Специфіка філософського знання

 

Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим — теоретичним, тобто заснованим на розумі. Однак філосо­фія наділена властивістю, яка виводить її за межі світо­гляду. Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення ґрунтуються на пізнанні. Релігія, наприклад, не займається спеціально пізнанням світу, щоб потім давати йому своє пояснення, її вихідні засади пояс­нення задані у священних книгах (Біблія, Коран та ін.). Для філософії світ завжди є проблемою. Вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідо­мого, просякнута пафосом пізнання. Зрештою, світ як не­відоме, як проблема постав лише перед філософією. Для незрілого мислення проблем не існувало. Виникнення фі­лософії засвідчило зрілість духу, його мужність не тільки порушувати проблеми, а й утримувати їх протягом певно­го часу нерозв'язаними. На цій підставі можна стверджу­вати, що однією з особливостей філософського знання є його спрямованість на подолання проблем, усвідомлення незавершеності процесу пізнання.

Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. Іс­нує кілька поглядів на спільне та відмінне між цими сфе­рами знання. При розв'язанні цієї проблеми у філософії намітились дві тенденції: одна максимально зближує фі­лософію і науку, навіть проголошує філософію наукою, дру­га відстоює думку, що філософія не є наукою. Філософію і науку споріднює, як уже зазначалось, націленість на пі­знання світу, на істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є теоретичним, загальним знанням. Більше того, історично деякий час філософія і наука існували як єдина система знання. Отже, і філософське, і наукове знання є теоретич­ним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах ло­гіки, що дає підстави розглядати філософію як науку.

Однак між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність. Філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук (поняття простору і часу функціонують не лише в науці, а й у мистецтві, техніці, юриспруденції); по-друге, зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є предметом їх спе­ціального дослідження (природознавство оперує понят­тями «закон», «причина», «істина»; гуманітарні науки по­няттями «прогрес», «культура» та іншими, не досліджу­ючи їх змісту); по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв'язати мате­матичною формулою, що властиво науковим поняттям. Поняття «причина», «матерія», «ідеал» не мають факти­чних відповідників. Якби однозначно на фактах можна було довести, що економіка для розвитку суспільства ва­жить більше, ніж моральні цінності, чи навпаки, що зако-

Вступ до філософії

ни науки притаманні самій природі, а не є конструкціями нашого розуму, то філософія була б наукою, як й інші науки, лише з тією відмінністю, що вона оперує найбільш загальними поняттями. Однак усі спроби такого обґрун­тування філософського знання зазнають краху. І по-чет­верте, цей надзагальний характер філософських понять надає їм ще одну особливість: в їх інтерпретації може виражатись і виражається ціннісне відношення людини до світу. Скажімо, в розумінні причини можна стверджу­вати, що у світі все запрограмовано і від людини нічого не залежить, а можна доводити, що світ — це різні можливості, реалізація яких залежить від людини. Отже, розуміння при­чинності уже включає ціннісне ставлення до світу. Інши­ми словами, наукове знання є об'єктивним, воно не зале­жить від переконань та ідеалів вченого, а філософське — пройняте суб'єктивністю. Воно, будучи світоглядним, охоп­лює оцінювальне і практичне ставлення людини до світу. Це є знання певного суспільства і певної особи, яка спові­дує певні цінності.

Філософське знання неоднорідне. Вчення про простір і час, про закони і правила мислення максимально набли­жене до наукового, а такі поняття, як «свобода», «ідеал», «Бог», «добро» і «зло», виходять за межі науки. Це дає підстави стверджувати, що філософія не відповідає всім вимогам науковості, вона принаймні відхиляється від то­го зразка науки, яким є, наприклад, природознавство. Фі­лософію можна вважати наукою, якщо її розглядати як засноване на розумі знання.

Нестрогість, надзагальний характер філософських по­нять, їх незводимість до фактів становлять сутність філо­софського мислення. В ньому є свої недоліки, але є й пере­ваги. Філософське мислення е більш вільним, ніж жорстко прив'язане до фактів природничо-наукове. Ця «вільність» змісту філософських понять дає змогу їм бути теоретич­ною базою, до якої звертається і наука при переосмислен­ні своїх термінів (наприклад, нове розуміння простору і часу, сформульоване в теорії відносності, в загальних ри­сах присутнє у філософії Лейбніца, Маха). Вона допомагає філософському знанню виконувати оціночну функцію — фіксувати відношення до світу певної епохи, народу, соці­альної групи і навіть особи.

