Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Історія філософії та філософія історії

Поиск

Концепцію історії філософії зумовлює покладена в її основу загальна схема історичного процесу. Оскільки за­гальну схему історії задає її філософська інтерпретація, можна стверджувати, що історія філософії значною мі­рою визначається філософським розумінням історії (фі­лософією історії) — філософською дисципліною, яка вивчає найзагальніші закономірності історичного розвит­ку людства.

Історія філософіїгалузь філософського знання, предметом яко/' є закономірності та особливості філософського пізнання на різних етапах історичного розвитку.

У процесі вироблення розуміння історичного розвит­ку філософії сформувалося немало концепцій філософії історії.

Найпоширеніша позитивістсько-марксистська концеп­ція філософії історії (її ще називають однолінійною) роз­глядає історію як безперервний висхідний рух людства від нижчих стадій (формацій) до вищих -- від первісного до технічно розвинутого чи комуністичного ладу. Цей процес охоплює всі народи, існує загальна схема послідовності ста­дій його розгортання. А в основі його - - технічний чи економічний прогрес.

У XX ст. німецький мислитель Освальд Шпенглер (1880—1936) у праці «Занепад Європи» висунув оригі­нальну концепцію історичного коловороту, стверджуючи, що єдиного людства, як і спільного для всіх народів шля­ху розвитку, немає. Існують окремі ізольовані культури — єгипетська, китайська, грецька тощо, кожна з яких, подібно до організму, проходить певні стадії розвитку — дитинство, зрілість, старість і занепад. Вони виникають і зникають, здійснюючи замкнене коло. А історія — це коловорот, у якому на зміну одним культурам приходять інші.

Кожна з цих схем історії зумовлює відповідні особли­вості розуміння історії філософії. Абсолютизація їх нерід-

Історичні типи філософії

ко породжує проблеми в цьому процесі. Наприклад, якщо розглядати розвиток філософії в Давніх Індії, Китаї та Гре­ції з позиції однолінійної концепції, то з поля зору випаде їх самобутність, а спільність між ними, зумовлена однако­вим (приблизно) рівнем технічного та економічного роз­витку, постане перебільшеною й штучною. Концепція іс­торичного коловороту сконцентрує увагу на самобутності й неповторності кожної з них, оскільки вони належать до різних культур.

Проблематичним є намагання зрозуміти з позиції од­нолінійної концепції занепад культури (і філософії) в ран­ньому середньовіччі. Якщо розвиток є лінійним, прогре­сивним, то про занепад не може бути й мови. Згідно з кон­цепцією історичного коловороту занепад однієї (античної) культури відкриває простір для іншої (християнської), яка на першому етапі була нерозвинутою. Це дає підстави для тверджень, що схема розгляду історії відповідно впливає і на розуміння історії філософії.

Багато прихильників здобула концепція історії німець­кого вченого Альфреда Вебера (1868—1958), який вважав, що культура (релігія, мова, мистецтво, почасти філософія) має свою закономірність розвитку, відмінну від розвитку цивілізації (науки, техніки, державного устрою). Культура відносно ізольована, вона розвивається циклічно (за Шпе-нглером), тоді як здобутки цивілізації легко передаються іншим народам, їх розвиток можна розглядати як однолі­нійний процес. Особливість філософії полягає в тому, що вона посідає серединне становище. З одного боку, вона вко­рінена в національно-культурний ґрунт, з іншого — як знан­ня вона передається від народу до народу.

Методи історико-філософського аналізу

Філософські ідеї мислителів минулого найчастіше лю­дина осягає завдяки читанню книг, через виклад їх ідей іншими мислителями. У цьому процесі відбувається логіч­ний аналіз ідей мислителя, безпосереднє вникнення в їх зміст. Але часто цього буває недостатньо. Ідеї мислителя, крім змістовно-логічної, можуть мати й інші інтерпрета­ції. Вони є складниками певної культури, і, щоб зрозумі­ти, наприклад, ідеї філософії Арістотеля, недостатньо чи­тати лише його твори. Потрібно знати особливості давньо­грецької культури і в контексті цих особливостей «читати» (тобто розуміти) Арістотеля. Ідеї китайських чи індійсь-

Методологічні проблеми історії філософії

ких мислителів люди європейської культури можуть зро­зуміти на основі інтерпретації їх через смисловий кон­текст відповідно до китайської чи індійської культури. Методом такої інтерпретації тексту є герменевтика.

