Передумови формування глобалістики

Теоретичні засади глобалістики почали розроблятись з другої половини 60-х років ХХ століття, але її філософсько-методологічні засади мають глибокі історичні коріння. Глобалістика як наука синтезує основи соціально-економічних і філософських вчень попередників відносно закономірностей розвитку природи та суспільства.

Окремі ідеї та фундаментальні принципи глобалістики висловлювались та обґрунтовувалися багатьма філософами, починаючи зі Стародавнього Сходу та античних часів. Формується глобальна свідомість як здатність мислити категоріями планетарного масштабу, відчувати власну співпричетність до загальносвітових процесів, світовідчуття та світорозуміння, у відповідності з якими на передній план в оцінці визначальних, особливо важливих подій виступають загальнолюдські інтереси та цінності.

Особливістю глобальної свідомості та глобальних ідей як її змістовної сторони є те, що вони мають значення в масштабах всієї планети.

В цьому плані глобальні ідеї мають давню історію, починаючи з виникнення світових релігій, зокрема буддизму та християнства. Важливе значення мали ідеї Просвітництва, Великої Французької революції з її принципами свободи, рівноправ’я та братерства.

Продовженням цих традицій стають комуністичні ідеї, особливо на початковому етапі, з їх гаслами побудови єдиного справедливого безкласового суспільства без рас та націй.

Міждисциплінарний характер глобальних досліджень пояснює недостатню визначеність її концептуальних засад та категоріального апарату. Але в якості філософсько-методологічних підвалин глобальних досліджень можна виокремити декілька теоретичних потоків.

По-перше, це концепція трансформації біосфери в ноосферу, яка по суті являє собою схему ієрархії філософсько-політичних,природознавчих та техніко-економічних аспектів глобальних проблем сучасності. Найповніше ці ідеї знайшли відображення у працях В.І.Вернадського, П.Тейяра де Шардена та ін.

По друге, це спроби встановлення діапазону антропогенної межі Землі, аларміська складова в світовій світоглядній думці. (Алярмізм – (від французького тривога) це песимістична характеристика глобальних прогнозів, попередження що породжує у людей почуття безвиході, тривогу за майбутнє, панічні настрої). До речі, такий характер має значна частина доповідей Римського клубу.

Ці ідеї висловлювались ще в працях англійського економіста, священика, засновника концепції мальтузіанства Т.Р.Мальтуса (1766 – 1834), зокрема “Досвіду про закон народонаселення” (1798-1803). Демографічна доктрина Т.Р.Мальтуса побудована на необхідності обмеження кількості населення Землі. Головний закон Т.Р.Мальтуса – чисельність населення зростає в геометричній прогресії, а засоби його існування – в арифметичній, в той же час можливості виробництва продовольства обмежені. Тому голодомори, епідемії та війни він розглядав в якості природних регуляторів перевиробництва людей.

Ідеї Т.Р.Мальтуса здобули чимало прихильників і відіграли важливу роль у формуванні теорії природного добору Ч.Дарвіна, бо за умов “надмірного тиску населення” виживають найпристосовніші.

Критичне осмислення зростання загроз людству з боку науково-технічного прогресу міститься в працях Б.Рассела, А.Ейнштейна, Дж.Орруелла, О.Хакслі та ін.

Важливе значення мають і цивілізаційні теорії, в яких піддано науковому аналізу як причини зникнення окремих цивілізацій, так і шляхи, знайдені людством для виходу з криз на точці біфуркації, тобто цивілізаційні революції (зокрема, антропічна, неолітична, урбаністична, осьовий час, науково-технічна революції тощо).

По-третє, в якості теоретичних підвалин глобалістики слід розглядати загальну теорію систем, методологічні підвалини якої були закладені в працях Л. фон Берталанфі, а потім були використані в спеціальних дисциплінах, зокрема в міжнародно-політичній науці. Була створена спеціальна теорія динаміки соціальних систем, в межах якої розробляються методологічні засади глобального політичного прогнозування.

