Тема 8. Загальні положення про зобов’язання в цивільному праві країн ЄС. Загальні положення про договори в цивільному праві країн ЄС

Поняття та види зобов’язань у різних правових системах. Підстави виникнення зобов’язань. Зобов’язання із договору та квазідоговору, делікту та квазіделікту в цивільному праві Франції. Зобов’язання із закону, угоди, делікту, безпідставного збагачення та ведення чужих справ без доручення у праві Німеччини.

Умови і принципи виконання зобов’язань в правових системах країн ЄС. Цивільно-правова відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань. Збитки в цивільному праві країн ЄС. Компенсаторні та мораторні, конкретні та абстрактні збитки. Вина боржника в заподіянні шкоди. Підстави звільнення боржника від відповідальності. Неможливість виконання зобов’язання боржником. Випадок та непереборна сила в різних цивільно-правових системах.

Поняття договорів в цивільному праві країн ЄС. Класифікація договорів. Односторонні та синалагматичні (двосторонні), оплатні та безоплатні, консенсуальні та реальні, мінові та ризикові договори в країнах континентальної Європи. Зміст договору. Істотні, звичайні та випадкові умови договору в цивільному праві країн романо-германської системи. Значення договору. Укладення договору. Оферта та акцепт у цивільному праві країн ЄС.

Умови дійсності договору в цивільно-правових системах країн ЄС. Вимоги до суб’єктів договору. Правове значення змісту договору. Воля та волевиявлення в договорі. Форма договору та її значення. Законна підстава договору (кауза) в країнах континентальної Європи. Зустрічна винагорода у договорі в англо-американській системі права.

У романо-германській правовій системі зобов’язальне право є одним із фундаментальних інститутів, тоді як в англо-американському праві не існує аналогів навіть самого терміна «зобов’язання» і, звісно, не можна говорити про існування чітко окресле­ного інституту зобов’язального права.

У країнах кодифікованого цивільного права зобов’язання регулюються спеціальними статтями (параграфами) цивільних кодексів, об’єднаними в певних структурних підрозділах. Так, у НЦК право зобов’язальних відносин регламентується книгою 2 «Зобов’язальне право», яка охоплює приписи загального характеру, зокрема норми про зміст зобов’язань, загальні положення про договори, припинення зобов’язань, уступку вимоги та переведення боргу, множинність боржників і кредиторів, а також положення щодо окремих видів договірних і недоговірних зобов’язань. Діють також спеціальні закони щодо окремих видів зобов’язань.

Слід мати на увазі, що приписи зобов’язального права, які роз­міщені в НЦК, розраховані насамперед на звичайних громадян, хоча можуть субсидіарно застосовуватися і щодо підприємницьких відносин, які більшою мірою регулюються НТК та іншими законами.

Французький ЦК не встановлює загальних принципів чи норм, які б застосовувалися до всіх зобов’язань, незалежно від їх виду.

У праві Англії та США проблеми зобов’язальних правовідносин врегульовуються судовим прецедентом і судовою практикою та завжди розглядаються у зв’язку з договором чи деліктом. Однак ні в доктрині, ні в судовій практиці такі правовідносини не порівнюються для виявлення загальних властивостей чи принципів.

У континентальній правовій системі зобов’язання розглядається як обов’язок особи (боржника) надати дещо іншій особі (кредитору), вчинити або утриматися від вчинення певних дій в інтересах останнього^[13]. Згідно з положеннями НЦК зобов’язання — це правовідношення, в якому кредитор має право вимагати від боржника виконання дій, які реалізують обов’язок, або утримання від виконання певної дії. У німецькій юридичній літературі зобов’язання розглядається також і в широкому розумінні, як переважно двосторонні відносні правовідносини, які зазвичай мають тривалий характер і полягають в обов’язку виконання (боржником) та можливості застосування примусу до виконання (кредитором) певних дій. У будь-якому разі за німецькою доктриною, основу зобов’язальних правовідносин становлять «заборговані» (взяті на себе боржником) послуги, тобто те, що він зобов’язаний виконати, а тому мусить перетерплювати підвищену увагу до нього з боку кредитора; до них безпосередньо прилягає обов’язок відшкодування шкоди.

