкта, його свідомість. За цим визначенням, чисте повіт­ря, здоров'я є цінностями, незалежно від того, усвідомлює це людина чи ні.

У суб'єктивістському аспекті цінність залежить від сві­домості суб'єкта, оскільки нею вважають лише те, що су­б'єкт цінує, чому надає значення. Справді, можна вважати, що корисні копалини, здоров'я, відповідні душевні стани і феномени культури є цінностями, оскільки люди (суб'єк­ти) надають їм такого значення, вільно їх вибирають з-по­між інших з огляду на конкретні їх переваги. Тому з суб'єк­тивістської позиції, цінністю є все, що люди вибирають, чо­му свідомо надають перевагу.

Відмінність між обома підходами не така вже й суттє­ва, оскільки корисні копалини, чисте повітря, душевний комфорт, мир, моральні ідеали є цінностями для них обох. Однак об'єктивістська позиція передбачає, що цінності іс­нують об'єктивно, незалежно від свідомості суб'єкта, а він може лише правильно чи неправильно оцінювати, викори­стовувати їх. Суб'єктивістську позицію характеризує ви­знання того, що цінності конституюють (творять) суб'єкти. Залежно від розуміння природи, сутності цінностей вибу­довувалися їх об'єктивістські і суб'єктивістські концепції.

Об'єктивістські концепції цінностей. Визнання і сприй­няття цінностей з об'єктивістських позицій пов'язане із з'ясуванням, хто визначив цінності, надав значення блага певним феноменам. Прихильники цієї позиції вважають, що джерелом цінностей є Бог, природа, культура (історія). Так, представники об'єктивного ідеалізму, неотомізму, а також німецький філософ, який застосував феноменологі­чний метод Е. Гуссерля у сфері етики, культури, релігії,

Теорія цінностей (аксіологія)

Макс Шеллер (1874—1928) доводили, що саме Бог задав пев­ну шкалу цінностей, а людині потрібно лише адекватно пі­знати її і не відхилятись від неї. Матеріалісти виводили цін­ності з природи. На їх думку, природа речей і природа люди­ни зумовлюють те, що деякі речі мають цінність для людини.

На основі вихідних засад об'єктивістських напрямів в Новий час була сформульована концепція природних прав людини, яка задекларувала основні цінності буржуазного су­спільства (право на життя, свободу, результати власної пра­ці), хоча ідеалісти виводили ці права від Бога, а матеріаліс­ти — з природи. Ця концепція є яскравим виявом об'єкти­візму. Вона проголошує природні права вічними, незмінними, незалежними від свідомості людини, волі законодавців.

Дещо м'якший варіант об'єктивізму репрезентують ми­слителі, які вважають, що цінності є продуктом культури та історії. На їх погляд цінності (вірніше те, що пізніше стали розглядати як цінності) формуються в певних куль­турно-історичних умовах. Вони не є вічними і незмінними, однак стосовно свідомості окремого індивіда набувають об'­єктивного характеру. Наприклад, вартість товару, хоч він і є продуктом свідомої діяльності людини, не залежить від її свідомості, а визначається дією економічних законів. Вона не є незмінною, і в кожний час має різну величину. В історії філософії ця позиція відома як історизм — концепція, згід­но з якою явища культури існують в розвитку. Таких погля­дів дотримувалися Гегель, Маркс, Дільтей, Маннгейм та ін.

Методологічні засади обох концепцій (природних прав та історизму) мають сильні і слабкі сторони. Так, ґрунтую­чись на концепції природних прав, вдалося подолати супе­речність, перед якою опинилася німецька юстиція після Другої світової війни. Безперечно, несправедливість і не­людяність фашистських законів була для неї очевидною. Однак, згідно із золотим правилом юстиції, закон не має зворотної сили, що закривало шлях до поновлення справе­дливості, реабілітації жертв фашизму і відшкодування на­несених їм збитків. Для подолання цієї суперечності ні­мецький філософ права Г. Радбрух використав концеп­цію природного права людини, доводячи, що фашистські закони на час їх прийняття не були правовими, бо не від­повідали правам людини. Тому всі присуди, що ґрунтува­лись на них, підлягають перегляду.

