Тема 3. Історія розвитку інформаційної діяльності (4 години)

Передісторія розвитку ІД

На сучасних підприємствах ІД виокремлюють в самостійний вид роботи. Щоб забезпечити ефективність такої діяльності, її необхідно здійснювати відповідно до загальних положень і механізмів управління, не забуваючи про те, що ІД, як окремий вид послуг, має свої особливості, без урахування яких нею неможливо ефективно управляти. Історичний підхід до вивчення закономірностей розвитку певних процесів та явищ є надзвичайно поширеним, оскільки прогнозуючи можливий перебіг подій, розвиток процесу в майбутньому спираються на знання минулого, його передісторію, закономірності та закони розвитку тощо.

Необхідно зазначити, що своєрідна ІД на­буває досить високого рівня організації вже у ссавців, які живуть гру­пами. З досвіду ево­люції живої природи та людського суспільства можна стверджувати, що при груповій організації, створюється більше переваг для індивідів об’єднаних в групи. Життєдіяльність групи, передбачає якіс­но вищий рівень управління, а отже, й ІД порівняно з індивідуальною організацією, адже управління не­можливе без збирання, опрацювання, передавання та накопичення інформації.

Усна форма передавання інформації у поєднанні з традиційним аудіовізуальним її опрацюванням з використанням лише людських органів відчуття притаманна первісній організації людства. Сьогодні такі форми ІД зберігаються переважно у аборигенів Африки, Австралії, Америки та Азії. Не варто забувати і про те, що ускладнення суспільної організації вимагає суттєво нових засобів опрацювання та накопичення інформації.

Революційного значення в цьому плані набуло створення писемності (від ієрогліфічної форми до буквеної). Використання алфавіту забезпечує можливість суттєво збільшити обсяги соціальної інформації, і, як наслідок, масштаби ІД. Поза всяким сумнівом, провідну роль у цьому відіграють потреби управління.

Однак винайдення писемності ще не розв’язувало проблеми широкого тиражування повідомлень, знань, залучення все більшої кількості людей до різних форм ІД. Як відомо, переписування текстів вимагало значних людських зусиль і часу, отже, створення друкарського верстата відкрило нову епоху в ІД суспільства. Було створено всі передумови щодо прискорення темпів передавання та збільшення обсягів створення знань, і в результаті – радикально зменшення вартості їх тиражування. В зв’язку з цим, обсяги соціальної інформації (накопичених знань) почали зростати швидкими темпами. Це і стало важливою умовою подальшого науково-технічного прогресу людства. Створення й удосконалення друкарського верстату обумовило по­яву відповідних технологій зберігання та використання інформації.

Без сумніву найпоширенішою та найважливішою організаційною формою забезпечення зберігання та використання інформації, ста­ли бібліотеки. Перші виникли задовго до створення І.Гуттенбергом друкарського верстата та були місцем накопичення та збері­гання рукописних текстів. Історики стверджують, що у 47 році до нашої ери, в епоху війни Цезаря в Єгипті, фонди відомої Олександрійської бібліотеки містили 700 тисяч томів. Отже, вже більше 2 тисяч років тому випускали в багато разів більше книг, ніж могла прочитати одна людина.

Загальновідомо, що технології зберігання, транспортування, відновлення рукописів і друкованих видань з часом зміню­вались. Однак механізація й автоматизація інтелектуаль­ного опрацювання інформації визначалися рівнем розвитку науки, виробництва та суспільства; ступенем кваліфікації, інтелектуальними та фізичними можливостями конкретного читача; соціаль­ною психологією, культурними традиціями тощо. Досить тривалий час ефективність процедур пошуку, збирання та сортування інформації визначалася фактично інтелектуальними та фізичними здібностями конкретних виконавців, збільшення обсягів виробництва різного роду інтелектуальних продуктів і надання інформаційних послуг забезпечували збільшенням кількості залучених виконавців.

Найсуттєвіших змін процеси опрацювання інформації зазнали в результаті впровадження цифрових технологій, особливо ПК. Ці технології забезпечують можливість «замінити» людину машиною в рутинних процедурах пошуку та сортування інформації, у проведенні різноманітних розрахунків тощо.