У Франції Цивільний кодекс не дає легального тлумачення поняття «зобов’язання», а доктрина, виходячи з поняття договору, визначає його як правовий зв’язок, у якому одна особа зобов’язується стосовно іншої до певного надання, вчинення дії чи утримання від певних дій.

У доктрині англо-американського права є спроби сформулювати поняття зобов’язального права, однак, як вже зазначалося, виключно стосовно або договорів, або деліктів.

Учасниками зобов’язань є дві сторони: кредитор (має право вимагати виконання або утримання від вчинення певної дії) і бор­жник (зобов’язаний виконати або не вчиняти певні дії). Кожна сторона в зобов’язанні може бути представлена як однією, так і кількома особами, права та обов’язки між якими можуть розподілятися по-різному залежно від змісту зобов’язання. Учасником таких правовідносин можуть бути треті особи, які одержують за зобов’язанням право вимагати від боржника виконання передбаченої зобов’язанням дії нарівні з кредитором.

У континентальному праві основним завданням зобов’язаль­ного права вважається регулювання відносин цивільно-правового обігу: надання речей (купівля-продаж, обмін, дарування), «тривале» надання речей (найм, оренда), надання послуг у широкому розумінні (трудовий договір, підряд, туризм, страхування та ін.). Зобов’язальні приписи містяться й в корпоративному праві; воно виконує функції захисту прав особистості та майнових благ, встанов­лює передумови відповідальності, порядок компенсації у випадку безпідставного збагачення та ін. Вважається, що найбільш наочно значення зобов’язального права розкривається в орієнтовно­му переліку видів зобов’язань, під час сприйняття якого слід враховувати особливості цивільно-правової доктрини та судової практики

Класифікація зобов’язань у різних правових системах і в різних країнах має свої особливості, які обумовлені специфікою розвитку доктрини та судової практики. У праві Німеччини найбільш загальним є поділ зобов’язань за підставами виникнення: а) із угод (договірні); б) переддоговірні (виникають внаслідок взаємодії договірного відношення з соціальним контактом) і квазідоговірні (з відносин, схожих із договірними); в) із закону (виникають із ведення справ без доручення, безпідставного збагачення, незаконних дій (деліктні), утримання, спадкування тощо).

Французьке право розрізняє зобов’язання: а) договірні (виникають із договорів) і б) недоговірні (виникають із делікту, квазіделікту, квазідоговору, закону). Такий поділ їх на види відображено в структурі ФЦК. Квазідоговірні зобов’язання виникають між особами, які не укладали ніяких угод, однак вони перебувають у відносинах, схожих з договірними (ведення чужих справ без доручення, безпідставне збагачення та ін.). Квазідоговорами є дії однієї особи, що вчиняються з її власної волі від імені іншої, з яких виникають обов’язки перед третіми особами. Квазіделіктними є зобов’язання, які виникли внаслідок ненавмисного заподіяння шкоди (недбалості чи необережності), оскільки деліктними за французьким цивільним правом є лише навмисні дії заподіювача шкоди.

У праві Англії та США, як вже зазначалося, не існує системного підходу до класифікації зобов’язань, оскільки немає законодавства, яке б визначало загальні принципи й систему підстав виникнення зобов’язань. У доктрині наводяться класифікації, які мають суто науковий характер. Найпоширенішою є класифікація, яка передбачає такі підстави їх виникнення: а)договір; б) делікт; в) квазідоговір; г) інші підстави.

Юридична наука в усіх правових системах розглядає класифікацію зобов’язань і за іншими критеріями: за змістом, предметом, характером поведінки боржника тощо. Так, розрізняють зобов’язання:

— подільні (можуть виконуватися частинами) і неподільні (виконуються тільки повністю);

— предметом яких є замінні (родові) та незамінні (індивідуально-визначені) речі;

— позитивні (боржник має вчинити якусь дію) і негативні (має утриматися від вчинення певних дій);

— альтернативні (боржник має право на власний розсуд виконати одну з кількох заздалегідь погоджених дій) і факультативні (у разі неможливості виконання основної дії боржник має право замінити її на іншу, заздалегідь обумовлену дію);