По-четверте, теоретичні засади глобалістики закладались ідеями пацифізму, морального протистояння війні та іншим формам насильства, мондіалізму та неомондіалізму. (Пацифізм – антивоєнний рух; мондіалізм – створення єдиного світу).

Нарешті, особливого значення набувають футурологічні прогнози. Активно розвивається футурологія як наука про перспективи розвитку цивілізації в контексті всього комплексу глобальних проблем сучасності. Цей термін запроваджує німецький вчений О.Флентхейм як назву науки про майбутнє, протиставляючи футурологію утопії.

У 1960 р. було опубліковано книгу німецького вченого Ф.Баада "Змагання до 2000 року". Він сформулював наступну альтернативу: майбутнє людства – або рай на землі, або знищення. Головними факторами, що несуть загрозу для людства, він вважав:

- ефективність сучасної зброї;

- духовну та моральну деградацію людей;

- неспроможність політиків розв'язувати найважливіші проблеми.

У той же час якщо футурологія акцентує увагу на тому, що може відбутися в найближчій чи віддаленій перспективі, глобалістика ставить питання про дослідження майбутнього як визначення можливих і вірогідних подій та тенденцій загальносвітового розвитку, в ній відсутній елемент обов'язковості.

& Внесок В.І. Вернадського у розвиток планетарного мислення. Наукова спадщина В.І.Вернадського охоплює найширші сфери знань і не втрачає свого значення й досі, багато його ідей прямують до своєї реалізації в майбутньому. Його ім'я стоїть в одному ряду з такими видатними мислителями, як І.Ньютон, Ч.Дарвін, А.Ейнштейн. Особливо вражає енциклопедичний склад його розуму й здібності до наукових узагальнень. Він ніколи не обмежував сферу своїх творчих пошуків галуззю однієї науки. Його роботи є джерелом для вивчення генези однієї з найважливіших теорій ХХ ст. планетарного і космічного масштабу – вчення про живу речовину і ноосферу. Дуже важливою, особливо для України, є його науково-організаційна діяльність, теоретичним підґрунтям якої було визнання ним величезної космічної, суспільної та економічної ролі науки. Він є засновником Академії Наук України, яка носить його ім'я, був її першим президентом. З його ім'ям пов'язане створення першої наукової бібліотеки в Україні, нині Центральної наукової бібліотеки НАН України імені В.І.Вернадського.

Головні ідеї В.І.Вернадського можна узагальнити наступним чином:

◄ життя є космічним явищем;

◄ розвиток життя приводить до виникнення людини – живої істоти, що наділена розумом, розумне життя починає активніше впливати на природу, людина вперше охоплює своєю діяльністю всю біосферу;

◄ концепція трансформації біосфери у ноосферу;

◄ людина в сучасному світі має діяти та мислити не тільки в аспекті певної особи, сім'ї, держави, а у планетарному масштабі;

◄ хоча ідеї людської єдності виникли давно, але релігія не змогла об'єднати людей, тільки наука може стати основою об'єднання. Це пояснюється такими її рисами, як обов'язковість та логічна довідність, охоплення нею всієї біосфери;

◄ визначено роль наукової думки в трансформації біосфери у ноосферу, що стає теоретичною платформою розвитку планетарного мислення;

◄ унаслідок досягнень людства в ХХ ст. уперше в історії почав здійснюватись єдиний історичний процес.

На першому етапі наукової діяльності В.І.Вернадський здійснював дослідження в галузі мінералогії. Він вважав, що мінерали – це сліди фізико-хімічних процесів, які відбувалися на Землі. Від дослідження хімії мінералів науковець переходить до вивчення хімічних елементів гірських порід земної кори, з'ясовуючи їх роль і місце в геологічній історії землі. В.І.Вернадський закладає підвалини нової науки – геохімії. Розвиваючись на фоні хімії, фізики, мінералогії, геохімія стає складовою частиною космічної хімії. Було сформульовано ідею про хімічну єдність світу. Вчений вважав, що вивчення земних атомів є ключем до вивчення космосу, висунув думку про матеріальний обмін та енергетичну взаємодію між землею та космосом.

