З історії становлення та функціонування мережі державних органів науково-технічної інформації

Мережу державних органів науково-технічної інформації (НТІ) було започатковано у 60 – х роках, а її нормативно-правові засади визначено постановою Ради Міністрів колишнього СРСР від 29.11.1966 р. № 216 “Про загальнодержавну систему науково-технічної інформації”. Основна роль мережі полягала у підтримці реєстраційних процесів за результатами науково-технічної діяльності, зокрема, дослідницьких розробок, та контролі за їхнім впровадженням у виробництво.

Ефективність функціонування мережі залежала від трьох факторів:

ü Наявності органу державної виконавчої влади, відповідального за створення організаційно-фінансових умов її функціонування;

ü Виробничої інфраструктури для збирання, опрацювання, зберігання та надання відомостей за результатами науково-технічної діяльності;

ü Виробників та користувачів науково-технічної інформації на рівні окремих осіб, установ та організацій, органів влади, міжнародних структур.

До 1991 р. в Україні з цих трьох позицій були представлені:

ü Відділ науки і техніки Держплану УРСР, який надавав матеріально-фінансову підтримку державній системі НТІ (ДСНТІ), визначав напрями її функціонування. Наукову спрямованість і розвиток мережі як частини світової (або такої, що могла нею стати) за галузями (предметними класами) визначав Всесоюзний інститут наукової і технічної інформації (ВІНІТІ). Ціла низка науково-дослідних установ союзного підпорядкування, такі як: ВНТІЦентр, ІНІОН, ВІМІ, ІНФОРМЕЛЕКТРО, також входили до державної системи НТІ, але за окремими видами інформації та як окремі державні установи.

ü Виробнича інфраструктура державної системи НТІ складалася з мережі регіональних (республіканських, територіальних) інформаційних центрів з функціональною підпорядкованістю головному центрові. В Україні таким центром став Український науково-дослідний інститут науково-технічної інформації (УкрНДІНТІ) при Держплані УРСР. Аналогічні республіканські центри в СРСР виступали провідниками інформаційної політики держави у сфері науки і техніки. Саме на цьому рівні було створено державну автоматизовану систему НТІ, що поєднувала в одне ціле всі республіканські системи.

ü Система виробників та користувачів інформації загалом була представлена двома категоріями: тими, хто працював безпосередньо у конкретній виробничій сфері (фізичні особи) або у її відповідній структурі (юридичні особи) та тими, хто приймав рішення щодо політики розвитку та управління (керуючий склад осіб різного галузевого або фахового спрямування).

У 1988 р. було розроблено Концепцію розвитку інформаційної служби в СРСР на 1991 – 2000 роки. Це започаткувало основи політики, що мала бути реалізована через існуючі інформаційні інфраструктури з залученням галузевих служб науково-технічної інформації.

Після розпаду СРСР і утворення СНД політика в галузі НТІ зазнала значних змін, зумовлених передусім виникненням інституту власності. Надання інформаційної продукції та послуг перестало бути безкоштовним, що зумовило необхідність підготовки і прийняття нормативних, методичних та законодавчих документів, які визначали б правила передачі, доступу, купівлі-продажу матеріалів інформаційних фондів. Ціна таких матеріалів залежить не тільки від професійних інтересів користувача, але й від рівня аналітичного опрацювання матеріалів фонду чи від їхньої унікальності, що у випадку відомостей наукового, технічного, технологічного характеру є особливо важливим.

Проблема ускладнюється ще й тим, що власник фонду, юридична чи фізична особа, попри всі прийняті на сьогодні нормативні документи, у тому числі й міждержавні угоди, має абсолютне право на володіння і розпорядження фондом. Треба також зважати й на те, що фонди до 1992 року були загальнодержавними, союзними, тому вони потребують визначення засад спільного користування ними як на рівні окремих власників (відомчих виробничо-виконавчих структур), так і на міжнародному рівні.

Водночас з цим у світі відбуваються зміни щодо широкого використання персональних комп’ютерів в інформаційному забезпеченні користувачів. Це призводить до об’єднання користувачів і виробників інформації в єдине ціле і на сцену виходить узгоджене з міжнародними нормами законодавство з питань інтелектуальної власності, порядку передачі ноу-хау, делегування повноважень при передачі технологій з державних дослідницьких лабораторій у приватний сектор виробництва, відповідальність за передачу розробок оборонних відомств у цивільний сектор промисловості тощо.