Поняття і проблемна сфера філософії релігії

Як імпліцитне (невиражене) ставлення філософії до ре­лігії, її раціональна осмисленість, філософія релігії існує з тих пір, що й сама філософія. З огляду на онтологічно-генетичний їх зв'язок ця єдність є закономірною. Філосо­фія, як відомо, сягає своїм корінням найдавніших плас­тів людської свідомості, маючи у своїй основі міфологію та релігію. Саме від них вона успадковує всі стрижневі світоглядні проблеми, піднісши їх до вищого рівня усві­домлення і піддавши специфічному теоретичному осяг­ненню. У зв'язку з цим зміст ранніх етапів філософського буття несе в собі очевидні ознаки впливу міфологічної те­матики та відповідного їй стилю світорозуміння, оскіль­ки він був складовою релігійної мудрості й компонентом культової практики. В епоху середньовіччя, коли релігія стала панівним світоглядом, а церква монопольно поряд­кувала у сфері освіти, філософія не могла бути автоном­ною, їй випала роль помічника релігії та церкви. Процес самоусвідомлення філософії, що розпочався в Новий час, відбувався і під значним впливом теологічних ідейно-теоретичних засад, засобів розмірковування та обґрунту­вання. Нині релігія є не лише об'єктом філософського до­слідження, а й філософською теологією.

Релігія разом з філософією, як наголошував Гегель у своїх лекціях з філософії релігії в Берлінському універси­теті, майже рівноцінно увінчують грандіозну споруду люд­ського знання. Вони є тотожними. Адже філософія також є богослужінням, релігією, оскільки вона за своєю суттю є відмовою від суб'єктивних домислів і думок у своєму занятті Богом. З іншого боку, релігія, як вважає К. Яс-перс, назавжди залишається «філософією» звичайної лю­дини, єдиним авторитетом, який визнається нею у найви­щих світоглядних питаннях. Тому, незважаючи на від­мінності в особливостях і методах осягнення ними Бога, філософія і релігія взаємопов'язані. Впродовж багатьох століть філософія не лише вносила раціонально дискур­сивний аспект у теологію, а й була єдиною інстанцією, у межах якої релігія поставала як об'єкт дослідження.

філософія релігії

Як особливий тип філософствування у формі інтерпре-тативного осягнення релігії в її граничних поняттях філо­софія релігії чітко сформувалась у Новий час, коли стала очевидною і усвідомленою буттєва відокремленість релігії як специфічної «даності досвіду» від інших сфер духовно-практичної життєдіяльності людини, а філософія набула статусу самостійного дослідницького явища, найвищого виду пізнання. Таке дистанціювання від релігії сприяло формуванню об'єктно-пізнавального ставлення до неї, адже в змістовому відношенні філософія релігії постає лише тоді, коли релігія як об'єкт її вивчення стає проблемою, яку вона прагне розв'язати за допомогою гаііо, почуттів та інтуїції.

Філософія релігії — сукупність актуальних і потенційних філософ­ських установок щодо релігії і Бога, філософське осмислення їхньої природи, сутності та сенсу.

Одним із фундаторів філософії релігії як специфічного типу філософських знань є Б. Спіноза, у творчості якого феномен релігії вперше постає як проблема, набуває від­повідного концептуального оформлення. Ще наприкінці XIX ст. відомий знавець історії філософії Отто Пфлейде-рер у праці «Історія філософії релігії» зазначав, що не-упереджене філософське дослідження релігії вперше на­явне у Спінози, що від його творчості починається пер­ший період філософії релігії, який з огляду на критичне ставлення думки до позитивної релігії слід назвати пе­ріодом критичної філософії релігії.

