Поняття інформаційної діяльності як засобу задоволення інформаційних потреб громадян, її основні методи, засоби та напрями

Збільшення кількості публікацій про особливості формування понять інформаційної діяльності та різні підходи до тлумачення цих понять свідчать про особливий інтерес до цього питання. Серед науковців, які приділяють багато уваги цій проблемі слід виділити: М.І.Крулькевич, Є.М.Синкову, Г.А.Предик, В.Л. Плескача, О.О.Казанську та інших.

Закон України «Про інформацію» регламентує правові основи інформаційної діяльності. Закон визначає, що зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності є одним з головних напрямів державної інформаційної політики [11 С.2].

Інформаційна діяльність - це сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

З метою задоволення цих потреб органи державної влади та органи місцевого та регіонального самоврядування створюють інформаційні служби, системи, мережі, бази та банки даних. Порядок їх створення, структура, права та обов’язки визначені Кабінетом Міністрів України або іншими органами державної влади, а також органами місцевого та регіонального самоврядування [50, С.59].

Інформаційними визнають ті відносини, що виникають з приводу задоволення інформаційних потреб громадян. Так, основним засобом доступу до офіційної інформації Закон України «Про інформацію» визначає інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і інформаційний запит щодо надання письмової або усної інформації.

Під інформаційним запитом щодо доступу до офіційних документів розуміють звернення з вимогою про надання можливості ознайомлення з офіційними документами. Запит може бути індивідуальним або колективним. Він подається у письмовій формі. Громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документа, незалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні, крім випадків обмеження доступу, передбачених Законом України «Про інформацію».

Під інформаційним запитом щодо надання письмової або усноїінформації розуміють звернення з вимогою надати письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб з окремих питань.

Сукупність дій, спрямованих на підготовку відповіді на інформаційний запит громадян, також є інформаційною діяльністю.

Будь-яка діяльність щодо збирання, зберігання, використання та поширення інформації, спрямована на задоволення інформаційних потреб різноманітних суб’єктів, визнається інформаційною.

Основними напрямами інформаційної діяльності є: політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо. Держава зобов’язана постійно дбати про своєчасне створення, належне функціонування та розвиток інформаційних систем, мереж, банків і баз даних у всіх напрямах інформаційної діяльності. Держава гарантує свободу інформаційної діяльності в цих напрямах всім громадянам та юридичним особам в межах їх прав і свобод, функцій і повноважень.

Основними видами інформаційної діяльності є отримання, використання, поширення та зберігання інформації.

Отримання інформації - це набуття, придбання, накопичен­ня відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою.

Використання інформації - це задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

Поширення інформації – це обнародування, реалізація у встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації.

Зберігання інформації - це забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв [11, С.2].

Крулькевич М.І. [45] зазначає, що методи та технічні засоби інформаційної діяльності дуже різноманітні. Не дивлячись на різноманіття, є загальні риси та закономірності їх використання. Саме ці риси уможливлюють визначення загальних принципів, методів і засобів, а також спеціальні прийоми інформаційної діяльності.

В даний час поряд з документованими носіями інформації все більшого застосування мають образотворчі, звукові та візуальні засоби інформації, а також матеріали машинного опрацювання даних.

Отже, в інформаційній діяльності, крім документованих носіїв все більше використовують радіо, телебачення, зв’язок, комп’ютерну техніку. Для підвищення ефективності їх застосування важливо перш за все розширити тлумачення традиційних понять, пов’язаних з носіями інформації, документами та документацією. Документом назвемо носій інформації, в якому містяться первинні дані, які після їх отримання можуть бути багаторазово відтворені.

Повний цикл інформаційного обігу включає збирання, опрацювання, зберігання, передавання і використання інформації.

Методи та технічні засоби окремих етапів інформаційної діяльності різняться в залежності від того, яка це інформація: текстова або аудіовізуальна та залежно від носіїв інформації. Безперебійна та планомірна робота будь-якого підприємства передбачає наявність добре налагодженої системи інформації, яка, в свою чергу, передбачає планомірну інформаційну діяльність, що включає організоване збирання, опрацювання, зберігання інформації та забезпечення своєчасності її отримання. У залежності від джерел інформацію поділяють на дві групи: про внутрішню діяльність підприємства та про зовнішні чинники і події, що стосуються видів діяльності підприємства [45, С. 112].

