Спадкування за законом у різних цивільно-правових системах

Спадкування за законом у всіх названих країнах відбувається за умови, якщо немає заповіту або він визнаний недійсним, або особи, що названі в ньому як спадкоємці, відмовляються від спадщини. Закон встановлює перелік осіб, до яких переходить майно померлого у таких випадках. До них насамперед належать найближчі родичі спадкодавця, однак коло таких осіб і порядок закликання їх до спадкування в зазначених країнах неоднаковий.

Німецьке законодавство встановлює систему парантел. Паран­телою є група кровних родичів, утворена спільним пращуром і його низхідними. Спадкоємці розподіляються за парантелами таким чином:

перша парантела — усі низхідні спадкодавця (діти, внуки, правнуки чоловічої та жіночої статі);

друга парантела — батьки спадкодавця та їхні низхідні (до неї входять батьки, рідні брати й сестри, діти й племінники, онуки та внучаті племінники і т.д.);

третя парантела — дід і бабуся спадкодавця (по батьківській і материнській лініях) та їх низхідні (це всі родичі прямої лінії споріднення, рідні дядьки й тітки та їх низхідні);

четверта парантела — прадіди й прабабусі спадкодавця (по батьківській і материнській лініях) та їхні низхідні (фактично це всі родичі прямої лінії споріднення, двоюрідні діди й бабусі та їхні низхідні);

п’ята і наступні парантели — прапрадіди й прапрабабусі спад­кодавця та їхні низхідні. і т.д. Кількість парантел законом не обмежується, тобто до спадкування можуть закликатися будь-які родичі, у тому числі й значно віддалених ступенів. За відсутності спадкоємців за законом майно переходить до держави.

Представники кожної з парантел закликаються до спадкування лише у випадку, якщо немає родичів попередньої парантели. Представники четвертої та наступних парантел успадковують, якщо більш близьких родичів та іншого з подружжя немає в живих.

Разом з родичами першої, другої та третьої парантел спадкують чоловік або дружина, які пережили спадкодавця. Якщо немає родичів першої, другої чи третьої парантел, то все майно успадковує чоловік чи дружина померлого. Той з подружжя, який пережив спадкодавця й закликається до спадкування разом з першою паранте­лою, одержує 1/4, а з другою або з третьою — 1/2 частину майна.

Усередині першої парантели майно поділяється порівну між дітьми спадкодавця. Інші низхідні родичі (внуки, правнуки) успадковують за правом представлення: внуки у рівних долях успадковують частку, яка належала б їхньому батькові (матері)
у випадку, якби він був живий і т.д.

У разі закликання до спадщини представників другої парантели майно ділиться порівну між батьками спадкодавця; якщо одного з них немає в живих, то його частка переходить до низхідних родичів за правом представлення, а якщо таких немає, — до іншого з батьків.

У третій і наступних парантелах діють аналогічні принципи — висхідні родичі мають перевагу перед низхідними й відсторонюють їх від спадкування. Майно ділиться порівну між батьківською й материнською лініями (правило «тріщини»)^[103]; у разі відсут­ності родичів в одній лінії все майно поділяється серед родичів іншої лінії; низхідні родичі успадковують у порядку представлення.

Згідно з законом спадкоємці можуть бути позбавлені права спадкувати в разі вчинення ними замаху на життя спадкодавця чи навмисного спричинення його смерті, заподіяння шкоди здоров’ю, примушенні його до складання заповіту.

(ordres). Ця система об’єднує кровних родичів у групи залежно від їхньої передбачуваної близькості до спадкодавця. ФЦК передбачає п’ять розрядів спадкоємців за законом:

перший розряд — діти та інші прямі низхідні родичі спадкодав­ця (онуки, правнуки і т.д., які спадкують за правом представлення);

другий розряд — батьки спадкодавця, а також його брати і сес­три та їхні низхідні родичі до 12 ступеня включно, які спадкують за правом представлення;

третій розряд — дід, бабуся та прямі висхідні родичі більш дальніх ступенів спорідненості;

четвертий розряд — інші (крім рідних братів і сестер) родичі бокової лінії до шостого ступеня споріднення (двоюрідні брати і сестри, дядьки, тітки і т.д. до троюрідних братів і сестер включно).

Наявність хоча б одного з родичів попереднього розряду усуває від спадкування родичів усіх наступних розрядів.