Герменевтика (грец. Ьегтепеие/п — пояснювати, тлумачити) — фі­лософський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, що враховує їх залежності від контексту культури, в якому вони існували, і від культури суб'єкта, який здійснює їх ін­терпретацію.

Філософські ідеї зумовлені певним рівнем соціально-економічного розвитку суспільства, вони виражають со­ціальні інтереси, на них позначається певне соціальне середовище, їх адекватне розуміння передбачає соціоло­гічну інтерпретацію, яка виходить із соціальної детер­мінації ідей.

І нарешті, філософія є справою особи. Який мисли­тель, така його філософія - - стверджував німецький мислитель Йоганн Фіхте (1867—1953). Творець обов'яз­ково втілюється у своєму творінні. Знання про мислителя відкриває нові можливості для розуміння його ідей. Та­кий підхід може бути плідним, якщо ґрунтується на пев­ній психологічній концепції особистості, зокрема на пси­хоаналізі (проникненні у підсвідомість).

Застосування конкретного методу інтерпретації ідей диктується відповідними умовами. Так, для розуміння ідей сучасних чи близьких за часом мислителів, які перебува­ють в одному культурному регіоні, достатньо логічного методу. Коли ж ідеться, наприклад, про сучасну японсь­ку філософію, то її розуміння без знання японської куль­тури буде неповним і проблематичним.

Західна та східна моделі (парадигми) філософії

Філософія є складовою культури, світоглядом певного народу. Вона несе на собі карб культури даного народу, властивого йому способу сприйняття світу. Цим зумовле­на відмінність однієї національної філософії, наприклад німецької, від іншої — французької. Однак, якщо євро­пейська філософська думка в своїй основі все ж таки єди­на (побудована на спільному корені — давньогрецькій фі­лософії), то відмінність між європейською філософією та індійською й китайською суттєва. Деякі філософи євро­пейської традиції стверджують, що всерйоз вести мову

Історичні типи філософії

про китайську чи індійську філософію взагалі не можна. Вони не замислюються, що з позиції східної традиції так можна висловитись і про західну.

Між європейською філософією, з одного боку, та ін­дійською і китайською філософіями — з іншого, існують відмінності.

Перша відмінність полягає у нечіткому розмежуванні між міфологією та філософією, релігією та філософією на Сході. Індійська філософія тривалий час перебувала в лоні міфології, пізніше тісно перепліталася з релігій­ними течіями. Зокрема, важко сказати, наприклад, чим є буддизм — філософією чи релігією. Даосизм і конфу­ціанство в Китаї, виникнувши як філософські системи, трансформувалися в релігійні течії. У Європі ж, попри те, що в певні періоди (наприклад, у середньовіччі) філо­софія була тісно пов'язана з релігією, а протягом усієї історії існують релігійні філософські течії, філософія не розчинялася в релігії, а в Давній Греції була відокрем­лена від міфології. Європейська філософська традиція тісно пов'язана з наукою. На Сході такого зв'язку між філософією та наукою не існувало, Схід взагалі не знав теоретичної науки.

Друга відмінність — домінування етичної (Індія) і со­ціально-етичної (Китай) проблематики, а в європейській філософії -- вчення про світ (онтологія) і пізнання (гно­сеологія). Етичну і соціальну проблематику європейські мислителі також досліджували, але домінувала вона ли­ше на окремих етапах розвитку і не в усіх системах.