Концепцію прав людини, яка ґрунтується на природно­му праві, визнала ООН, а визнання її світовим співтовари­ством підважило засади тоталітаризму в колишньому СРСР, відіграло не останню роль в його розвалі.

Філософське розуміння світу

Однак абсолютизація природних прав є теоретично без­підставною і практично небезпечною. Адже ця концепція, зародившись у Західній Європі, відповідає духу і стилю жит­тя цієї культурної ойкумени. З нею не цілком узгоджу­ються інші культури, з яких складається сучасний світ (му­сульманська, індійська, китайська). Нав'язати силою її цін­ності (СРСР — Афганістану, США — Іраку), значить свідомо провокувати конфлікт. В сучасних умовах концепція при­родного права може стати ідеологією глобалізму, який є далеко не однозначним явищем.

Суб'єктивістські концепції цінностей. Позиції су­б'єктивізму дотримується насамперед психологізм — те­чія, представники якої визначають цінності через психіч­ні стани суб'єкта. Як відомо, ще софісти проголосили лю­дину, взяту на рівні психічних інтересів, мірилом всіх речей — корисного, справедливого тощо. Найвпливовішою серед сучасних психологістів є концепція засновника праг­матизму, американського філософа Чарлза-Сандерса Пір­са, який розглядав цінність як те, що задовольняє потре­бу людини. Однак такий погляд поділяють не всі філо­софи. Наприклад, німецький мислитель Франц Брентано (1838—1917) вважав, що людина потребує чогось, оскіль­ки надає йому цінність. За його твердженнями, цінність визначає потребу. Попри очевидний зв'язок між цінніс­тю і потребою, багато мислителів переконані в неможли­вості заснування цінності на потребі як психічному стані окремої людини. Справді, щось набуває чи втрачає потре­бу для суб'єкта залежно від його стану. Вода, наприклад, є цінністю під час відчуття спраги і перестає бути нею після її задоволення. Загалом, психологізм породжує ре­лятивізм, який заперечує усталений характер цінностей. Якщо під потребами розуміти антропологічні потреби (по­треби людини як родової істоти), то ця концепція збіга­ється з матеріалізмом, який апелює до природи людини у визначенні цінностей.

Психологізм притаманний поширеним на початку XX ст. спробам обґрунтувати етику, естетику, логіку, право, економічну теорію на психічних станах людини (Вундт, Ліпс, Міль). Його представники вважають, що мо­ральні цінності походять із моральних почуттів (жалос­ті, співчуття, колективізму та ін.). Але імперативний (за-гальнозобов'язуючий) характер моральних і правових норм не можна вивести з фактів. Люди є різними, а один і той самий факт може викликати в однієї людини почуття жа­лю, в іншої — зловтіхи, а немало людей можуть залишити-

Теорія цінностей (аксіологія)

ся байдужими до нього. Тому на основі переживань не можна вивести одну для всіх людей моральну норму.

На відміну від представників психологізму, І. Канта, неокантіанці суб'єктом вважають трансцендентальну сві­домість — свідомість, взяту під кутом зору найзагальні-ших закономірностей її функціонування (не конкретну сві­домість, а свідомість узагалі). Концепція цінностей неокан-тіанців — німецьких філософів Вільгельма Віндельбанда (1848—1915) і Генріха Ріккерта (1863—1936) — ґрунту­ється на кантівському розмежуванні наявного буття (су­щого) і належного (того, що повинно бути). Лейтмотивом неокантіанської концепції є твердження, що із сущого (на­явного буття) не можна вивести належного, тобто з того, що є, не можна вивести те, що повинно бути. В житті мора­льні люди часто бувають нещасливими, аморальні — щас­ливими. Тому вимогу «будь моральним» не можна заснува­ти на фактах життя. Добро, прекрасне, істина, справедли­вість, свобода є ідеалами, до яких слід прагнути, нормами, за якими слід жити, їх зобов'язуючий характер виводиться з них самих. Це означає, що людина повинна бути доброю в ім'я самого добра, а не через блага, які можуть у зв'язку з цим стати доступними для неї. Цінності, за переконаннями неокантіанців, мають ідеальне буття, вони утворюють своє­рідну сферу цінностей, яка не залежить ні від реального буття, ні від реального суб'єкта, а існує тільки для трансцен­дентального суб'єкта. Наприклад, людина визнає існування ідеалів, моральних і правових норм, але не вважає їх залеж­ними від конкретної людини чи фактичних обставин.