У XX ст. актуальною стала проблема співвідношення філософії та ідеології. Марксизм, наприклад, однозначно зводив філософію до ідеології, інші течії перебувають на протилежних позиціях. Для з'ясування суті проблеми не-

Сутність філософії та її роль у суспільстві

обхідно з'ясувати сутність ідеології, яку можна розгляда­ти у вузькому та широкому значеннях. У вузькому розу­мінні ідеологія — сукупність ідей, цінностей і практич­них настанов, які виражають і захищають інтереси пев­них соціальних спільнот — націй, класів, груп. За ідеологією приховані інтереси певних соціальних сил. Ідео­логія в цьому розумінні є фактично світською релігією, де віра й відданість ідеалам домінують над розумом. Основні завдання такої ідеології полягають в об'єднанні соціаль­них спільнот і націленні їх на певні практичні, переважно політичні дії. Зрозуміло, що філософія має мало спільного з ідеологією в цьому розумінні, її суб'єктом є окрема осо­ба, а не спільноти і розум, а не віра в ідеали чи вождя. Проте ідеї філософії, як, зрештою, і наукові ідеї, можуть використовуватися в ідеологічній боротьбі. Іншими слова­ми, філософія не є ідеологією нації, класу чи партії, вона не ставить собі за мету виражати і захищати їх інтереси. Зве­дення філософії до ідеології в цьому сенсі, як свідчить прак­тика функціювання марксистської філософії в СРСР, призводило до виродження філософії як такої.

У ширшому розумінні ідеологія — це дух епохи, нації, залежність ідей від соціального буття, тобто залежність, яка складається об'єктивно, поза інтересами людей. За такого розуміння ідеологію значно важче відмежувати від філосо­фії. Справді, філософські ідеї виникають за певних соці­альних умов і є їхнім відображенням, їх розуміння перед­бачає знання умов, у яких вони формувались. Однак було б невиправдано зводити філософію до ідеології і в широкому тлумаченні. Філософські ідеї завжди вкорінені в певний соціум, тому говорять про індійську, китайську, німецьку, українську філософію. Вони визначаються і етапами роз­витку суспільства. При цьому аксіологічний і праксеологіч-ний аспекти філософського світогляду однозначно передба­чають соціальну залежність, а отже, ідеологічність. У пі­знавальному ж аспекті, згідно з яким філософія виступає як освоєння світу розумом, вона фактично втрачає ідеоло­гічний характер. Філософське розуміння простору, часу, ло­гіки мислення тощо не є відтворенням соціальних відносин даного суспільства. Філософія охоплює широкий діапазон ідей, і якщо одні з них, наприклад вчення про суспільство, відображають суспільство, в якому живе мислитель, а отже, є ідеологічними у широкому розумінні, то зміст багатьох інших ідей не можна виводити із соціального буття. Філо­софії притаманна апеляція до наукового пізнання, що виво­дить її за межі ідеології і в цьому значенні.

 

Вступ до філософії

Ціннісне відношення до світу споріднює філософію з релігією, про що вже йшлося, і мистецтвом. Мистецтво оперує художніми образами, які, як і поняття філософії, відтворюють дійсність. У художньому образі злилися сам предмет і спосіб його бачення митцем. Немає нічого супе­речливого в тому, що один і той самий пейзаж різні худо­жники можуть відтворити в однаково прекрасних карти­нах по-різному. Подібні ситуації траплялися і в історії філософії, коли різні філософи одне й те ж поняття тлума­чили по-різному. Один, наприклад, акцентував увагу на необхідності, що панує у світі, другий, всупереч йому, ствер­джував про випадковість, третій вважав, що і необхідність, і випадковість існують не у світі, а вносяться у світ нашим мисленням, четвертий намагався встановити діалектичний зв'язок між необхідністю та випадковістю. При цьому ар­гументи кожної концепції були вагомими. Одна акценту­вала увагу на моментах, які недооцінювала друга, третя знайшла інший підхід, іншу перспективу бачення. Тому філософські теорії, містячи в собі оцінювальний момент, співвідносяться не просто за принципом «істина -- хиб­ність», як це буває в науці, де істина однієї концепції ви­ключає всі інші як хибні, а за принципом взаємодоповнен-ня і поглиблення, який притаманний відношенню творів мистецтва.

