Біологія і культура в генезисі людини

Розглядаючи співвідношення органічної (генної) і куль­турної еволюції людини, слід брати до уваги такі біологі­чні відмінності людини від тварини, які були помічені вче­ними на початку XX ст.

1. Дитина людини, порівняно зі звірятами, народжу­ється неготовою до самостійного життя, її органи не мають чіткої програми поведінки, відсутня спеціаліза­ція щодо пристосування органів до зовнішнього світу. В неї малий набір інстинктів і немає вродженої програми взаємодії органів. (Вона, наприклад, навчається ловити кульку ручкою, тобто узгоджувати перцепцію (образ пред­мета) і рухи рукою.) Дитина подібна до ембріона, в яко­му ще не спеціалізувалися функції, не утвердилися ін­стинкти.

2. Період статевого дозрівання людини в три-чотири рази триваліший, ніж у найближчих до неї приматів. Це явище має назву ретардації (запізнення).

Доцільність цих особливостей очевидна. Дитина наро­джується з пластичною (незатверділою) біологією для то­го, щоб засвоїти «іншу природу» -— культуру. Ослаблений біологічний код передбачає необхідність засвоєння соці­ально-культурного коду. Рука не має чітко спеціалізова­ної програми дії, як, наприклад, передня кінцівка мавпи. Рука навчається діяти. Вона буде діяти«за наказами», тобто за культурною програмою. Саме тому вона може виконувати найрізноманітніші трудові операції, може роз­винутися в руку віртуоза-музиканта, хірурга та ін.

Доцільність ретардації також очевидна. Помічено, що тварини легше «навчаються» (виробляють умовні рефлек­си) в період достатевого дозрівання, коли їхня психіка пластична, менш консервативна. Отже, природа мовби спе­ціально розтягнула його, щоб дитина могла засвоїти куль­туру. І справді, саме в цей період вона формується як лю­дина — засвоює мову, мораль, навчається оперувати зна­ряддями праці. Цей період іще називають первинною соціалізацією. Існує певна узгодженість (координація) біо­логічного «дозрівання» і засвоєння елементів культури на зразок заздалегідь установленої гармонії. До року дитина^ спинається на ноги, до двох -- починає говорити, трохи пізніше вчиться справляти свої життєві потреби. І знання відповідно до його складності засвоюються, як правило, в певному віці. Діти, потрапивши маленькими до звірів, на­віть якщо з 10—12 років знову починають жити серед

людей, практично залишаються звірами, оскільки час для формування їх як людей було втрачено. Отже, ретарда­ція є доцільною, бо коли б людина відтворювала собі по­дібних з 3—4 років, вона не могла б стати культурною істотою.

Людина від природи не є твариною, або, як висловлюва­вся Ф. Ніцше, вона є «зіпсованою твариною». Порівняння зазначених вище особливостей біології людини і особли­востей тварини дали підставу німецькому мислителю Ар­нольду Гелену (1904—1976), який розробляв проблеми фі­лософської антропології, для висновку, що культура ніби запланована (передбачена) в біології людини. При цьому культура не є надбудовою над біологічною природою лю­дини, а формується в узгодженні з нею. Дитина спинаєть­ся на ноги, бо така можливість закладена в будові її ске­лета, вона може заговорити, бо її гортань пристосована (за­планована) до артикуляції звуків тощо.

Які можливі пояснення подібного органічного поєд­нання біології та культури в людині?

Спроби осмислити проблему людини, керуючись не ві­рою, а розумом і фактами, а саме на цьому ґрунтуються науковий і філософський підходи, — виводять на одну з двох відповідей.

1. Зачатки трудової діяльності в поєднанні з природ­ним добором зумовили трансформацію природи людини. Такого погляду дотримується марксизм. Він викладений у праці Ф. Енгельса «Роль праці у перетворенні мавпи в людину». Аргументом на його користь є явище домести­кації - - зміни природи тварин під впливом їх одомаш­нення. Собаку і вівцю людина приручила приблизно 12 ти­сяч років тому, і вони суттєво змінили свою природу порів­няно з їхніми дикими родичами. А людина «одомашнює» себе вже не менше трьох мільйонів років.

Однак генетики висувають серйозні аргументи проти такого пояснення. На їхню думку, радикальна зміна при­роди людини не могла відбутися на основі природного до­бору чи впливу культури, тому вони сформулювали іншу точку зору.

