Філософія права: поняття і предмет 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Філософія права: поняття і предмет



Філософсько-правова проблематика привертала до се­бе увагу мислителів ще давнього світу. Геракліт, Демокріт, Фукідід і Гіппій, Антіфонт і Алкадімант, Епікур та багато інших неодноразово звертались до проблем свободи, права, закону. Щоправда, тривалий час питання права, праворо-зуміння розглядалися фрагментарно як окремі аспекти більш загальних тем. І лише згодом вони стали самостій­ними об'єктами дослідження, здебільшого як вчення про природне право. Наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго з'явилося в науковому вжитку поняття «філософія права». Оскільки воно прижилося в юридичній науці, то й сама філософія права вважалась її складовою. На думку Гуго, юриспруденція повинна охоп­лювати юридичну догматику, філософію права й історію права. Філософія права, згідно з його розумінням, є «час­тиною метафізики голої можливості (цензура й апологе­тика позитивного права за принципами чистого розуму), частиною політики доцільності певного правоположення (оцінка технічної і прагматичної доцільності за емпірич­ними даними юридичної антропології)».

Філософія права — розділ філософії, що займається вивченням змі­сту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.

Розробляючи філософську частину вчення про право, Гуго заперечував основні ідеї метафізичного вчення про

філософія права

право Канта, під впливом якого він перебував. Філософія, історія права в його інтерпретації є антираціоналістични-ми, позитивістськими, спрямованими проти природно-правових ідей розумного права.

Самостійною філософською дисципліною філософія пра­ва стала завдяки зусиллям Гегеля, який у 1820 р. видав знамениту «Філософію права», що дотепер не втратила сво­єї значущості. Наука про право, за Гегелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська нау­ка про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його реалізацію».

Гегель ставить перед філософією права завдання осяг­нути думки, що покладені в основу права, «осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум». Тобто його тлумачення пред­мета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотож­ність мислення і буття, розумного і дійсного.

Підходи Гуго й Гегеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогегельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей, Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц), неотомізму (Ж. Мари-тен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитиві­зму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.

Філософське праворозуміння справило відчутний вплив як на окремі філософсько-правові підходи і концепції, так і на юридичну науку загалом. З іншого боку, юриспруден­ція, юридичні теоретичні положення про право, проблеми його становлення, удосконалення і розвитку визначають вектори філософських досліджень правової тематики. Подібним взаємовпливом і взаємодією філософії та юрис­пруденції відзначаються майже всі сучасні підходи до пра­ва незалежно від системи, до якої вони належать, — юри­дичної науки чи філософії.

Оскільки філософсько-правові концепції XX ст. роз­виваються зусиллями філософів і юристів, це зумовлює пе­вну розбіжність між ними щодо розуміння предмета, цілей і завдань філософії права.

Так, серед загальних проблем теорії права німецького правознавця А. Кауфмана перебувають такі питання, як лю­дина у праві, право як міра влади, співвідношення природ­ного права і правового позитивізму, права і моралі, подолан-

Філософія і суспільство

ня правового релятивізму, онтологічна структура права то­що. Французький професор права Г. Шварц-Ліберман фон Валендорф вбачає сенс філософії права в аксіологічному підході до позитивного права, оскільки філософія, на його думку, за своєю суттю є встановленням ієрархії цінностей щодо навколишнього світу.

Австрійський дослідник Г. Луф як основні проблеми філософії права виокремлює: поняття і сутність права, дже­рела права, дію права, співвідношення права і моралі, при­родне право, справедливість тощо. Іспанські правознавці П. Бельда і Х.-Ф. Лорка-Наваретт, вказуючи на важли­вість дослідження сутності права, особливу увагу зверта­ють на необхідність аналізу принципів природного права, що зумовлені природою людини, та на з'ясування зв'язку природного права з позитивним.

У філософсько-правовій концепції німецького мисли­теля К. Роде філософія права, за своєю суттю, постає як історія філософії права, в якій він виокремлює три основні етапи: філософію права античності, християнську філосо­фію права і філософію права Нового часу — від Макіавел-лі до сучасних авторів.

