Глобалізація – процес формування цілісного світу

Тільки у ХХ ст. людство почало усвідомлювати свою діяльність як геологічну силу в еволюції біосфери. З цього часу стали відчуватися як позитивні, так і негативні результати зростаючого техногенного впливу людини на довкілля. На погляд В.І.Вернадського, взаємозв'язки суспільства з природою, що ускладнюються, – одна з найважливіших екологічних і соціальних проблем сучасності. Різноманітні форми екологічної регресії є результатом суперечливої взаємодії систем із саморегулюванням: біосфери загалом та її частини – людського суспільства. Екологічно необґрунтовані дії людини ведуть до підриву здібності природних екосистем різного рівня до саморегуляції, що порушує екологічну стабільність як в регіональних, так і в глобальних масштабах.

Колективна наукова думка не випадкова, як всяке природне явище, вона закономірна як закономірний у ході часу процес, що створив мозок. Як нова могутня геологічна сила вона має бути спрямована на регулювання впливу техногенезу на біогенез з метою потенційної оптимізації біосфери. В.І.Вернадський вірив у колективний розум людства, яке не може використати наукову думку для руйнування біосфери, оскільки є її складовою частиною.

У травні 2002 року в Москві відбулась міжнародна конференція до 140-річчя з дня народження В.І.Вернадського "Перспективи збереження і розвитку єдиної цивілізації Планети". Особливу актуальність набули ідеї В.І.Вернадського щодо приходу ноосферного суспільства, здатного до коеволюції з Природою, яке він характеризував як фазу ноосферного усвідомлення.

& Внесок А. Ейнштейна у розвиток глобального мислення можна розглядати в двох аспектах: як вченого і як суспільного діяча. Після того, як греки відмовилися від ідеї плоскої землі, відкинули ідею щодо існування антиподів і запровадили поняття верху та низу, з'ясувалось, що напрямки у просторі пов'язані з матеріальними тілами. Геліоцентрична система Коперніка покінчила з прив'язаним до землі центром світобудови і релятивізувала картину світу небесних тіл, що постає перед очима земного спостерігача. Згодом концепція нескінченного, позбавленого центру Всесвіту пов'язала траєкторії тіл з тілами відліку і позбавила їх абсолютного характеру. Ці етапи звільнення науки від антропоцентризму були етапами інваріантного уявлення про процеси природи.

Для А.Ейнштейна теорія відносності була етапом розвитку ідеї об'єктивної гармонії буття, яка відображалася в універсальному причинному зв'язку процесів природи, який має об'єктивний характер. Думка про наближення до об'єктивної істини пронизувала світогляд Галілея й Спінози, вона є характерною для раціоналізму ХVІІ ст. і лише потім змінюється претензією розуму на абсолютне і повне пізнання істини в останній інстанції.

А.Ейнштейн вбачав у пізнанні складну проблему: світ невичерпний, відомості про нього обмежені, недостатні, приблизні, некінчені. Разом з тим світ можна пізнати; картини світу, змінюючи одна одну, все більше наближають людину до об'єктивної істини. З цього приводу А.Ейнштейн писав: "Найбільш незрозумілим у світі є те, що він зрозумілий".

Загальна теорія відносності знайшла широке застосування у космології. Відкриття гравітації та вивчення її законів внесли до космології певну впорядкованість. Було знайдено матеріальний зв'язок між космічними тілами, що дозволило позбутися багатьох фантастичних вимислів, на які були багаті космологічні та космогонні вчення стародавніх і середньовічних натурфілософів. Визнання багатьма дослідниками матеріальної природи космічних об'єктів та матеріальних сил, що діють між ними, передбачало вивчення таких проблем, як скінченність та нескінченність Всесвіту, густина його матерії.

Ті рр. ХХ ст. привнесли цілу низку нових імпульсів у розвиток загальної теорії відносності, одне за одним було зроблено багато відкриттів, які ще раз підтвердили ідею, що зірки, як і Всесвіт у цілому, еволюціонують. Вивчення еволюції видимої частини Всесвіту привело до своєрідної революції в астрономії.