Останніми роками інтенсивно зростала не лише швидкість опрацювання інформації, а й знижувалася собівартість інших інформаційних процесів. Як і з опрацюванням інформації, можна простежити ряд історичних етапів роз­виткузасобів передавання повідомлень: використання зусиль людини, тварин, засобів транспортування, заснованих на використанні різних типів двигунів, телеграф, телефон, радіо, телебачення, застосування цифрових технологій.

Як свідчить історія, до середини ХІХ ом. передавання повідомлень здійснювали дуже повільно. Для цього слугували різні види транспорту, що використовували тяглову силу коней.

Кардинальні зміни в цій галузі відбулися після створення телеграфу (1837) та розроблення відповідного телеграфного коду. Упровадження телеграфу та телефону відіграло революційну роль у розвитку людства, оскільки забезпечило можливість дуже швидко передавати найважливіші повідомлення. Спочатку через високу вартість, потужність цих каналів зв’язку була недостатньою для передавання великих за обсягом повідомлень.

Значні потоки поштових переве­зень здійснювали у ХХ ом. за допомогою наземного, водного та по­вітряного транспорту. Варто зазначити, що особливістю сучасного етапу розвитку науки є безперервне прискорення темпів впровадження її досягнень в практику. Про швидке скорочення часу, що відділяє наукове відкриття від його практичного використання, можуть свідчити багато прикладів. З часу відповідних наукових відкриттів до впровадження їх результатів в практику пройшло

Ø 56 років для телефону (1820-1876),

Ø 35 – для радіо (1867-1902),

Ø 12 – для телебачення (1922-1934),

Ø 5 – для транзистора (1948-1953).

Чергова революція в процесі передавання повідомлень пов’язана з упровадженням космічних літальних апаратів і цифрових технологій, припадає вона на останню чверть XX ом. Їх розвиток та вдосконалення шаленими темпами знижували вартість передавання повідомлень. На цей період припадає і прогрес у технологіях опрацювання повідомлень при одночасному стрімкому зниженні їхньої вар­тості, що забезпечило виникнення нового суспільного явища – «інформаційного вибуху».

Отже, розвиток ІД є результатом тривалого історичного процесу еволюційних і революційних перетворень. Щоб переконатися в цьому досить звернутися до ряду історичних подій: усне опрацювання та накопичення інформації – пи­семність – друкування – цифрові технології. У цілому, починаючи з другої половини ХІХ ом., завдяки впровад­женню нових засобів зв’язку потужність каналів комунікації почала швидко зростати. При цьому різні засоби зв’язку доповнювали одне одного. Новітні засоби (телеграф, телефон, радіо, телебачення) використовували, перш за все, для передавання найважливіших, термінових повідомлень, а традиційні засоби зв’язку забезпечували доставку ос­новних обсягів кореспонденції.

 

1. Основні етапи розвитку ІД

Аналізуючи етапи розвитку інформаційної діяльності в Україні, будемо звертати увагу в основному на економіко-організа­ційні аспекти. В історії розвитку інформаційної галузі України прийнято виділяти кілька етапів, що різняться організаційними формами використання комп’ютерної техніки.

На першому етапі (1949-1962 рр.) ЕОМ використовували в основному в наукових дослідженнях для автоматизації розрахунків. Умови для використання ПК в управлінні економікою та технологічними процесами ще не склалися. Тому на цьому етапі застосування КТ централізовано ще не планували, не було системи управління такими роботами.

Другий етап (1962-1964 рр.) поклав початок централізованому плануванню впровадження ІКТ у народне господарство та використанню їх для автоматизованого управління економіко-організаційними процесами. Було створено спеціалізовані підприємства з виробництва ПК та інформаційних цент­рів (ІЦ):

Ø Головний ІЦ Держплану СРСР;

Ø ІЦ Центрального економічно-математичного інституту АН СРСР;

Ø ІЦ деяких міністерств і відомств.

На третьому етапі (1964-1970 рр.) утворено органи, що керували створенням і використанням ІКТ:

Ø відповідні відділи Держплану СРСР, Держкомітету з науки та технологій (ДКНТ);

Ø головне управління інформаційних робіт у ЦСУ СРСР і союзних республіках;

Ø міжвідомча рада при ДКНТ і Президії АН СРСР з упровад­ження математичних методів та ІКТ.