Спіноза був чи не першим дослідником у світовій фі­лософії, який наблизився до проблем аналізу природи ре­лігії, будучи абсолютно об'єктивним, відмовившись від належності до будь-якої означеної конфесії. У «Божест­венно-політичному трактаті» він прагне довести, що Біб­лію можна тлумачити так, що з'явиться можливість по­єднати її з ліберальною теологією, тобто допускає можли­вість її інтерпретації в контексті філософської істини. На відміну від Декарта і його ідеї про три субстанції (Бог, дух, матерія), Спіноза визнає тільки одну субстанцію -«Бога, або Природу». Індивідуальні душі й окремі фраг­менти матерії для нього тільки означення; вони не речі, а вияви божественної істоти. Всім керує абсолютна логічна необхідність. У своїй «Етиці» Спіноза наголошував, що найвище добро душі — пізнання Бога, найвища чеснота Душі — пізнавати Бога, найкращі ліки — любов до Бога і Доходив висновку: «Мудра людина як така навряд чи вза-

Філософія людини

галі коли-небудь бентежиться душею; усвідомлюючи себе, Бога і речі, вона завдяки певній вічній необхідності існує завжди і ніколи не втрачає істинної вдоволеності духу. Як­що вказаний мною шлях, що приводить до цього результа­ту, видасться надміру важким, знайти його все-таки мож­на. Він і має бути важким, бо знаходять його дуже рідко. Хіба ж могли б усі люди гребувати спасінням, якби воно було так близько під руками і досягалося без великих зу­силь? Але все прекрасне таке ж важке, як і рідкісне».

І все ж особлива роль у розвитку філософії релігії на­лежить Юму, Канту і Гегелю, творчість яких істотно впли­нула на зміст і напрями сучасних філософських теорій релігії. Зрозуміти їх концепції, на думку Дж. Коллінза, означає вловити ті основні моменти, через співвідношен­ня з якими минулі спроби набувають певної орієнтації, а пізніші теорії набувають філософську основу. У них філо­софія релігії досягає повноліття й посідає належне місце серед основних частин філософії. Найбільше це стосуєть­ся лекцій з філософії релігії Гегеля. Вони містять гранді­озну для свого часу спробу осмислити історію релігійних вірувань від так званих природних релігій (в яких ідея Бога постає як абсолютна сила природи, перед якою лю­дина усвідомлює себе убогою) до світових релігій, зокре­ма християнства, яке Гегель називає абсолютною і нескін­ченною релігією, яка вже не може бути перевершеною, де нарешті відбулося примирення Бога і людини, де релігія досягла самосвідомості.

Гегель раціоналізував віру в Бога. Полемізуючи зі Шлейєрмахером, який обмежував релігію сферою почут­тів, він, не відкидаючи необхідності релігійних пережи­вань, вказував на їхню недостатність для повноти віри. Будь-яке почуття суб'єктивне, індивідуальне, а Бог му­сить бути пізнаним у його загальності. Релігія, на думку Гегеля, індивідуальна лише тією мірою, якою індивід належить якомусь цілому — сім'ї, нації, державі. Що б не уявляв індивід про свою самостійність, він не може вийти за чітко означені межі. Кожний індивід, оскільки він пов'язаний із духом свого народу, переймає з наро­дженням віру батьків, і вона є для нього святинею й авторитетом.

Водночас від індивіда вимагається активне ставлення до віри, релігія --не просто теорія, її практична конкре­тність — культ. У культі, як зазначає Гегель, Бог знахо­диться по один бік, а «Я» — по інший, і його призначен­ня полягає в тому, щоб «Я» злився з Богом у самому собі,

філософія релігії

знав би себе в Богові як у своїй істині й Бога в собі. Це і е «конкретна єдність». Гегель звертає увагу й на іншу єд­ність — єдність релігії та держави. У нього вони — єдине ціле: «тотожні в собі й для себе». Держава мусить спира­тися на релігію, оскільки тільки в ній надійність способу думання і готовність виконувати свій обов'язок перед дер­жавою стають абсолютними. За будь-якого іншого спосо­бу думання люди легко відмовляються від своїх обов'яз­ків, знаходячи для цього різноманітні приводи, винятки, аргументи. Це свідчить, що релігійний культ, тобто риту­альні дії, що регламентують життя народу, закладають основи державної дисципліни.