ФЦК розрізняє п’ять ліній родства: низхідну, висхідну по батькові та висхідну по матері, бокову по лінії батька та бокову по лінії матері. У кожній лінії більш близькі родичі усувають від спадкування більш далеких родичів, за винятком випадків, коли більш віддалені спадкують за правом представлення. Так, онуки спадкодавця одержують за правом представлення таку частку спадщини, яка належала б їх батькові (тобто синові спадкодавця), якби він не помер раніше самого спадкодавця. Успадковують у такому порядку тільки прямі низхідні спадкодавця та низхідні його братів і сестер.

Спадкоємці другого, третього і четвертого розряду по материнській і батьківській лініях закликаються до спадкування окре­мо. Якщо в другому розряді бокових родичів немає, то висхідні другого і третього об’єднуються в один розряд.

Низхідні родичі однакового ступеня споріднення успадковують у рівних частках. Якщо спадкове майно ділиться між батьківською та материнською лініями (правило «тріщини»), усередині кожної з них усі спадкоємці також одержують рівні частки.

Якщо до спадкування закликаються батьки та брати і сестри спадкодавця, то кожний з батьків одержує 1/4 майна, інше — брати і сестри в рівних частках (теж діє правило «тріщини»).

Усі висхідні родичі (батьки, дід, бабуся, прадід, прабабуся) та бокові родичі по батьківській і материнській лінії спадкують за правилом «тріщини».

Інший з подружжя, який пережив спадкодавця (чоловік або дружина померлого), не віднесений до окремого розряду, але успадковує перед родичами четвертого розряду, усуваючи їх від спадщини^[104]. Його інтереси забезпечуються також наданням йому узуфрукту чи довічної ренти.

Чоловік чи дружина спадкодавця одержують відповідне майно чи права на нього, якщо не були розлучені зі спадкодавцем за його життя й не перебували в сепарації^[105], залежно від того, які ще родичі закликаються до спадкування. Якщо родичів першого, другого й третього розрядів немає, то чоловік (дружина) померлого одержує майно у власність. Якщо закликаються до спадкування родичі першого розряду, то він (вона) одержує право на узуфрукт 1/4 частини спадкового майна, якщо родичі інших розрядів — узуфрукт на 1/2 майна, якщо є спадкоємці тільки однієї з ліній (батьківської чи материнської) — чоловік (дружина) одержує узуфрукт на 1/2 майна та право власності на батьківську чи материнську долю (кого немає).

Закон передбачає позбавлення права на спадщину осіб, які є спадкоємцями за законом, однак засуджені за вбивство чи замах на вбивство спадкодавця, які висунули проти спадкодавця свідомо неправдиве звинувачення у вбивстві, повнолітні спадкоємці, які знали про вбивство спадкодавця, однак не повідомили про це правосуддю (за винятком близьких родичів убивці та його дружини (чоловіка).

Якщо немає спадкоємців за законом (і немає заповіту), майно, яке залишилося від спадкодавця, як відумерле переходить у влас­ність держави.

Спадкове право в країнах англо-американської правової системи відрізняється від розглянутих вище країн, оскільки привілейоване місце серед спадкоємців за законом відведене дружині чи чоловікові, які пережили іншого (спадкодавця).

В Англії, той з подружжя, що пережив іншого — спадкодавця, є основним спадкоємцем. Розмір його частки в спадковому майні залежить від того, чи є у спадкодавця низхідні, батьки, а також брати і сестри та їх низхідні.

Насамперед він має виключне право на одержання у власність будинку, саду, гаража, меблів та інших предметів домашнього вжитку^[106]. Якщо є низхідні родичі, то він має право на одержання фіксованої грошової суми, розмір якої встановлюється лорд-канцлером, а також право на довічне користування половиною майна спадкодавця, вільного від боргів. Інша половина майна переходить до низхідних — дітей або онуків (за правом представлення).

Якщо низхідних родичів немає, але є батьки або брати і сестри, то дружина (чоловік) спадкодавця має право на одержання фіксованої грошової суми в більшому розмірі, а також права власності на половину іншого спадкового майна. Другу половину майна у такому разі одержать батьки на праві власності, а якщо їх немає в живих — брати і сестри спадкодавця на засадах довірчої власності.

Якщо немає нікого з названих родичів спадкодавця (низхідних, батьків, рідних братів і сестер), то все майно передається на праві власності іншому з подружжя, тобто тому, який залишився в живих.

Якщо немає чоловіка чи дружини, які пережили іншого з подружжя (спадкодавця), то до спадкування закликаються родичі в такому порядку:

низхідні родичі (діти, внуки, правнуки і т.д.);

батьки;

повнорідні брати і сестри;

неповнорідні брати і сестри;

діди і бабусі по лінії матері й по лінії батька;

повнорідні дядьки і тітки;

неповнорідні дядьки і тітки.