Третьою є відмінність суб'єктів філософування. В Ки­таї та Індії в силу різних обставин особа не посідала того місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. Тому в китайсь-/ кій та індійській філософії панують не особи (погляди окре­мих мислителів), а школи. В Європі ж школи є скоріше винятком, ніж правилом. Крім того, школа в європейсь­кій традиції — це не просто коментування поглядів учи­теля, а розвиток, зміна ідей.

Дослідники культури дещо умовно називають західну культуру, а отже і філософію, екстравертною — націле­ною на оволодіння зовнішнім світом. Звідси зв'язок: фі­лософія — наука — техніка. Остання і є практичним вті­ленням світоглядних ідей, спрямованих на оволодіння сві­том. Індійську і китайську культури (особливо індійську) вважають інтравертними — спрямованими на оволодін­ня внутрішнім світом. Звідси вчення про медитації, прак­тики морального самовдосконалення тощо.

Методологічні проблеми історії філософії

Ці особливості філософських традицій можна поясню­вати специфікою духу, психології народів Європи й Азії, але тоді постає запитання: чим зумовлена ця специфіка? Найприйнятнішим є соціально-економічне пояснення цих відмінностей. Цікаві думки про соціально-економічний лад східних деспотій належать К. Марксу і М. Веберу. Маркс назвав їх структуру азійським способом виробництва, який характеризують такі риси:

1. Основна виробнича одиниця — землеробська общи­на, в якій панують натуральні економічні відносини. У «Капіталі» зазначається: «Простота виробничого механіз­му цих самодостатніх общин, які постійно відтворюють себе в одній і тій самій формі, і, будучи зруйнованими, виникають знову на тому ж самому місці, під тією ж са­мою назвою, пояснює таємницю незмінності азійських су­спільств, яка перебуває в такому контрасті з постійним руйнуванням і новоутворенням азійських держав і швид­кою зміною їх династій. Структура основних економічних елементів цього суспільства не заторкується бурями, що відбуваються в захмарній сфері політики».

2. Держава на Сході є верховним володарем землі. Еко­номічною основою, на якій держава поєднала розрізнені общини в єдиний соціальний організм, були іригаційні роботи. Азійські деспотії утворились в долинах рік зі зро­шуваним землеробством. Слабкий розвиток (порівняно з Грецією) товарно-грошових відносин, натуральна форма сплати податків, примусовість громадських робіт (будів­ництво доріг, іригаційних і воєнно-захисних споруд) -усе це сформувало особливості азійського способу вироб­ництва.

М. Вебер зазначав, що міста на Сході, на відміну від міст Заходу, були швидше адміністративно-бюрократич­ними, ніж торгово-економічними центрами. Він наголо­шував на особливій ролі бюрократії в цих державах. (До речі, на думку деяких дослідників, риси азійської деспо­тії — слабкий розвиток товарногрошових відносин, до­мінування держави над суспільством, бюрократизація су­спільства — були притаманні царській Росії, а пізніше — Радянському Союзу).

Ці особливості соціально-економічного ладу спричи­нили консерватизм суспільного розвитку Індії та Китаю, де одні й ті ж соціальні структури існували протягом тисячоліть. Консерватизмом азійських суспільств можна пояснити й те, що в розвитку філософії в цих країнах малопомітні будь-які зміни. Філософські системи незмін-

Історичні типи філософії

но існують протягом століть, розвиток відбувається, в ос­новному, у формі коментарів до творів учителя — заснов­ника школи. Низький рівень товарно-грошових відносин, домінування родинно-корпоративних зв'язків, деспотич­ний тип держави зумовили й слабкий розвиток особистос­ті та її ролі в суспільному житті й культурі країн Сходу. Азійський спосіб виробництва перешкоджав і розвитку природознавства. Відомі значні досягнення китайської ме­дицини, технічні винаходи, але теоретичної науки, подіб­ної до тієї, основи якої заклала Греція і яка виникла в Європі в Новий час, Китай та Індія не знали.