За цей період значно зросла кількість галузей використання ІКТ для автоматизації процесів планування, обліку й управління, в наукових та інженерних розрахунках, автоматизації технологічних процесів. У багатьох міністерствах і відомствах, на підприємствах, у науково-дослідних і науково-конструкторських організаціях були створені ІЦ і, відповідно, автоматизовані системи управління (АСУ) на їх основі.

Формуються науково-дослідні, проектно-конструкторські та технологічні організації, що спеціалізуються на роботах, пов’я­заних зі створенням і впровадженням ІКТ.

Разом із тим мали місце й суттєві вади:

· недостатньо контролювали виконання завдань з впровадження комп’ютерної техніки;

· недостатньо були налагоджені планування та координація науково-дослідних, проектних і конструкторських робіт;

· не було врегульовано їх фінансування.

Четвертий етап (1970-1976 рр.) характеризують формуванням державного підходу до використання ІКТ. У 1970 р. було прийнято рішення про створення загальнодержавної системи збирання й опрацювання інформації для потреб обліку, планування й управління як сукупності взаємодіючих АСУ різного призначення. Державну мережу інформаційних центрів (ДМІЦ) і загальнодержавну систему передавання даних (ЗДСПД) визначено організаційно-технічною базою цієї системи. З метою координації робіт зі створення ЗДАС і державної мережі інформаційних центрів при Держкомітеті з питань науки та техніки створюють Всесоюзний науково-дослідний інститут з проблем організації управління (ВНДІПОУ) і вводять п’яти­річне планування розвитку виробництва та використання ІКТ на державному рівні. За цей період створено значну кількість ІЦ та АСУ. Однак їх ефективність була недостатньою.

На п’ятому етапі (1976-1980 рр.) намічено до виконання низки важливих заходів щодо подальшого вдосконалення організації створення та використання ІКТ. Це, зокрема, забезпечення подальшого розвитку та підвищення ефективності АСУ та ІЦ, пос­лідовне об’єднання їх в єдину загальнодержавну систему збирання й опрацювання інформації для обліку, планування та управління, створення ІЦ колективного користування (ІЦКК) і інформаційних центрів. У цей період починає формуватися галузь з комплексного централізованого обслуговування засобів ІКТ.

Було прийнято комплексну програму розвитку виробництва та використання ІКТ в народному господарстві, в межах якої проводили роботи зі створення як окремих ІЦ колективного користування, так і експериментальної мережі ІЦ, що взаємодіють між собою. Останню створено в кінці 70-х – на початку 80-х ом. на базі найрозвиненіших ІЦ організацій міст Москви, Риги, Києва, Томська, Новосибірська та Ташкента. Роботу проводили під керівництвом ВНДІПОУ (Всесоюзного науково-дос­лідного інституту проблем організаційного управління) Держкомітету з питань науки та техніки за участю провідних науково-дослідних інститутів АН СРСР, Держплану СРСР і союзних республік, інших міністерств і відомств.

Початок шостого етапу(1981-1985 рр.) пов’язаний з революційними змінами в елементній базі засобів ІКТ – з виробництвом великих і надвеликих інтегральних схем і появою мікропроцесорів і мікро ЕОМ. Потужний імпульс у своєму розвитку отримує галузь, пов’язана зі створенням і використанням комп’ютерів, значно розширюється галузь використання ІКТ, зокрема:

Ø автоматичних маніпуляторах (промислових роботах);

Ø умонтованих системах автоматизації управління технологічним обладнанням, гнучких виробничих системах (ГВС);

Ø гнучких автоматизованих виробництвах (ГАВ).

Використання ПК, внесло суттєві зміни в організаційні форми використання ІКТ. Якщо раніше основною організаційною формою застосування ІКТ був ІЦ, то в даний період сформувалася тенденція переходу до децентралізованого опрацювання інформації через створення локальних мереж ПК, в яких ПК наближаються безпосередньо до користувачів і встановлюються в місцях виникнення інформації, - створюють автоматизовані робочі місця (АРМ).