2. Зміни природи людини зумовлені сильними мута­ціями (відпрацьовуються ймовірні механізми, що спричи­нили неспеціалізований стан органів дитини при народжен­ні, а також ретардацію). У результаті цих змін людина, будучи беззахисною і немічною, могла вижити тільки не­традиційним способом — через використання знарядь пра­ці та створення світу культури.

Філософія людини

філософська антропологія

Якщо в першій концепції культура розглядається як причина трансформації людини в біологічно неповно­цінну істоту, то в другій, навпаки, біологічна неповноцін­ність людини є причиною виникнення культури, вона по­стає як компенсація цієї ущербності. Яка з цих концеп­цій більш істинна, чи, можливо, вони підступаються з різних боків до істини - - на це запитання палеонтоло­гія (наука про історичний розвиток організмів у взаємо­зв'язку з навколишнім середовищем) і біологія людини ще не дали остаточної відповіді. Та й, зрештою, це не проблема філософії.

Перехід від тваринної істоти до істоти культурної пе­редбачає наявність певних біологічних передумов:

— культура може існувати лише в спільноті, яка за­безпечує неперервний процес самовідтворення культури. Це означає, що наші далекі тваринні предки повинні були жити стадами. До речі, життя термітів чимось дуже подіб­не до життя суспільства: в ньому існує біологічна ієрархія, своєрідний «поділ праці». Тобто уже сама організація біо­логічної спільності в чомусь ніби вивершується над біоло­гічним рівнем;

— основою культури є розум, а його передумовою -високорозвинутий мозок, який визначає здібності істо­ти. Логічно припустити, що в наших тваринних предків мозок був значно розвинутіший від інших тварин;

— культура — це діяльність, праця, вона передбачає застосування знарядь праці. А це можливе лише за пев­ної будови «робочих органів». Дельфіни і свині — досить здібні біологічні істоти, але через відсутність придатних кінцівок не можуть продукувати культуру і створити світ культури. Хобот слона може маніпулювати речами, але його можливості обмежені.

Отже, «місточок», через який наші тваринні предки пе­ребралися в царство культури, був дуже вузьким, передба­чав збіг багатьох сприятливих випадковостей.

Незалежно від світоглядних засад більшість дослідни­ків вважає, що праця (цілеспрямована діяльність) відігра­ла фундаментальну роль у формуванні особливого відно­шення людини до світу і до самої себе.

А. Гелен стверджував, що дія (а його розуміння дії, тотожне праці) може бути відправним пунктом у розу­мінні людини: «Всю організацію людини можна зрозумі­ти, виходячи з дії... Під дією слід розуміти передбачувану спрямовану зміну дійсності, а сукупність змінених таким чином фактів... слід назвати культурою».

Праця суттєво змінила відношення предків людини до світу. Відомо, що тварина живе у вузькій екологічній ніші, її органи спеціалізовані та пристосовані до зовнішнього се­редовища, яке є ніби продовженням її тіла. Тварина реагує лише на сприятливі або небезпечні для неї подразники се­редовища. Всі інші залишаються поза її увагою.

Для людини, завдяки здатності планомірно перетворю­вати навколишні речі, не існує нейтральних подразників чи речей. Все (камінь, дерево, рослина тощо) може безпосеред­ньо чи опосередковано бути придатним для виготовлення знарядь, одягу, їжі. Людина, як висловився засновник філо­софської антропології М. Шел ер, на відміну від тварини, «відкрита світу», вона «має світ». Вона не включена у світ як його органічна частина, а підноситься над світом, між нею і світом існує своєрідна дистанція.

Дещо по-іншому осмислює специфіку людського від­ношення до світу Гелен. На його думку, людина створила своїм середовищем сферу культури, її відношення до світу опосередковане культурою. Завдяки цьому людина освої­ла майже всю земну кулю і навіть вирвалася за межі Зем­лі. Вона не цілком залежить від природного середовища, тому що захищена штучним середовищем — сферою куль­тури, її «відв'язаність» від середовища існує не лише прак­тично, а й у думках. Подумки людина здатна подолати обмежені просторово-часові параметри свого буття в на­вколишньому світі. Вона є істотою, «якій відкрита вся по­внота простору».