Збирання інформації включає наступний комплекс видів діяльності: отримання документів від кого-небудь, складання, запит і прийом; копіювання документів у розмірі оригіналу та в змінених розмірах; розмноження документів; переклад документів з іноземних мов.

Складання документів вважають одним з головних завдань інформаційної діяльності. Тому знання різних засобів і методів цієї роботи однаково важливо для організаторів, і для керівників інформаційної діяльності.

В даний час визнано, що найдоцільніше за допомогою ПК реєструвати та зберігати дані. Такий спосіб забезпечує можливість без додаткових витрат живої праці вводити в комп’ютер, розмножувати та передавати зафіксовані дані.

В інформаційній діяльності все більшого значення починає набувати відеоінформація, особливо з появою скануючих пристроїв. Її переваги визначають, з одного боку, наочністю, оскільки значну частину відомостей люди отримують за допомогою зорового сприйняття, а з іншого, - ефективністю. Для документування технологічних процесів і технічних прийомів з успіхом можна застосовувати відеозйомку. Основу зображень на магнітній стрічці складають світлові сигнали.

У свою чергу, магнітний звукозапис відновлює інформаційний зміст слів і речень, витісняє стенографію, змінює характер листування, полегшує зберігання документів тощо. Отримали поширення поряд з магнітофонами та диктофонами з магнітними дисками, що забезпечують досить хорошу якість записування та відтворення звуку та зручні в застосуванні [45, С. 114].

Копіювання документів здійснюють переважно з використанням ксероксів.

Для цілей збирання інформації важливе значення має якість перекладу з іноземної мови. Використання невдалої, неправильної спеціальної термінології, порушення граматичних правил можуть значно спотворити дійсний сенс інформації, що міститься в перекладах. При перекладанні спеціальних текстів, крім знання іноземної мови, необхідно достатнє знайомство з галуззю науки, до якої належить інформація, яка перекладається, і вміння стилістично грамотно викладати текст перекладу. Для забезпечення цих вимог доцільно організовувати технічний контроль і рецензування перекладів. У процесі технічного контролю слід порівняти текст перекладу з оригіналом і виправити виявлені помилки. В окремих випадках потрібен так званий юридично завірений переклад. Наразі досягнуто певні результати в галузі комп’ютерного перекладу, який вже знаходить широке поширення.

Опрацювання інформації зазвичай ведуть за двома напрямками: за заздалегідь встановленою формою з метою обліку та відшукання потрібних відомостей та за змістом інформації опрацювання даних і фактів, що містяться в документах. Опрацювання за заздалегідь встановленою формою включає наступні стадії: реєстрування, перевірка, введення в каталог і складання бібліографічного опису. Все різноманіття сприйнятих відомостей про реальний об’єкт в процесі інформаційної діяльності повинно бути перетворено в систему однорідних сигналів, здатних опрацьовуватися в мозку людини або комп’ютерній системі [45, С. 115].

Перетворення відомостей в сигнали (символи) називають кодифікацією, а система символів являє собою інформаційну мову управління. У сучасних комп’ютерних системах опрацювання інформації, коли поєднують різні типи приймальних пристроїв, можуть застосовувати кілька систем символів, що вимагає перекладу з однієї мови на іншу. Технічні засоби, що реалізують цю мету, називають трансляторами.