На цьому етапі прийнято низку важливих постанов і рішень, які мали значний вплив на подальше становлення ІД як виду економічної діяльності (галузі). Найважливішими з них були:

Ø рішення про організацію нового відділення інформатики, комп’ютерної техніки й автоматизації (березень 1983 р., сесія річних зборів АН СРСР). Інформатику трактували як «комплексну наукову та інженерну дисципліну, що вивчає всі аспекти розроблення, проектування, створення, оцінювання, функціонування заснованих на ПК систем опрацювання інформації, застосування їх і вплив на різні галузі соціальної практики». Термін «інформатика» набуває нового дихання, його використовують не лише для відображення досягнень комп’ютерної техніки, а й пов’язують з процесами передавання й опрацювання інформації;

Ø рішення про внесення в 1984 р. у Загальносоюзний класифікатор галузей народного господарства (ЗКГНГ) самостійної галузі – інформаційне обслуговування (ІО). Основою нової галузі згідно з прийнятим рішенням стали госпрозра­хункові ІЦ та інші організації міністерств і відомств, що мають самостійний баланс і надають інформаційні послуги підприємствам і організаціям. Їх об’єднання в самостійну галузь відбулося без адміністративного підпорядкування єдиному органу управління. Підприємства нової галузі підпорядковувалися тим міністерствам і відомствам, господарські об’єкти яких вони обслуговували.

У цей же період починається організаційне оформлення нової специфічної галузі народного господарства, пов’язаної з використанням ІКТ – галузі вироблення ПЗ. Спеціальною постановою Уряду на Міністерство приладобудування, засобів автоматизації та систем управління покладають функції провідного міністерства з розроблення, вироблення та супроводження прикладних програмних засобів, створено міжгалузевий фонд програмних засобів і регіональна мережа організацій з розроблення, вироблення та супроводження загальносистемних і прикладних програмних засобів ІКТ.

Так поступово сформувалася специфічна частина суспільного виробництва – інфраструктурна галузь використання комп’ютерної техніки, ІКТ, що її склали кілька типів спеціалізованих організацій, діяльність яких пов’язана зі:

Ø створенням автоматизованих систем управління різного призначення (за сучасною термінологією інформаційних систем);

Ø упровадженням і технічним обслуговуванням ПК і засобів ІКТ;

Ø виконанням робіт і наданням послуг зі збирання, зберігання, опрацювання та видавання інформації користувачам;

Ø виробництвом програмних засобів.

Сьомий етап (1986-1991 рр.) характеризується низкою організаційних рішень. У березні 1986 р. прийнято постанову Уряду про поліпшення координації робіт у галузі ІКТ і підвищення ефективності її використання. Згідно з цією постановою було створено загальносоюзний Державний комітет з комп’ютерної техніки та інформатики (ДККТІ), на який покладали відповідальність за координацію всієї роботи зі створення, вироблення, використання й обслуговування засобів ІКТ у народному господарстві.

З першого липня 1991 р. ДККТІ було ліквідовано, а його функції передано Комітету з інформатизації Кабінету Міністрів СРСР. Після виходу України з СРСР ці функції покладено на Комітет з проблем науки та технологій Кабінету Міністрів України.

Восьмий етап (з 1991 р. і по сьогодні) можна охарактеризувати як етап становлення інформаційного ринку. Інформаційний ринок – це система економічних, організаційних і правових відносин з купівлі-продажу інформаційних ресурсів, технологій, продукції та послуг. В Україні відбувається структурна перебудова галузі ІО – створюють спільні підприємства, приватні, акціонерні компанії та фірми. Реорганізують діючі ІЦ та інші структурні утворення. Створено Академію інформатики України та Національне агентство з питань інформатизації (НАІ) при Президентові України (1995 р.). У червні 1999 р, на основі НАІ, Держкомітету зв’язку та Головного управління з питань радіочастот при Кабінеті Міністрів України створено Державний комітет зв’язку та інформатизації України. Спостерігається стабілізація, і навіть зниження, кількостіінформаційних структур, оскільки більшість з них не витримали конкуренції або виявилися неспроможними працювати в нових ринкових (кризових) умовах.