У контексті екзистенційного підходу до права (В. Май-хофер, Е. Фехнер, К. Коссіо) основне завдання філософії права полягає в розумінні й тлумаченні права як екзистен­ційного явища, в його розрізненні й співвідношенні з офі­ційним законом (позитивним правом). У цьому аспекті екзистенційне право постає як справжнє (автентичне) пра­во (як вияв «справжнього існування», екзистенції), а за­кон (позитивне право) — як щось несправжнє, відчужене від людини, а отже, як таке, що суперечить його екзисте-нційній сутності, як знеособлена об'єктивована форма ви­яву «недійсного існування».

У неопозитивістській концепції (О. Вайнбергер, П. Ко-лер, П. Штрассер та ін.) філософія права охоплює аналіз структурних проблем права, загальні юридичні поняття й основні теоретичні проблеми правової науки, теорію спра­ведливості та юридичне вчення про методи.

З точки зору представників неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Месснер) філософія права має вивчати приро­дне право, яке онтологічне притаманне людині з часів її творення Богом, тобто яке походить від вічного закону, що є джерелом усіх інших законів і загальним законом сві-тобуття. Природне право розглядається ними як ідеаль­ний порядок людських дій, а тому йому мусить відповіда­ти позитивне право і його застосування на практиці.

філософія права

Отже, предметну сферу сучасної філософії права ви­значають проблеми природи і сутності права, його специ­фіка та особливості, співвідношення права з іншими соці­альними нормами, питання сенсу, місця і значення права в системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про методи пізнання, систему цінностей тощо.

Буття права передбачає й охоплює правову визначеність й упорядкованість світу людського буття, праворозуміння і правовий підхід до основних відносин, форм, інститутів і установ у суспільному житті людей. Тому предметна сфе­ра філософії права традиційно охоплює й проблеми філо­софії держави. Держава, як відомо, встановлює, підтримує і втілює в життя норми права, забезпечує їх загальнообов'яз­ковість можливістю застосування відповідного державно­го примусу. Щоправда, сфера філософського правоаналізу не обмежується лише законодавчою, правозахисною діяль­ністю держави. До філософсько-правового інтересу нале­жать такі проблеми, як право і держава, людина — суспіль­ство -- держава, правові форми реалізації функцій дер­жави, держава як правовий інститут, нація -- право -держава, правова держава як реалізація ідей домінування права тощо.

Основний сенс предметного калейдоскопа філософії пра­ва формулюють як проблему розрізнення і співвідношен­ня права та закону. Вона репрезентує предметну сферу і теоретичний простір, у межах якого вся проблематика пра­ворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону і держави) може бути адекватно осмислена і розгор­нута у філософське вчення.

Проблема розрізнення і співвідношення права і закону має визначальне значення для будь-якого теоретично по­слідовного праворозуміння. В онтологічному аспекті роз­різнення права і закону (у різних його варіантах), дає змо­гу розкрити об'єктивні сутнісні особливості права, наяв­ність яких у законі дає змогу охарактеризувати його як правове явище — як явище, що відповідає сутності права, як зовнішній вияв і реалізація правової сутності.

У теоретико-пізнавальному аспекті ця концепція по­стає необхідною гносеологічною моделлю теоретичного осяг­нення знань та істини про закон у формі певного поняття права. В аксіологічному аспекті вона розкриває об'єктив­ну природу і специфіку цінностей права, що як особлива форма належного, мета і ціннісне начало визначає цінніс­но-правове значення конкретного закону і держави.

Філософія і суспільство

Отже, концепція розрізнення права і закону забезпе­чує процес переходу від простого, буденного розуміння пра­ва як суб'єктивної владної давності у формі закону до істинного знання про право, його об'єктивні особливості, природу й сутність та адекватні й неадекватні форми йо­го вияву, і на цій підставі окреслює предметну сферу фі­лософії права.

Як самостійна теоретична загальнонаукова дисциплі­на (подібно до теорії держави і права, соціології права, іс­торії правових і політичних вчень тощо) філософія права виконує певні загальнонаукові функції методологічного, гно­сеологічного, аксіологічного характеру. У взаємозв'язку з іншими видами і засобами вивчення права вона є найви­щою духовною формою пізнання права, осягнення й утвер­дження його сенсу, цінності та знання в життєдіяльності людини і людства загалом.