Однак філософія, будучи багато в чому спорідненою з мистецтвом, суттєво відрізняється від нього. Мистецтво оперує художніми, чуттєвими образами. Художній образ -це загальне в чуттєвій формі, це узагальнення на рівні відчуттів (типові образи з художньої літератури). Це за­гальне в чуттєвому художньому образі подане особливо, воно лише «проглядається», а не чітко фіксується. Якщо в науці загальне (теорія) чітко прив'язане до фактів (кон­кретного, чуттєвого), то у філософії цей зв'язок характе­ризується більшою свободою. У мистецтві ступінь свобо­ди між загальним і чуттєвістю в художньому образі зна­чно більший. Тут часто взагалі важко виявити загальне за чуттєвістю. Тому художні твори і мають такий широ­кий діапазон інтерпретацій.

Отже, філософське мислення «вільніше» (від фактів, чут­тєвості), ніж наукове, а художнє -- «вільніше», ніж філо­софське. Це означає, що за характером відношення загаль­ного і сфери чуттєвості філософія посідає проміжне місце між наукою і мистецтвом. Більша «прив'язаність» науки до фактів порівняно з філософією і мистецтвом не свід­чить про її перевагу над останніми. Кожне з них виконує

Сутність філософії та її роль у суспільстві 27

свою функцію. Наприклад, першими загрозу екологічної кризи відчули митці, вони в певному одиничному неспри­ятливому факті «побачили» загальне — чорну перспекти­ву людства. Відтак, коли чіткіше проступили деякі зако­номірності, за цю проблему взялися філософи, і тільки тоді, коли криза стала реальним фактом, який можна було ем­пірично вивчати, вона стала предметом наукового дослі­дження. Звичайно, художникам багато що «примарюєть-ся», але саме вони найбільш відкриті для нового. А раціо­нально скрупульозні науковці часто беруть до уваги факт в останню чергу.

Філософське світобачення, на відміну від художнього, засноване на розумі, в ньому особа філософа все-таки пе­ребуває на задньому плані порівняно з мистецтвом. Даю­чи різне тлумачення світу, філософи логікою розуму зму­шені прийти або до взаємозаперечення, або до різних форм консенсусу, що характерно і для науки, їхні побудови не можуть байдуже співіснувати, як це буває в мистецтві. Цим зумовлена боротьба шкіл і напрямів у філософії.

Отже, специфіка філософського знання полягає в то­му, що, будучи надзагальним, воно, на відміну від науко­вого, не має чіткого укорінення у факти. А на відміну від мистецтва, з яким його споріднює оцінювальне відношення до дійсності, філософія все-таки ґрунтується на засадах розуму, передбачає певну, хоч і не чітку, відповідність дій­сності.

Філософські методи

Оскільки філософія зорієнтована на пізнання і пошук істини, її слід трактувати як процес філософування (мір­кування, роздумування на філософські теми), як уміння філософувати. Для філософа процес пошуку істини ва­жить не менше, ніж сама істина. Навчання філософії полягає не в засвоєнні десятка філософських думок, ви­словлювань, хоч і це важливо, а у виробленні вмінь підні­матись до філософських узагальнень. Таке вміння набувається в процесі читання філософських творів. Однак його можна формувати і свідомо, засвоюючи філософські методи мислення.

Метод (грец. теїподоз — спосіб пізнання) — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаря­ддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.

Вступ до філософії

Метод ґрунтується на знанні, він, зрештою, і є знанням, трансформованим у певні правила дії. Оскільки філосо­фія є найбільш загальним знанням, то своїми методами вона намагається з'ясувати спосіб, яким набувається це знання, розкрити механізм його формування. Йдеться са­ме про методи, а не про один метод філософування, оскіль­ки різна інтерпретація (тлумачення) вихідних принци­пів, найзагальніших понять передбачає різні методи. І в цьому теж виявляється схожість філософії та мистецтва. Філософи, як і митці, мають різне бачення загального і формують різні методи його осягнення.