Теорія відносності, як вважають деякі вчені, скоріше філософська теорія, ніж фізична, теорія нового сприйняття світу. Вона справила величезний вплив на світогляд, глибше, ніж космічна фізика, розкрила закономірності світобудови. Ньютонівське уявлення про світ було багато в чому змінене під впливом вчення Ейнштейна. Замість цього уявлення виникла картина світу, в якій об'єднаними виявилися матерія, рух, час і простір, що раніше вважалися роз'єднаними. Теорія відносності зробила величезний якісний крок уперед у тлумаченні структури Всесвіту. Теорія відносності підвищила інтерес дослідників до філософської проблематики, вказавши на необхідність методологічного і гносеологічного аналізу положень фізичної науки. Виникла необхідність у філософському аналізі понять.

Як суспільний діяч, аналізуючи ядерну загрозу, він зробив наступні висновки: " Відкриття ділення урану загрожує цивілізації та людям не більше, ніж винайдення сірника … Наш захист не в зброї, не в науці…. Наш захист у законності й порядку". Видатний вчений був переконаний пацифіст, стояв на позиціях мондіалізму, наголошуючи на необхідності створення механізму запобігання ядерної війни. Аналізуючи проблеми війни і миру у психологічному аспекті, він навіть листувався з відомим німецьким психоаналітиком З.Фрейдом. У 1948р. від підписався під зверненням Комітету фізиків-ядерників, в якому для зниження напруженості між Сходом та Заходом пропонувалося створення світового уряду, до складу якого мали ввійти представники всіх бажаючих країн. Його головною функцією було розв'язання питань, пов'язаних зі збройними конфліктами. Рішення мали прийматися більшістю голосів, тобто не визнавалося право вето. Функцією уряду мало стати також спостереження за озброєннями у країнах – членах уряду. Інші питання залишалися внутрішньою справою держав.

У 1955 р. було опубліковано так званий "Маніфест Рассела-Ейнштейна", підписаний такими провідними вченими, як Н.Бор, Ж.Кюрі та ін. У ньому, зокрема, зазначалося: " Ми виступаємо як люди, подальше існування яких знаходиться під загрозою ". Ці ідеї поділялись пагуошським рухом – міжнародним рухом вчених за мир, роззброєння та міжнародну безпеку. У 1957 р. в Пагуоші (Канада) відбулася перша Пагуошська конференція. Участь у цьому русі провідних вчених змушує прислуховуватися до їх думки як уряди, так і окремі організації. У деяких випадках заходи, які пропонувались пагуошським рухом у справі підтримання миру, знаходили відображення в офіціальних міжнародних домовленостях.

& Мондіалізм та неомондіалізм як течії суспільно-політичної думки. Теоретичні засади глобалістики закладались ідеями пацифізму, морального протистояння війні та іншим формам насильства, мондіалізму та неомондіалізму.

Мондіалізм (від фр. Monde – світ) – це рух за об'єднання світу та його окремих регіонів на федеральній основі із всесвітнім урядом. Він постулює невідворотність планетарної інтеграції, перехід від множинності держав, народів, націй, цивілізацій та культур до єдиного світу. Ідейною предтечею мондіалізму були деякі утопічні та містичні рухи, починаючи зі стародавніх часів та Середньовіччя. В їх основі було уявлення про те, що колись відбудеться об'єднання всіх народів в єдиному царстві, яке не знатиме протиріч, конфліктів та війн.

Гуманісти всіх століть бачили майбутнє людства як світ, побудований на принципах єдності та спільного розв'язання існуючих і потенційних проблем. До раціоналістичних його версій слід віднести ідеї відомого філософа, яким було запроваджено термін " соціологія", одного із засновників позитивізма Огюста Конта (1798-1857) та німецького письменника і критика Готхольда Лессінга (1729-1781). О.Конт, значний вплив на формування поглядів якого справив А.Сен-Сімон, в якого він працював деякий час секретарем, у своєму вченні про третю еру стверджував, що "людство – це всесвітня батьківщина, яка закликана об'єднати в майбутньому всіх жителів планети".