Різкий спад попиту на інформаційні послуги в результаті погіршання фінансового стану державних підприємств і організацій і певна «холодність» щодо інформаційних послуг з боку комерційних структур, які зрозуміли, що наявність інформації – необхідна, але не достатня умова успішної діяльності, змусив шукати нові шляхи розвитку ІД. Один з таких шляхів – розвиток організаційних форм ІО на ринкових принципах господарювання.

 

1. Історія формування ІД в СРСР

Зародження ІД в Росії й Україні, що були частиною Російської імперії, відноситься до початку XVIII століття. У 1711 році німецьким вченим Лейбніцем вперше були намічені принципи добору матеріалів для інформування фахівців, визначені джерела і види інформації, що видавалася. Вже в «Проекті положення про установи Академії наук і мистецтв» (січень 1724 року) який містить доноси Петра І, у числі обов’язків академіків була зазначена і така: «Кожен академік зобов’язаний у своїй науці добрих авторів, що в інших державах видають, читати. І так йому легко буде екстракт із них одних скласти. Ці екстракти, із іншими винаходами і міркуваннями, мають від Академії в призначені часи до друку віддані бути».

Ідея необхідності реферування наукової літератури була висловлена М.В. Ломоносовим. У 1758 році він представив «Проект вчених Санкт-Петербурзьких відомостей», у якому висував вимогу організації щотижневого реферативного журналу, і давав його розгорнуту програму. Роботу з реферування М.В. Ломоносов визначав як «працю важку і дуже складну, якої ціль не в тому, щоб вміти схопити нове й істотне у творах, що належать іноді людям геніальним».

Майже одночасно з зародженням російської технічної літератури (кінець XVIII – початок XIX ом.) стали з’являтися видання у вигляді рефератів і перекладів, що інформують про закордонну техніку: «Технологічний журнал» (1804-1820 роки), «Журнал корисних винаходів у мистецтві та ремеслі і новітніх відкриттях у природничих науках» (1806-1808 роки), «Покажчик відкриттів з фізики, хімії, природної історії і технології» (1824-1831 роки). Однак технічна література в цей період розвивалася дуже повільно, а реферативна інформація в основному містилася в реферативних або бібліографічних виданнях і носила випадковий характер.

З 1830 року з’являються перші реферативні журнали у Німеччині – «Chemisches Zentralblatt» і «Рharmaceptisches Zentralblatt», потім у Росії «Фізико-математичні науки в їх дійсному і минулому» (1885-1897 роки) і «Щорічник з геології і ом пактних Росії» (1894-1910 роки); у Великобританії – «Science Abstracts» – з 1898 року і в США – «Chemical Abstracts» (з 1907 року).

Початок XX ом. став новим етапом у розвитку науки. За словами В.І. Вернадського: «В історії природознавства цей період є разючою та небувалою епохою катастрофічної зміни, епохою наукової революції». «З початку XX ом. в Росії, як і в інших країнах світу, розвиток науки призвів до пошуку нових організаційних форм ІД. Ця проблема займала видне місце у творчості таких великих вчених, як академік В.І.Вернадський, Н.К.Кольцов, С.Ф.Ольденбург, В.А.Стеклов, К.А.Тімірязєв. У 1910 році на XII з’їзді російських натуралістів і лікарів професор В.В. Аршинів разом з І.А. Багашевим запропонували заснувати Центральну бібліографічну установу для наукових праць з природознавства та географії. На XI Міжнародному геологічному конгресі англієць М.Столлі запропонував заснувати Міжнародний інститут для обміну опублікованими дослідженнями й іншими друкованими працями.

Серед основоположників нового методу вивчення інформаційних потоків звичайно називають американських учених Ю.Гарфільда і Д.Прайса, уперше піддалися кількісному аналізу «Індекс наукових цитат» («Science Citation Index»), що видає Інститут інформації у Філадельфії (США) з 1963 року.

Однак ще в 1911 році у доповіді «Про розвиток хімії в Росії», прочитаній на Другому менделеєвському з’їзді, відомий хімік і історик професор П.І.Вальден використовував цитати та посилання для з’ясування ролі російських хіміків у розвитку світової науки, проаналізувавши шість найбільших курсів історії хімії, виданих російською, англійською та німецькою мовами у 1888-1911 роках, і встановивши за ними участь російських хіміків у «створенні хімічної науки».

