Лекція 8. Тема 8. Загальні положення про зобов’язання в цивільному праві країн ЄС. Загальні положення про договори в цивільному праві країн ЄС

План лекції:

Поняття та види зобов’язань у різних правових системах. Підстави виникнення зобов’язань.

Зобов’язання із договору та квазідоговору, делікту та квазіделікту в цивільному праві Франції. Зобов’язання із закону, угоди, делікту, безпідставного збагачення та ведення чужих справ без доручення у праві Німеччини.

Умови і принципи виконання зобов’язань в правових системах країн ЄС. Цивільно-правова відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань.

Збитки в цивільному праві країн ЄС. Компенсаторні та мораторні, конкретні та абстрактні збитки. Вина боржника в заподіянні шкоди. Підстави звільнення боржника від відповідальності. Неможливість виконання зобов’язання боржником. Випадок та непереборна сила в різних цивільно-правових системах.

Поняття договорів в цивільному праві країн ЄС. Класифікація договорів. Односторонні та синалагматичні (двосторонні), оплатні та безоплатні, консенсуальні та реальні, мінові та ризикові договори в країнах континентальної Європи. Зміст договору. Істотні, звичайні та випадкові умови договору в цивільному праві країн романо-германської системи. Значення договору. Укладення договору. Оферта та акцепт у цивільному праві країн ЄС.

Умови дійсності договору в цивільно-правових системах країн ЄС. Вимоги до суб’єктів договору. Правове значення змісту договору. Воля та волевиявлення в договорі. Форма договору та її значення. Законна підстава договору (кауза) в країнах континентальної Європи. Зустрічна винагорода у договорі в англо-американській системі права.

Ключові поняття: зобов’язаня, квазідоговір, делікт, квазіделікт, оферта та акцепт, кауза, договор. Збитки: компенсаторні, мораторні, конкретні, абстрактні збитки.

 

Поняття та види зобов’язань у континентальній та англо-американській
цивільно-правових системах

У романо-германській правовій системі зобов’язальне право є одним із фундаментальних інститутів, тоді як в англо-американському праві не існує аналогів навіть самого терміна «зобов’язання» і, звісно, не можна говорити про існування чітко окресле­ного інституту зобов’язального права.

У країнах кодифікованого цивільного права зобов’язання регулюються спеціальними статтями (параграфами) цивільних кодексів, об’єднаними в певних структурних підрозділах. Так, у НЦК право зобов’язальних відносин регламентується книгою 2 «Зобов’язальне право», яка охоплює приписи загального характеру, зокрема норми про зміст зобов’язань, загальні положення про договори, припинення зобов’язань, уступку вимоги та переведення боргу, множинність боржників і кредиторів, а також положення щодо окремих видів договірних і недоговірних зобов’язань. Діють також спеціальні закони щодо окремих видів зобов’язань.

Слід мати на увазі, що приписи зобов’язального права, які роз­міщені в НЦК, розраховані насамперед на звичайних громадян, хоча можуть субсидіарно застосовуватися і щодо підприємницьких відносин, які більшою мірою регулюються НТК та іншими законами.

Французький ЦК не встановлює загальних принципів чи норм, які б застосовувалися до всіх зобов’язань, незалежно від їх виду.

У праві Англії та США проблеми зобов’язальних правовідносин врегульовуються судовим прецедентом і судовою практикою та завжди розглядаються у зв’язку з договором чи деліктом. Однак ні в доктрині, ні в судовій практиці такі правовідносини не порівнюються для виявлення загальних властивостей чи принципів.

У континентальній правовій системі зобов’язання розглядається як обов’язок особи (боржника) надати дещо іншій особі (кредитору), вчинити або утриматися від вчинення певних дій в інтересах останнього^[49]. Згідно з положеннями НЦК зобов’язання — це правовідношення, в якому кредитор має право вимагати від боржника виконання дій, які реалізують обов’язок, або утримання від виконання певної дії. У німецькій юридичній літературі зобов’язання розглядається також і в широкому розумінні, як переважно двосторонні відносні правовідносини, які зазвичай мають тривалий характер і полягають в обов’язку виконання (боржником) та можливості застосування примусу до виконання (кредитором) певних дій^[50]. У будь-якому разі за німецькою доктриною, основу зобов’язальних правовідносин становлять «заборговані» (взяті на себе боржником) послуги, тобто те, що він зобов’язаний виконати, а тому мусить перетерплювати підвищену увагу до нього з боку кредитора; до них безпосередньо прилягає обов’язок відшкодування шкоди.

У Франції Цивільний кодекс не дає легального тлумачення поняття «зобов’язання», а доктрина, виходячи з поняття договору, визначає його як правовий зв’язок, у якому одна особа зобов’язується стосовно іншої до певного надання, вчинення дії чи утримання від певних дій.

У доктрині англо-американського права є спроби сформулювати поняття зобов’язального права, однак, як вже зазначалося, виключно стосовно або договорів, або деліктів.