У "Маніфесті Комуністичної партії" К.Маркс та Ф.Енгельс теж закликали до єднання, хоча ї не всіх жителів планети, а тільки "пролетарів усіх країн".

Наприкінці ХІХ ст. англієць Сесіл Родс (1853-1902) створює групу "Круглий стіл", яка ставить за мету створення єдиного світового уряду, перш за все для сприяння розвитку світової торгівлі.

На початку ХХ ст. розпочинається рух за створення Об'єднаних Штатів Європи. Цю ідею в її комуністичній інтерпретації підтримав В.І.Ленін. Ідеї "перманентної революції" та гасла Комуністичного Інтернаціоналу теж були деякою мірою мондіалістичними за своїм характером.

У преамбулі Радянської Конституції 1924 р. було записано, що СРСР – це "світові пролетарські Сполучені Штати", що створення Радянської держави стане новим вирішальним кроком на шляху об'єднання трудящих всіх країн у світову соціалістичну Радянську республіку.

Створення Ліги Націй стало практичним втіленням ідей мондіалізму. Її криза спонукала шукати вихід в реорганізації світу і відносин між народами та державами в створенні нових централізованих світових структур. Сполучені Штати стають головним центром мондіалізму.

Організаційне оформлення мондіалістського руху розпочалося після закінчення Першої світової війни. У 1921 р. було створено "Раду з міжнародних відносин", головною метою якої проголошувались уніфікація планети та створення єдиного уряду. У друкованому органі Ради журналі "Foreign Affairs" зазначалось, що "людство не дійде миру та процвітання, доки світ залишатиметься розділеним на 50 чи 60 незалежних держав і доки не буде створена міжнародна система… Реальна проблема сьогодення полягає у створенні світового уряду".

Після закінчення Другої світової війни продовжувався процес організаційного оформлення мондіалістського руху. Склад їх учасників був різнобарвним – представники бізнесу та політики, наукових кіл, соціалісти, фабіанці, пацифісти, християнські демократи.

У 1954 р. було створено ще одну впливову мондіалістську структуру – Більдерберський клуб (Більдерберська група), представлену з американської сторони членами "Ради з міжнародних відносин". У 1973 р. її активісти створили " Тристоронню комісію" ("Трилатераль" – назва пояснювалась тим, що вона мала на меті об'єднання під егідою атлантизму трьох великих просторів – американського, європейського та тихоокеанського). Як головна мета проголошувалось об'єднання зусиль для створення нового світового порядку та відмові від ідеї національного суверенітету, розвиток "системи світового закону та світового порядку, базованому на транснаціональному федеральному правлінні". На чолі Більдельберга та Трилатераля стоїть родинний клан Рокфеллерів. В їх роботі брали участь багато провідних політиків США, Європи та Японії, зокрема такі провідні аналітики, як Дж.Болл, З.Бжезинський, Г.Кіссінджер. Тристороння комісія, зокрема такий її аналітик, як З.Бжезинський, розробили кілька варіантів переходу до єдиної світової системи під керівництвом США.

В ХХІ столітті зростає кількість держав, які виступають за зміни в Статуті ООН та наданні цій міжнародній організації функцій світового координаційного уряду. За такий варіант виступають не тільки багато науковців, але й представники політики, бізнесу, фінансисти. На ювілейній сесії ООН-2000 розглядалися проблеми формування загальної концепції світового порядку у ХХІ ст., зокрема поступове формування світового координаційного уряду.

Зрозуміло, що існує багато проблем на шляху до реалізації мондіалістських ідей. Шлях до стабільного розвитку людства лежить через максимальне зближення системного характеру.