За 1917-1940 роки закладені основи системи НТІ. До початку 1941 року у країні нараховувалося 904 організації НТІ, з яких 776 – науково-технічні бібліотеки, що виконували функції інформаційних органів. Визначилися основні напрямки в організації ІД:

ü Власне інформаційні служби, серед яких були галузеві інститути інформації,

ü Галузеві бюро технічної інформації (ГБТІ), перейменовані на початку 40-х років у Центральне бюро технічної інформації (ЦБТІ);

ü Науково-технічні бібліотеки (НТБ);

ü Відділи НТІ в науково-дослідних інститутах.

Аналізувати ІД кожного напрямку недоцільно, тому що вони не мали чітко сформованих задач і функцій і їхня діяльність мало чим відрізнялася.

В умовах війни первісного значення набула своєчасна інформація про найновіші досягнення технічної думки, передовий промислово-технічний досвід в промисловості, що працювала на нестатки оборони країни. Таку інформацію давав журнал «Новини технічної літератури». У цей період з’явилися нові бібліографічні видання з питань оборонного машинобудування, авіації, технології пластмас.

У 1943 році були створені Інститут НТІ в чорній металургії і Бюро НТІ в Наркомпромі. АН приступила до видання рефератів науково-дослідних робіт, виконаних відділеннями Академії.

В роки Великої Вітчизняної війни НТБ продовжували ефективно обслуговувати науку та промисловість країни, незважаючи на важкі випробування воєнного часу. Були створені нові філії Державної наукової бібліотеки, а також галузеві НТБ (1943 рік), а в 1945 році – у хімічній промисловості. У другій половині 40-х років ХХ ом. в більшості міністерств і на підлеглих їм великих підприємствах були організовані органи технічної інформації.

В післявоєнний період ІД розвивалася прискореними темпами. Розвиток науки і техніки потребував створення нових форм ІО. У перші післявоєнні роки можна відзначити різноманітність реферативних видань, що підготували різні організації – від Держплану до галузевих і вузівських бібліотек. Істотним підсумком в розвитку інформаційно-бібліографічної діяльності в післявоєнний період був перехід від ом пактних журналів до реферативних. В ці роки намітилися нові форми інформаційних видань, експрес-інформація, огляди тощо. І хоча в обслуговуванні фахівців пріоритет належав НТБ, органи інформації помітно активізували свою діяльність.

До початку 50-х років в інформаційно-бібліографічній роботі галузевих бібліотек спостерігалися великі недоліки. Ряд центральних галузевих бібліотек випускав численні інформаційно-бібліографічні бюлетені, що часто дублювали один одного за тематикою. Відсутність контакту між галузевими бібліотеками і ЦБТІ приводила до дублювання значної частини матеріалів, що публікують особливо з закордонних джерел. Крім того, більшість видань ЦБТІ відрізнялося низькою бібліографічною культурою у відношенні опису, розкриття змісту, загального оформлення й оформлення довідкового апарату. Інформаційно-технічною бібліографією займалися НДІ, ВНЗ, видавництва, видання яких відрізнялися низьким рівнем підготовки, обмеженим кількістю джерел. Таким чином, в країні існувала розгалужена мережа інформаційних органів, що не могла розподілити функції та задачі між центрами, що діяли в умовах відсутності координації їхньої діяльності, не відповідала поставленим задачам розвитку науки та техніки післявоєнного будівництва.

У 1952 році був організований Інститут наукової інформації АН як єдиний координаційний центр наукової інформації з природничих наук. На інститут були покладені наступні основні задачі:

ü Науково-дослідна робота (НДР) з удосконалення методів наукової організації;

ü Підготовлення та видання «Реферативного журналу», який систематично та вичерпно відбиває всю світову літературу з фізико-математичних, хімічних, біологічних і геолого-географічних наук;

ü Підготовлення та видання довідкової та бібліографічної літератури, тематичних оглядів про стан розвитку окремих галузей науки та техніки в країні і за кордоном;

ü Виконання перекладів і виготовлення копій журнальних статей за замовленнями установ і підприємств.

Враховуючи велике значення Інституту для розвитку НТП в країні, в грудні 1955 року його перетворили у Всесоюзний інститут наукової і технічної інформації (ВІНІТІ). За короткий термін інститут перетворився у великий інформаційний центр, широко відомий за кордоном.