— захищені позовом, або так звані «одягнені», (можуть бути виконані в примусовому порядку) і незахищені позовом (у романо-германському праві — натуральні; в англо-американському — «безсильні договори»), або так звані «голі», зобов’язання (не можуть захищатися позовом, тобто не можуть бути виконані в примусовому порядку, їх дійсність залежить від добровільного визнання їх боржником, а їх виконання є правомірною дією).
В усіх країнах до останніх відносять зобов’язання, по яких закінчився строк позовної давності. У континентальному праві це також зобов’язання сплатити борг за азартними іграми чи парі, надання утримання позашлюбній дитині, виплати аліментів роди­чам, які не мають такого права за законом, зобов’язання, що покладені на спадкоємця за заповітом, який є недійсним через порушення фор­ми укладення, виплати не обумовлених у договорі відсотків за грошовою позикою та деякі інші.

В американському праві (США) виділяють так звані ілюзорні зобов’язання — які полягають в обіцянні чого-небудь, але фактич­но не спонукають боржника до будь-чого (обіцянка кредитора не вимагати повернення боргу до тих пір, поки гроші не знадобляться йому)

В усіх правових системах як самостійний вид зобов’язань розглядаються грошові зобов’язання, змістом яких є обов’язок борж­ника передати кредиторові певну суму грошей або у власність (оплата готівкою), або за правом вимоги (безготівкові розрахунки). Вони можуть безпосередньо виникати як грошові або ж перетворюватися в грошові внаслідок невиконання чи неналежного виконання будь-яких інших зобов’язань.

Припинення зобов’язання означає, що припиняються права й обов’язки його учасників: кредитор не має права звертати вимоги до боржника, а останній звільняється від будь-яких обов’язків щодо кредитора, які ґрунтувалися на даному зобов’язанні.

Зобов’язання припиняються в такі способи:

— належним виконанням відповідно до вимог закону умов договору та звичаїв ділового обороту; в англо-американському праві як аналогічна форма існує також поняття наданого звіту (про повну оплату боржником кінцевої суми та прийняття її, якщо є відповідна угода про кінцеві розрахунки та відкривався поточний рахунок);

— внаслідок недійсності зобов’язання (відносно недійсні — дійсність яких може бути оспорена в суді);

— внаслідок неможливості виконання (через обставини, за які боржник не відповідає та які настали після виникнення зобов’язання; в англо-американському праві — у тому числі, економічна неможливість у разі різкого підвищення вартості виконання зобов’язання внаслідок непереборної сили, смерті чи недієз­датності боржника);

— внаслідок випадкової загибелі речі, що визначена індивідуальними ознаками (за відсутності вини сторін, якщо річ є єдиним предметом зобов’язання);

— зі смертю боржника або кредитора, якщо зобов’язання безпосередньо пов’язане з особою одного з них;

— зарахуванням зустрічних, взаємних, однорідних вимог, строк яких настав; (якщо вимоги різні за обсягом, то припиняється тільки менше за обсягом зобов’язання; інше зберігається в частині, яка перевищує зараховану вимогу); здійснюється на основі угоди сторін (Англія, США) чи однієї зі сторін (ФРН); чи на основі закону (Франція);

— внаслідок новації (встановлення нового за змістом зобов’я­зання замість попереднього, яке припиняє свою дію); в англо-американському праві як різновид новації існує інститут поглинання (merger): те ж саме зобов’язання набуває нової правової, більш гарантованої форми (наприклад письмової натомість усної), а також сурогатний (замінений) договір;

— складенням боргу — звільнення боржника кредитором (відмова кредитора): кредитор визнає, що зобов’язань у боржника більше не існує, або укладається угода між боржником і кредитором щодо звільнення від зобов’язання;

— у результаті збігу обов’язку й вимоги (боржника й кредитора) в одній особі;

— з настанням скасувальної умови (договір укладений під скасувальною умовою та в разі настання такої умови втрачає чинність (припиняється зобов’язання)

Німецьке право додатково розглядає як підстави припинення зобов’язання досягнення цілей зобов’язання (якщо результат досягнуто без зусиль боржника, іншим шляхом) і відмову від зобов’язання (у НЦК — якщо договором (законом) одній стороні надано право відмовитися від договору, сторони повертають одна одній все одержане; наприклад, якщо виявлено дефекти товару)

В англо-американському праві підставами припинення зобов’язання є також відмова від права натомість нового зустрічного надання (винагороди) або без такого, одностороння або взаєм­на концесуальна відступна (угода чи обіцянка про виконання у майбутньому в іншому вигляді або меншому розмірі) або взаємна реальна відступна (боржник відразу задовольняє вимоги кредитора, але в іншій формі, аніж та, що передбачена в договорі, або в меншому розмірі).