Батьки спадкодавця та інші повнолітні низхідні родичі одержують майно у власність, усі інші, у тому числі неповнолітні низхідні, — на засадах довірчої власності, що утворюється на основі закону (statutory trust), в якій вони виступають вигодонабувачами (бенефіціаріями).

Перелік спадкоємців за законом, встановлений на випадок спадкування майна особи, яка не залишила заповіту, у США визначається законодавством штатів. Більшість штатів перейняли англійську систему: тому з подружжя, який пережив іншого, надається перевага перед іншими спадкоємцями за законом і закріплюються черги спадкоємців. Деякі штати затвердили для себе подібну до німецької систему парантел (Флорида, Міссурі, Пенсільванія, Іллінойс).

Спадкоємцями за законом у США є той з подружжя, що пережив спадкодавця (його дружина, чоловік), діти й інші низхідні, які спадкують за правом представлення, а також кровні родичі небіжчика: батьки, рідні брати і сестри, інші родичі, які неоднаково визначаються законодавством окремих штатів по чергах чи розрядах. Коло спадкоємців за законом у більшості штатів не обмежується яким-небудь ступенем споріднення.

Переважна більшість штатів дотримуються такої моделі спадкування за законом: інший з подружжя одержує 1/3 майна спадкодавця^[107] на праві власності або володіння й користування; діти отримують 2/3 частки його майна. Частка чоловіка (дружини), що пережив, зростає до 1/2 майна, якщо в спадкодавця є тільки одна дитина чи її низхідні.

За законами багатьох штатів чоловік (дружина) у будь-якому разі мають, поряд з цим, право на одержання фіксованої суми (право на так звані «перші долари»), яка складає в різних штатах від 2 тис. до 100 тис. доларів або на отримання рівноцінного персонального майна. Розмір цієї суми може зростати, якщо немає низхідних родичів — спадкоємців.

У випадку, якщо низхідних родичів немає, спадкують батьки та рідні брати і сестри, а той з подружжя, що пережив, одержує 1/2 частину майна, яке залишилося. Якщо немає ні низхідних родичів, ні батьків спадкодавця, то все майно переходить у власність (або у володіння чи користування) дружини (чоловіка).

Якщо спадкодавець був неодруженим (в т.ч. розлученим чи вдівцем), то все його майно переходить до його родичів — спадкоємців за законом. Насамперед це його низхідні (діти, а також онуки і правнуки), батьки, інші висхідні й родичі бокової лінії. Неповнолітні висхідні та родичі бокової лінії одержують майно на засадах довірчої власності, у якій виступають бенефіціаріями. Порядок закликання до спадкування й розмір спадкових часток цих осіб по-різному визначається законами окремих штатів.

Закони деяких штатів включають до кола осіб, до яких може відійти майно спадкодавця, так званих «крайніх спадкоємців», якими є родичі чоловіка (дружини) спадкодавця^[108].

За законодавством Англії та США майно спадкодавця, який не залишив спадкоємців, розглядається як відумерле й переходить до держави без будь-яких обтяжень.

Реалізація спадкових прав у країнах континентальної та англо-американської
правових систем

Порядок прийняття спадщини в зарубіжних правових системах насамперед залежить від діючого в тій чи іншій державі принципу спадкового правонаступництва. Право країн романо-германської системи виходить з поняття спадкування як універсального правонаступництва, яке означає, що до спадкоємців переходить усе майно спадкодавця, уся сукупність прав і обов’яз­ків, які існували в нього на момент смерті. У такому разі спадкоємець зобов’язаний нести відповідальність за борги спадкодавця без обмежень, навіть за межами одержаного ним активу спадкового майна. Обмеження такої відповідальності спадкоємця досягається в німецькому праві через установлення управління спадщиною або відкриття конкурсу (пар. 1975 НЦК), а у французькому — шляхом прийняття спадщини з умовою складання опису майна, тоді він відповідає в межах активу спадкової маси (ст. 802 ФЦК).

Законодавство Німеччини (пар.1947 НЦК) встановлює, що всі права й обов’язки переходять до спадкоємців у момент смерті спадкодавця без вчинення ними будь-яких спеціальних дій. Суд може видати спадкоємцям за їхньою заявою свідоцтво про право спадкування або про розмір їхньої частки в спадковому майні.