Праця безпосередньо пов'язана з мисленням. Тварина знає світ тільки крізь призму своїх фізіологічних інтере­сів. Вона не знає речей самих по собі, вона «знає» себе в речах: проектує речі на себе, на задоволення своїх біологіч­них потреб. Людина завдяки використанню знарядь праці знає об'єктивні властивості речей, знає їх такими, якими вони є самі по собі безвідносно до її потреб. В праці люди­на застосовує річ проти речі (Гегель вбачав у цьому «хит­рість розуму»). Так, при застосуванні каменя проти дере­ва первісна людина дізналася, що камінь твердіший за де­рево. У цьому знанні зафіксоване відношення самих речей, а людина вилучена з нього. Мислення людини оперує об'єк­тивними властивостями речей.

Певне знання властивостей речей і вміння оперувати ними («технічне мислення») у зародку притаманне твари­нам. Імовірно, воно тривалий час було властиве і предкам сучасної людини до появи мислення у мовній формі. Так принаймні вважають сучасні дослідники.

Філософія людини

філософська антропологія

Праця зумовила й зміну відношення людини до самої себе. Тварина спонукається до дії (пошуку їжі тощо) ли­ше під безпосереднім тиском потреб. Людина виготовляє знаряддя і тоді, коли вона сита (за відсутності потреб), і тоді, коли голодна. Вона тамує голод, але працює над зна­ряддям. Це свідчить, що людина піднялася над своїми по­требами, навчилася дисциплінувати їх, бути певною мірою їх господарем. Здатність людини підноситися над собою (своїми біологічними потребами) дала підставу німецько­му філософу Гельмуту Плесснеру (1892—1985) назвати її ексцентричною істотою: «Якщо життя тварини центрич­не (злите з її тілом), то життя людини ексцентричне, вона не може порвати центрування, але одночасно виходить із нього назовні».

Істота, яка взяла в руки камінь, стала загрозливою не лише тваринам, а й собі. Адже камінь є не тільки знаряд­дям праці, а й зброєю. В природі тварини одного виду, як правило, не знищують одна одну, оскільки це суперечить виживанню виду. Цьому підпорядковані певні інстинк­тивні механізми. У вовків, наприклад, під час гризні до­статньо слабшому відкрити найвразливіше місце (горло) і сильніший відпускає його. Це діє як сигнал — «здаюсь».

Мавпи, як і далекі предки людини, не мали особливих природних «озброєнь» для заподіяння смертельних уда­рів собі подібним. У тваринному стаді діє право сильного. Воно має ієрархічну структуру, і поведінка кожного в ньо­му залежить від місця в цій структурі.

Коли жива істота «взяла камінь» (штучне знаряддя взагалі), вона вийшла за межі природи не лише як середо­вища — вона зруйнувала природу і як природний стан відносин у стаді, який забезпечував виживання в ньому всіх. Адже знаряддя як зброя були задіяні в боротьбі за самок і їжу, тобто використовувалися проти членів стада. Сучасне «високоцивілізоване» суспільство щодо цього не надто віддалилося від таких виявів поведінки: найновіші науково-технічні досягнення застосовуються передусім як зброя для знищення собі подібних.

Природа не передбачила механізмів, які могли б захис­тити істоту, що «взяла камінь» (озброєну неприродним чи­ном), саму від себе. Голими руками людині важко вбити^ людину: під час боротьби агресивність спадає, а відчайдуш­ні крики жертви «вмикають» у сильнішого психологічні механізми жалю. Каменем або ножем вбивають за мить.

Природні механізми погашення агресивності не всти­гають «увімкнутися». Сучасна техніка робить миттєвим

акт знищення людей, дистанціює вбивцю й жертву. Одним натисненням кнопки можна приректи на смерть тисячі і навіть мільйони людей. І це може зробити навіть людина, яка не переносить на вигляд крові. Тому завдяки «зна-ряддю-зброї» первісна людина стала ворогом передусім сама собі, вона почала знищувати своїх родичів. Знаряддя створили загрозу її існуванню.

Застосування знарядь підриває і право сильного. Завдяки техніці відмінність між сильним і слабшим зникла: достат­ньо сильному відвернутися чи не помітити — і він отримає каменем по голові. Отже, застосування «знарядь-зброї» у внутрішньостадійній боротьбі зруйнувало сформовані при­родою відношення у стаді. І тому первісна людина постала перед дилемою: вижити, сформувавши відносини, відмінні від тих, що панують у природі, або загинути.