 

Тема 9. Забезпечення зобов’язань в цивільному праві країн ЄС. Зобов‘язання із заподіяння шкоди

Поняття способів забезпечення зобов’язань в доктрині цивільного права країн ЄС. Види способів забезпечення зобов’язань. Неустойка у праві країн континентальної Європи. Порука в цивільному праві країн ЄС. Поняття застави та її види в різних правових системах. Застава нерухомого майна. Поняття, види іпотеки та джерела її правового регулювання в країнах різних цивільно-правових систем: континентальної (Франція, Німеччина та ін.). Підстави виникнення іпотеки за законодавством країн ЄС. Реєстрація іпотеки. Права та обов’язки сторін за угодою іпотеки. Перехід права власності на предмет іпотеки. Задоволення вимог кредитора за рахунок заставленого майна.

Поняття позадоговірних зобов’язань та зобов’язань із заподіяння шкоди у різних цивільно-правових системах. Джерела правового регулювання зобов’язань із заподіяння шкоди. Формула генерального делікту в країнах континентальної цивільно-правової системи. Система змішаного делікту.

Поняття шкоди в цивільному праві країн ЄС. “Номінальна шкода” в деліктних зобов’язаннях. Майнова та моральна шкода в зобов’язаннях по відшкодуванню. Причинний зв’язок в деліктних зобов’язаннях та його значення. Непряма шкода, віддалена шкода та шкода, що виникла за відсутності адекватного причинного зв’язку. Вина в зобов’язаннях із заподіяння шкоди. Розмежування деліктної та договірної відповідальності. Конкуренція позовів (конкуренція відповідальності) в цивільному праві Німеччини. Поняття та способи компенсації моральної шкоди в зарубіжних цивільно-правових системах.

Проблема змісту зобов’язань розглядається в усіх правових системах і пов’язана, насамперед, з визначеністю (конкретністю) зобов’язання та його належним виконанням. Зміст зобо­в’язання відображає що, яким способом, де, коли і кому боржник повинен надати (виконати). У доктрині, часом, зміст зобов’язань розкривається через тлумачення обов’язку (обов’язків) боржника: те, що він повинен виконати, а тому його дії становлять зміст зобов’язання. Отже, зміст зобов’язання майже ототожнюється з предметом, хоча останній також розглядається доктриною, переважно, у зв’язку з виконанням або тлумаченням зобов’язання.

Зміст обов’язків боржника, тобто і зобов’язання в цілому, визначається договором і законом (прецедентом). Однак норми закону в усіх правових системах, якщо він є джерелом зобов’язаль­ного права, у цих питаннях є диспозитивними; зміст зобов’язання залежить насамперед від угоди сторін. Юридична наука й практика визначають вимоги щодо змісту зобов’язань (характеристики обов’язків боржника): вони мають бути максимально конкретизовані та явні (оскільки передбачається можливість існування прихованих (не явних) обов’язків).

У теорії розрізняють: а) загальний обов’язок виконання; б) пер­вісні та в) похідні (реалізують обов’язок і дії, що вчиняються при порушенні зобов’язань). Виділяють також додаткові обов’язки, які не виражені чітко ні в законі, ні в договорі, однак випливають із засад добросовісності виконання, з повагою до добропорядних правил ділового обороту. Серед останніх розрізняють самостійні додаткові обов’язки, що мають окрему мету (ведення розрахунків, надання інформації кредиторові щодо виконання основного обов’язку та ін.), та несамостійні, які допомагають належно виконувати основний обов’язок (збереження матеріалів, призначених для виготовлення речі, їх економне витрачання та ін.).