На наступному, другому етапі В.І.Вернадський досліджував роль живих організмів в історії землі, об'єднавши їх під узагальнюючим найменуванням "жива речовина", яка є акумулятором космічної енергії, розподільником її в мінералогічних і геохімічних процесах, носієм та джерелом вільної біогеохімічної енергії ("геохімічної енергії життя"), що охоплює всю біосферу – земну оболонку, яка являє єдину сферу життя. Біосферу він розглядав як організовану, динамічну і стійку врівноважену систему, яка незалежно розвивається. Уперше в світовій науці він розглядав еволюцію біосфери як єдиний космічний, планетний, біогенний та антропогенний процес. Біосферу він уявляв як "систему систем", еволюційно зумовлену і функціонально взаємопов'язану множинністю абіотичного і біотичного в екосистемному різноманітті й множинності.

В.І.Вернадський вважав, що "жива речовина" є носієм і творцем вільної енергії, яка охоплює всю біосферу і визначає в основному її історію. Енергетичний біогеохімічний зв'язок між Сонцем і органічним життям на Землі виявляє космічну роль живої речовини як планетарного явища. У роботі "Жива речовина в земній корі та її геохімічне значення" вперше в світовій літературі з геохімічних позицій розкрито функціональну роль живої речовини як геологічної сили планетарного масштабу.

Особливо важливим є його висновок про те, що життя є космічним явищем, про вічність життя в космосі та інших матеріально-енергетичних перетворень, про множинність світів у всесвіті. Він писав: "Не тільки з філософського, але і з наукового погляду ясно, що такий різко протилежний всім іншим фізичним процесам Природи енергетичний характер життєвих процесів не може бути пов'язаний тільки із Землею, він повинен мати світове значення. Життя – на таких умовах – має бути космічним явищем. Воно не може бути справою випадку".

З появою життя почався якісно новий етап еволюції нашої планети. Став змінюватися хімічний склад газів повітряного басейну як наслідок появи вільного кисню і молекулярного азоту, став зменшуватись зміст вуглекислоти в атмосфері та гідросфері, що позитивно позначилося на темпах еволюції нових форм рослинного і тваринного світу. Подальші зміни хімічного балансу планети, біогенні утворення її газової оболонки спричинили зміни клімату, унаслідок чого виникли сприятливі температурні умови для бурхливого розвитку органічного життя. Досліджені В.І.Вернадським біогеохімічні функції живої речовини, дія яких виявляється в глобальному масштабі протягом геологічних періодів, стали доведенням того, що жива речовина є наймогутнішою геохімічною силою на нашій планеті. Біогенна міграція атомів, спричинена нею, являє своєрідну форму організованості, що має першорядне значення в будові біосфери. Наукове обґрунтування біогеохімічних принципів, концепція про взаємозв'язок у біогеохімічних процесах живої та неживої матерії, системний підхід до вивчення еволюції біосфери та її організованості виявили зв'язок еволюції життя з організованістю біосфери, розширили масштаби планетарного мислення цивілізації в системі "біосфера – жива речовина – планета".

На третьому етапі В.І.Вернадський створює вчення про еволюцію і організованість біосфери, формулює вчення про роль наукової думки "соціального людства" у трансформації її в ноосферу, що стає теоретичною платформою розвитку планетарного мислення. "Біосфера, – писав В.І.Вер­надський, – володіє абсолютно певною будовою, що існує протягом мільярдів років. Ця будова пов'язана з активною участю в ній життя, ним значною мірою зумовлена в своєму існуванні, передусім характеризується динамічними, стійкими, геологічно тривалими врівноваженнями, які, на відміну від механічної структури, кількісно динамічні в певних межах як щодо простору, так і щодо часу".