Сутність права

Основним поняттям філософії права є «право» (лат. ]из), а відповідь на запитання «що таке право?» має для неї фундаментальне значення. Єдиної вичерпної відповіді на нього немає, її пошуки є актуальними дотепер. На під­ставі узагальнень різних визначень права, які репрезенту­ють різні напрями вияву його природи, заслуговують на увагу такі дефініції:

- право --це принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах;

- право --це загальна і необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей;

право — це загальна справедливість. Наведеним ви­значенням властива внутрішня смислова рівноцінність, оскільки формальна рівність такою ж мірою передбачає свободу і справедливість, як справедливість — свободу і рівність. Отже, смисловими компонентами права, його об'­єктивними сутнісними особливостями, принципами є фор­мальна рівність, єдиний масштаб, рівна міра свободи інди­відів та загальної справедливості, які загалом виражають природу, сенс і специфіку права, фіксують розуміння права як самостійної сутності.

Поняття «рівність» репрезентує певну абстракцію, тобто є наслідком свідомого абстрагування від відмінностей, влас­тивих об'єктам, що зрівнюються. Зрівнювання передбачає зосередження на відмінностях як зрівнювальних об'єктах.

філософія права

Критерієм правового зрівнювання людей є свобода ін­дивіда у суспільних відносинах, що визнається й утвер­джується у формі його правоздатності та правосуб'єктнос-ті. У цьому полягає специфіка правової рівності та права загалом.

Правова рівністьрівність вільних і незалежних суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою.

Там, де існує поділ людей на вільних і невільних, невіль­ні є не суб'єктами, а об'єктами права і на них принцип правової рівності не поширюється. Отже, правова рів­ність — це рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів. Право діє і промо­вляє мовою і засобами саме такої рівності, завдяки цьому виступає загальною і необхідною формою буття, вияву та реалізації свободи у процесі спільної життєдіяльності лю­дей. Правова рівність, як і будь-яка інша рівність, абстра­гована від реальних, фактичних відмінностей тих, кого во­на зрівнює, а тому вона має формальний характер.

Право як форма відносин за принципом рівності не усуває (і не може усунути) початкових відмінностей між людьми, а лише їх формалізує, упорядковує за єдиним критерієм, трансформує невизначені фактичні відмінності у формально-визначені права вільних, незалежних, рівних індивідів. У цьому полягають специфіка, сенс, межі та цін­ності правової форми опосередкування, регуляції й упо­рядкування суспільних відносин. Формально право — це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набу­ти (у згоді із загальним масштабом і рівною мірою пра­вової регуляції) своє, індивідуально-визначене право на да­ний об'єкт. За формальної рівності й рівної правоздатнос­ті різних людей їх реально набуті права неодмінно (у зв'язку з відмінностями між людьми, їх реальними мож­ливостями, умовами та обставинами життя тощо) будуть нерівними: життєві (фактичні) відмінності, піддані вимі­ру й оцінці права з його загальним масштабом і рівною мірою, дають в результаті відмінності щодо набутих, осо­бисто належних конкретному суб'єкту прав. Відмінності осіб щодо набутих прав — необхідний результат дотри­мання, а не порушення принципу їх формальної правової рівності, рівної правоздатності.

Право — це лише рівний для різних людей формалізо­ваний шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному. Незважаючи на те, Що на різних етапах історичного розвитку права зміню-

Філософія і суспільство

ються обсяг і зміст, місце і роль принципу правової рівнос­ті у суспільному житті, все ж він має універсальне значен­ня для всіх історичних типів і форм права й виражає спе­цифіку та прикметну особливість правового способу регу­лювання суспільних відносин вільних людей. Скрізь, де діє принцип формальної рівності, наявні правове начало і правовий спосіб регуляції. Де діє право, там функціонує принцип правової рівності. Де відсутній принцип рівно­сті, там відсутнє право як таке. Тобто існує внутрішній взаємозв'язок правової рівності та всезагальності право­вої форми, яка, отже, не є випадковістю, чимось зовнішнім стосовно права. Така формальність внутрішньо необхід­на, закономірна для будь-якого права. Вона єдино можли­вий спосіб вираження суті відносин, що охоплюються й регулюються правом, міри свободи індивідів за єдиним масштабом і рівною мірою.