З наведеного тлумачення змісту зобов’язання випливає дещо відмінне від прийнятого у вітчизняній правовій системі поняття виконання зобов’язання. Оскільки змістом зобов’язання вважається лише обов’язок боржника, то виконанням зобов’язання вва­жається реалізація його змісту. Зміст обов’язку (зобов’язання) реалізується, коли боржник вчинив усі необхідні дії, а кредитор одержав результат виконання. Виконання має бути природним способом припинення зобов’язання, яке погашається, якщо борж­ник виконав кредиторові саме те, що був зобов’язаний виконати, належним способом, в обумовленому місці, в обумовлений час. Критерії належного виконання зобов’язання різноманітні в різних правових системах і багато в чому збігаються. Разом з тим, оцінка належності виконання зобов’язання буде здійснюватися за такими загальними критеріями в тому разі, коли відповідні конкретні вимоги щодо виконання не передбачено самим договором, до умов якого слід звертатися в першу чергу.

У зв’язку з цим важливе значення мають норми закону та положення судової практики щодо тлумачення змісту зобов’я­зання. У романо-германській цивільно-правовій системі завданням тлумачення вважається встановлення справжнього наміру сторін. Тому тлумачення здійснюється не лише виходячи з буквального змісту слів і висловів, але й в контексті всього зобов’язання чи його частин і з урахуванням обставин виникнення зобов’язання. Якщо певні питання змісту зобов’язання неможливо встановити, оскільки вони не врегульовані сторонами, то застосовують диспозитивні норми закону й звичаї.

У німецькому праві в основу тлумачення покладено волю сторін, свободу договору й приписи законів. Спеціальні правила тлумачення змісту зобов’язання закріплено в Законі про регулювання права загальних умов угод: нормою є угода сторін, відсутність якої може свідчити про відсутність зобов’язання; якщо відсутня угода, слід орієнтуватися на звичаєвості, тобто вчиняти за загальноприйнятими правилами; тлумачення формулювань, у яких висловлено зміст зобов’язання, здійснюється за правилами НЦК і з урахуванням здорового глузду та принципу справедливості. НЦК встановлює загальні правила тлумачення змісту зобов’язань сторонами: якщо не встановлені конкретні обов’язки, то визначає їх той, хто вимагає виконання; дії, які необхідно виконувати, визначаються за справедливим розсудом. В останньому випадку, якщо обов’язки встановлювалися однією зі сторін, то вважається, що вона визначала їх за справедливістю; визначення обов’язків здійснюється шляхом повідомлення про них іншій стороні; визначення обов’язків зобов’язує іншу сторону, якщо воно вчинене справедливо. Справедливість чи несправедливість змісту встановлюється судом.

У німецькому праві на тлумачення змісту зобов’язань впливають також такі поняття (принципи), як «добра воля», «добропорядність», «віра», «довіра». Відповідний параграф НЦК закріплює правило про те, що боржник зобов’язаний здійснити свої обов’язки (виконати дії) у такий спосіб, як того вимагає добросовісність з урахуванням добропорядних правил обороту, за довірою і надійністю. Принцип добросовісності конкретизується в необхідності: а) кожній стороні чинити все, щоб взаємно сприяти полегшенню виконання зобов’язання, та уникати всього, що може їх обтяжити або зробити нездійсненними; б) уникати порушення прав іншої сторони; кожній стороні виявляти необхідну турботу про здоров’я та власність іншої сторони; в) дійсно робити спільно все, що вимагається для досягнення цілі договору; г) надавати необхідну інформацію про виконання дій для реалізації зобов’язання^[14].

У французькому праві зміст зобов’язання визначається волею сторін (що виражена у відповідних формулюваннях, які тлумачаться як буквально, так і в контексті), а також усіма наслідками, які пов’язані з самою природою зобов’язальних правовідносин і випливають із законів, звичаєвостей і справедливості.

В англо-американській правовій системі підходи до тлумачення змісту зобов’язань (що виникають з договору) більш формальні, особливо, якщо вони виникають на основі письмового договору. У такому разі звертається увага насамперед на загально­прийнятий буквальний зміст слів і словосполучень, визначення й пояснення певних понять, які містяться в законодавчих актах, судових прецедентах, а також враховуються існуючі звичаї та торгові звичаєвості. У цій цивільно-правовій системі прийнято поділ умов змісту договору на істотні (у разі їх порушення інша сторона може відмовитися від договору) та прості (у разі їх порушення інша сторона може претендувати лише на компенсацію збитків). На випадок виявлення питань, які не врегульовані сторонами в договорі, існує поняття умов договору, які припускаються.