Для Гегеля релігія — сфера свідомості, в якій розкри­то всі таємниці світобудови, усунуто всі суперечності гли­бинної думки, де затихає весь біль почуттів. Вона є сфе­рою вічної істини, вічного спокою, вічного миру. Людину робить людиною, стверджував філософ, думка як така, конкретна думка або, точніше, те, що вона є дух. Як дух людина творить науку в усій її різноманітності, мистецт­во, інтереси політичного життя, стосунки, пов'язані зі сво­бодою, тощо. Та всі ці різноманітні форми і всі складні переплетіння людських стосунків, дій, насолод, усе те, що людина цінує і вшановує, в чому вона вбачає своє ща­стя, славу і гордість — все це, на думку Гегеля, знаходить своє найвище завершення в релігії, в думці, у свідомості, в почутті Бога. Бог є начало і кінець всього. Він є тим осередком, який у все вносить життя, одухотворює та оду-шевлює всі формоутворення життя, зберігає їхнє існування. У релігії людина ставить себе у певні стосунки щодо цього осередку, які поглинають усі інші її зв'язки. Завдяки цьо­му вона підноситься на вищий рівень свідомості, у сферу, вільну від будь-якого співвідношення з іншим, є повністю самодостатньою, безумовною, вільною й є кінцева мета са­мої себе. Тому релігія як занурення в цю кінцеву мету абсолютно вільна і є самоціллю, оскільки до цієї кінцевої мети повертаються всі інші цілі. А те, що раніше мало значення, зникає в ній, знаходячи там своє завершення.

Завдання філософії, на думку Гегеля, і полягає в тому, щоб розглянути, дослідити, пізнати природу релігії. Філо­софії належить показати необхідність релігії в собі і для себе, зрозуміти, що дух рухається через усі інші способи свого боління, уявлення і відчуття до цього абсолютного способу. Таким чином, з позицій Гегеля, філософія утвер­джує долю духу в її загальності, а не підносить на цю висо­ту суб'єкт у його індивідуальності.

Філософія людини

Філософія релігії

За Гегелем, предметом філософії, як і релігії, є вічна істина в її об'єктивності, Бог і ніщо, окрім Бога й пояснен­ня Бога. Філософія не є пізнанням зовнішньої маси емпі­ричного наявного буття і життя, а є пізнанням того, що вічне, що є Бог і що пов'язане з його природою.

Власне, цим Гегель і визначив основні контури змісту філософії релігії: природа і сутність Бога й релігії.

Починаючи з Нового часу, у філософії релігії виокрем­люються два чітко окреслених напрями, варіанти її існу­вання й розвитку: філософське дослідження релігії та фі­лософська теологія. Звідси й беруть початок дві основні сучасні форми філософії релігії: філософське релігієзнав­ство і філософська теологія.

Філософське релігієзнавство основну увагу звертає на релігійне ставлення людини до дійсності, передусім до Бо­жої реальності, а філософська теологія апелює до конс­труктивного осмислення основного об'єкта релігії — реаль­ності Бога. Незважаючи на деяку специфічність акцен­тів, їх не слід характеризувати тільки як філософування про релігію чи як філософування про Бога. Обидві форми взаємопов'язані: філософське дослідження релігії не мо­же не стосуватися об'єкта релігії, а філософська теологія завжди передбачає певну концептуалізацію дійсного чи нормативного ставлення людини до Бога.

Попри відсутність одностайності в розумінні природи і функцій філософії релігії, вона має об'єктивно визначену предметну сферу, до якої належать проблеми ірраціональ­но-чуттєвих витоків релігійної віри, що розкривають сут­ність релігії, проблеми людини і Бога, вічний час, «ніщо» і абсолют, проблема богопізнання, докази буття Бога, існу­вання священного тощо. Отже, проблемне поле філософи релігії насамперед становлять онтологічні питання, що да­ють змогу виявити онтологічний статус реалій і явищ ре­лігії, осягнути її буттєві форми.

Однією з головних рис філософи релігії є її людиномір-ність, оскільки суттєвим у системі релігійного світовід­чуття, світорозуміння і світоусвідомлення, у релігійному комплексі загалом є відношення «людина — надприрод­не». Звідси й роль і місце праксеології у філософії релігії, у функціонуванні її складників, зокрема питання сенсу життя, провіденції та свободи волі, священного і профан-ного, добра і зла, тобто діяльнісних аспектів функціону­вання феномену релігії (мотиви, особливості дій, наслід­ки реалізованих суб'єктом концептів та уявлень релігій­ного тощо).