Однак ця відмінність ще не свідчить про відсутність єдності, тотожності. Дослідників вражає не так відмін­ність, що цілком природно, як духовна єдність, спорідне­ність мотивів, настанов на світ, способів самоусвідомлен­ня людини, що виявилися у східній та західній філософі­ях, а також в близьких їм за духом релігійних течіях. Це вражає тим більше, що давньогрецька, індійська та ки­тайська культури практично не контактували, що філосо­фія не є технічним знаряддям, яке легко передається від народу до народу. Німецький філософ Карл Ясперс (1888— 1969), який спеціально досліджував цю єдність, назвав період появи філософських традицій між 800 і 200 рока­ми до н. е. «вісьовим часом історії», тобто часом, який по­вернув хід історії людства. На його думку, саме в цей час у різних кутках Землі в розвинутих цивілізаціях «люди­на усвідомила буття в цілому, саму себе і свої межі, їй відкривається страх перед світом і власна немічність. Стоя­чи над прірвою, вона ставить радикальні питання, вима­гає звільнення і спасіння. Усвідомлюючи свої межі, вона ставить перед собою вищі цілі...»1

Єдність різних філософських традицій, яка дає підста­ви вважати їх саме філософіями, виявляється в тому, що всі вони тяжіють до раціонального (заснованого на розу­мі) пояснення світоглядних проблем. І структура порушу­ваних проблем (онтологічна, гносеологічна, етична, соці­альна), практично однакова.

Давньокитайський філософ Конфуцій (551—479 до н. е.) назвав мудреця двічі народженою людиною, порівняв пробудження до духовного життя з народженням. Ця ду­ховна відкритість, жадоба пізнання, самопізнання і є найхарактернішою рисою всіх філософських традицій, а

1 Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М.: Политиздат, 1991. —С. 33.

Методологічні проблеми історії філософії

єдність пояснюється тим, що людина (давній грек, індус і китаєць), піднявшись до рівня особи, яка керується розу­мом, не могла задовольнитись традиційними відповідями на світоглядні проблеми і спробувала дати власні. Те, що в XX ст. ідеї індійської філософії завдяки старанням ні­мецьких філософів Артура Шопенгауера (1788—1860) і Фрідріха Ніцше органічно ввійшли в європейську тради­цію, є ще одним свідченням їхньої суттєвої єдності.

Запитання. Завдання

1. Доведіть, що історія філософії є не співіснування філософських систем, а процес розвитку філософії.

2. Чим би ви аргументували, що історія філософії значною мірою визначається філософією історії?

3. Чому недостатньо читати філософські твори, аби зрозуміти їх ос­новні ідеї?

4. У чому полягає відмінність між західною і східною парадигмами філософії?

5. Прокоментуйте «екстравертність» західної та «інтравертність» схід­ної філософії.

Теми рефератів І

1. Захід і Схід (порівняльний аналіз філософської традиції).

2. Архетипи культури в контексті західної й східної філософської тра­диції.

3. Західна і східна моделі філософії: сучасні паралелі.

4. Історія філософії з позицій лінійної й цивілізаційної концепцій розвитку історії.

5. Культурно-психологічні традиції Сходу і сучасні проблеми фор­мування світоглядної самосвідомості людини.

Література

Желнов М. В. Предмет философии в истории философии. — М., 1981. ЗотовА. Ф. Существует ли мировая философия?// Вопросы философии. — 1997. — № 4.

Чанышев А. Н. Начало философии. — М., 1982. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991.

Історичні типи філософії

2.2. Філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

Філософія, як зазначалося, виникла в VI — IV ст. до н. е. одночасно в трьох цивілізаціях — індійській, китайській і грецькій. Про зародження філософії свідчить протистав­лення загальноприйнятих думок про світ справжнім знан­ням про нього — істині. Філософія починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо виправданості традицій, па­нуючих думок, коли фіксуються розбіжності видимого і су­щого, загальноприйнятого і справжнього.

Таке протиставлення може бути породжене різними чинниками: соціальними, що формують самосвідомість осо­би (торгівля, держава з регульованими соціальними відно­синами); ознайомлення з іншими народами та їх звичая­ми; криза традиційної міфології; зародки наукового знан­ня. Ці чинники породжують основну онтологічну (що таке (справжнє) буття і небуття) і гносеологічну (що є істина, а що тільки видимість її, як досягти істини) проблеми.