Спадкоємець має право протягом шести тижнів з моменту, коли він дізнався про своє право на спадкування, відмовитися від нього. Якщо спадкодавець проживав у іншій державі або на момент його смерті спадкоємець знаходився за кордоном, то зазначений строк продовжується до шести місяців. Відмова оформляється у вигляді заяви, яка подається до суду в справах спад­кування. Якщо строк для відмови закінчився або він пропущений спадкоємцем, вважається що останній прийняв спадщину. Спадкоємець, який прийняв спадщину, не має права відмовитися від неї згодом.

Якщо спадкування відбувається на основі заповіту, то його виконання покладається на виконавця заповіту (пар. 2197—2200 НЦК), особа якого визначається або в змісті самого заповіту, або за дорученням заповідача третіми особами, або призначається судом. Виконавець заповіту реалізує заповідальні розпорядження та управляє спадковою масою до її поділу між спадкоємцями. Таке право надається на певний строк, який визначається волею спадкодавця і може тривати до 30 років. Після закінчення встановленого строку виконавець заповіту зобов’язаний передати спадкове майно особам, зазначеним у заповіті, відповідно до волі заповідача та забезпечити інтереси відказоодержувачів. Якщо виконавець заповіту здійснює управління спадковим майном протягом тривалого часу, то спадкодавці мають право вимагати від нього надання щорічного звіту.

Виконавець заповіту зобов’язаний: відразу після прийняття на себе обов’язків передати спадкоємцям перелік об’єктів, що входять до спадкової маси, і надати їм допомогу в одержанні інвентаризаційного опису; відповідати перед спадкоємцями та відказоодержувачами за шкоду, яка виникла внаслідок порушення ним своїх обов’язків; здійснювати заходи, необхідні для збереження предметів спадкового майна. Він має право претендувати на вип­лату йому винагороди за виконання зазначених обов’язків, а також звернутися до суду із заявою про відмову від виконання фун­кцій виконавця заповіту.

За законодавством Франції спадкоємці за законом і універсальні легатарії автоматично стають власниками спадкового майна з моменту смерті спадкодавця без додаткового спеціального акту судових органів (мають так звану сезину (saisine). З цього моменту кредитори спадкодавця вправі пред’являти до них вимоги.

Універсальні легатарії, які призначені у власноручному чи таємному заповіті, можуть вступити у володіння лише на підставі судової постанови. Сингулярні легатарії також не мають сезини, та для здійснення своїх прав повинні звернутися з вимогою до універсальних легатаріїв, спадкоємців за законом, або спадкоємців «резервної» частки.

Спадкоємець може відмовитися від спадщини, для чого повинен подати письмову заяву до секретаріату суду другої інстанції округу, на території якого відкрита спадщина. Така заява має зворотну силу й може бути складена в будь-який момент протягом 30 років із часу відкриття спадщини.

Заповідач також може призначити одного чи кількох виконавців заповіту, зазначивши їхні імена в змісті заповіту. Рухоме майно чи його частина за вказівкою спадкодавця може передаватися у володіння виконавця заповіту на строк не більше одного року й одного дня з моменту відкриття спадщини.

Виконавець заповіту повинен у присутності спадкоємця скласти опис спадкового майна; має право опечатати його, якщо серед спадкоємців є неповнолітні, повнолітні, що потребують опіки, або відсутні особи; здійснити продаж рухомих речей зі спадкової маси, якщо не вистачає коштів для розрахунків з легатаріями. Він зобов’язаний слідкувати за здійсненням волі заповідача та скласти звіт про свою діяльність після закінчення одного року з дня смерті спадкодавця.

У країнах англо-американської правової сім’ї всі спадкоємці як за законом, так і за заповітом, як вже зазначалося, не розглядаються як універсальні правонаступники, вони успадковують тільки звільнене від боргів майно спадкодавця. Відповідно встановлюється особливий порядок прийняття спадщини та реалізації спадкоємцями їхніх спадкових прав.

В Англії та США діє специфічний механізм переходу спадкового майна: воно переходить до особистого представника спадкодавця, який призначається в змісті заповіту та затверджується судом зі справ спадщини (виконавець заповіту — executor). Якщо особистий представник не вказаний заповідачем у заповіті, а також у разі спадкування за законом, він призначається судом з кола спадкоємців або інших осіб (адміністратор — administrator).

Спадкове майно передається особистому представникові спадкоємця на умовах довірчої власності (трасту), в якій він виступає довірчим власником і управляє майном в інтересах спадкоємців (бенефіціаріїв) та відповідно до волі спадкодавця.