Опрацювання інформації полягає на таку зміну її змісту, яка тотожна зміні відомостей про керований об’єкт в процесі його функціонування при досягненні заданої мети. Щоб забезпечити необхідну тотожність, необхідно знати закони протікання керованих процесів і перетворити ці закони в порядок дій зі зміни змісту інформації, а мета процесу - в цільову функцію опрацювання інформації. Цей порядок називають алгоритмом моделювання, а його визначення - формалізацією процесу. Засобом формалізації слугує спеціально розроблений математичний апарат, що забезпечує можливість відбивати матеріальне явище у формі взаємодії та взаємозв’язку символів. Процедура опрацювання інформації безпосередньо пов’язана з процедурою вибору рішення, яка будується на порівнянні отриманих результатів із заданими обмеженнями. Обмеження являють закодовані відомості про таких станах керованого об’єкта, які в реальності неможливі або неприпустимі. За ступенем опрацювання та ролі в інформаційному процесі інформацію поділяють на первинну і похідну, а останню - в залежності від призначення - на проміжну, командну та звітну. Сама собою первинна інформація - лише віддзеркалення сприйманих властивостей керованого об’єкта і не може бути використана для цілеспрямованого впливу на нього.

Похідною називають інформацію, яка отримана не прямим сприйняттям властивостей об’єкта, а шляхом опрацювання первинної інформації [39, С. 252].

Проміжна інформація являє собою ту частину похідної інформації, яка опрацьована за алгоритмами, але не може бути використана в якості управлінських рішень, а повинна бути для цього опрацьована за іншими алгоритмами.

Командна інформація являє собою управлінські рішення, перекладені на мову, доступну розумінню виконавчого органу.

Звітну інформацію не використовують безпосередньо в управлінні, а передають на вищий ієрархічний рівень управління для використання в якості проміжної.

За часом отримання та періодом використання інформацію поділяють на оперативну, нормативну та регламентуючу. Оперативна інформація виникає як відображення стану підприємства чи навколишнього середовища в певний момент. Тривалість моменту визначають характером регульованого результату та здатністю органу управління до оперативного дії. Нормативна інформація характеризує можливі результати протікання процесу в певний період, обумовлений цільової функцією, обмежувальними умовами, величиною та станом різних ресурсів. Регламентуюча інформація встановлює необхідні результати протікання керованого процесу, які визначають змістом управлінського рішення. Ця інформація має директивний характер [34, С. 111].

У залежності від можливості використання та цінності інформацію підрозділяють на корисну, надлишкову та помилкову. Корисна інформація характеризується достовірністю, повнотою, своєчасністю та доступністю для опрацювання. Надмірність інформації викликана або наявністю відомостей, що не мають відношення до змісту прийнятих рішень, або об’ємом, недоступним для своєчасної опрацювання органом управління. Помилкова інформація виникає при несправності технічних засобів, викривлення в процесі сприйняття, передавання та перекладу інформації, помилки при її опрацюванні. Особливий випадок, коли інформація помилкова через її недостатність.

Кінцевим пунктом призначення інформації є надання її користувачу або замовнику. У процесі передавання інформації між користувачем її та інформаційною системою складається двосторонній зв’язок. Цей зв’язок з позиції інформуючого може бути трьох видів [45, С. 98].

1. Інформування користувача про наявну інформацію. Основою для довідок слугує система обліку інформації даного інформаційного органу. Систематичні або разові замовлення користувачів задовольняють різними пошуковими методами. Про зміну запасу інформації інформаційний орган повідомляє зацікавленим користувачам шляхом розсилання або усними повідомленнями.

2. Показ замовлених документів організовують так, щоб користувачі могли вибрати необхідні їм матеріали.

3. Передавання відібраних документів замовнику для використання їх за призначенням. Використання документів можливо і в місцезнаходженні інформаційного органу, однак найчастіше замовник забирає з собою відібрані документи або отримує їх офіційними каналами зв’язку. Для цих цілей інформаційний орган може надавати замовникам в тимчасове користування оригінали документів або знімати з них копії з подальшим передаванням їх замовнику. Іноді інформаційний орган на замовлення користувачів може розмножувати документи у необхідній кількості примірників.

Отже, методи та технічні засоби інформаційної діяльності різняться в залежності від того, яка це інформація: текстова або аудіовізуальна та залежно від носіїв інформації. Складання документів вважають одним з головних завдань інформаційної діяльності. Тому знання різних засобів і методів цієї роботи однаково важливо для організаторів, і для керівників інформаційної діяльності [45, С. 100].