Людська спільнота відрізняється від стада передусім принципово іншими внутрішніми відносинами. Стадо струк-турується ієрархією сили. В ньому діє закон виживання сильного: виживе він -- збережеться рід. Людська спіль­нота керується мораллю, яка у найпростішій своїй формі охоплює життєво необхідні вимоги, насамперед заборону вбивств, інцесту (заборона шлюбів і статевих стосунків між батьками і дітьми, братами і сестрами), обов'язок до­помагати родичам. Вважають, що ці норми моралі виник­ли для регулювання відносин, що сформувалися у зв'яз­ку із застосуванням знарядь. За словами Гелена, неуста­леність людини як діючої істоти потребувала дисципліни, що виникла насамперед у формі моралі.

Не випадково першою вимогою є заповідь «не убий». Вона найтісніше пов'язана з небезпекою, що виникла у зв'язку із застосуванням знарядь як зброї у суперечках і спрямована на приборкання зоологічного індивідуалізму. Вбивство братом брата (Каїн та Авель) засуджується як найбільший гріх.

Людська спільнота істотно відрізняється від стада і щодо статевих стосунків. У стаді існує ендогамія, тобто потомство відтворюється на основі внутрішньостадних статевих зв'язків, а в суспільстві — екзогамія (зовнішні для роду зв'язки) або агамія (заборона шлюбів між близь­кими родичами). Етнографи спочатку вбачали в забороні інцесту здогад наших далеких предків стосовно неспри­ятливих наслідків кровозмішування. Однак згодом вони відкинули цю гіпотезу: первісна людина не завжди усві­домлювала навіть зв'язок між статевим актом і наро­дженням дитини.

Філософія людини

філософська антроп

В основі заборони статевих зв'язків між близькими родичами були постійні сутички за володіння особами жіночої статі у первісному стаді, які через застосування знарядь спричиняли непередбачувані наслідки, постійно тримали стадо в напрузі, руйнували його здатність про­тидіяти зовнішній агресії.

Регулювання статевих відносин зумовило до створен­ня шлюбу, завдяки якому людина окультурила один із найсильніших своїх інстинктів. Завдяки цьому виник рід — спільнота, заснована на природних зв'язках (його члени споріднені по крові), але відношення в якій регулю­ються мораллю. У процесі розвитку роль першого чинни­ка (крові) у формуванні спільнот послаблювалася. На пе­редній план вийшли економічні та культурні чинники, а надприродні норми регулювання відносин, які започатку­вала мораль, зростали. Завдяки цьому почало формувати­ся суспільство.

Сфери буття людини

Буття людини охоплює різні сфери (аспекти, виміри), які тільки в єдності уможливлюють таку складну істоту, як людина. Як зазначалося, вона є передусім біологічним організмом, тілом. «Я» зливаюся зі своїм тілом, не існую поза ним. Однак «Я» не тільки тіло, «Я» ототожнюю себе також зі своїми переживаннями — думками, емоціями, спо­діваннями: «Я» думаю, хочу та ін. «Я», отже, зливаюся з моєю психікою (свідомістю). Крім цього, «Я» є членом су­спільства (сім'ї, робочого колективу, суспільних і політич­них організацій). «Я» є, наприклад, батько, викладач філо­софії. Тут «Я» ототожнює себе з певною соціальною роллю, задає соціальний вимір своєму буттю. І нарешті, «Я» може визначити себе як духовну (культурну) істоту. «Я» є носі­єм певних духовних цінностей — моральних, релігійних, правових, художніх тощо.

Отже, в бутті людини можна виділити такі сфери: тіле­сність, свідомість, соціальність і духовність.

Про те, що людське буття поєднує різні сфери, філо­софи та світові релігії проголошували давно. Так, Пла-. тон і Арістотель виділяли в людині тіло і душу. Згідно з християнством душа людини може причаститися до ду­ховності, й людське буття набуває тричленної структу­ри -- тіло, душа і дух. Таку структуру буття приписує людині М. Шеллер. З XIX ст. філософи і соціологи усвідомили, що соціальність є також невід'ємною сферою бут­тя людини.