До сфери цінностей Кант і його послідовники зарахо­вували вищі цінності, які підносять людину над реальним буттям. На цій підставі вони трактували цінності як те, що повинно бути, не вважали цінностями матеріальні речі, які задовольняють потреби людини.

Близькою до неокантіанської є феноменологічна концеп­ція цінностей. Найчільніший її представник німецький філософ Е. Гуссерль і його послідовники доводили, що цін­ності конституюються (творяться) трансцендентальним су­б'єктом, але вони утворюють самостійну сферу цінностей, яка набуває об'єктивного характеру. Як і математичні пред­мети, цінності мають вічний і незмінний характер (у цьому їх позиція близька до об'єктивного ідеалізму). Те, що одну і ту саму цінність у різні часи тлумачать по-різному, на дум­ку феноменологів, не заперечує її незмінного і вічного харак­теру. Це є лише суб'єктивними розуміннями, яких може бути багато, об'єктивної цінності. В такий спосіб феномено-

Філософське розуміння світу

логія намагається примирити історизм, мінливість ціннос­тей і твердження про їх вічний і незмінний характер.

Загалом, серед філософів немає єдиного розуміння цін­ностей і способу їх буття. Це зумовлено як розмаїттям філософських концепцій, так і складністю предмета дослі­дження. Людина, яка прямо чи опосередковано визначає цінності, є складною і суперечливою істотою. Вона і свідо­мо вибирає цінності, і поставлена самою природою в цінніс­не відношення до певних речей. Вона є і матеріальною іс­тотою, для якої, наприклад, повітря, вода є базовими цін­ностями, які забезпечують її існування, водночас вона і духовна істота, яка через утвердження вищих цінностей підноситься над тваринним буттям.

Класифікація цінностей

За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей — одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні — моральні, релігійні, художні, політичні та ін. Однак такий поділ не враховує того, що в продуктах людської діяльнос­ті матеріальне і духовне взаємопроникають і чітко розме­жовувати їх неможливо. Наприклад, нелегко зарахувати єгипетські піраміди чи грецькі храми до матеріальних чи духовних цінностей. Правильніше було б, напевне, вести мову про цінності, які задовольняють матеріальні і духовні потреби. Однак і це розмежування не вичерпує проблеми, адже, куди віднести такі цінності, як душевний комфорт, мир? Тому крім цінностей, які задовольняють матеріальні і духовні потреби, виокремлюють психічні і соціальні цін­ності, які задовольняють відповідні потреби. Так, пережи­вання радості, щастя, душевного комфорту, до яких лю­дина прагне і які цінує, не належать ні до духовної, ні до матеріальної сфер. Вони є душевними, а не духовними, цінностями. Соціальні потреби також задовольняються певними цінностями — такими, як соціальна захище­ність, зайнятість, громадянське суспільство, держава, церк­ва, профспілка, партія тощо, їх також не можна однознач­но кваліфікувати як матеріальні чи духовні цінності. Од­нак на побутовому рівні цілком достатнім є поділ цінностей на матеріальні і духовні. При цьому матеріальними цінно­стями (їх іноді називають благами) вважають економічні, технічні і вітальні (стан здоров'я, екології) цінності, які задовольняють тілесне буття людини, а духовними — релі-

Теорія цінностей (аксіологія)

гійні (святість), моральні (добро), естетичні (прекрасне), пра­вові (справедливість), філософські (істина), політичні (бла­го суспільства) цінності, які роблять буття людини людсь­ким, гарантують її існування як духовної істоти.

У суспільстві існує певна ієрархія цінностей, тобто серед усіх цінностей виокремлюють провідні і залежні від них. Ця ієрархія мінлива і залежить від історичної епохи або типу культури. Так, у середньовіччі панували релігійні цінності, відчутно впливаючи на мистецтво, філософію, політику. В Новий час у класичному буржуазному суспільстві провід­ними були економічні цінності, які впливали на всі інші, в тому числі й духовні. У сучасному світі, крім економічних, значну роль відіграють науково-технічні, вітальні цінності.