А.І. Марущак зазначає, що для забезпечення успішного функціонування та розвитку національних систем інформації в Україні здійснюються пошукові фундаментальні та прикладні наукові дослідження у галузі інформаційної діяльності [50, С.65]. З цією метою створюють наукові установи, науково-виробничі підрозділи, об’єднання, асоціації, центри нових інформаційних технологій та інші формування, в тому числі за участю зарубіжних партнерів.

Окремими видами інформаційної діяльності законодавство України визначає: діяльність друкованих засобів масової інформації, діяльність інформаційних агентств, науково-інформаційна діяльність, статистична діяльність, рекламна діяльність, бібліотечна справа, архівна справа, надання телекомунікаційних послуг тощо.

Діяльність друкованих засобів масової інформації Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» визначають як збирання, створення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів [7, С.1].

Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» визначає, що бібліотечна справа є складовою частиною інформаційної, виховної, культурно-освітньої діяльності, що включає комплекс державних, громадських, наукових та практичних заходів, які забезпечують організацію діяльності бібліотек, їх науково-дослідну та методичну роботу, а також підготовку бібліотечних фахівців [3, С.1].

Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» визначає, що архівна справа - це галузь життєдіяльності суспільства, що охоплює наукові, організаційні, правові, технологічні, економічні та інші питання діяльності юридичних і фізичних осіб, пов’язані із накопиченням, обліком, зберіганням архівних документів та використанням відомостей, що в них містяться [13, С.2].

Поняття «видавнича діяльність» розкрито у Законі України «Про видавничу справу» як сукупність організаційних, творчих, виробничих заходів, спрямованих на підготовку та випуск у світ видавничої продукції [4, С.1].

Закон України «Про державну статистику» визначає, що державна статистична діяльність - це сукупність дій, пов’язаних з проведенням державних статистичних спостережень та наданням інформаційних послуг, спрямована на збирання, опрацювання, аналіз, поширення, зберігання, захист та використання статистичної інформації, забезпечення її достовірності, а також удосконалення статистичної методології. Статистичне спостереження - це планомірний, науково організований процес збирання даних щодо масових явищ та процесів, які відбуваються в економічній, соціальній та інших галузях життя України та її регіонів, шляхом їх реєстрації за спеціальною програмою, розробленою на основі статистичної методології [6, С.1].

Закон України «Про телекомунікації» визначає, що телекомунікаційна послуга - це продукт діяльності оператора або провайдера телекомунікацій, спрямований на задоволення потреб користувача у галузі телекомунікацій [17, С.1]. Рекламна діяльність - відносини з виробництва, розміщення та поширення реклами. Закон України «Про рекламу» закріплює визначення реклами - інформація про особу чи товар, поширена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність користувачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару [16, С.1].

Окремі законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти визначають специфічні види інформаційної діяльності. Так, наприклад, Закон України «Про науково-технічну інформацію» визначає, що аналітично-синтетичне опрацювання науково-технічної інформації - це процес опрацювання інформації за методом аналізу та синтезу змісту документів з метою отримання необхідних відомостей, а також шляхом їх класифікації, оцінювання, співставлення й узагальнення [12, С.2].

Окрема галузь інформаційних відносин пов’язана з захистом інформації. У відповідних нормативно-правових актах застосовують поняття «об’єкт інформаційної діяльності» - інженерно-технічна споруда (приміщення) з визначеною контрольованою зоною, де здійснюють діяльність, пов’язану з інформацією, що підлягає технічному захисту.

Н.Ш.Пономаренко пропонує розглянути взаємозв’язок інформаційної діяльності та інформаційної потреби [56, С. 96], який схематично показаний на рис.1.1.

 

Рис. 1.1. Взаємозв’язок інформаційної діяльності

та інформаційної потреби

Будь-яка діяльність пов’язана з інформацією. Не існує жодного виду діяльності, який не був би з нею пов’язаним, оскільки інформація - продукт відображення матеріальною світу.