Загальна характеристика онтологічних і гносеологіч­них здобутків давньогрецької філософії і європейської тра­диції загалом до епохи Відродження, а китайської та ін­дійської філософії до XX ст. полягає в тому, що відношен­ня між видимим та істинно сущим світом будувались на правдоподібності. Кожна традиція і кожен мислитель бу­дували різні моделі співвідношення між видимими і неви­димими сторонами світу (буття), але чітких доказів, зокре­ма емпіричних фактів, які б свідчили про справжній харак­тер цього співвідношення, не було. Цим, зокрема, зумовлена така різноманітність онтологічних і гносеологічних кон­цепцій цього періоду.

Прорив у надемпіричний позачуттєвий світ (світ, який лежить за порогом людських відчуттів) було здійснено в Європі в XVI—XVII ст. з допомогою приладів і математич­ного природознавства, що поклало край умоглядним спе­куляціям про світ, про буття. Тепер онтологічні та гносео­логічні моделі вибудовуються з огляду на стан розвитку наукового знання: головна вимога до них — бути науко-воподібними. Ніхто вже не наважиться стверджувати, що основою світу є вода, вогонь чи щось подібне. Атомізм Нового часу не може бути демокрітівським. Атомізм дав­ньогрецького філософа Демокріта (прибл. 460 — прибл. 371 до н. е.) — це лише цікавий здогад, який можна й

філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

ігнорувати, а хімічний атомізм ґрунтується на експеримен­ті, є основою хімічного виробництва. З цим не може не рахуватися жодна сучасна філософія природи.

Європейська наука змусила заговорити про потойбіч­ний (для людських чуттів) світ, що спричинило зміну мо­делі філософування про нього. Проте існує сфера філософ­ського знання, де істина не пов'язана з науково-технічним поступом. Це — сфера моралі. Морально-етичні концеп­ції, як і раніше, відчутно впливають на практику мораль­них стосунків у суспільстві. Тому роздуми давніх людей про світ мають тільки історико-культурне значення, а їхні етичні вчення і тепер збуджують інтерес. Адже здебільшо­го вони стосувалися реального життя і вибудовувались на його основі.

Давньоіндійська філософія

/

Історія індійської культури сягає глибини віків. Актив­ну участь в її творенні брали арії — кочові племена, які, за археологічними та етнографічними свідченнями, вийшли, ймовірно, з півдня України. Вже в II тис. до н. е. на тери­торії Індії склались дрібні державні утворення. Давньоін­дійське суспільство було кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах -- збірниках гімнів1. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування кас­ти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в тому числі військовою аристократією — кшатріями. Звідси на­зва ведійської міфології — брахманізм2. Основний мотив ведійської літератури — панування духовного над мате­ріальним, брахманів над іншими кастами.

У середині І тис. до н. е. в давньоіндійському суспіль­стві сталися відчутні соціально-політичні зміни: розвива­лися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі державні об'єднання. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни спри­яли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Все це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився міс-

1 Веди на санскриті — мові аріїв — означають знання. Порів­няйте українське «відати» — знати, «відьма» — знахарка.

2 На території України донедавна існував такий звичай, як «(б)рах-манський великдень». Рахмани, за уявленнями українців, ведуть праведне життя, але не знають Христа. Цей етнографічний факт свідчить про контакти наших народів у глибині віків.

Історичні типи філософії

цем релігійним течіям — джайнізму і буддизму, що по­стали як ідеологічний протест проти кастової природи брах­манізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм бу­ли світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для про­стих людей.

Одночасно зі змінами соціальних відносин і світогляд­них ідей формуються основні школи індійської філософії. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв'язку з кризою міфології. Але перехід від ранньокласового до розвинутого класового суспільства відбувався в Індії по­ступово. Тому і в сфері ідеології не було різких стрибків: більшість філософських систем зберігає міфологічні те­ми, розвиває їх. Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості ін­дійської філософії, як проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і самозаглиблення. Ці особливос­ті зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами розвитку індійського суспільства.

Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окрес­люються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні ви­знають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські шко­ли. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстан­цію, основу всього сущого. Так, уже в Упанішадах (комента­рях до Вед) відзначається: «Те, чим породжуються ці істо­ти, чим живуть народжені, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пізнати, то і є Брахман». Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арі-стотеля. Але ця аналогія приблизна1.

Сутність людини також включає атман і брахман. Ме­та людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атма-

1 Спроба передати зміст понять брахман, атман чи китайського дао європейськими мовами наштовхується на певні труднощі, оскіль­ки вони є такими структурами (моделями) первнів світу, які не влас­тиві європейській релігійно-філософській думці, їх зміст можна осяг­нути тільки з контексту відповідної культури.

філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

ном і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька схо-х дин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є ме­дитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою — відпла­тою за попереднє життя. Такою постає загальна конструк­ція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.

Вайшешика визнає дев'ять субстанцій — землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чоти­ри складаються з атомів. Атоми різняться між собою кіль­кісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз'єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.

Санкх'я вважає основою світу матерію (пракриті) і ат­ман — принцип індивідуальності й духовності. Ньяя і йо­га відомі не так онтологічними побудовами, як методологі­ями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силлогізми. Йога сформулювала сукупність правил (мето­дологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософсь­кі школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчен­ня зі значними філософськими вкрапленнями. Як і біль­шість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголо­шують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. При­чиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, пра­вильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажан­нями. На цьому шляху досягається нірвана — стан не­зворушності й спокою, який перериває сансару — безкінеч­ність народжень.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матері­альних елементів (дхарм), які постійно перебувають у ста-

Історичні типи філософії

ні буття—небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окре­мої сутності.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, проклят­тя) сансари можна аскетичним життям.

Чарвака-локаята — єдина матеріалістична школа Дав­ньої Індії. Основою світу вважає п'ять елементів — воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них склада­ється зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і ду­ші, її моральному вченню притаманний відхід від устале­них традицій індійської культури.

Загалом онтологічні схеми найвпливовіших шкіл (ве-данта, міманса) являли собою логізацію міфу — переве­дення міфологічних образів у логічні абстракції. В деяких школах (вайшешика, санкх'я, чарвака-локаята) зроблено перші наївні узагальнення про речовинну будову світу і навіть висунуто ідею атомізму. Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній пробле­матиці. Провідне місце відводили етичним вченням.

В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через вте­чу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мисли­телів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільст­ва, занурення в себе. Розум не застосовано до вдоскона­лення соціальної сфери, йому залишалось лише регулю­вати психічні процеси.

Давня китайська філософія

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI—III ст. до н. е. Цей історичний період вва­жають золотим віком китайської філософії, коли сфор­мувалися провідні філософські школи — даосизм, конфу­ціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно впли­нули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до фі­лософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостійну, від­мінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто ви­знається суверенність розуму. Філософія постає в тому су­спільстві, в якому індивід є самостійною силою, особою.

Але, за словами російського дослідника соціальної істо­рії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, в V—III ст. до н. е. «...індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян давньо­грецького полісу, — в Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім'я, клан, община, земляцтво»1. Однак в цей час відбува­ється заміна дрібних державних об'єднань ранньокласово-го суспільства, в якому панували патріархальні родові від­носини і родова аристократія, централізованою державою з розвинутими класовими відносинами і розгалуженим чи­новницьким апаратом. Ця епоха ввійшла в китайську істо­рію як епоха «боротьби царств». Обстановка того часу, коли руйнувались давні родові традиції, старі соціальні механіз­ми контролю над індивідом, а нові ще не сформувались, бу­ла відносно сприятливою для реалізації особи і відповідно­го розквіту культури, зокрема філософії.