Учасниками зобов’язань є дві сторони: кредитор (має право вимагати виконання або утримання від вчинення певної дії) і бор­жник (зобов’язаний виконати або не вчиняти певні дії). Кожна сторона в зобов’язанні може бути представлена як однією, так і кількома особами, права та обов’язки між якими можуть розподілятися по-різному залежно від змісту зобов’язання. Учасником таких правовідносин можуть бути треті особи, які одержують за зобов’язанням право вимагати від боржника виконання передбаченої зобов’язанням дії нарівні з кредитором.

У континентальному праві основним завданням зобов’язаль­ного права вважається регулювання відносин цивільно-правового обігу: надання речей (купівля-продаж, обмін, дарування), «тривале» надання речей (найм, оренда), надання послуг у широкому розумінні (трудовий договір, підряд, туризм, страхування та ін.). Зобов’язальні приписи містяться й в корпоративному праві; воно виконує функції захисту прав особистості та майнових благ, встанов­лює передумови відповідальності, порядок компенсації у випадку безпідставного збагачення та ін. Вважається, що найбільш наочно значення зобов’язального права розкривається в орієнтовно­му переліку видів зобов’язань, під час сприйняття якого слід враховувати особливості цивільно-правової доктрини та судової практики^[51].

Класифікація зобов’язань у різних правових системах і в різних країнах має свої особливості, які обумовлені специфікою розвитку доктрини та судової практики. У праві Німеччини найбільш загальним є поділ зобов’язань за підставами виникнення: а) із угод (договірні); б) переддоговірні (виникають внаслідок взаємодії договірного відношення з соціальним контактом) і квазідоговірні (з відносин, схожих із договірними); в) із закону (виникають із ведення справ без доручення, безпідставного збагачення, незаконних дій (деліктні), утримання, спадкування тощо).

Французьке право розрізняє зобов’язання: а) договірні (виникають із договорів) і б) недоговірні (виникають із делікту, квазіделікту, квазідоговору, закону). Такий поділ їх на види відображено в структурі ФЦК. Квазідоговірні зобов’язання виникають між особами, які не укладали ніяких угод, однак вони перебувають у відносинах, схожих з договірними (ведення чужих справ без доручення, безпідставне збагачення та ін.). Квазідоговорами є дії однієї особи, що вчиняються з її власної волі від імені іншої, з яких виникають обов’язки перед третіми особами. Квазіделіктними є зобов’язання, які виникли внаслідок ненавмисного заподіяння шкоди (недбалості чи необережності), оскільки деліктними за французьким цивільним правом є лише навмисні дії заподіювача шкоди.

У праві Англії та США, як вже зазначалося, не існує системного підходу до класифікації зобов’язань, оскільки немає законодавства, яке б визначало загальні принципи й систему підстав виникнення зобов’язань. У доктрині наводяться класифікації, які мають суто науковий характер. Найпоширенішою є класифікація, яка передбачає такі підстави їх виникнення: а)договір; б) делікт; в) квазідоговір; г) інші підстави.

Юридична наука в усіх правових системах розглядає класифікацію зобов’язань і за іншими критеріями: за змістом, предметом, характером поведінки боржника тощо. Так, розрізняють зобов’язання:

— подільні (можуть виконуватися частинами) і неподільні (виконуються тільки повністю);

— предметом яких є замінні (родові) та незамінні (індивідуально-визначені) речі;

— позитивні (боржник має вчинити якусь дію) і негативні (має утриматися від вчинення певних дій);

— альтернативні (боржник має право на власний розсуд виконати одну з кількох заздалегідь погоджених дій) і факультативні (у разі неможливості виконання основної дії боржник має право замінити її на іншу, заздалегідь обумовлену дію);

— захищені позовом, або так звані «одягнені», (можуть бути виконані в примусовому порядку) і незахищені позовом (у романо-германському праві — натуральні; в англо-американському — «безсильні договори»), або так звані «голі», зобов’язання (не можуть захищатися позовом, тобто не можуть бути виконані в примусовому порядку, їх дійсність залежить від добровільного визнання їх боржником, а їх виконання є правомірною дією).
В усіх країнах до останніх відносять зобов’язання, по яких закінчився строк позовної давності. У континентальному праві це також зобов’язання сплатити борг за азартними іграми чи парі, надання утримання позашлюбній дитині, виплати аліментів роди­чам, які не мають такого права за законом, зобов’язання, що покладені на спадкоємця за заповітом, який є недійсним через порушення фор­ми укладення, виплати не обумовлених у договорі відсотків за грошовою позикою та деякі інші.

В американському праві (США) виділяють так звані ілюзорні зобов’язання — які полягають в обіцянні чого-небудь, але фактич­но не спонукають боржника до будь-чого (обіцянка кредитора не вимагати повернення боргу до тих пір, поки гроші не знадобляться йому)^[52].

В усіх правових системах як самостійний вид зобов’язань розглядаються грошові зобов’язання, змістом яких є обов’язок борж­ника передати кредиторові певну суму грошей або у власність (оплата готівкою), або за правом вимоги (безготівкові розрахунки). Вони можуть безпосередньо виникати як грошові або ж перетворюватися в грошові внаслідок невиконання чи неналежного виконання будь-яких інших зобов’язань.