Моделі глобальних систем показали, що ми живемо у взаємозалежному світі, що покращання становища не є неможливим, але в той же час не є гарантованим.

У 1982 р. Д.Медоуз, Г.Брукман та Д.Річардсон видали книгу про перше десятиліття моделювання глобальних систем під назвою "Навпомацки у темряві". Назву було взято з відомої байки Сафо, в якій йшлося про людину, яка шукала ключ від будинку під вуличним ліхтарем не тому, що там його загубила, а тому, що там було світліше. Тобто цим вони хотіли сказати, що автори глобальних моделей вважали б за краще говорити про щось світліше та приємніше, ніж глобальні проблеми, але змушені спрямовувати свої зусилля туди, де більше проблем. За думкою авторів, найголовнішим наслідком глобального моделювання стало фундаментальне перетворення власних поглядів на світ. У висновках автори висловили свої погляди щодо досвіду перетворень та засобу мислення, до якого закликають глобальні моделі. Їх сутність полягає в наступному:

- ми не маємо руйнувати систему, від якої залежить наше існування;

- зубожіння не має бути, його можна попередити – експлуатація людини або народу іншими принижує як експлуатованого, так і експлуататора;

- для окремих людей та цілих народів краще співпрацювати, ніж ворогувати;

- любов до людства та майбутніх поколінь людей має бути такою ж самою, як до своїх рідних;

- якщо ми не сприймемо ці принципи і не керуватиметься ними, світ не виживе;

-майбутнє в наших руках, і воно не буде ні гірше, ні краще того, що ми самі збудуємо.

*Новий, третій етап розвитку глобалістики припадає на другу половину 80-х рр. ХХ ст. Специфіка цього етапу полягає в динаміці предмету дослідження. Самі глобальні проблеми відійшли на другий план унаслідок історичних змін у політичній карті світу. На першому та другому етапах фактично існували дві глобалістики – західна та східна, два методологічних підходи – надкласовий та класовий. На третьому етапі домінує об'єктивний науковий підхід.

Міждисциплінарний характер глобалістики збагачується поглибленням прикладних методів дослідження найактуальніших проблем розвитку. Для цього етапу притаманне деяке зниження уваги до загальнотеоретичних проблем глобалістики, її зосередження на конкретних виявах глобальних проблем.

Концепція "сталого розвитку" була розроблена під керівництвом директора Інституту світового спостереження Л.Брауна. Її розробка стала наслідком дискусії щодо нової формули глобальної політики розвитку з врахуванням нових принципів та потреб.

Базові положення концепції "сталого розвитку" були сформульовані у доповідіМіжнародної комісії з довкілля та розвитку технології на чолі з прем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд (1987р.) і Порядку денному для ХХІ століття в Ріо в 1992 році. Ця концепція була використана при ухваленні спеціальної резолюції Генеральної Асамблеї ООН „Економічна перспектива до 2000 року і надалі” в 1987 р, згідно з якою сталий розвиток рекомендується як один з засадничих принципів діяльності міжнародних інституцій, урядів та неурядових організацій.

Ще у 1983 р. Міжнародна комісія з довкілля та розвитку технології на чолі з прем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд розпочала роботу над звітом "Загальне майбутнє". Його було представлено Генеральній Асамблеї ООН. Основні ідеї сформульовано наступним чином: "У нас спільна світова економіка, спільне світове довкілля, яке є основою теперішньої та майбутньої світової економіки, світового розвитку та нормального засобу життя, на яке заслуговують люди. Ми маємо навчитися мислити глобально і на довгострокову перспективу. Світ швидко скорочується у розмірах. Жоден район або країна не може жити в ізоляції від решти світу. У нас спільна відповідальність за спільне майбутнє. Ми маємо глибоко розібратись у нашій спільній політичній свідомості й зробити так, щоб довкілля та стабільний розвиток приносили свої плоди, а не невідшкодні збитки. Ми маємо змінити своє ставлення до життя таким чином, щоб наш неухильний розвиток та збереження культурних цінностей планети вийшли на передній план. Ми маємо визнати, що багато в нашому сьогоднішньому ставленні до життя сприяє пограбуванню майбутнього наших дітей, чого дійсно цивілізований світ не може припустити". На думку авторів доповіді, під "сталим розвитком" слід розуміти розвиток, який забезпечує потреби нашого часу, але в той же час не загрожує можливостям майбутніх поколінь задовольняти власні потреби.

У 80-ті рр. американський соціолог Е.Тоффлер запропонував модель хвилеподібного розвитку цивілізації. Ще у 70-х рр. у працях "Футурошок" та "Екоспазм" він розробляв концепцію "шоку від зіткнення з майбутнім". Причину кризових явищ він вбачає в прискоренні темпів розвитку та ускладненні системи. У 1980 р. він разом з Г.Олвін опублікував книгу "Третя хвиля". У 1984 р. виходить друком його праця "Передумови та прогнози", у 1990 р. – "Зміщення влади, знання, багатство та примус на порозі ХХІ століття". З його погляду, рушійна сила суспільного розвитку – вдосконалення нових технологій, тобто сукупності знань, способи та засоби впровадження прогресивних виробничих процесів.