Виконання зобов’язання, як вже зазначалося, підпорядковується й загальним правилам, які закріплені в законах (Німецькому ЦК, Французькому ЦК та ін.). У французькому та німецькому праві меншою чи більшою мірою відомий принцип виконання зобов’язання в натурі, якому повинна надаватися перевага як у межах правомірної поведінки учасників, так і в разі примусового виконання обов’язку боржником. Виконання має здійснюватися добросовісно, у точній відповідності з його змістом за всіма умовами, з урахуванням звичаїв цивільного обороту. Основні вимоги щодо виконання боржником зобов’язання стосуються суб’єктів, строків, місця, обсягу, способу (якості) виконання.

Зобов’язання може бути виконане боржником особисто або за його дорученням третьою особою, якщо особистість боржника, його індивідуальні риси (знання, досвід, вміння, хист) не мають істотного значення. Разом з тим, кредитор має право заперечувати виконання третьою особою. Зобов’язання має бути виконане кредиторові особисто або уповноваженій ним особі, яка за вимогою боржника зобов’язана видати документ, що підтверджує факт прийняття виконання.

Строки виконання зобов’язання визначаються угодою сторін, законом або звичаєм. За континентальним правом, якщо строк не встановлюється, то боржник вправі здійснити виконання негайно, а кредитор вправі вимагати від боржника негайного виконання. Якщо строк встановлений, то кредитор не може вимагати від боржника дострокового виконання. Боржник може виконати зобов’язання до закінчення строку, однак на це має бути згода кредитора, за винятком випадків, коли строк встановлюється виключно в інтересах бор­жника. Таке правило притаманне праву Німеччини, у якому розрізняють строки «на стороні кредитора» (він має право вимагати виконання) і строки «на стороні боржника» (має право вимагати прийняття виконання), які в деяких випадках можуть не збігатися. Боржник, який затримав виконання, вважається таким, що прострочив, лише за умови, якщо з боку кредитора надходило нагадування, за винятком випадків, коли інше встановлено договором, або зобо­в’язання за змістом могло бути виконане лише в певні строки, а за НЦК також, якщо строк виконання визначений календарною датою.

Французьке та німецьке право по-різному вирішують проблеми прострочення кредитора. Континентальне право за загальним правилом не вважає прийняття виконання обов’язком кредитора. ФЦК не регулює наслідків прострочення кредитора, а за НЦК прострочення кредитора не спричиняє його відповідальності перед боржником за виникнення в нього збитків. Останній може розраховувати лише на відшкодування витрат.

Англо-американське право принципово відрізняється в питанні строків виконання, оскільки останні не розглядаються як істотна умова зобов’язання, за винятком окремих видів договорів. Якщо строк виконання обов’язків боржником не визначений у договорі, вони повинні бути здійснені протягом «розумного терміну», тривалість якого визначається для кожного окремого випадку індивідуально з урахуванням обставин справи. Кредитор вправі вимагати дострокове виконання у випадку зміни (погіршення) майнового становища боржника, зменшення (втрати) гарантій і т. ін. Прийняття кредитором виконання розцінюється як обов’язок, а відмова від нього — як порушення (прострочення), яке зобов’язує його відшкодувати боржникові пов’язані з цим збитки.

Місце виконання має бути визначене у самому зобов’язанні або ж може випливати із його суті. У романо-германському праві якщо місце виконання не визначене сторонами або не зрозуміле з самої суті правовідносин, то ним є місце проживання боржника (ФЦК, НЦК) або місце його підприємницької діяльності (НЦК); якщо ж обов’язком є сплата грошової суми — місце проживання кредитора (НЦК). В англо-американській цивільно-правовій системі для всіх договірних відносин діє правило, згідно з яким належним місцем виконання боржником обов’язку є місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) кредитора. Виняток встановлено для договору купівлі-продажу — місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) продавця (англійський закон про продаж товарів; ЄТК США).