Філософія, як відомо, оперує найзагальнішими понят­тями (матерія, закон, прогрес, живе, техніка тощо), сутність яких не є предметом дослідження конкретних наук. Якщо вона використовує готові поняття науки чи інших сфер життєдіяльності людини, тоді вона не привносить нічого нового, і закономірно постає питання доцільності такої фі­лософії.

Насправді філософ виробляє свої методи пізнання, свої способи бачення загального, які відкривають нові смисло­ві горизонти загальних понять, дають їм особливу інтер­претацію. Все відбувається, звичайно, з урахуванням нау­кових та інших даних.

Філософи ще з часів Френсіса Бекона (1561—1626) і Рене Декарта (1596—1650) намагалися досліджувати пробле­му методів наукового пізнання — індукцію, дедукцію, ана­ліз, синтез та ін. Часто ці методи вони вважали і методами самої філософії. Однак багато з них розробляли особливі філософські методи, відмінні від методів конкретних наук: діалектика (Гегель, Маркс), метод трансцендентального ана­лізу (Іммануїл Кант, неокантіанці), феноменологія (Гуссерль та ін.), герменевтика (Вільгельм Дільтей (1833—1911), Мар-тін Гайдеггер (1889—1976).

Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в ос­нові якого - - взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін по­ходить від давньогрецького йіаіеістлісе — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежнос­тей, розглядає поняття і предмети в розвитку. Спосіб мис­лення попередніх філософів, який будувався на незмінно-

Сутність філософії та її роль у суспільстві 29

сті понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав ме­тафізикою. Зрештою, особливого метафізичного методу ми­слення не існує, тому що не існує особливих метафізичних прийомів, підходів. Метафізика — це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філосо­фії і методу, який не піднявся до філософського рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля.

Недолік марксистської інтерпретації діалектики і ме­тафізики, яка, по суті, мало чим відрізняється від гегелів­ської, полягає в тому, що вона, по-перше, ставила метафізи­ку як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування будь-яких інших філософ­ських методів, крім діалектики.

Філософія, як відомо, намагається сформулювати зміст найбільш загальних понять («необхідність», «живе», «про­грес», «добро» тощо), який неможливо строго послідовно вивести з досвіду чи іншим способом. Використовуючи принцип єдності протилежностей, діалектика стверджу­ватиме, що «необхідність — це не випадковість», «жи­ве --не мертве», «прогрес не є регрес», «добро є запере­ченням зла». Завдяки такому протиставленню ці понят­тя набули певної змістовності. А взявши до уваги твердження, що кожне з цих понять містить у собі свою протилежність, що в необхідному є випадкове, в живо­му -- мертве, у прогресі -- регрес, у добрі -- зло, роз­кривши особливості перетворень одного на інше, можна побачити діалектичний метод в усій його незвичайності для буденного мислення і плідності для філософського. Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властиво­сті речей, тобто категорій. До них належать категорії «не­обхідність — випадковість», «простір — час», «кіль­кість — якість», «явище — сутність», «одиничне — за­гальне», «частина — ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності роз­кривається через іншу.

Однак цьому методу властиві й деякі вади. Діалекти­ка намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, за­лишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто при­водила до висновків, неадекватних дійсності. Діалектич­ний метод плідний на завершальному етапі пізнання, ко-

зо

Вступ до філософії

ли зміст понять уже більш-менш сформований і потрібно лише показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух. А для формування первісного змісту понять діалектиці не вистачає необхідних засобів.

Феноменологічний метод. Головним своїм завдан­ням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загально­го) в одиничному. Наприклад, феноменолог визначатиме сутність живого, споглядаючи конкретну живу істоту; він змінюватиме в ній все можливе; те, що не піддаватиметь­ся варіації (чого не можна буде змінити або відкинути) і складатиме сутність живого. Рослини, тварини, бактерії, гриби можуть набувати найрізноманітніших зовнішніх форм, однак усьому живому притаманні інстинкт само­збереження (обмін речовин із середовищем, доцільна по­ведінка, розмноження), певні фази розвитку і смертність. Якщо не знайдеться живої істоти, яка б у нормальному стані відхилялась від цих ознак, то сутність живого схо­плено.