У сучасній філософії релігії стрижневою є епістемоло-гічна проблематика, зокрема проблема змісту релігійної іс­тини, тобто того, чи є релігійні міркування та релігійні ви­словлювання знаннями подібно до того, як ним є фактуаль-не знання про дійсність (Е. Едамс, Д. Вібі); визначення категоріальної належності релігійних вірувань, зокрема пи­тання їх входження до категорії гіпотез, принципів (В. Крі-стенс, Д. Кінгарлоу, Д. Віттейкер); проблеми обґрунтування раціональності релігійних вірувань, єдності науки і релігії, тобто пошук філософського підтвердження відповідно тих чи інших релігійних вірувань прийнятим стандартам ра­ціональності (Я. Барбур, Д. Стейнсбі, Е. Шен).

У сучасному філософському дослідженні релігії поміт­не місце посідає проблема особливостей і сенсу мови релі­гії, що з огляду на домінування мовних компонентів у ре­лігійній ідеології, теорії та практиці є цілком закономір­ним. Філософські зусилля спрямовуються на визначення статусу мови релігії, на те, як її розуміти: чи як особливу «релігійну мову», чи як «релігійне використання мови» (П. Донован, В. Юст), на визначення критеріїв усвідомлен­ня мовних виразів релігії, вплив співвідношення свідомого і несвідомого, усвідомленого й істинного або хибного, осми­сленого і граматично правильного тощо (Л. Вітгенштейн, І. Дерт, Е. Флу, К. Нільсен).

З урахуванням цих особливостей проблемно-предметне поле філософії релігії можна визначити як специфічну га­лузь філософських знань, що висвітлює, інтерпретує, осмис­лює релігійний феномен у таких його основоположних ас­пектах, як буття, діяльність і знання.

Поняття феномену релігії

Оскільки основним предметом вивчення філософії ре­лігії є релігія, то цілком закономірно постає питання змісту Цього поняття. На сьогодні існує не лише різне його зміс­тове наповнення, а й кілька варіантів етимологічного тлу­мачення латинського слова «ге!і£іо». В їх основу, як відо­мо, покладено варіанти Цицерона (106—43 до н. е.) і ран­ньохристиянського мислителя Лактанція (прибл. 250 — після 325). Перший виводив цей термін від латинського слова «ге!е£еге», щ_О означає йти назад, повертатися, обду­мувати, збирати, споглядати, боятися і характеризує релі­гію як богобоязливість, страх і пошанування богів. Лак-танцій вважав, що слово «ге!і£іо» походить від латинське-

Філософія людини

го слова «ге!і£аге» — в'язати, зв'язувати, прив'язувати, а стосовно релігії означає зв'язок із Богом, служіння йому і покору через благочестя. Його точка зору й закріпилася принаймні у християнській культурі.

Сучасні українські словники (зокрема, Політичний енциклопедичний словник. — К., 1998) латинське сло­во «геїі^іо» тлумачать як набожність, святиня, предмет культу, вони близькі до тлумачення цього слова російсь­кими виданнями (Краткая философская энциклопе­дия. — М., 1994). Щоправда, в «Латинсько-російському словнику» О. Петрученка (М., 1994) подається дещо ін­ше значення цього слова: 1) совісність, добросовісність; 2) совісне ставлення до чого-небудь священного, в тому числі релігійне почуття, благочестя, набожність, богоша-нування, культ.