До виникнення філософської антропології, яка вивчає структуру буття людини і взаємозв'язок між його сфера­ми, філософи, як правило, абсолютизували певний вимір людини. Так біологізаторські концепції (зокрема, ніцше­анство) надають перевагу тілу. Психологізаторські (психо­аналіз, феноменологія, екзистенціалізм) — психіці (свідо­мості). Соціологізаторські — абсолютизують соціальний вимір людини (марксизм, концепції, що зводять людину до Ното есопотісиз (людини економічної) та ін.). Культуро-логізаторські концепції розглядають людину як перед­усім релігійну, моральну чи правову істоту. Сюди ж мож­на віднести і визначення людини як пото Іисіез (людина, що грає), яка абсолютизує в людині здатність до гри, до освоєння світу за допомогою мистецтва. Слід зазначити, що класифікація людських істот як Ьото заріепз (людина розумна) також абсолютизує лише одну з психологічних здатностей людини.

Виміри, сфери буття людини існують у нерозривній єд­ності. Тільки уві сні чи за психічного захворювання лю­дина перетворюється на біологічний організм. А в нормі будь-який вияв людини включає майже всі виміри її бут­тя. Так, споживання їжі є задоволенням біологічних по­треб, але воно здійснюється за участю свідомості та куль­турних норм; кохання є соціальним почуттям, але включає тілесність людини і культуру -- один в коханій людині бачить вільну істоту, інший зводить її до речі.

Основою, на якій ґрунтуються інші сфери буття люди­ни, є тіло. Всі інші (свідомість, соціальність, культура) тіс­но пов'язані з тілом й зумовлені ним.

З усіх відношень, у які можуть вступати різні сфери буття людини, філософської антропології стосуються пе­редусім ті, в яких задіяна сфера тіла. Це відношення: тіло — психіка (свідомість), тіло — соціальність, тіло -культура. Інші відношення є предметом вивчення інших наук, які можна розглядати як відгалуження філософсь­кої антропології. Наприклад, відношення соціальності та свідомості вивчає соціологія.

Відношення між різними сферами буття людини пе­редбачають взаємовплив, взаємодетермінацію, тобто охоп­люють як прямий, так і зворотний вплив.

Тіло — психіка (свідомість). Вплив тіла на свідо­мість можна охарактеризувати поняттями «умова — зу­мовлене». Тіло не є причиною свідомості (нею є суспільс-

Філософія людини

тво), але воно задає умови, параметри буття свідомості. Тіло укорінює свідомість в реальне буття. «Я» (свідо­мість) має реальне буття (займає місце в просторі) тільки завдяки тілу, якщо не брати до уваги релігійні та деякі філософські концепції (Платон, Декарт), які розглядали душу (свідомість) як окрему субстанцію, самостійний вид буття.

Тіло задає і часові межі буття свідомості. Вона проки­дається до життя в тілі й завершує (принаймні своє земне буття) в ньому.

Тіло зумовлює просторово-часову перспективу сприй­мання світу. Ближчі в просторі й часі предмети людина бачить чіткіше, ніж віддалені. Взагалі вона сприймає світ перспективно, з позиції місця (з квартири, Києва, Землі, Сонячної системи) і часу. Тілесна істота не може вискочи­ти з власного тіла і сприймати світ безперспективно. Цим сприймання світу людиною відрізняється від сприймання трансцендентального суб'єкта класичної філософії та без­тілесних істот (ангелів, демонів), якщо припустити їх іс­нування.

Тіло індивідуалізує «Я» людини. Завдяки тілу «Я» не є абстрактною людиною взагалі, а є чоловіком чи жін­кою, що має певний вік, зовнішній вигляд, набір хвороб тощо. Саме завдяки тілу людина відрізняється від інших людей, її впізнають.

У зворотному ракурсі (погляд на тіло з позиції свідо­мості) тіло постає як зовнішня обмеженість свідомості, як межа, поставлена людині її тілесними можливостями. Вона прагне подолати цю межу, їй (свідомості) хотілося б бути водночас у різних місцях, жити в різні часи, бути всемо­гутньою та ін.

У свідомості людина прагне бути мало не Богом. Для подолання меж, заданих тілом, свідомість створює тех­ніку, яка посилює її могутність, медицину, що розши­рює часові межі буття, науку, яка долає перспективізм її сприймання світу.