Феноменологічний метод найбільш плідно спрацьовує в естетиці, філософії культури, філософській антропології, психології — там, де загальні поняття, типи, види не виво­дяться логічно одне з одного і не мають чіткої, як у науці, залежності від фактів. Вадою цього методу є довільність інтуїції. Часто його прихильники на основі інтуїції вба­чають відмінні сутності.

Трансцендентальний метод. Запроваджений у філо­софію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його поля­гає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов (засад) його конституювання (формо­утворення). Наприклад, коло в геометрії визначають як неперервну сукупність точок, рівновіддалених від центра, але його суть можна розкрити і через спосіб його побудо­ви людиною (суб'єктом). Художній твір можна трактува­ти як щось об'єктивне, як певну гармонію частин тощо, але його можна аналізувати і як витвір художнього смаку (суб'єктивна передумова) творця і глядача. Оскільки лю­дина (суб'єкт) певною мірою причетна до існування будь-якого сущого, є своєрідним співтворцем його, цей метод також може мати універсальне значення. Але він перед­бачає певний ракурс бачення -- суб'єкт виступає «твор­цем» сущого, що часто межує із суб'єктивізмом.

Якщо звернутись, наприклад, до визначення суті «жи­вого» з позиції цього методу, можна зазначити, що «живе»

Сутність філософії та її роль у суспільстві

дане людині (сприймається нею як щось відмінне від не­живого) завдяки такій суб'єктивній здатності, як симпа­тія (співчуття). При сприйманні вона ніби відчуває біль і радість живого саме тому, що вона сама жива. Механіч­ний робот не здатний відчути живе. Отже, «живе» як щось відмінне від неживого конституюється в сприйманні за участю симпатії.

Це оригінальний, незвичний ракурс, під яким людина аналізує суще. А сам метод плідно застосовується в дослі­дженні діяльності свідомості. Його вади полягають у то­му, що, повернувши суще до суб'єкта, він залишає поза ува­гою об'єктивний зв'язок, який існує між сущим і сущим, не бачить логіки розвитку сущого,

Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл де­яких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури. Скажімо, смисл поняття «живе» з'ясовується на основі функціонування його в певній культурі (в Греції, наприклад, весь космос мислився як щось живе, механістичний світогляд зводив його до механізму тощо). Дух культури (ціле) є основою розуміння окремого (частини).

Аналіз усіх філософських методів спростовує застарілі уявлення про те, що існують тільки два методи — діалек­тика і метафізика, утверджує думку про множинність фі­лософських методів. Існування різноманітних шкіл і на­прямів у філософії пояснюється саме різноманітністю фі­лософських методів.

Функції філософії

Значущість певних знань залежить від їх ролі і місця в суспільному та індивідуальному людському бутті, тобто від їх функцій. Філософія виконує найрізноманітніші сус­пільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже понад дві з половиною тисячі років. Серед них:

— світоглядна функція, пов'язана передусім із систем­ним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

— загальнометодологічна функція, що полягає у фор­муванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;

— пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихід­них основ нашого мислення;

Вступ до філософії

Сутність філософії та її роль у суспільстві

- прогностична функція, яка розкриває загальні тен­денції (передбачення) розвитку людини і світу;

— критична функція з її принципом «піддавай усе сум­ніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

— аксіологічна функція з її вимогою дослідження об'єк­та з точки зору найрізноманітніших цінностей;

— соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

— гуманістична функція, яка шляхом утвердження по­зитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії.