Дозволи і заборони, які продукує право, формують нор­мативну структуру свободи в суспільному бутті людей, ме­жі досягнутої свободи, між свободою і несвободою на від­повідному етапі суспільного розвитку.

Свобода є складним явищем як для розуміння, так і для практичного втілення у формах, нормах, інститутах, відно­синах суспільного життя. У своєму прагненні від несвободи до свободи чи до вищого рівня свободи люди не мають ні вродженого досвіду свободи, ні чіткого розуміння якісності стану (свободи). Ш. Монтеск'є, який мав чи не найчіткіші уявлення про складнощі суспільної філософії, у праці «Дух законів» (1748) зазначив, що слово «свобода», як жодне з інших, має надзвичайно велику кількість значень. Одні на­зивають свободою легку можливість скинути того, хто має тиранічну владу; інші --право обирати того, кому вони повинні підкорятися; треті — право носити зброю і чини­ти насилля; четверті --її привілей бути керованими осо­бою їх національності тощо. Тому, на перший погляд скла­дається враження про свободу як своєрідний шматок гли­ни, з якого можна зліпити будь-яку фігуру, образ за велінням душі чи уяви. Насправді свобода приходить у світ і утвер­джується в ньому в дещо незримому, але чітко означеному одязі права: у формі правопорядку, відповідальності, дозво­лів і заборон, правопорушень. Саме такою є реальна буттє-вість свободи. (Люди є вільними настільки, наскільки є рів­ними, і рівними — наскільки вільні.) Неправова (безправ­на) свобода, свобода без всезагального масштабу та єдиної міри, тобто «свобода» без рівності — це ідеологія елітарних привілеїв. А так звана «рівність» без свободи — ідеологія

філософія права

рабів, пригнічених мас із їхніми вимогами ілюзорної «фак­тичної рівності», підміною різностей зрівнялівкою. Тому іс­нує альтернатива: або свобода у правовій формі, або свавіл­ля, тиранія, насилля, де немає місця принципу права. Тре­тього не дано.

Свобода та її значення у людському бутті нерозривно пов'язані з місцем і роллю права у суспільному житті. Неухильно прогресуюче вивільнення людей від різних форм залежності, гніту чи тиску — це водночас і прогрес у правових (державно-правових) формах вияву, існування та захисту цієї прогресуючої свободи. У такому контексті всесвітню історію можна розглядати як поступальний рух до дедалі більшої свободи всезростаючої кількості людей, які набувають статусу формально рівних суб'єктів права.

Історичний розвиток свободи і права у людських від­носинах є прогресом рівності людей як формально (юриди­чне) вільних осіб. Тільки через механізм права (формаль­но-правової рівності) невільна на перших порах маса лю­дей поступово у процесі історичного розвитку стає вільною. Правова рівність робить свободу можливою і дійсною у всезагальній нормативно-правовій формі, у вигляді певно­го правопорядку, про що свідчить світовий досвід розвит­ку свободи, права, рівності в людських стосунках. Щоправ­да, за фальсифікації чи хибного тлумачення сутності пра­ва (коли його розглядають як будь-які забаганки владних структур, законодавство, що може мати довільний, анти-правовий характер), право і свобода, право і рівність мо­жуть протиставлятись. Такі протиставлення, що здебіль­шого переслідують певні соціально-політичні інтереси, далекі від наукових, оскільки змісту понять, що протистав­ляються, надають довільних значень.