Протиставлення матеріальних і духовних цінностей позбавлене сенсу, оскільки без усіх них людина не може існувати. Однак нерідко окремі люди, навіть цілі спільно­ти виявляють свою зорієнтованість переважно на матері­альні чи духовні цінності. Щодо цього простежується та­ка закономірність: чим вища моральна, правова і політич­на свідомість людей, тим вищий у них і рівень матеріальних благ. Безперечним є факт, що бути моральним економічно вигідно, а той, хто жертвує мораллю заради нагальної виго­ди, програє не лише морально, а й економічно. Крім того, матеріалісти в онтології не завжди надають перевагу ма­теріальним цінностям, а ідеалісти -- духовним. Напри­клад, комуністи, будучи матеріалістами, цінності комуніс­тичної ідеології ставили вище матеріальних благ, а утилі­таристи, будучи ідеалістами в онтології, надавали перевагу матеріальним цінностям. Тому термін «матеріаліст» озна­чає визнання матерії вихідною субстанцією, а не надання переваги матеріальним цінностям.

З огляду на роль цінностей у житті людини виокрем­люють цінності-цілі і цінності-засоби. Цінностями-цілями вважають найзагальніші життєві орієнтири, які не потре­бують обґрунтування, а мають значення самі по собі, їх людина сприймає на віру, вони є очевидними для неї. Та­кими цінностями є, наприклад, істина, добро, прекрасне, жит­тя, кохання, щастя. Цінності-засоби втілюють у собі певну ситуативну мету, вони служать засобами досягнення інших, значиміших цілей. Наприклад, молоді люди важливим у своє­му житті часто вважають одяг. Для модниць він навіть може бути самоціллю, але для більшості — засобом самостверджен­ня, привернення до себе уваги, що також може розглядатися лише як засіб у досягненні життєвого успіху (кар'єри, ко­хання), а кар'єра — як засіб здобуття слави, багатства.

Філософське розуміння світу

Теорія цінностей (аксіологія)

Цінності-цілі та цінності-засоби мають узгоджуватися між собою. Благородну мету, наприклад, не можна втілю­вати ницими засобами, а якщо для її утвердження потріб­ні саме такі засоби, то вона не є благородною.

До вищих належать і вітальні цінності, адже ставлен­ня до природи як до засобу (інструменту), як до чогось, позбавленого самоцінності, є серйозною загрозою існуван­ню людини.

Функції цінностей

Цінності відіграють важливу роль в житті суспільства. Якщо знання відповідає на питання «Як діяти?», то ціннос­ті дають відповідь на питання «Для чого діяти?», вони є метою діяльності. Знання є лише засобом здійснення цін­ностей. Тому І. Кант поставив практичний розум, який має справу з цінностями, вище чистого розуму, який досліджує пізнавальну діяльність. Загалом цінності виконують такі функції:

1. Функція конституювання сенсу життя. З'ясову­ючи, що є добро, прекрасне, істина, справедливість тощо, цін­ності конституюють сенс людського життя, утворюють йо­го духовну основу. Людина не завжди свідомо формує свій духовний стрижень. Як правило, він конституюється під впливом притаманних певному суспільству релігійних і традиційних цінностей. Але він обов'язково притаманний людині, і чим розвиненіша вона як особистість, тим чіткі­ше і болючіше постають перед нею проблеми сенсу жит­тя — діяльності, якій присвячує себе людина, якій вона служить (служіння суспільству, улюбленій справі тощо). Діяльність тоді є сенсом життя, коли людина не є додат­ком до неї, а почуває себе вільною особою, яка стверджу­ється через діяльність, розширює сферу своєї самореаліза-ції. Адже, наприклад, можна служити Богу і не знайти сенсу життя, а можна служити грошам, будучи фінансис­том, і почувати себе сповненою сенсу життя людиною. Необхідною передумовою сповненого сенсу життя, для роз­виненої особи громадянського суспільства є свобода, віль­ний вибір, внутрішня гармонія. Свобода є лише формаль­ною умовою. Для того щоб сенс життя набув реальності, свобода повинна поєднуватись із втіленням певної цінно­сті. Лише тоді, коли людина вільно обирає й утверджує пе­вні цінності, її життя набуває сенсу. По-справжньому, а не позірно, життя людини має сенс за умови, що обрані нею

цінності є гідними людини, визнаються суспільством. Це є підставою для висновку, що цінності в єдності зі свободою конституюють сенс життя людини.