Глобалізація – процес формування цілісного світу

Як засвідчує аналіз сучасних наукових праць, на початку третього тисячоліття складно знайти науковця, який би, досліджуючи ті чи інші суспільні проблеми, не пов’язував їх з глобальними процесами. Поняття ‹‹глобалізація›› стало нині не лише найбільш вживаним, а й найбільш лайливим. Проблеми глобалізації сьогодні обговорюють усі: вчені й політики, журналісти і бізнесмени, люди різних країн. Цей планетарний феномен, який має свої витоки і свій генезис, визначає життя людства в останні 30-40 років. Процес глобалізації дає поштовх новим соціальним, політичним, економічним, культурним дискурсам і стимулює до рефлексії.

Як центральне поняття у площині розгляду соціальних змін, що відбуваються в економічній, політичній і культурній сферах, свідомості людей, глобалізація характеризується надзвичайно широкою амплітудою оцінок – від амбіційної апологетики до категоричного несприйняття. У численних працях економістів, юристів, політологів, соціологів, представників інших суспільних наук і навіть письменників її розглядають як історичне явище, де населення виступає одночасно і продуктом, і творцем світових процесів, і як об’єктивну закономірність розвитку людств а, а то й міф. Така строкатість думок видається досить природною, оскільки глобалізацію не можна розглядати як звичайну лінійну схему хоча б тому, що вона в своїй екзистенції вміщує одночасно як розвиток, так і руйнацію, стосується найважливішого – соціальної царини людини. Саме глобалізація стимулює та формує соціальну і культурну рефлексію світового масштабу, відроджуючи й оновлюючи ідею єдності та взаємозалежності людства.

Зазначене, з одного боку, засвідчує про певні здобутки науковців, політиків та експертів у розробці даної тематики, а з іншого виявляє безліч проблем, які належить вирішити людству найближчим часом. Адже глобалізація як складне, багатовимірне явище розвитку людства досі не знаходить свого остаточного змістовного наповнення як в уяві науковців, так і суспільній свідомості населення планети. Глобальні проблеми, породжені глобалізацією, незважаючи на зростання останнім часом актуальності тематики їх обговорення на державному та міжнародному рівнях, далекі від остаточного їх вирішення. Глобалізм як ідеологія, з політичним та ідеологічним забарвленням у сучасному вигляді підтримується лише не значною частиною населення Земної кулі. Глобалістика – міждисциплінарна сфера наукових знань, орієнтованих на здійснення аналізу і розв’язання суперечностей загальнолюдського характеру, перебуває в стадії становлення. Глобальність проявляється в усіх вимірах буття цілісного світу, який формується, одночасно характеризується ознаками більше хаотичного, ніж упорядкованого у певний спосіб існування його суб’єктів. Подібні ознаки незавершеності, трансформаційних змін, невизначеності та непередбачуваності процесів характерні для більшості сфер сучасного розвитку. Відтак глобалізація – об’єктивна реальність, з якою неможливо не рахуватися, теоретичний і практичний феномен, який потребує глибоких, фундаментальних досліджень.