Якщо йдеться про свободу, а не про привілеї, свавілля, то вона просто неможлива без принципу і норм рівності, без загального правила, єдиного масштабу і рівної міри свободи, тобто без права. Свобода не лише не протистоїть правовій рівності, вона можлива лише за такої рівності, втілена в ній. Свобода і рівність невіддільні, вони передба­чають одна одну. Адже визначальною фігурою свободи у її людському вимірі є вільна особа як необхідна основа пра­воздатності й правосуб'єктності. А свободу індивідів мож­на виразити тільки через загальний принцип і норми рів- • ності цих індивідів у певній сфері й формі їх взаємовідно­син. Право -- всезагальний масштаб і рівна міра саме і передусім свободи людей. Вільні індивіди — носії, суть і сенс права. Там, де заперечується вільна особистість, право-

Філософія і суспільство

ве значення фізичної особи, там немає і не може бути пра­ва, правових індивідуальних, колективних, інституційних суб'єктів права, правових законів і правових відносин як у суспільстві, так і в конкретних сферах суспільно-політично­го життя.

Розуміння права як рівностей (загального масштабу і рівної міри свободи людей) охоплює собою і справедли­вість (лат. іивШіа) як його внутрішню властивість і якість. Справедливість належить до поняття права. Право зав­жди справедливе і є носієм справедливості, яка, власне, тому і справедлива, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність (суть, начала права, сенс правового принципу загальної рівнос­ті й свободи).

Діяти справедливо означає діяти правомірно, відповід­но до загальних і рівних вимог права. Такий правовий сенс справедливості має чи не найяскравіше адекватне відобра­ження в образі давньогрецької богині справедливості й правосуддя Феміди, яка наглядала за тим, щоб ні люди, ні боги не порушували законів, її зав'язані очі, терези в ру­ках як символи безсторонності дохідливе відображають уявлення про властиву праву загальнозначимість, імпера­тивність, абстрактно-формальну рівність, тобто його внут­рішню єдність із справедливістю. Його вимоги абсолютно однакові щодо всіх, в тому числі й носіїв влади, які встанов­люють певне правоположення. Справедливість — це са­мовияв, самосвідомість, самооцінка права, водночас і право­ва оцінка всього неправового. Іншого принципу, окрім принципу права, справедливість не має.

Заперечення правового характеру і сенсу справедливос­ті призводить до того, що за справедливість можуть вида­вати якесь неправове начало: вимоги зрівнялівки чи при­вілеїв певним категоріям суспільних індивідів, певні по­літичні, економічні, соціальні, світоглядні уявлення, інтереси тощо. Такі неправові дії неодмінно поринають у сферу суб'єктивізму і релятивізму, породжують безліч протибо-рних неправових уявлень про справедливість і право, од­носторонні посягання окремого начала на всезагальність. Хоча насправді вони є лише особливими сферами у зага­льному просторі буття і дії права та правової справедли-• вості, специфічними об'єктами, а не суб'єктами справед­ливої правової регуляції.

У кожній системі суспільних відносин є особливі інте­реси і домагання, а тому вони повинні отримати у праві своє справедливе формулювання, задоволення і захист. А

Філософія права

це можливо лише тому, що справедливість не зливається з цими домаганнями і не є нормативним вираженням яко­гось одного із цих інтересів. Вона, репрезентуючи загаль­не правове начало, піднімається над усім цим партикуляриз­мом (прагнення певних частин цілого до реалізації своїх інтересів), на єдиних терезах правової регуляції і право­суддя зважує й оцінює їх формально -- рівним, а тому й однаково справедливим для всіх правовим мірилом.

У просторі загальності й загальнозначимості принци­пу правової рівності і права як регулятора суспільних від­носин вільних суб'єктів тільки правова справедливість кри­терієм правомірності чи неправомірності всіх інших пося­гань на роль і місце справедливості. Віддаючи належне кожному, вона робить це єдиноможливим, загальним і рів­ним для всіх правовим чином, відкидаючи привілеї та утверджуючи свободу.

Право і закон

Обов'язковість й однаковість правових норм досяга­ється дією закону (лат. Іех) як усталеного зв'язку між ді­ями і вчинками людей та їх наслідками. Саме закон, за словами Ж.-Ж. Руссо, є необхідною умовою громадянської асоціації та співжиття. Адже право не лише гарантує рів­ну міру свободи, справедливості, але й накладає на людей зобов'язання, виконання яких необхідне для забезпечення прав інших, що досягається дією закону. У процесі зако­нодавства право набуває статусу закону (позитивується), тоб­то йому надається форма загальності й визначеності. Тому закон не просто взаємопов'язаний із правом, а є необхід­ною загальнообов'язковою формою його об'єктивації, ви­разу і дії в суспільному житті.