Перша хвиля почалася 8 тис. років тому і привела до утворення аграрного суспільства.

Друга хвиля на межі ХVІІ та ХVІІІ ст. приводить до утворення індустріального суспільства.

Третя хвиля приносить новий засіб життя, заснований на нових методах виробництва та джерелах енергії. Виникає нова цивілізація – " суперіндустріальна", або інформаційна. ЇЇ характерні риси:

* пріоритет знань. Суспільство базується на розумових здібностях, а не на фізичній силі;

* головна форма власності – інформаційна, отримана в результаті знань. Найефективніший інструмент влади наприкінці ХХ ст. – знання. Розгортається боротьба за контроль над інформацією, знаннями – "інформаційні війни";зміни в політичному житті.

* Виходячи з концепції трьох якостей влади, перша, низька, розглядається як така, що ґрунтується на силі, примусі. Це найменш дієвий інструмент влади, оскільки він використовується лише як форма примусу та покарання; друга – середньої якості – на багатстві. Воно є більш гнучким, оскільки його можна використовувати як покарання і як заохочування, а також трансформувати в багато інших засобів впливу. Влада вищої якості – це сили знань, що підпорядковують силу і багатство. Принцип меншості змінюється на принцип більшості, відбувається відмова від представницької демократії, децентралізація влади.

Головними гальмами на шляху розвитку вважаються війни, економічні катастрофи, надактивність протидіючих політичних сил – профашистських політичних об'єднань, політизованих релігійних течій, патологічних форм екологічного руху та націоналістичних сил.

*Четвертий етап розвитку глобалістики розпочинається на межі 1980-1990-х рр., коли радикально змінюється геополітична структура світу. На цьому етапі особливого значення набувають проблеми забезпечення глобальної безпеки, що знаходить відображення в потребі більш активного формування таких напрямів наукових досліджень, як політична глобалістика та екополітологія.

Серед найважливіших проблем національного та регіонального характеру перше місце посідає створення ринкової економіки в державах колишнього СРСР та Китаї, а також раціональне вирішення регіональних конфліктів. На цьому етапі значна увага зосереджена на якісному аналізі перспектив розвитку цивілізації. З'являється тенденція дослідження взаємозалежності між довкіллям, світовим розвитком та питаннями війни і миру. Йде активний пошук політичної парадигми світового розвитку в умовах загострення глобальних проблем. Поширення набуває прогнозування розвитку світового співтовариства в умовах впливу на нього фундаментальних проблем сучасності, а також ретроспективний аналіз причин виникнення глобальних протиріч на попередніх етапах еволюції світового співтовариства. Вважалося, що глобальні проблеми потрібно розв'язувати на локальному рівні. Дослідження моделей національного розвитку здійснювалося із врахуванням глобальних змін та можливих альтернатив поступального розвитку світової цивілізації.

Набувають поширення концепції "інформаційного суспільства" як похідні від теорії постіндустріального суспільства, згідно з якою історія людства – це процес проходження певних стадій технологічного розвитку.

Провідний американський футуролог Д.Несбіт видає книгу "Мегатенденції", в якій визначались найбільш кардинальні напрями розвитку суспільства. Він висловлює погляд, що найважливішим стратегічним ресурсом стає не капітал, як це було в індустріальному суспільстві, а інформація, знання стають рушієм суспільного розвитку. У 1987 р. він видає в співавторстві з американським футурологом П.Абурдін працю "Нове відкриття корпорації". Вчені вважають, що на зміну добі "синіх" та "білих комірців" (виконавців ручної та рутинно-організаційної праці) прийшла доба " золотих комірців" – людей найвищого рівня кваліфікації, великого обсягу сучасних знань.

Наступна книга Дж.Несбіта і П.Абурдін "Мегатенденції, рік 2000. Десять нових напрямів 90-х років" вийшла друком у 1990 р. На погляд авторів:

- перша мегатенденція зумовлена розвитком світової економіки, зміцненням міжнародних економічних зв'язків, посиленням позицій вільної торгівлі, зростанням ролі телекомунікацій у прийнятті економічних рішень, появою нових джерел сировини і ресурсів, підвищенням ціни інтелектуальної власності;

- друга мегатенденція – ренесанс мистецтв, пов'язаний із розширенням для людини свободи вибору своїх пріоритетів, зокрема щодо способів проведення дозвілля, тягою людини до духовності;

- третя мегатенденція – час експериментів для врятування соціалізму, унаслідок чого може з'явитися новий гібрид соціалізму з ринковими механізмами, тобто з приватизацією засобів виробництва, ринковими цінами;