— освітня функція, пов'язана з впливом філософії на свідомість людей. Існуючи в певному суспільному середо­вищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умо­настрої цього суспільства. Водночас освітню функцію не слід уявляти спрощено, вузько. Йдеться не про формуван­ня однотипних поглядів і переконань, єдиного світобачен­ня, спрямованого на уніфікацію особи, своєрідну «підгон­ку» всіх під єдиний стандарт. Мета вивчення філософії в системі вищої освіти полягає не лише в засвоєнні певного обсягу філософських знань і формуванні вміння їх засто­совувати (що є дуже важливим і бажаним), а й у тому, щоб актуалізувати інтелектуально-творчу діяльність людини, адже справжня філософія -- це завжди теоретизування, завжди праця думки. Опанування змістом філософії є важ­ливою передумовою нашого духовного збагачення, інтелек­туального розвитку, світоглядно-методологічної культури, здатності як до адекватного розуміння найскладніших і найрізноманітніших проблем сучасного людського буття, так і участі в їх розв'язанні.

Отже, як стверджував Гегель, філософія не «галерея люд­ських помилок», а пантеон, сповнений величних ідей — ідей про всесвіт, по-різному оформлених й по-різному зі­ставлених, в яких людина дістає, коли здобуде ключ до цього пантеону, зразки і матеріали своєї світоглядної твор­чості.

Філософи часто порушують такі питання: куди пря­мує людство, чи не відбувається деградація культури, чи істинні цінності воно сповідує тощо. Оця самокритика цінностей (культури загалом) є однією з найважливіших функцій філософії. Філософи не тільки критикують певні цінності, а й пропонують свою систему цінностей. Але в цьому питанні, як практично в усіх інших, у філософії, існують розбіжності. Одні філософи вважають, що ро­зум філософа не здатний укоренити цінності, він спроможний лише усвідомити систему цінностей, що склала­ся стихійно. Інші вважають творення нових цінностей основним завданням філософії. У поглядах на практи­чну роль філософії в житті суспільства існує два проти­лежних підходи. Перший, сформульований Гегелем у ві­домому афоризмі «Сова Мінерви вилітає в сутінки»: Мі-нерва (Афіна) є богинею мудрості, а її посланець (сова) —-символ мудрості — приходить тоді, коли день уже ми­нув, події здійснились, — націлює філософію на пасив­ну позицію. Вона повинна тільки пояснювати те, що в житті вже здійснилось. Таких поглядів дотримуються і філософи, які вважають, що основою життя є воля, ін­стинкт (непідвладне розуму), відводячи розуму, філосо­фії пасивну роль в житті.

Інший погляд на відношення філософії до життя сфор­мульований у знаменитій 11 тезі Маркса про Фейербаха: філософи тільки пояснювали світ, а йдеться про те, щоб його змінити. Маркс звинуватив попередню філософію в пасивно-споглядальному ставленні до життя, а свою філо­софію замислив як теорію революційного перетворення світу. Наслідки такого зведення філософії до революцій­ної теорії відомі. Ця теорія, яка оголосила себе спромож­ною розсудити історію і здатною дати теоретичну схему минулого і майбутнього, виявилася, врешті-решт, посором­леною цією ж історією. Можливості розуму щодо пере­творення і вдосконалення дійсності виявилися далеко не безмежними, а історична творчість не такою безпроблем-ною, якою здавалася вона творцям цих філософських ідей. Тому філософія, яка претендувала на роль теорії радикальних глобальних соціальних змін, дискредитувала себе. Однак не може задовольнити і позиція, згідно з якою історію пояснюють заднім числом. Теорія, яка не націлена на майбутнє, втрачає сенс.

Ситуація глухого кута зумовлена тим, що філософія пре­тендувала на невластиві їй функції творця історії. Звідси песимістичні (Гегель) і оптимістичні (Маркс) варіанти від­повіді. Насправді ж роль філософії значно скромніша. Во­на не повинна перетворюватись на ідеологію. Суб'єктом філософії є не маси, не політичні партії, а окрема особа. Духовне вдосконалення особи (суспільства через особу) є основним завданням філософії. Саме через особу філосо­фія виходить на суспільство і соціальні проблеми.

Філософія за своєю суттю спрямована на утвердження демократичного суспільства, побудованого на засадах сво­боди особи і пошанування загальних принципів співжит-

Вступ до філософії

тя вільних людей. В утвердженні та функціонуванні гро­мадянського суспільства їй належить особлива роль. Вона покликана розробляти принципи, на основі яких відбува­ється легітимізація державної влади і права, утверджу­ється соціальна справедливість, досягається громадянська злагода, формуються загальнолюдські цінності.