Довірчий власник здійснює всі необхідні дії, пов’язані з управ­лінням довіреним йому майном, зокрема: погашає борги спад­кодавця відповідно до встановленої законом черговості, пред’яв­ляє вимоги до боржників спадкодавця; укладає необхідні для нормального функціонування майна (підприємства) угоди; у разі потреби звітує перед судом про всі вчинені ним дії; передає звільнене від боргів майно спадкодавця спадкоємцям за заповітом чи за законом відповідно до розміру належної кожному з них частки.

Таким чином траст, що встановлений заповітом або виникає в процесі реалізації спадкових прав на основі закону, дозволяє спадкоємцям одержувати вигоди від майна, звільняючи їх від обов’язків управління цим майном до того часу, поки воно не буде звільнене від зобов’язань спадкодавця.

Трасти, які виникають у таких випадках, слід відрізняти від трастів, які засновані та починають діяти за життя довірителя (спадкодавця) і спрямовані на уникнення розподілу власності піс­ля смерті засновника^[109]. Такі трасти можуть бути відкличними (довіритель має право скасувати його в будь-який час) і безвідкличними. Якщо траст не відкликається до часу смерті засновника, то майно не буде частиною його власності, що передається за заповітом, оскільки правовий титул вже переданий довіреній особі протягом життя довірителя.

 

 

Лекція12. Тема 12. Загальні положення сімейного права

 

План лекції:

Загальна характеристика джерел сімейного права країн ЄС.

Поняття шлюбу у праві країн ЄС. Умови укладення шлюбу в праві країн ЄС. Заручини та їх правове значення. Порядок укладення шлюбу. Перешкоди до укладення шлюбу у різних цивільно-правових системах. Наслідки порушення умов укладення шлюбу.

Визнання шлюбу недійсним та його правові наслідки.

Підстави припинення шлюбу у різних цивільно-правових системах країн ЄС.

Права та обов’язки подружжя в праві країн ЄС. Особисті немайнові правовідносини подружжя. Правовий режим майна подружжя. Обов’язки подружжя по взаємному утриманню.

Правове становище дітей. Основні права і обов’язки батьків і дітей. Обов’язок батьків по утриманню дитини.

Опіка та усиновлення в праві країн ЄС.

Ключові поняття: шлюб, заручини, шлюб недійсний, припинення шлюбу, права та обов’язки подружжя, правовий режим майна подружжя, опіка та усиновлення

 

У зарубіжних правових системах сімейне право не розглядається як окрема галузь права. У країнах романо-германського права воно є складовою цивільного права; норми, які регулюють сімейні відносини, розміщено в цивільних кодексах: книга 4 Німецького цивільного кодексу, титули 5—9 книги 1 і титул 5 книги 3 Французького цивільного кодексу.

У країнах англо-американської правової системи сімейне право становить окремий інститут. Сімейні відносини регулюються нормами загального права, звичаями, спеціальними законами з окремих питань сімейних відносин. Більшість правових норм оформлено законодавчо. Однак і прецеденти, і судова практика також мають важливе значення, оскільки закон у деяких випадках лише визначає фактори, які повинні враховуватися судами під час прийняття рішень, і спрямовує суд на вирішення проблеми за справедливістю. В Англії у цій сфері діють Закони: про майно заміжніх жінок (1964 р.), про сімейний обов’язок (1967 р.), про реформу сімейного права (1969 р.), про недійсність шлюбу (1971 р.) та інші.

У США закони, що регулюють питання сім’ї та шлюбу, знаходяться в компетенції окремих штатів. Майже кожний штат має власні закони в галузі сімейного права. Закони штатів часом суттєво відрізняються за змістом. Схилити штати до прийняття уніфікованих законів у цій сфері досить складно. Разом з тим, федеральне право відіграє дедалі важливішу роль стосовно свободи особистості в сімейних відносинах. Створюються уніфіковані акти, зокрема Уніфікований (Єдиний) закон про шлюб та розлучення. Конгрес США взяв на себе повноваження федерального уряду у деяких питаннях надання допомоги сім’ям та визначення обов’яз­ків батьків щодо утримання дітей.

Інститут сімейного права є одним з найбільш сталих і консервативних правових інститутів, який досить яскраво відображає особливості конкретної нації, її традицій і менталітету, і важко піддається уніфікації.

Норми сімейного права регулюють у зарубіжних країнах особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, а також усиновителями та усиновленими; у деяких випадках під дію цих норм підпадають родинні стосунки чи відносини свояцтва. Основними, звичайно, є норми про шлюб, припинення шлюбу, правовідносини батьків і дітей.