2. Орієнтаційна функція цінностей. У житті люди­ни і суспільства цінності визначають напрями, зразки діяльності. Будучи орієнтирами, вони постають у формі ідеалів — вільно прийнятих зразків поведінки, прообра­зів досконалих предметів, які орієнтують людину на під­несення над буденною реальністю. Будучи зразком, ідеал постає як мірило реальності. Неадекватне ставлення до іде­алу перетворює його на ідола. Якщо молода людина жер­твує своєю вільною екзистенцією, своїм неповторним жит­тям, копіюючи в поведінці, фізичній подобі улюблених кі­нозірку, співака, спортсмена, вона перетворює ідеал на ідола, кумира. В ідеалі людина не зникає, вона формує себе, має себе самоціллю, в ідолі вона втрачається, її метою є інший. Тому застереження «не сотвори собі кумира!» є не лише релігійною, а й антропологічно-екзистенційною заповіддю.

3. Нормативна функція цінностей. Вона тісно поєдна­на з орієнтаційною функцією. Як відомо, цінності не тільки формують ідеали, вони передбачають вибір людини на ко­ристь добра, прекрасного, справедливого, стають нормами ді­яльності людей. Норми — це правила, вимоги, закони пове­дінки, які виводяться із сенсу цінності. Серед них виок­ремлюють моральні, правові, естетичні, звичаєві, технічні, харчові та ін. Основою кожної норми є певна цінність. На­приклад, норма «не роби зла» заснована на цінності добра. При цьому вищі цінності, цінності-цілі не вимагають свого обґрунтування — «роби добро в ім'я добра». Інші, так зва­ні матеріальні цінності, обґрунтовуються вищими ціннос­тями. Так, вимога «не їж невідомих грибів» ґрунтується на вищій порівняно з цінністю їжі — цінності життя.

Норми регулюють суспільне життя людей, консолідую­чи їх у спільноту, а люди належать до спільноти завдяки «життєвому світу», який вони поділяють. «Життєвий світ», який забезпечує взаєморозуміння людей, ґрунтується на спільних категоріях (однаковому розумінні простору, ча­су, причинності), світоглядних ідеях (однаковому розумін­ні світу, людини, Бога) та цінностях і нормах. Цінностям при цьому належить провідна роль. Ніщо так не консолі­дує спільноту і не протиставляє її іншій спільноті, як сі­мейні традиції, ритуали тощо.

Отже, цінності є невід'ємною складовою духовного життя людини, обґрунтовують ідеали і норми, єднають суспільст­во духовно.

Філософське розуміння світу

Оцінка та істина

Із цінностями тісно пов'язані оцінки, які виявляють себе у таких типових випадках:

1) оцінка як співвідношення речі з потребами людини. У такому разі оцінювання постає як пізнання речі щодо її здатності задовольнити потреби людини. Наприклад, пер­вісна людина пізнала і оцінила їстівні рослини, сучасна людина оцінила зручність їзди на авто. Це пізнання-оцінювання відкриває для суб'єкта цінність певної речі чи явища. Оцінити за таких умов означає визнати феномен як цінність, надати йому значення цінності;

2) оцінка як підведення під норму, правило, закон. На­приклад, суддя оцінює вчинок, підводячи його під закон, екс­перт оцінює технічний витвір чи бізнесовий проект, підводячи його під технічні норми чи норми ризику. За такої ситуації оцінка виявляє себе як акт пізнання щодо відповідності вчин­ку чи творіння людини нормі. Як і в першому випадку, під­ведення під норму є конституюванням, визнанням цінності;

3) оцінка як вибір з поміж двох і більше цінностей. У цьому разі йдеться не про визнання (пізнання) цінності (таке визнання здійснено раніше), а про вибір між уже ви­знаними цінностями.