У 1957 році було прийнято рішення перейти від керування через галузеві міністерства до керування за територіальним принципом. Функціональна особливість установ, створених замість галузевих міністерств, обумовила необхідність збільшення відповідних органів інформації. У найбільших економічних районах були створені ЦБТІ, в інших – відділи чи бюро інформації. Доцільно зазначити, що істотним підсумком у розвитку НІД в післявоєнний період є перехід від ом пактних журналів до реферативних, намітилися нові форми інформаційних видань, експрес-інформації, огляди. У 1959 році ДКНТ було затверджено перші типові положення про органи НТІ і пропаганди в країні. У 1961 році уже малася широка мережа організацій, що складалася з 4 державних, 30 центральних галузевих, 12 обласних, 24 міжгалузевих територіальних організацій і 4 тисяч відділів і бюро НТІ на підприємствах і в організаціях. Загальна кількість працівників досягала 50 тисяч чоловік. Таким чином, у 60-х роках минулого століття в зв’язку зі значним збільшенням обсягу інформації і зростанням фронту наукових праць з’явилася нагальна потреба в переході до активного забезпечення інформацією. Це призвело до появи особливого виду наукової праці – ІД.

До 90-х років минулого століття існувала Державна система науково-технічної інформації (ДСНТІ), що являє собою широко розгалужену мережу державних, галузевих, територіальних центрів інформації і численних відділів і бюро НТІ, об’єднань, підприємств, НДІ і КБ. Система характеризувалася ієрархічністю побудови та відповідністю структурі народного господарства країни. Після здобуття незалежності кожна з 15 держав, у тому числі й Україна, відчули потребу в створенні власної національної системи НТІ.

Нині вже існує Український інститут науково-технічної й економічної інформації, Книжкова палата України, що випускає серію поточних державних бібліографічних показників – «Літописів». Налагоджено випуск «Реферативного журналу України» і серій тематичних журналів, наприклад, «Депоновані наукові праці». Перераховані вище інституції та видання змогли хоча б частково вирішити існуючі проблеми ІД:

ü Довіра,

ü Вірогідність,

ü Оперативність,

ü Терміновість,

ü Повнота інформації.

Однак величезні обсяги НТІ, що наявна, та інших видів інформації, обмеження тематичного або видового наповнення видань, величезна кількість інформації, що не надходить у систему загальнодоступних документальних комунікацій створили потребу в створенні загальнодержавної реферативної бази даних «Україніка наукова» і реферативного журналу «Джерело»”.

Поетапна реалізація цієї програми наступна:

ü Одноразове семантичне опрацювання всього вітчизняного потоку наукових публікацій розділеними автоматизованими системами у видавництвах, бібліотеках і ІЦ, переважно на основі використання авторефератів і анотацій;

ü Кумуляція та централізоване формально-логічне опрацювання кооперативно створених масивів реферативної інформації з формуванням загальнодержавної реферативної БД;

ü Багатоаспектне використання ІР цієї бази даних через надання користувачам галузевих серій реферативного журналу, електронних копій журналу на ом пакт-дисках і засобами кооперативних і глобальних комп’ютерних мереж.

Основні особливості вище вказаної бази даних наступні:

ü Створення потужних центрів збирання й опрацювання інформації, що супроводжується створенням мережі суміжних з ними органів безпосереднього ІО. Роль центральної служби полягає в збиранні та поширенні інформації між локальними службами, розробками методик і програм опрацювання документів;

ü Комплексність обслуговування користувачів, забезпечення їх різними формами інформаційного обслуговування;

ü Висока оперативність, що досягається за рахунок використання сучасних комп’ютерів і засобів зв’язку.

Таким чином, перспективи розвитку ІД – у постійному поліпшенні її якості, ефективності, в удосконаленні старих і пошуку нових організаційних форм, спрямованих на вирішення задач служби, інтегруванні національної ІС в міжнародну інформаційну мережу. Отже, ІД як вид суспільної діяльності людини знаходиться в постійному розвитку. Істотний внесок у розвиток ІД внесли НТБ. Бібліотечні служби використовують велику кількість форм і методів ІО.