Традиція, згідно з якою тіло розглядається як обме­женість (темниця) душі, йде від Платона і християнства. Вона засвідчує справді діалектичну ситуацію: те, що при­в'язує людину до життя, що вкорінює в нього, неминуче обмежує її.

Тіло — соціальність. У контексті тілесності й соці­альності також виникають філософські проблеми. У ситу­ації, за якої тілесність визначає соціальність, тіло є основою конституювання (формування) таких соціальних груп, як

філософська антропологія

діти, юнаки, дорослі, літні люди, жінки, чоловіки, інваліди та ін. Кожну з них можна досліджувати під кутом зору філософської антропології.

Наприклад, особливістю молодої людини є те, що во­на статево (біологічно) дозріла (почувається дорослою), а соціальне ще незріла — не має професії, не може матері­ально утримувати сім'ю, вкрай обмеженим є її життєвий досвід. Між статевою і соціальною зрілістю молоді в су­часному суспільстві існує розрив, якого не було (або він був невеликим) у традиційному суспільстві. Цим зумов­лена соціальна неусталеність молоді, вразливість її психі­ки, схильність до асоціальних дій. Дехто так зживається з роллю молодого, що до сивини не може вийти з неї. Це явище має назву «інфантилізм». Воно зумовлене неба­жанням молодої людини брати на себе соціальні обов'яз­ки, зумовлені її віковим статусом.

Іншим прикладом є так звана феміністична пробле­ма. Жінка, яка на рівні свідомості почувається вільною особою і, отже, рівноправною з чоловіком, яка більшість соціальних обов'язків виконує на рівні з чоловіком, роз­глядається суспільством як другорядна істота, зазнає дис­кримінації за статтю. Це виявляється в обмеженні до­ступу жінок до престижних занять (зокрема керівних), і в оцінці жіночої статі у культурі загалом. Так, в євро­пейській культурі, згідно з біблійною традицією, жіноча стать оцінюється як гріховна, оскільки через Єву гріх увійшов у цей світ.

Відношення тіла і соціальності має і зворотний ас­пект — підхід до тіла з позиції соціального. Під соціаль­ним кутом зору тіло постає насамперед як здоров'я люди­ни, тобто як здатність виконувати певні соціальні обов'яз­ки, здатність забезпечувати власне існування. Турбота про здоров'я, свідоме ставлення до власного тіла є ознакою ци­вілізованості суспільства.

Останніми роками у перспективі відношення «соці­альність — тіло» виникли нові проблеми, пов'язані з транс­плантаційною медициною, евтаназією (добровільним від­ходом з життя за допомогою медика) та ін. Суть пробле­ми зводиться до питання, в який тип соціальних відносин вкладається ставлення людини до її тіла. «Ким є людина Щодо власного тіла —господарем чи орендарем?» —так формулює питання сучасний український дослідник В. Шкода. Якщо господарем, то вона має право на торгів­лю своїми органами і евтаназію. Якщо ні («не вона дала життя своєму тілу й не їй належить право позбавляти

Філософія людини

його життя» — така позиція християнської етики), то її ставлення до тіла має бути цілком іншим. Ці непрості питання широко дискутуються світовою громадськістю, їх вивчають філософія медицини та біоетика.

У політиці тіло також відіграє певну роль. Традицій­но претендент на найвищу державну посаду має бути фо­тогенічним, імпозантним.

Тіло — культура. Це відношення між сферами буття людини також є двоаспектним: можна стверджувати про вплив тіла на культуру і навпаки.

Так, мистецтво — хореографія, скульптура, архітекту­ра, живопис, поезія, театр та інше можливе завдяки тому, що тіло людини «вміє» рухатися, чути, бачити, говорити. Навіть особливості видів мистецтв зумовлені значною мі­рою різними тілесними здатностями людини.

Ознакою творів мистецтва є їхня співмірність з тілом людини, гармонія з ним. Так, основою музики, орнамен­ту, поезії є біоритми (для інших істот, наприклад слона і бджоли вони, напевно, інші), а танець взагалі є виявом ритміки тіла. Співмірні людському тілу й архітектура, скульптура. Хмарочоси та єгипетські піраміди вражають наше сприймання, але, не будучи співмірними нашому тілу, не сприймаються як прекрасні.