Ефективна економічна діяльність, особливо така її складова, як управління, базується на інформації, що відображає внутрішнє та зовнішнє середовища функціонування підприємства. Отже інформація, як сукупність необхідних відомостей і знань для проведення обліку, аналізу, контролю, прийняття й організації виконання рішень, виступає невід’ємним елементом управління, і одного боку, вона відображає умови, властивості, закономірності й особливості функціонування підприємства та систем йото управління, а з іншого - опосередковує трудову діяльність працівників, певні форми відносин між ними, постійно використовує у виробництві, розподіленні, обігу та використанні продукції [56, С. 97].

У загальному аспекті інформація повинна допомогти спеціалісту орієнтуватися в ситуації, оцінити обставини й умови, усвідомити мету майбутньої роботи, виділити проміжні цілі, сформулювати задачі та вибрати або відшукати нові шляхи, способи і засоби їхнього розв’язання.

Інформація стає елементом ринкового механізму. Інформація є економічним ресурсом, фактором конкурентної боротьби, суспільним благом і товаром. Як предмет і результат управлінської діяльності, інформація характеризується такими властивостями:

ü виступаючи на певному етапі управління як предмет праці, в подальшому вона стає продуктом праці;

ü має здатність тривалого та багаторазовою застосування і не втрачає своїх властивостей;

ü має властивість накопичення;

ü здатна старіти та втрачати свої властивості з появою нових відомостей і знань;

ü корисність і цінність інформації залежить від уміння кори­стувача скористатися отриманими даними, його кваліфікації;

ü підлягає тиражуванню й одночасному використанню в бага­тьох місцях, незалежно від мети використання.

Вартість інформації виявляється в її здатності задовольнити людську потребу в ній. Така потреба виникає у разі, коли людина відчуває недостатність у певних благах, бажає їх отримати, володіти ними, з метою переборення цього відчуття звертається за допомогою до інформації. Якщо інформація задовольняє потребу як предмет особистого використання, то її виробляють, продають і використовують на інформаційному ринку, який у даному випадку різновид ринків товарів і послуг. Якщо інформацію використовують як засіб виробництва, то мова вже може йти про інформацію, яка стає ресурсом, фактором виробництва [56, С. 101].

Інформатична компетентність: сутність, структура та становлення

 

В.В. Кіслов, д-р техн. наук ІНФОРМАЦІЙНА КУЛЬТУРА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Інформаційна культура державної служби спрямована на впорядкування спільного існування людей і тісно пов’язана з їх потребами й запитами, устремліннями й інтересами. З іншого боку, інформаційна культура пов’язана з інформаційною системою як складова державного управління і як складова інформаційного суспільства, що формується в Україні.

Процеси формування глобального інформаційного суспільства і процеси формування інформаційної культури державного управління, які відбуваються на сучасному етапі розвитку України, є не тільки складними, багаторівневими, а й часто-густо виступають у низці протиріч політико-правового та комунікативно-психологічного характеру. Інформаційна культура в цьому відношенні має опосередкований вплив на свідомість, поведінку і діяльність людей, характер, ефективність якої визначається самими людьми, передусім державними службовцями.

Обмін інформацією між людьми у процесі виконання функцій державного управління визначається як комунікація. Тобто, акт спілкування, зв’язок між індивідуумами засновані на взаєморозумінні щодо повідомлення інформації однією особою іншій особі або ряду осіб.

Таким чином, рівень інформаційної культури буде визначатись якісною і ефективною, з позицій завдань та цілей державного управління, комунікацією. Формування інформаційної культури в органах державного управління і місцевого самоврядування відбувається під впливом значної кількості внутрішніх і зовнішніх факторів за високих темпів їх змін, трансформацій та невизначеностей. Це потребує особливої та безперервної уваги владних структур щодо методів і засобів впливу на форми й характер комунікацій.

Не тільки зовнішні, але й внутрішні міжнародні комунікації завжди залежали і з часом все більше залежать від тиску так званих "блоків зовнішнього управління".