У китайській мові для позначення того, що в європей­ській культурі охоплено терміном «релігія», використо­вують ім'я Спіао — вчення. В ісламі вживається назва йіп, що в сучасному розумінні означає безумовне підпо­рядкування Аллаху і його безмежній владі, віддання себе Богові, вдосконалення щирості віри. Відповідно сііп це: іман (віра, вірити), іслам (покірність), ісхан (совісність, чистосердечність — вдосконалення в щирості віри). От­же, не існує єдиного слова для позначення явища, яке здебільшого позначають латинським словом «ге1і§іо». Од­нак усі сходяться на тому, що релігія як феномен нероз­ривно пов'язана з людським буттям, сутністю людини. Один із засновників філософської антропології М. Шелер ствер­джував, що справжня людина починається з «Богошука­ча», С. Франк наголошував, що «людина є людиною тому, що вона є щось більше, ніж емпірично природна істота, озна­кою людини є сама її... боголюдська природа. Людина не тільки знає Бога. Ці знання — релігійна свідомість — є її суттєвою ознакою, тому людину можна прямо визначити як істоту, яка має свідомий внутрішній зв'язок із Богом. Таким чином, людина пов'язана з релігією, але визначен­ня рівня, глибини цього відношення є справою нелегкою. Передусім тому, що як, наприклад, неможливо відновити ситуації, коли, наприклад, не було мови, а відтак вона з'яв­илася, так не відновити в людському бутті й періоду абсо­лютної відсутності релігійних поглядів, переконань, почут­тів. А тому годі шукати єдиної, усталеної відповіді про природу релігії, оскільки віднайти визначення, яке «одна­ково підходило б і до вірувань фінікіян, що спалюють на вогні своїх дітей на догоду божеству, і до вірувань вавило-

філософія релігії

нян, що посилають у храм Астарти своїх дочок і дружин займатися проституцією, які віддаються першому зустріч­ному чужоземцеві, і до релігії християн, яка вимагає, щоб люди віддавали своє життя за ближнього, і до релігії буд­дизму, в основу якої покладено, по суті, повний атеїзм», як писав відомий дослідник онтологічних витоків релігії А. Штернберг, архіскладно. Отже, і дати універсальне ви­значення релігії, яке б розкривало її природу, багатоманіт­ну функціональність та історичну змінність неможливо, хо­ча всі релігії (особливо домінуючі) мають багато спільно­го. Головним, без чого не могла б існувати жодна релігія, є визнання (віра) своєрідної надлюдської реальності (над­природного), про яку, як зазначав відомий британський фі­лософ і культуролог К.-Г. Доусон, людина щось знає і на яку орієнтується все своє життя.

З огляду на це багато дослідників пояснюють релігію, її природу та походження, виходячи передусім з ідеї Бо­га як «фундаментальної данності», «абсолютного предме­та» релігії. Вони стверджують, що релігія виникла й існує тільки тому, що є Бог і є людина, яка здатна за певних умов його сприймати. Ідея Бога не могла народитися у свідомості людини поза існуванням Бога і за умови, що людина не була б істотою, богоподібною за своєю приро­дою. Один із відомих православних богословів О. Мень, обґрунтовуючи надприродну сутність релігії, наголошу­вав, що релігія є відповіддю людини на вияв у ній Божої сутності. Все у світі, зазначав він, має реальне підґрунтя, коріння. Зокрема, ніхто не стане заперечувати того, що потребам нашого тіла відповідає об'єктивна життєва не­обхідність. Якщо дух людини віками прагнув до краси, добра і чогось Вищого, гідного поклоніння, то чи правиль­но буде бачити в цьому лише оману? Чи не природніше визнати, що подібно до того, як тіло пов'язане з об'єктив­ним світом природи, так і дух тяжіє до родинної йому і водночас значно вищої за нього реальності. Цей зв'язок, на його думку, здійснюється через особливий вид духов­ного пізнання -— релігійний досвід, який він визначає як переживання, пов'язане з почуттям реальної присутності у нашому житті, бутті всіх людей своєрідного Вищого на­чала, яке спрямовує нас і є причиною всього сущого.

Ще одним чинником, який поєднує якщо не всі, то при­наймні абсолютну більшість релігійних систем, є ідея виз­волення, порятунку (спасіння), засноване на вірі у безсмер­тя душі. Релігія, як зазначав православний богослов і фі­лософ П. Флоренський (1882—1937), рятує нас від нас, рятує

Філософія людини

наш внутрішній світ від хаосу, що причаївся в ньому. Як­що онтологічне, розмірковував він, релігія є життя нас у Бозі і Бога в нас, то феноменологічне — релігія є система таких дій і переживань, які забезпечують душі порятунок, рівновагу душевного життя.