Певною мірою вплинуло тіло і на релігійні уявлення. Міфологічні боги антропоморфні, а християнський транс­цендентний Бог для того, щоб стати близьким, співмір-ним людині, втілився в образі людини. У мусульманстві Бог, є найбільш трансцендентним (не має ні образу, ні іме­ні), між ним та людиною тілесним посередником висту­пає Мухаммед. А Будда взагалі вважається Богом-людиною.

Тіло конституювало й інші релігійні уявлення. Зокре­ма, християнство, визнаючи душу чимось окремим від ті­ла, вважає, що перед Страшним судом мертві воскреснуть у плоті. Наявність тіла в останньому акті людської драми не випадкова: справжніх страждань (пекло) і справжньо­го блаженства (рай), які б не були пов'язані з тілом, хрис­тиянство не уявляє.

Тіло та його потреби зумовили мораль. Мораль і близьке до нього право спрямовані на приборкання зоологічного індивідуалізму. Виконання правових норм гарантується силою, яка, зокрема, передбачає тілесні покарання (ув'яз­нення).

Співмірною, узгодженою з тілом є також техніка, адже технікою людина керує завдяки тілу. Вона є певною мі-

філософська антропологія

рою продовженням тілесних здатностей людини: посилює здатності рухатися, копати, піднімати тягар, різати і навіть думати.

Навіть в науці, зокрема в фізиці, простежується роль тіла, що зумовило поділ фізики на вчення про світло, звук, теплоту.

Отже, тіло людини відіграло істотну роль у формуван­ні культури. Культуру загалом можна розглядати як штуч­ний, створений людиною світ, співмірний, згармонізований з людиною (її тілом).

Існує і зворотний вплив культури на тіло. Культура існує як певна символічна система, яка кожному включе­ному в неї предмету надає свого відмінного від природно­го, значення. Так відбувається і з тілом людини, включе­ним у культуру. Воно набуває культового неприродного значення. Цим зумовлені заборона канібалізму, похован­ня тіла, поклоніння мощам, татуювання, прикрашання тіла та ін. Від народження, коли немовля обгортають «крижмою» - - полотном, що символізує його перехід із світу природи у світ культури, тіло людини потрапляє в новий світ, в якому його діяльність регламентується не природним, а культурним чином.

Загалом структура сфер буття людини (тіло -- свідо­мість — соціальність — культура) відкриває доступ до ро­зуміння багатьох явищ людського життя.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте основні філософські проблеми антропогенезу.

2. Чи культура є причиною трансформації людини в біологічно не­повноцінну істоту, чи біологічність людини є причиною виникнення куль­тури? Доведіть дилему.

3. Чому праця людини безпосередньо пов'язана з мисленням? Ваші аргументи.

4. Чи є людина лише соціальною істотою? Яке місце в людській сутності має біологічний фактор? Обгрунтуйте свою позицію.

5. Як взаємопов'язані знаряддя праці людини і виникнення сус­пільства?

6. Охарактеризуйте основні виміри свідомості.

7. Яка роль «біологічності» та «соціальності» у виникненні свідо­мості?

8. Прибічником яких (і чому?) концепцій свідомості ви є: індивіду­алістичних чи колективістських?

9. Які форми має людське буття?

10. Покажіть специфіку духовного буття людини.

Філософія людини

філософія культури

Теми рефератів

1. Людина як предмет філософії.

2. Філософія і проблема генезисулюдини.

3. Філософія як самоусвідомлення людини.

4. ідеал людяності і цінність людського життя.

5. Духовність як засіб і сенс життєдіяльності людини.

6. Життя як проблема людської рефлексії.

7. Свідомість, самосвідомість, підсвідомість: форми прояву і пробле­ма взаємозв'язку.

8. Аналіз свідомості у феноменології.

9. Масова свідомість: закономірності та деформації. Феномен на­товпу.

Література

Брюнинг В. Философская антропология // Западная философия (итоги ты­сячелетия). — Екатеринбург, 1997.

Гаврюшин Н. К. Самопознание как таинство // Вопросы философии. — 1996. — № 5.

Лой А. М. Проблема свідомості: історичність досвіду //Філософська і соці­альна думка. — 1992. — № 7.

Налимов В. В. Спонтанность сознания. — М., 1989.