Політичні та економічні експерти, більшість дослідників глобалізації в цілому вітають цей процес як такий, що заохочує конкуренцію та веде до більш ефективного світового розміщення продуктивних сил, використання ресурсів у міжнародному масштабі. Однак для державних служб, для кожного державного діяча – це серйозний виклик. Виклик, який реально загрожує кожному національному державному управлінню. І не тільки тому, що мова йде про перспективи трансформальних глобальних управлінських комунікацій, виникнення світового уряду тощо. А. Гальчинський, наприклад, чітко вказує на такі загрози [1]. Найбільш простим фактором у процесах "десуверенізації" є, здавалося б, індивідуальний інтерес державного діяча та державного службовця, для яких інтернаціоналізація – це зайвий клопіт. Бо вона автоматично підвищує вразливість націй стосовно зовнішніх умов. Внутрішня автономія вироблення політичних рішень хоча і підпорядковується міркуванням міжнародної політики, але перебуває ніби в стані опозиції до неї. Коли внутрішні політичні цілі різних націй розходяться, виникають міжнародні конфліктні ситуації, які закінчуються, як правило, нульовим варіантом. Але наслідки "нульового" стану рішення можуть вести для однієї зі сторін конфлікту до ще більш негативних наслідків. Наприклад, "нульове" рішення щодо чорних списків осіб – персон nongratа для України і Росії. Запропонований Росією варіант – ліквідації такої практики на взаємній основі менш вигідний українському учаснику цієї дискусії, хоча зовні здається абсолютно справедливим рішенням. Але тоді за межею розгляду залишаться такі складові: як міць та сила кожної з держав, вплив і інформаційно-комунікаційні можливості та безліч інших менш значущих елементів (переваг).

Такого типу конфлікти дають поштовх різним урядовим діям (на рівні міністерств та відомств), які, у свою чергу, впливають на інші комунікації (культурологічні, економічні) у різних галузях господарства, бізнесу тощо. Якщо в економічній сфері вже давно застосовуються різні інструменти, що діють у таких конфліктних ситуаціях (тарифи, квоти, заохочення, субсидії тощо), то в інформаційній сфері аналогічного інструментарію не існує і не буде існувати, тому що принципи формування інформаційного суспільства виключають таку можливість повністю. Тоді вирішальним фактором буде знов-таки інформаційна міць держави.

Спроби захисту через мовний бар’єр у багатонаціональній державі з великими мовними меншинами і давніми ментальними традиціями наперед в умовах глобалізації приречені на фіаско таких проектів. Інші засоби піар-компрометації сусідніх націй на тлі минулих образ та культивація таких заходів теж не є ефективною спробою захисту від іншомовного та іноментального інформаційного вторгнення.

Такого типу застарілі заходи є інерцією мислення державних діячів індустріального, тоталітарного та постіндустріального суспільства. Поняття "глобалізації" охоплює характеристики процесів "взаємозалежності" світу в цілому. Природно, що "взаємозалежність" від найближчих сусідів – націй є ще більш дієвою й глибокою.

Руйнація її зверху тільки загострить комунікації протиріччя: влада – суспільство та ЗМІ – суспільство. Справа в тому, що завжди існував глобальний та регіональний характер природної залежності людських зв’язків, що пов’язані з внутрішньою іманентністю активних сил самої природи. В наш час зростають компоненти соціо-природної та інтерсоціальної взаємозалежності різних суспільств, що, безумовно, призводять до нівелювання деяких структурних компонентів світу. І це є однією з характерних рис глобалізації у вигляді "десуверенізації" (у старому індустріальному розумінні цього процесу) [1, 2].

Національні держави вимушені добровільно віддавати частину своїх суверенних прав наднаціональним структурам, вступаючи до союзів, блоків, угруповань тощо. Це, насамперед, стосується проблем оборони, правового забезпечення, економічних обов’язків тощо. Але цей перелік суверенних прав, що делегуються, постійно розширюється.

Національні держави перетворюються зі структур, що внутрішньо розвиваються, на, значною мірою, структури, що обумовлені всесвітніми процесами. Актуальна форма існування держав стає своєрідною реакцією на загальні процеси глобалізації.