Саме тоді жили найвідоміші давньокитайські мисли­телі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зо­крема Конфуцій і Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Тоді ж були написані твори, які на довгі часи стали предметом комен­тування. Але цей період у китайській історії був нетрива­лим. Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась сильна централізована держава з деспотичною владою, в якій не залишилося місця для вільного індивіда і де про інтелек­туальну свободу не могло бути й мови.

Давньокитайські мислителі цікавились в основному со­ціально-політичною та етичною проблематикою: питання­ми управління державою, відносинами між різними соці-

1 Васильев Л.С. Социальная структура и динамика древнеки­тайского общества // Проблемы истории докапиталистических об­ществ. — М., 1968. — С. 508—509.

Історичні типи філософії

альними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Мен­ше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проб­лематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм, легізм) займалися переважно соціально-політичною і мо­ральною проблематикою, інші (даосизм) більше перейма­лися ставленням людини до природи, виводили мораль­ну поведінку із законів природи.

Конфуціанство

Засновником конфуціанства — етичної філософсько-релігійної доктрини — є Конфуцій, який жив і проповіду­вав своє вчення в епоху «боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою китайського суспільства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім'я Конфуція) є водночас і виразником китайської моральності (він висловив те, що китайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною), та її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм.

Конфуціанствофілософське вчення, яке проголошує верховен­ство добра у світі, захищає непорушність установлених небом сус­пільних норм.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень — людинолюбство. Вчення про жень — це варіант нової моралі, яка підривала основу патріархально-родових звичаїв. Ця мораль покликана була регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, за­кликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не будуть ставитись вороже».

Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повто­рив Христос. А Кант у XVIII ст. підніс її до рангу основ­ної моральної вимоги, її суть можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце. В ро­довій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда — це помножене «Я», нормальні ж стосунки між чужими людьми можливі тільки за свідомо здійснювано­го ототожнення себе з іншими.

Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрун­товував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Соціальний прагматизм виявився підставою, яка

Філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції

зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу моралі на божест­венну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спи­ралися на божественні заповіді й повеління.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між пра­вителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така дещо звуже­на сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім'я. Правитель у такій дер­жаві уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.

Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як моральний принцип, воно підноситься до рівня регулято­рів державного життя, зрівнюється з правом і навіть під­носиться над ним. «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ буде прагнути ухилятись [від покарань] і не буде відчувати со­рому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і виправиться». Конфуціанство, під­порядковане соціальному прагматизмові, можна вважати й певним відлунням відносин патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуці-анський правитель повинен бути носієм найвищих мо­ральних якостей, взірцем для народу. Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його бла­городним? — запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не відповідає моральним вимогам, він не може бути правителем.

Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотри­муватись усталеного «лі» — одна з головних вимог кон­фуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і під­даними, верхами і низами, літніми і молодими.

У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням державного управління, настановам, як стати гар­ним чиновником. У його поглядах на ці питання просте­жується підхід чиновника, адже сам Конфуцій певний час був державним службовцем в одному із царств. Конфуці­анство в Китаї називалось «школою службовців». Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків, які

Історичні типи філософії

належали до особливого соціального стану китайського су­спільства. Внаслідок «війни царств» у Давньому Китаї ро­дова аристократія була відсторонена від влади, країною управляло чиновництво. Позбавлене власної економічної опори, воно, на відміну від аристократії, вбачало в імперато­рі батька-благодійника, було схильне ототожнювати власні справи з державними. Звідси уявлення про тотожність сі­м'ї та держави, батька й імператора.

Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права морал­лю свідчать про консерватизм і патріархальність мораль­ного вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непатріархальної мо­ральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеаліс­тичним. Небо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.

Даосизм

Засновником даосизму - - другої за значенням те­чії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то дао­сизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у ви­димому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперерв­ному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) -- найглибинніші ворота народження... Воно іс­нує вічно... і його дії невичерпні», -- зазначається в трактаті.

Даосизм



Поделиться:


Познавательные статьи:




Последнее изменение этой страницы: 2017-02-08; просмотров: 229; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.129.73.6 (0.022 с.)