Закон і право, на переконання українського філософа Михайла Драгоманова, є вираженням волі народу, і тільки на цьому має бути побудований закон. Тому право часто визначається як владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон у конкрет­ний час і в конкретному суспільному просторі. За такої тотожності права і закону вживається поняття «позитив­не право».

Закон, на відміну від права, яке з'являється спонтанно у ході природного плину людського буття, формується людь­ми свідомо й цілеспрямовано. А тому він не може не відо­бражати корисливих інтересів законодавця. Закон може

Філософія і суспільство

бути знаряддям реалізації права, а може і суперечити праву, бути повністю або частково формою офіційного ви­знання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і неправових вимог, дозволів чи заборон. Недаремно Ге­гель зазначав, що законодавство може спотворити зміст права: «те, що є закон, може бути відмінним від того, що є право в собі». Ось чому в політиці розрізняють закони право­ві та неправові, авторитарні, які є тільки законодавче оформ­леним свавіллям. Стає зрозумілим, чому прийняття зако­нів є предметом гострої політичної боротьби, безпосередньо пов'язаної із змаганнями різних корпоративних сил за дер­жавну владу, за участь в її здійсненні. Але за будь-яких обставин дієвість та ефективність прийнятих законів як си­ли дотримання встановленого порядку й справедливості бу­де залежати від того, наскільки вони адекватні праву. Як правове явище закон виступає тільки у формі об'єктивно обумовлених властивостей права. Тільки за таких обставин закон стає правовим законом, тобто правом, що одержало офіційну форму визнання, конкретизації й захисту.

Правовий законадекватне вираження права в його офіційно­му визнанні, загальнообов'язковості, визначеності й конкретності.

Набуття законом такого статусу є складним проце­сом. Він передбачає не лише врахування об'єктивних власти­востей і вимог права, що є першою і необхідною умовою, й залежить від багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних соціальних, економічних, політичних чинників. Невідпо­відність закону праву може бути спричинена особливос­тями суспільно-політичного ладу, що не визнає право, а також неправовою позицією законодавця або низькою пра­вовою, законодавчою культурою тощо. Буває, що всі ці чин­ники виявляються водночас.

Так за командно-адміністративної системи домінувало розуміння права лише як юридичне визначеної міри сво­боди, як вираження в законах державної влади панівних у суспільстві економічно-політичних, соціальних інтересів владної бюрократії. Таке спотворене ототожнення права й закону породило ілюзію всесилля закону, і замість очіку­ваного зміцнення закону виявилась його широкомасштаб­на девальвація, недієвість, правовий нігілізм.

Нерозрізнення права і закону, переважання закону над правом стало підґрунтям політичного волюнтаризму, на-півпараноїчної тиранії Сталіна, систематичного терору і породженої ним «летаргії послуху» тощо. Звичайній сва­волі було надано видимість закону.

філософія права

Для уникнення появи законів, що порушують право, людство виробило й утвердило систему спеціальних інсти­тутів, процедур і правил як законотворчої діяльності, так і контролю за відповідністю закону праву. Йдеться про си­стему противаг у відносинах між законодавчою, виконав­чою і судовою гілками влади, загальносудовий, конститу-ційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якіс­тю закону.

Закон не має іншої сутності, крім сутності права. За­гальнообов'язковою силою володіє тільки правовий закон. Інакше слід було б визнати, що нічого власне правового не існує, що за підтримки сили і насилля можна будь-яке сва­вілля видати за «право» і «справедливість». Загальнообо­в'язковість правового закону зумовлена його правовою при­родою і є наслідком загальнозначущості об'єктивних вла­стивостей права, показником соціальної потреби і необхідності дотримання, конкретизації та захисту прин­ципу й вимог права у відповідних офіційних актах і поста­новах. Не право є наслідком офіційно-владної загально­обов'язковості, а ця обов'язковість є наслідком права (дер­жавно-владна форма вияву загальнозначимого соціального сенсу права). Отже, загальнообов'язковість правового за­кону зумовлюють:

— об'єктивна природа права, що постає як воля законо­давця (офіційно-владне опосередкування між вимогами пра­ва і формою їх конкретного законодавчого вираження);

- об'єктивні умови, необхідні для появи та дії право­вих законів, тобто міра зрілості соціуму.