Ортега-и-Гасет X. Человек и люди // Избранные труды. — М., 1997.

Фрейд 3. Психология бессознательного. — М., 1989.

Шелер М. Положение человека в космосе // Избранные произведе­ния. — М., 1994.

Шпет Г. Свідомість та її власник // Філософська і соціальна думка. — 1993. — № 4.

4.2. Філософія культури

Людина за своєю суттю є істотою творчою. Ще Платон довів невіддільність «еросу» (потяг недосконалого до до­сконалості, що підносить людину, «немовби щаблями схо­дів угору») від суті людини. У ній іманентне (лат. ітта-попз — властивий, притаманний) існує «тенденція пере­ступати власні межі» (Б. Паскаль), запал пристрасті піднестися над собою (В. Шекспір). І цей одвічний людсь­кий потяг до творення, вдосконалення виявляє себе в уні­версальному явищі, яким є культура.

Різноманітність виявів людського духу, життєвих і практичних установок, проривів у новий вимір історич­ного буття зумовила широкий спектр різноманітних ін­дивідуальних форм культури, що пронизують усі сфери

суспільства. Поліфонію форм культури доповнює інтен­сивне взаємопроникнення культур, зростання їх ролі в житті людей. Культура стає формою буття і спілкування людей різних культур минулого, сьогодення і майбут­нього, формою діалогу культур, самодетермінації (само­обмеження) індивіда, засобом вільного вирішення і змі­ни власної долі.

Диференційовані культурні форми народів планети міс­тять незліченну кількість усіляких творчих сил і станів, зовнішніх і внутрішніх форм життя. Осягнути їх, об'єдна­ти в єдине ціле практично неможливо. Водночас людям необхідна єдність переконань, оскільки будь-яка культур­на праця є свідомою творчістю життя, що, можливо, не зав­жди актуально усвідомлюється. Річ у тім, що всі окремі, безмежно різні культурні функції тісно пов'язані зі своїм окремим змістом, а носії цих функцій нерідко знають про них лише те особливе, що відрізняє їх одну від одної. Од­нак кінцева цінність їх дається лише в єдності системи, яка забезпечується єдністю культурної свідомості, світо­гляду. З огляду на це, щоб набути, усвідомити таку єдність, необхідно осягнути сутність функцій, які репрезентують те спільне, що наявне в усіх конкретних культурних діяннях, яким би різним не був їхній зміст. Це означає, як справед­ливо підкреслює В. Віндельбанд, самосвідомість розуму, що самостійно породжує свої предмети і в них царство власної значущості. Досягається це тільки на рівні філософського мислення, зокрема в царині філософії культури.

Філософія культури — філософське знання про сутнісні засади культури як процесу й цілісності її архетики, закономірності та пер­спективи розвитку.

Тільки в її сфері культура стає цілісністю, оскільки завдяки цьому осмислює, усвідомлює сама себе, стає куль­турою для самої себе. Через наявність такої самосвідомос­ті культура стає самоструктуруючим явищем, складові яко­го не лише взаємодіють, а й доповнюють одна одну. Тіль­ки завдяки філософській рефлексії, осягненню самої себе вона стає для себе самої дійсністю. Та вона реалізує себе лише настільки, наскільки реалізує себе для самої себе, позаяк вона є самоіснуванням свідомості, а свідомість є свідомістю, лише усвідомлюючи сама себе. Тільки у філо­софії свідомість усвідомлює себе як само себе здійснюю­че; тільки у філософії досягає вона завершення свого шля­ху, тільки в ній вона вінчає своє себестановлення, само-здійснення.

Філософія людини

філософія культури

У філософії культура протиставляє себе собі, виходить за власні межі, осягає і осмислює себе, але завдяки цьому, як зазначає німецький мислитель Ріхард Кронер (1884— 1974), вона об'єднується з собою, стає для себе поняттям і дійсністю.

Філософія культури (культурфілософія) — термін, за­проваджений німецьким романтиком Адамом Мюллером (1770—1829), — виявляє своєрідну єдність сутнісних за­сад культурного процесу, інваріанти соціодинамічних мо­делей, архетипні ситуації, закономірності повторення і пе­ревтілення постійних складових культури. Завдяки філо­софському осмисленню опановуються різноманітний людський досвід, можливості залучення особи до культур­ного космосу.