Світовий філософський процес характеризується кіль­кома основними етапами свого розвитку:

Давня філософія (VII ст. до н. е. - - V ст.). її репре­зентують давньоіндійська філософія (веданта, міманса, вай-шешика, санкх'я, йога тощо), давньокитайська (Лао-цзи, Кун-цзи, Мен-цзи таін.), давньогрецька (Шфагор, Сократ, Платон, Арістотель та ін.).

Середньовічна філософія (VI ст. -- XV ст.). На її те­ренах працювали такі видатні мислителі, як А. Аврелій (Блаженний), Ф. Аквінський, Абу Алі Ібн-Сіна та ін.

Філософія Нового часу (XVI ст. — перша половина XIX ст.). У ній виокремлюють:

- добу Відродження (М. Кузанський, М. Коперник, Дж. Шкко делла Мірандола, Дж. Бруно);

— Просвітництво і бароко (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г.-В. Лейбніц та ін.);

- німецьку класичну філософію (І. Кант, Й. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель);

Сучасна філософія (друга половина XIX — XX ст.). її репрезентують такі філософські течії:

— позитивізм (неопозитивізм, постпозитивізм — О. Конт, Г. Спенсер, Е. Мах, Р. Авенаріус, К. Поппер, М. Шлік, Р. Карнап тощо);

— екзистенціалізм (М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю та ін.);

— філософія життя (3. Фрейд, Ф. Ніцше, А. Бергсон та ін.);

— філософія науки (Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд та ін.);

— філософська антропологія (М. Шелер, Г. Плесснер, А. Гелен);

— неотомізм (Ж. Марітен, Е. Жільсон, Ю. Бохенський та ін.);

— феноменологія (Е. Гуссерль, Ф. Брентано, П. Рікер та ін.);

— герменевтика (Ф. Шлегель, Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей та ін.);

— структуралізм (К. Леві-Строс, М.-П. Фуко);

— прагматизм (Ч. Пірс, В. Джеме, Дж. Дьюї).

Сутність філософії та її роль у суспільстві

Отже, філософія відіграє важливу роль в духовній куль­турі людства. Вона виникає водночас із появою особи, яка покладається на розум у спілкуванні зі світом. А розум за своєю природою націлений на пізнання першооснов у світі, в культурі, в самому пізнанні. Філософія — закономірний продукт людського розуму, вища форма його вияву.

Запитання. Завдання

1. Де, коли, чому і як виникла філософія?

2. На яку потребу духу відповідає філософія?

3. У чому полягають особливості філософських знань?

4. Розкрийте взаємозв'язок філософії та науки.

5. Як співвідносяться філософія й ідеологія? Чому філософія не мо­же бути ідеологією?

6. Доведіть спільне та відмінне в релігії та філософії.

7. Проаналізуйте структуру та основні соціально-культурні функції філософії.

Теми рефератів

1. Світоглядна природа філософського знання.

2. Софійний та епістемний способи філософського мислення.

3. Філософія як смислотворче ядро культури.

4. Міфологія і філософія як форми знання: єдність і відмінність.

5. Віра і знання: проблеми розмежування.

6. Філософія як спосіб життя.

7. Філософія як методологія наукового пізнання.

Література

Библер В. С. Что есть философия? // Вопросы философии. —1995. — № 1. Зотов А. Ф. Существуетли мировая философия? // Вопросы философии. — 1997. — № 4.

Мамардашвили М. С. Как я понимаю философию. — М., 1990. Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? — М.. 1991. Франкл В. Человек в поисках смысла. — М., 1990. Чернышев А. Н. Начало философии. — М., 1982.

2.

 

Історичні типи філософії

 

2.1. Методологічні проблеми історії філософії

Предмет історії філософії

 

Серед філософських дисциплін історії філософії нале­жить особливе місце. Оскільки історичний підхід до пред­мета, дослідження його становлення і розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію становлен­ня ідей, історичні зразки витлумачення певних філософсь­ких проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкрет­ну філософську концепцію. Зрозуміло, що і сучасна філо­софія не може правильно зорієнтуватися без певної суми знань з історії філософії.

Знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію, а кожній культурній людині. Адже філо­софія є не тільки елементом культури, але й системою знан­ня, впливу якої зазнали всі складові духовної культури — релігія, мистецтво, наука, право тощо. Платон (427—347 до н. е.), Августин (Блаженний) Аврелій (354—430), Декарт (1596—1650), Фрідріх Шцше (1844—1900) були філософа­ми, але вплив їх учень виходить далеко за межі філософії.

Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерант­ності, сприяє звільненню від догматизму і духовному роз­кріпаченню особи. Кожна з філософських систем самодо­статня, обґрунтована й оригінальна. Відмінності між ни­ми не завжди зводяться до опозиції «істина — хибність».

Методологічні проблеми історії філософії

Адже не завжди є підстави твердити, що ця філософія більш істинна, ніж інша. Філософські системи виступають як різні рівноцінні інтелектуальні світи.

Історія філософії вивчає філософію, її існування в ре­альній історії. Об'єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі (предмет дослідження), метод, яким вона його вивчає, по-різному трактується історика­ми філософії.

Існують концепції, які цілком заперечують історич­ний підхід до філософії. На думку їх прихильників, філо­софські системи мовби співіснують в історичному просто­рі, а історія філософії постає співбесідою філософів поза часом. Кожна філософська система є певною відповіддю окремого мислителя на вічні філософські проблеми.

Позитивним у такому підході є те, що він ставить під сумнів ідею більшої досконалості пізніших філософських систем. Бо й справді, було б спрощенням вважати, що філософські системи Гегеля чи Маркса досконаліші за си­стеми Платона чи Арістотеля (384—322 до н. е.). Цей під­хід відкриває простір для здорового скептицизму щодо розуміння історичного процесу як культурного прогресу. Можна однозначно констатувати наявність науково-технічного прогресу в історії, але щодо культури, до якої належить і філософія, такий висновок не є очевидним. Твори культури є неповторними витворами свого часу.

Однак філософія є не просто елементом культури, уко­ріненим у певну епоху, їй притаманна налаштованість на пізнання, науковість. Цей аспект і дає змогу розглядати історію філософії не як співіснування філософських сис­тем, а як історичний процес розвитку пізнання загальних закономірностей відношення людини і світу. Справді, ко­жна наступна за часом філософська система вибудовується на основі попередньої, заперечує або розвиває її. Завдяки цьому історія філософії є неповторним історичним проце­сом розвитку філософії. Однак такий підхід ще не вирішує всіх проблем. Історію філософії можна розглядати як істо­рію життя і творчості окремих філософів і як історичний розвиток певних філософських ідей, проблем. За першого підходу на передньому плані фігурує особа філософа, яка, можливо, сприяє кращому розумінню його ідей, за друго­го — ідеї розгортаються на тлі соціальної історії, яка може допомогти зрозуміти їх суть. Як правило, історики філосо­фії обирають середній шлях, поєднуючи вивчення розвит­ку ідей з аналізом вчень окремих філософів.

Історичні типи філософії

Філософський процес відбувається в реальних умо­вах суспільного життя. Філософія порушує проблеми, що хвилюють суспільство, зумовлені суспільним життям, а отже — соціально детерміновані. Однак філософське знання, як і наукове, має і внутрішню логіку розвитку, оскільки один мислитель розвиває ідеї іншого за зако­нами логіки.

Залежно від розуміння того, наскільки розвиток філо­софії детермінується суспільством, а наскільки внутріш­ньою логікою розвитку ідей, окреслилися два крайні концептуальні підходи. Перший, представником якого був Гегель, розглядав історію філософії як логічне розгортан­ня ідеї. На його думку, одна стадія розвитку ідеї породжує іншу подібно до того, як зерно породжує паросток, паро­сток — стебло, стебло — колосок. Така концепція отри­мала назву філіації ідей (лат. {Шив — син, зв'язок, наступ­ність). За цією концепцією, філософські ідеї розвиваються завдяки своїй внутрішній логіці незалежно від зовнішніх чинників. А історія є зовнішнім середовищем, у якому роз­гортаються ідеї. Ця концепція є ідеалістичною, розглядає ідеї як щось абсолютне і самосуще.