Більшість макросоціальних процесів, які відбуваються нині в суспільствах, можна зрозуміти, лише враховуючи глобальний аспект. Але питання сутності глобалізації, характеристики її процесів, моделювання майбутнього розвитку розводять дослідників у різні кути поля інтелектуальних дискурсів. У науковому дискурсі сформувалися два протилежні підходи до глобалізації. Одним із них є переконання, що глобалізація відбувається в поєднанні з процесами модернізації чи з формуванням капіталістичної системи. Це означає передусім розгляд цього явища як проблемного поля сучасності. За такого підходу історія глобалізації має розглядатися як історія Заходу, історія експансії західної цивілізації. З іншого боку, з’являється підхід, у межах якого домінація зразків – це прояв не лише підпорядкування локальних партикулярностей універсальним процесам, а й домінування єдиної партикулярної форми суспільного життя щодо решти. У першому випадку розуміння глобалізації пов’язане з конвергенцією перспективи „світосистеми”, що найвиразніше може бути подана через теорію „світосистеми” І. Валерстайна. Згідно з нею глобалізація передусім вміщена в структуру світосистеми як процес інтеграції й економічного обміну. Згідно з іншим підходом (М. Фезерстоун, С. Леш) глобальна уніфікація досягається за допомогою гібридизації в певній опозиції до економізму. Представники цього напряму роблять наголос на автономії чинників культури щодо економіки та політики, а в динаміці глобальної культури вбачають основний чинник глобалізації. Спробою якось узгодити такі позиції можна назвати підхід Р. Робертсона, який вважає, що глобалізація зовсім не означає елімінацію локальності; навіть більше, не існує жодного протиставлення між універсальним і локальним, між логікою світосистеми і пошуком „власного притулку” особистістю, яка функціонує в локальному вимірі.

Глобалізація виступає також і як явище, і як феномен, коли вона сприймається в якості об’єктивної реальності, що заявляє про себе замкненістю глобального простору, єдиним світовим господарством, загальною екологічною взаємозалежністю, глобальними комунікаціями і в такій якості ніким не може бути проігнорована.

Констатуючи факт неоднозначності позицій авторів у визначенні сутності глобалізації, численні спроби розкрити її як у вузькому, так і в широкому розумінні, відзначимо також відсутність у теорії глобалізації аналізу комплексних, чітких взаємозв’язків її окремих аспектів, ігнорування політичних, правових, культурологічних, екологічних сфер трансформаційного розвитку. Водночас відзначимо, що в даний час увага дослідників і політиків акцентується на проблемах багатоаспектності цього процесу і шляхах формування цілісного світу.

Цілісність світу, єдність людства не лише перспектива і далекий ідеал, а й чітка тенденція сучасності, об’єктивна реальність. Відтак сутність глобалізації і головна тенденція її розвитку – формування цілісного світу, глобального людського співтовариства, нового типу цивілізації.

Цілісність світу (світу людей) означає: а)‹‹закриття›› ойкумени, встановлення всесвітніх зв’язків в усіх сферах людської діяльності; б) гармонізацію відносин у системі ‹‹людина – суспільство - природа››; розвиток різноманітних глобальних структур у різних сферах життєдіяльності людини; інституалізація глобалізації.

Глобальне людське співтовариство (єдність людства) характеризується: а) консолідацією людей із загальною долею у ‹‹загальнопланетарному домі››; б) усвідомленням жителями Землі своєї належності до єдиного людського роду, у якого єдині цілі, перш за все збереження життя на планеті; в) утворення в кінцевому рахунку глобального етносу.

Новий тип цивілізації (світової цивілізації) передбачає: а) трансформацію локальних цивілізацій в цивілізацію планетарну; б) використання усього найбільш цінного в культурно-цивілізаційній спадщині народів; в) формування низки нових базових цінностей; г) вироблення глобального світогляду і утвердження загальнолюдської етики.

Отже, сучасна глобалізація це певна реальність, підготовлена протягом усієї попередньої історії, процес, який розвивається, і перспектива розвитку людського співтовариства. Глобальна соціоекосистема та її вивчення потребує наукового підходу. Наука має сказати останнє слово у дослідженні глобальних процесів. Такою наукою є глобалістика. Нині є як прибічники, так і опоненти формування спеціальної науки, в рамках якої передбачається вивчення феномена глобалізації. Але справа навіть не в тому, чи буде створена спеціальна дисципліна ‹‹глобалістика››, чи буде ‹‹глобалізуватися›› сучасна система наукових знань. Головне в іншому: щоб вивчення глобальної соціоекосистеми мало наукову основу. В цьому гарантія конструктивних відповідей на питання, які ставить феномен глобалізації перед сучасною цивілізацією. Сьогодні є підстави говорити про динамічний розвиток глобалістики як науки.