Отже, процес інтеграції людства у складно структуровану взаємопов’язану планетарну цивілізацію проходить у взаємодії як взаємодоповнюючих, так і навпаки –протилежних тенденцій. Найбільші протиріччя виникають на траєкторії трансформації суспільств у подоланні протиріч між всеохоплюючою тенденцією глобальної інтеграції та тенденціями до диференціації існуючих культур і політичних реальностей. Це веде до збільшення негативних взаємовідносин різних регіонів. Інтереси світового капіталізму, що завершив формування планетарного ринкового господарства, потребують нового політичного оформлення реалій, що з’явилися. Тобто, виникла необхідність подальшої експансії в структури державного управління націй, а також трансформації на рівні всіх організаційних структур, як урядових, міжурядових, так і неурядових [2–6].

До цих проблем додаються особливості загальної техносфери та комунікаційної сфери планети, держав і регіонів. Таким чином, безумовний вплив глобалізацій них процесів на форми та методи діяльності у сферах державного управління, вимагає пошуку й знаходження адекватних заходів формування нової культури держслужб, її трансформації. У цьому сенсі слід звернути увагу на деякі особливо гострі питання.

По-перше, це часовий фактор. Акселерування змін у глобальній економіці і політиці стимулює рух людей, капіталів, товарів. Це саме призводить до інтенсифікації та загострення конкуренції, появи швидких та широких за масштабами наслідків від вищеназваних процесів [7]. У цих умовах ефективне використання часу через своєчасну інформаційну повідомленість набуває для держав (а також корпорацій) стратегічного значення [7; 8].

Від фахівців державних структур вимагається швидке, а часом і негайне й кваліфіковане реагування на безліч змін, що постійно насуваються як внутрішні (національні, регіональні), так і зовнішні (світові). Це потребує методології опанування новим вражаючим феноменом поєднання досвіду, освіченості та логіки дій і рішень в умовах непередбаченості. Такі умови стають нормами сьогодення. Інтуїція суверенітету і тиск десуверенізації дуже гостро проявляють себе на тлі дефіциту часу для вирішення несподіваних чи неоднозначних проблем. При цьому обидва ці фактори стають усе більше поширеними на практиці, а це потребує постійного навчання та тренінгу щодо поведінки держслужбовців в умовах невизначеності.

Дефіцит часу та загрозу розгубленості можливо подолати чи компенсувати для вирішення завдань державного управління двома шляхами: через перехід інформації до глобальних знань і через передачу частини повноважень іншим елементам управлінських структур (паралельних, сітьових, субординаційних тощо), які б залежали від сфер діяльності людства, а не від ієрархічних державних систем. Наприклад, екологічні проблеми планетарного або субконтинентального характеру. Адже рівень потенційних загроз на цьому напрямку більший, ніж військовий. Таким чином, відповідну ясність у осмислення проблемних аспектів взаємодії держав та їх служб може внести розгляд процесів формування знань і принципів циркуляції інформації на міжнародній арені. Успіх інтеграційних процесів та вирішення "суверенізаційних" проблем, що отримують нове бачення, в цілому в світі пов’язаний із формуванням загального та роздільного знання з цілої низки актуальних проблем (насамперед, серед національних політичних еліт – єдиного рамочного бачення проблем, сприйняття інформації, що надходить). Навчання і стажування держслужбовців, наприклад з визначеною євроінтеграцією, повинно вестися з єдиних і однакових ідеологічно та методологічно позицій. Тоді десуверенізація з проблеми перейде до методології, диференційованої за країнами та континентами. Головне завдання полягає в тому, щоб від суб’єктивного сприйняття інформації через призму вітчизняних реалій і інтересів перейти до об’єктивного загальноєвропейського мислення.