У двох перших випадках оцінка постає як акт консти­туювання цінностей особою чи суспільством, у третьому — як акт їх співвіднесення, ранжування. Але в кожному разі цінність існує для суб'єкта лише через оцінку, в акті оцін­ки чи виборі.

Правильна оцінка має ґрунтуватись на знанні, істині. Лікар перед тим, як приписати ліки хворому, досліджує його стан. Суддя перед винесенням вироку вивчає обста­вини проступку, технічний експерт перед оцінкою дослі­джує стан технічного об'єкта. Сама оцінка може бути пра­вильною або не правильною. Необхідною передумовою пра­вильної оцінки є істинне знання як предмету дослідження, так і норм, законів, ліків тощо. Оцінка при цьому є співвід­несенням, узгодженням двох істин — істинного знання про предмет (стан хворого, обставини проступку, якість техніч­ного виробу) та істинного значення ліків, законів, техніч­них норм тощо.

Істина також є оцінкою, насамперед оцінкою знання на відповідність певним стандартам. Це означає, що оцінка передбачає істину, а істина — оцінку, які є взаємопов'яза­ними.

Теорія цінностей (аксіологія)

Запитання. Завдання

1. У чому виявляється особливість предмета аксіології як філософ­ської дисципліни?

2. У чому полягають особливості сприйняття цінностей із об'єкти­вістських і суб'єктивістських позицій?

3. Які чинники зумовлюють складність класифікації цінностей?

4. Завдяки чому цінності виконують об'єднуючу функцію в сус­пільстві?

5. Охарактеризуйте основні функції цінностей.

6. Доведіть, що цінність існує для суб'єкта в акті оцінки.

7. Чому істина є оцінкою?

Теми рефератів

1. Зміна цінностей на рубежі епох.

2. Природне право і концепція прав людини ООН.

3. Основні погляди на цінності в сучасній філософії.

4. Єдність і протистояння матеріальних і духовних цінностей.

5. Пошук істини й правильність оцінки.

Література

Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. — К., 1994.

Аболіна Т. Г., Єрмоленко А. М., Киселева О. О., Малахов В. А. Етичні норми і цінності: проблеми обгрунтування. — К., 1997.

Нестеренко В. Г. Вступ до філософії: Онтологія людини. — К., 1995.

Шелер М. Формализм в этике и материалистическая этика ценностей. Из­бранные произведения. — М., 1994.

Шрейдер Ю. А. Ценности, которые мы выбираем: мифы и предпосылки ценностного выбора. — М., 1990.

Франкл Б. Человек в поисках смысла. — М., 1990.

 

Філософія людини

4.1. Філософська антропологія

Проблема людини як унікального творіння Всесвіту належить до «вічних» філософських проблем, оскільки будь-яка філософська традиція в основі свого змісту має відношення людини до світу.

Ще давні греки зрозуміли, що людина може почати філософувати тільки з пізнання самої себе. Водночас зна­менита теза Сократа «Пізнай самого себе» не реалізована дотепер, хоч кожна філософська система (школа) на кожному історичному етапі людської цивілізації нама­галася висунути свою концепцію людини. Однак у цих концепціях природа людини не набула чітких і зрозумі­лих характеристик, а навпаки, породжувала ще більше запитань, аж до сумнівів щодо існування такої природи. Такий стан розв'язання цієї проблеми обумовлювався значною мірою загадковістю походження людини, склад­ністю її структурних елементів та їхніх об'єднуючих чин­ників. Теорія антропогенезу в сучасній науковій картині світу також постає здебільшого як процес із багатьма невідомими. Це пояснюється тим, що, як зазначав відо­мий дослідник «феномена людини» французький філо­соф і антрополог П'єр Тейяр де Шарден, людина є най-таємничішим об'єктом науки, який постійно спантели­чує дослідників. Оскільки людина є вершиною еволюції,

філософська антропологія

то розшифрувати її природу, на його думку, означає, по суті, не що інше, як спробу з'ясувати механізм утворен­ня світу та його перспективу.