Різні релігії, з огляду на їхні ідеологічні засади, у найбільш загальному контексті поєднані дотриманням де­яких спільних концептуальних принципів і положень сто­совно людини як носія релігійної свідомості та релігій­ного досвіду:

— людині надається свобода дій, тобто вона не є за­програмованою машиною, а тому помилитися чи вчинити зло є наслідком нашої свободи;

- людина бере участь у Творенні через удосконален­ня, навчання інших;

— людське життя не обмежується земним життям. Сучасні дослідники феномену релігії вважають, що всі

великі релігії, зокрема буддизм, християнство, іслам, ма­ють спільну сутнісну основу релігійного знання, яку на­зивають вічною мудрістю або вічною філософією. Це не що інше, як глибинне осягнення сутності життя, яке з плином часу залишалося незмінним у різних культурах і наявне у вченнях великих мудреців усіх часів і народів. Безмежна за обширом і бездонна за глибиною ця скарбни­ця вічної мудрості містить численні роздуми про природу життя і любові, здоров'я і щастя, страждання і спасіння, її серцевиною, за Роджером Уолшом, є чотири фундамен­тальні висновки:

— існують дві сфери реальності: перша — світ фізич­них об'єктів і живих істот; друга — сфера свідомості, ду­ху, яка не обмежена простором, часом, фізичними зако­нами, оскільки вона їх створює, а тому є безмежною, не­скінченною і вічною;

— людські істоти входять до обох сфер, оскільки ми не лише біологічні, а й духовні істоти. Ми маємо як тіло, так і центр трансцендентного усвідомлення (душу, дух);

— людина здатна усвідоміти свою божу іскру і божу причину, з якої вона випливає;

— усвідомлення нами своєї духовної природи є найви­ще благо: найвища мета і найбільша користь людського існування.

Духовний центр кожної з великих релігій містить кіль­ка спільних духовних практик, універсальних за своєю при­родою і покликаних допомогти людині відкрити власну душу або внутрішню самість, її взаємозв'язок із божест-

філософія релігії

венним, тобто сприяти осягненню надбань вічної філосо­фії. Серед цих практик - - репетицій бажаних духовних якостей — виокремлюють сім вічних:

— зміна мотивації: звільнення від пристрастей, жадань і пошук бажань власної душі;

- розвиток емоційної мудрості: зцілення власного сер­ця і навчання любові;

- моральне життя: відчуття приємності від продуку­вання добра;

- концентрація й заспокоєння власного розуму;

— пробудження духовного бажання: навчання чіткого бачення божественного у всьому;

— виховання духовного розуму: розвиток мудрості та розуміння життя;

— вияв духу в дії: пізнавання великодушності й радос­ті служіння.

Духовні практики сприяють розвитку глибоких станів свідомості й таких якостей, як мудрість і любов. Вони є необхідними, якщо ми прагнемо зрозуміти життя і самих себе. Зокрема, деструктивна сила таких почуттів, як страх, ненависть, відома кожному, їм протистоять методи їх ней­тралізації й водночас розвитку благотворних емоцій, зок­рема любові та співчуття, що сприяють повільній, але не­ухильній зміні нашого емоційного життя і розвитку емо­ційної мудрості. Або, наприклад, практика свідомого сприяння іншим людям, яка гальмує такі руйнівні спону­кання, як жадоба, ненаситність, і виховує позитивні якос­ті — добро і безкорисливість.

Духовні традиції великих релігій акцентують на трьох якостях розуму і містять такі практики їх розвитку: прак­тики розвитку етики, концентрації та мудрості. Етика є неодмінною умовою, бо коли людина живе неетично і ціле­спрямовано шкодить іншим людям, то вона шкодить і со­бі, оскільки її розум починають охоплювати страх і про­вина. Концентрація необхідна для того, щоб втихомирити наш неспокійний розум і вивільнити його від численних клопотів, невідчепних думок, які нас часто переслідують. За допомогою мудрості осягають власні глибини і глибини навколишнього світу.

Релігія — складний, синтезуючий духовний феномен, який вира­жає не лише віру людини в існування надприродного Начала, Бога, що є джерелом буття всього сущого, а й є для неї засобом спілку­вання з ним і суттєвим чинником її духовного зростання, важли­вою сферою універсуму культури.

Філософія людини

філософія релігії