Неправовий закон позбавляє правове буття об'єктивнос­ті. Його сутністю і принципами є тільки владні установ­лення у формі загальнообов'язкових норм. Але й за таких обставин право існує: з одного боку, як заперечення анти­правового закону, а з другого — як те, що заперечується цим законом. Адже офіційне заперечення об'єктивної при­роди права, хоч і в негативній формі, але визнає наявність того, що заперечується. Заперечення не означає усунення того, що заперечується. Неправовий закон не може від­мінити об'єктивні властивості права. Правовий принцип рів­ності, справедливості та свободи людей за будь-яких об­ставин зберігає свою об'єктивну загальнозначимість, є ос­новою для критики наявного насилля та свавілля, єдино правильним орієнтиром до бажаної правової перспекти­ви -- правового закону.

Право або правовий закон мають різні форми своєї буттєвості: правові норми, відносини, свідомість, правосуб'єкт-

Філософія і суспільство

ність, правові процедури, процесуальні форми тощо. Від­мінність між ними є не суттєвою, а функціональною. Сут­ність єдиного принципу формальної рівності існує, напри­клад, у правовій нормі — правилах поведінки суб'єктів права; правових відносинах — взаємовідносинах формаль­но рівних, вільних і незалежних суб'єктів права; право­свідомості — усвідомленні сенсу і вимог принципу права учасниками правового співтовариства; правосуб'єктнос-ті — визнанні індивідів та їх об'єднань формально рівни­ми, вільними і незалежними суб'єктами правового спілку­вання; правових процедурах — рівному і справедливому порядку набуття та реалізації прав і обов'язків усіма су­б'єктами. Отже, право наявне в усіх правових формоутво­реннях, де буттєвим є принцип формальної рівності.

Рівність як принцип права має важливе значення і з точки зору інших типів соціальної регуляції - - моралі, релігії, естетики тощо. В їх взаємодії з принципом рівності простежується правове начало. Як правило, звертають увагу на два взаємопов'язаних аспекти такої взаємодії: 1) мора­льне, релігійне, естетичне ставлення (розуміння, оцінка, за­стосування) до певного правового принципу; 2) визнання та втілення у праві цього ставлення — домагання (мора­льного, релігійного тощо) із врахуванням специфічних осо­бливостей та вимог принципу правової рівності.

У першому випадку йдеться про моральні, релігійні, ес­тетичні форми усвідомлення права і відповідні домагання на їх правове визначення. Звідси беруть витоки моральне і релігійне право. У другому — про правову форму усвідом­лення і вираження цих видів праводомагань. Сюди відно­сять різноманітні історично змінні напрями, форми і спосо­би правового визнання і закріплення прав та свобод людей у сфері моралі, релігії, естетики тощо.

Особливості й форми поширення принципу правової рівності на ці сфери духовного життя, способи правового захисту відповідних запитів та інтересів людей, умов для їх задоволення належать до суттєвих характеристик істо­рично досягнутої межі прогресу права і свободи, розвитку форм суспільної свідомості та видів соціальної регуляції.

Утвердження принципу верховенства права передбачає законодавче визнання, закріплення і захист усіх юридич-но значимих аспектів свободи людини як духовної особи­стості, як вільного, незалежного й автономного суб'єкта в усіх сферах суспільного життя.

Відповідні сучасні вимоги щодо цього втілені в Кон­ституції України (1996), в якій проголошено, що людина,

Філо

філософія права

її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і без­пека визнаються в Україні найвищою соціальною цінніс­тю, що головним обов'язком держави є утвердження і за­безпечення прав і свобод людини. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, кожен має право на свободу світо­гляду і віросповідання, що включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економіч­них, соціальних та інших інтересів, які не посягають на права і свободи інших людей. Ніхто не може бути приму­шений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обме­жений у правах за належність чи неналежність до полі­тичних партій або громадських організацій.