В.І.Вернадський підійшов до визначення суті цивілізації як природного феномену планетарного масштабу. "Цивілізація "культурного людства", – писав вчений – оскільки вона є формою організації нової геологічної сили, що створилася в біосфері, не може уриватися і знищуватися, оскільки це є велике природне явище". Він стверджував, що людина своїм трудом і розумом впливає на біосферу, на течію геологічних процесів, особливо у ХХ ст.: "Уперше людина охопила своїм життям, своєю культурою всю верхню оболонку планети, у загальному – всю біосферу, всю пов'язану з життям сферу планети". Ця планетарна діяльність людини має також і космічний характер. Ноосфера, сфера розуму є якісно новою стадією в еволюції біосфери.

Тільки у ХХ ст. людство почало усвідомлювати свою діяльність як геологічну силу в еволюції біосфери. З цього часу стали відчуватися як позитивні, так і негативні результати зростаючого техногенного впливу людини на довкілля. На погляд В.І.Вернадського, взаємозв'язки суспільства з природою, що ускладнюються, – одна з найважливіших екологічних і соціальних проблем сучасності. Різноманітні форми екологічної регресії є результатом суперечливої взаємодії систем із саморегулюванням: біосфери загалом та її частини – людського суспільства. Екологічно необґрунтовані дії людини ведуть до підриву здібності природних екосистем різного рівня до саморегуляції, що порушує екологічну стабільність як в регіональних, так і в глобальних масштабах.

Колективна наукова думка не випадкова, як всяке природне явище, вона закономірна як закономірний у ході часу процес, що створив мозок. Як нова могутня геологічна сила вона має бути спрямована на регулювання впливу техногенезу на біогенез з метою потенційної оптимізації біосфери. В.І.Вернадський вірив у колективний розум людства, яке не може використати наукову думку для руйнування біосфери, оскільки є її складовою частиною.

У травні 2002 року в Москві відбулась міжнародна конференція до 140-річчя з дня народження В.І.Вернадського "Перспективи збереження і розвитку єдиної цивілізації Планети". Особливу актуальність набули ідеї В.І.Вернадського щодо приходу ноосферного суспільства, здатного до коеволюції з Природою, яке він характеризував як фазу ноосферного усвідомлення.

& Внесок А. Ейнштейна у розвиток глобального мислення можна розглядати в двох аспектах: як вченого і як суспільного діяча. Після того, як греки відмовилися від ідеї плоскої землі, відкинули ідею щодо існування антиподів і запровадили поняття верху та низу, з'ясувалось, що напрямки у просторі пов'язані з матеріальними тілами. Геліоцентрична система Коперніка покінчила з прив'язаним до землі центром світобудови і релятивізувала картину світу небесних тіл, що постає перед очима земного спостерігача. Згодом концепція нескінченного, позбавленого центру Всесвіту пов'язала траєкторії тіл з тілами відліку і позбавила їх абсолютного характеру. Ці етапи звільнення науки від антропоцентризму були етапами інваріантного уявлення про процеси природи.

Для А.Ейнштейна теорія відносності була етапом розвитку ідеї об'єктивної гармонії буття, яка відображалася в універсальному причинному зв'язку процесів природи, який має об'єктивний характер. Думка про наближення до об'єктивної істини пронизувала світогляд Галілея й Спінози, вона є характерною для раціоналізму ХVІІ ст. і лише потім змінюється претензією розуму на абсолютне і повне пізнання істини в останній інстанції.

А.Ейнштейн вбачав у пізнанні складну проблему: світ невичерпний, відомості про нього обмежені, недостатні, приблизні, некінчені. Разом з тим світ можна пізнати; картини світу, змінюючи одна одну, все більше наближають людину до об'єктивної істини. З цього приводу А.Ейнштейн писав: "Найбільш незрозумілим у світі є те, що він зрозумілий".