Адекватне розуміння ситуацій, подій принципів, законів і закономірностей життя та існування націй, суспільств і світової спільноти для держслужбовців різних країн є основою позитивної світової інтеграції. Теж саме можна віднести й до внутрішніх проблем країни, до взаємодії та взаємоіснування політичних партій і проведення їхніх виборчих чи ідеологічних, програмних дискусій. Незважаючи на те, що наукове бачення проблеми природи політичної комунікації та інформації, політичної когнітивності достатньо повно розглянуті в працях Я. Верцберга, Дж. Ваоса, М. Котта, Р. Лау, М. Сієрса, Д. Сальвана, Чинню Шиха та ін. дослідників, аналіз впливів останніх досягнень інформаційно-комунікаційної революції на поведінку та ефективність дій безпосередньо в сфері державного управління залишається складною та досі недостатньо визначеною проблемою. Відповіді на виклики часу треба шукати, аналізуючи ситуації прямо "з коліс" [2; 5; 6; 8].

Тільки досягнення відповідного рівня знань в умовах культурологічної трансформації державної служби та переосмислення принципів державного управління нададуть можливість національній правлячій еліті досягти для своєї країни мирним шляхом рівня суверенізації, який би відповідав національним інтересам і вимогам політичної та економічної глобалізації. Характер подальших досліджень повинен бути пов’язаний із з’ясуванням можливих підходів до вивчення змін у міжнародній поведінці держав, з умовами впливу ситуаційних факторів (умови, характери міжнародної співпраці щодо перерозподілу раніше суверенних повноважень). Українська комунікативна територія, насамперед територія політичних комунікацій, у наш час перетворилась на неосяжний простір "тера інкогніта" для дослідників багатьох галузей науки: психологів, соціологів, політологів та ін.

А. Гальчинський у роботі [1] визначив, що українське трансформативне середовище може бути описане через логіку складних динамічно неврівноважених систем. Але багато в чому для такої системи, якщо вважати її за основну модель, характерні алогічні прояви і навіть спроби векторіальних рухів через прийняття ілюзорних, віртуальних орієнтирів суб’єктивно-патологічного характеру. Реальні орієнтири можливі для цілеспрямованого руху нації, коли будуть враховані загрози рифів глобалізації.

Нічого спільного з об’єктивною реальною дійсністю таке розуміння сучасних процесів глобалізації та їх глибинних впливів на внутрішній розвиток нації і країни не має. Тому на практиці такий владний менеджмент може вести до наслідків прямо протилежних омріяним. Це відомий парадокс освітньо-психологічної збоченості. Наведемо деякі приклади проявів таких парадоксальних явищ.

По-перше, якщо буде встановлена жорстка кореляція між рівнем мотиваційної поведінки суб’єктів ринку праці (наприклад, зростання їх активності у пошуках роботи, міграційної поведінки, змін взаємовимог роботодавців та найманих працівників, змін у престижності тих чи інших потрібних на сьогодення професій тощо) і рівнем і спрямованістю дій та заходів державних служб та мас-медіа, то вимір ефективності таких комунікацій у сфері регулювання, наприклад, ринку праці (РП) стає не тільки можливим, але й необхідним.

Органи та особи, відповідальні за прийняття чи ухвалення рішень у всіх секторах господарства, повинні швидко та адекватно реагувати на різного роду зміни (новини), що можуть впливати на наслідки діяльності інституцій, які вони представляють. Тому сприйняття, сепарація, аналіз новин та відповідних їм аналітичних матеріалів, що надходять з різних джерел через ЗМК, потребують безпосереднього, професійного, кваліфікованого осмислення чи додаткового аналізу після консалтингових операцій з експертами.

Інформаційно-технологічна революція, стрімкий і бурхливий розвиток все нових засобів електроніки та поширення їх на всі сфери життя породили нові проблеми досліджень у сфері комунікацій. Перед держслужбовцями, журналістами, психологами і науковцями різних галузей знань відкрилися нові та поки ще неосяжні

простори "тера інкогніта" медіапсихології та глобального медіаменеджменту [2]. Це "територія" вражаючих феноменів – поєднання освіченості та непередбачуваності, ясності та невизначеності. Наведемо тільки деякі з них.

По-перше, у владних структурах серед політтехнологів та експертів присутні одночасно прямо протилежні відчуття: абсолютного управління суспільними настроями та уподобаннями; повної некерованості, невизначеності та випадковості суспільних настроїв тощо.

Можемо спостерігати