Суттєвим щодо конституційно-правового закріплення мо­ральної, релігійної та загалом духовної свободи й автономії особи є положення Конституції про захист державою гіднос­ті особи; про право кожної людини на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; про гарантування таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та ін­шої кореспонденції; про особисту і сімейну таємницю тощо.

Таке правове визначення, закріплення і захист свободи особи у відповідних сферах суспільного життя є необхідною умовою нормального буття і функціонування не лише не-правових соціальних норм і регуляторів (моралі, релігії, ети­ки, естетики тощо), але і самого права у загальній системі соціальних норм і соціальної регуляції суспільства.

Право, правовий принцип погодження співбуття і дії різних видів соціальних норм (моралі, етики, релігії то­що) здатні надати цим соціальним регуляторам певну систем­ну єдність.

Людина і право

Право само по собі не є дієвим. Діють вільні люди, які у своїх взаємовідносинах є суб'єктами права. Суб'єкт (особа) тому й виступає правовим суб'єктом, що уособлює правове буття, принцип права і виступає його носієм і реалізато-ром. Тож правоздатність і правосуб'єктність людей є пра­вовими характеристиками вільних індивідів у їх взаємо­відносинах, а також необхідними формами реалізації цієї свободи людей, тобто буття права.

Філософія і суспільство

Поняття «правоздатність», «правосуб'єктність» вира­жають певний індивідуальний вимір, стосуються фізич­них осіб, а не надособових об'єднань чи формувань. Це принципово важливо, оскільки тільки там, де вільні фі­зичні особи є суб'єктами права і правових відносин, мож­ливі й інші суб'єкти права («юридичні особи»), можливі правова рівність і свобода в організації, функціонуванні та взаємовідносинах різноманітних спілок, асоціацій, соці­ально-політичних, національних, державних утворень.

Право — явище історичне. Історизм стосується як бут­тя права, так і форм його вияву. Становлення сутності права і виникнення правових явищ та відносин відбува­ється одночасно і в межах одного процесу. Людина хоч і є правовою істотою, але такою була вона не завжди. Якби люди були завжди рівними, а отже, і вільними, то і про­блем свободи, рівності, справедливості перед людством не існувало б. Але людина, на відміну від інших живих істот на Землі, здатна, завдяки своїй інтелектуальній, вольовій природі, шляхом самовдосконалення і розвитку досягти гідних собі політично-правових форм організації свого су­спільного буття. Інша річ, що різні люди і народи по-різно­му долають шлях розвитку своєї правової природи. Одні вже досягли висот свого правового спілкування, забезпе­чивши панування прав і свобод, інші дотепер не можуть вивільнитись від доправових умов свого суспільного жит­тя. Досвід людства свідчить про величезні труднощі, які необхідно здолати на шляху визволення від стереотипів поведінки, породжених рабством, деспотизмом, тоталітариз­мом, щоб утвердити в суспільному житті ідеї свободи, рів­ності, справедливості, тобто право.

Еволюція уявлень про права та їх реалізацію нерозрив­но пов'язана з етапами соціально-економічної зрілості кон­кретної суспільної організації, з рівнем загальнокультур­ного розвитку людства, його гуманізації. Від обсягу пра­воздатності, переліку суб'єктів права у різні епохи можна визначити, кого з людей і якою мірою певна система права визнає правочинними.

Так, в античному світі панувала доволі проста система: вільні люди - - суб'єкти права і раби - - об'єкти права. Раб не вважався людиною, а був лише «річчю», «здатним до мовлення знаряддям» праці. У середньовіччі вже не було такої поляризації між правоздатністю вільного і без­прав'ям раба. За станово-ієрархічної структури тогочас­ного суспільства з'являються і розгалуженіші та деталі-зованіші структури правового спілкування. Різний соціа-

Філософія права



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-08; просмотров: 688; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.91.106.157 (0.059 с.)