- четверта мегатенденція визначає нове співвідношення глобального стилю життя й культурного націоналізму, що полягає в тенденції до створення загального міжнародного стилю життя, космополізації сучасного світу у взаємозв'язку з відродженням національної культури, традицій. Проте націоналізм може породити і відторгнення глобальних цінностей, особливо у країнах, що розвиваються;

- п'ята мегатенденція – процес приватизації державного сектора економіки;

- шосту мегатенденцію зумовлює змінена геополітична ситуація, передусім в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, який характеризується значним економічним потенціалом, динамічністю розвитку;

- сьома мегатенденція пов'язана із залученням жінок на провідні посади в політиці, економіці, бізнесі;

- восьма мегатенденція фіксує зростання значення для сучасної цивілізації біотехнології;

- дев'ята мегатенденція зумовлена інтенсифікацією релігійних рухів;

- десята мегатенденція визначається як тріумф людини, за якого девальвуються цінності колективізму, індивідуалізм розглядається як етична відповідальність, спрямована на створення нової реальності.

Висловлювалось припущення, що 90-ті рр. ХХ ст. стануть десятиліттям економічного розвитку, політичних реформ та культурного відродження. Але життя пішло за більш песимістичним сценарієм, не вдалося врахувати негативні тенденції перехідного періоду:

- світову економічну кризу початку 90-х рр.;

- незадовільний хід перетворень у постсоціалістичних країнах;

- релігійне відродження в формі фундаменталізму та релігійного фанатизму;

- дифузію сили.

Школа універсального еволюціонізму (теорія глобальних рішень і компромісів).Особливого значення на сучасному етапі набуває Концепція універсального еволюціонізму М.М. Мойсєєва. В Концепції універсального еволюціонізму М. М. Мойсєєва сформована ідея щодо коеволюції природи і суспільства, біосфери та людини. В своїх працях, зокрема “Бути або не бути людству” (1999 р.), “Доля цивілізації. Шлях розуму” (2000 р.) він вказував на необхідність розробки стратегії людства, тобто сукупних дій людей, спроможних до початку екологічної катастрофи забезпечити коєволюцію (тобто спільну еволюцію) людини та оточуючого середовища. Термін “коеволюція” використовується біологією для визначення взаємопристосування біологічних видів в процесі їх еволюції. Під коеволюцією розуміється спільний розвиток взаємодіючих елементів єдиної системи, який забезпечує збереження її цілісності. Елементи, які коеволюціонують в межах системи, самі являють собою системи. Протилежним коєволюції є розвиток конфліктного типу.

Зміни, що відбулися на світовій арені, вимагали нових підходів до розробки можливих альтернатив поступового руху людської цивілізації.

У статті американського політолога Ф.Фукуями "Кінець історії" була сформульована теза щодо майбутньої безконфліктності світу. На його погляд, історія та її розвиток раніше відбувалися за рахунок нераціональних факторів, на зміну яким зараз поступово приходять закони розуму. Людство від темної епохи "закону сили" пересувається до найбільш логічного устрою, заснованого на досягненнях західної цивілізації, ринкової економіки та ліберально-демократичної ідеології. Ф.Фукуяма вважає, що "виникає досить помітний консенсус щодо ліберальної демократії як системи правління, оскільки вона взяла верх над протилежними ідеологічними концепціями. Завершується процес формування нових цивілізацій. Починається новий етап розвитку єдиної світової цивілізації, який об'єднає світ в єдину раціонально функціонуючу систему.

Всі більш активно в сучасній науці про міжнародні відносини вивчається зв'язок між глобалізацією та регіоналізацією, або, інакше кажучи, між світовою системою та регіональними підсистемами міжнародних відносин. У книзі "Шляхи історії: від стародавньої людини до наших днів" (1994) російський вчений І.М.Дьяконов виокремлює вісім фаз історичного розвитку людства, які проходили з нерівномірним прискоренням:

- перша фаза – від виникнення людини сучасного фізичного типу та формування первісного ладу, проходила протягом 30-40 тис. років;

- наступні чотири фази, від другої до п'ятої (середньовічної) тривали близько 10 тис. років;

- шоста (імперсько-феодальна, або стабільно-абсолютистська) продовжувалась 300 років;

- сьома (імперсько-капіталістична) тривала на Заході 100 років;

- восьма, посткапіталістична фаза, починається з середини ХХ ст. Її головні ознаки:

- пошуки національної та етно-релігійної самобутності;

- поява зброї великої сили знищення;

- електронізація інформації та побуту;

- зрушення в соціальній структурі;

- прискорення зростання народонаселення;

- незалежність колоній;

Якщо за нею наступить нова фаза історичного розвитку, можливі два можливих сценарії – оптимістичний та песимістичний. За песимістичним сценарієм людство та більша частина біосфери вимруть не пізніше ХХІІ ст. Оптимістичний сценарій розвитку історії супроводжується інтегральним сполученням не тільки цивілізацій, але й Людини з Природою, створенням ноосферного суспільства, здатного на коеволюцію з Природою.