Загальна теорія відносності знайшла широке застосування у космології. Відкриття гравітації та вивчення її законів внесли до космології певну впорядкованість. Було знайдено матеріальний зв'язок між космічними тілами, що дозволило позбутися багатьох фантастичних вимислів, на які були багаті космологічні та космогонні вчення стародавніх і середньовічних натурфілософів. Визнання багатьма дослідниками матеріальної природи космічних об'єктів та матеріальних сил, що діють між ними, передбачало вивчення таких проблем, як скінченність та нескінченність Всесвіту, густина його матерії.

Ті рр. ХХ ст. привнесли цілу низку нових імпульсів у розвиток загальної теорії відносності, одне за одним було зроблено багато відкриттів, які ще раз підтвердили ідею, що зірки, як і Всесвіт у цілому, еволюціонують. Вивчення еволюції видимої частини Всесвіту привело до своєрідної революції в астрономії.

Теорія відносності, як вважають деякі вчені, скоріше філософська теорія, ніж фізична, теорія нового сприйняття світу. Вона справила величезний вплив на світогляд, глибше, ніж космічна фізика, розкрила закономірності світобудови. Ньютонівське уявлення про світ було багато в чому змінене під впливом вчення Ейнштейна. Замість цього уявлення виникла картина світу, в якій об'єднаними виявилися матерія, рух, час і простір, що раніше вважалися роз'єднаними. Теорія відносності зробила величезний якісний крок уперед у тлумаченні структури Всесвіту. Теорія відносності підвищила інтерес дослідників до філософської проблематики, вказавши на необхідність методологічного і гносеологічного аналізу положень фізичної науки. Виникла необхідність у філософському аналізі понять.

Як суспільний діяч, аналізуючи ядерну загрозу, він зробив наступні висновки: " Відкриття ділення урану загрожує цивілізації та людям не більше, ніж винайдення сірника … Наш захист не в зброї, не в науці…. Наш захист у законності й порядку". Видатний вчений був переконаний пацифіст, стояв на позиціях мондіалізму, наголошуючи на необхідності створення механізму запобігання ядерної війни. Аналізуючи проблеми війни і миру у психологічному аспекті, він навіть листувався з відомим німецьким психоаналітиком З.Фрейдом. У 1948р. від підписався під зверненням Комітету фізиків-ядерників, в якому для зниження напруженості між Сходом та Заходом пропонувалося створення світового уряду, до складу якого мали ввійти представники всіх бажаючих країн. Його головною функцією було розв'язання питань, пов'язаних зі збройними конфліктами. Рішення мали прийматися більшістю голосів, тобто не визнавалося право вето. Функцією уряду мало стати також спостереження за озброєннями у країнах – членах уряду. Інші питання залишалися внутрішньою справою держав.

У 1955 р. було опубліковано так званий "Маніфест Рассела-Ейнштейна", підписаний такими провідними вченими, як Н.Бор, Ж.Кюрі та ін. У ньому, зокрема, зазначалося: " Ми виступаємо як люди, подальше існування яких знаходиться під загрозою ". Ці ідеї поділялись пагуошським рухом – міжнародним рухом вчених за мир, роззброєння та міжнародну безпеку. У 1957 р. в Пагуоші (Канада) відбулася перша Пагуошська конференція. Участь у цьому русі провідних вчених змушує прислуховуватися до їх думки як уряди, так і окремі організації. У деяких випадках заходи, які пропонувались пагуошським рухом у справі підтримання миру, знаходили відображення в офіціальних міжнародних домовленостях.

& Мондіалізм та неомондіалізм як течії суспільно-політичної думки. Теоретичні засади глобалістики закладались ідеями пацифізму, морального протистояння війні та іншим формам насильства, мондіалізму та неомондіалізму.

Мондіалізм (від фр. Monde – світ) – це рух за об'єднання світу та його окремих регіонів на федеральній основі із всесвітнім урядом. Він постулює невідворотність планетарної інтеграції, перехід від множинності держав, народів, націй, цивілізацій та культур до єдиного світу. Ідейною предтечею мондіалізму були деякі утопічні та містичні рухи, починаючи зі стародавніх часів та Середньовіччя. В їх основі було уявлення про те, що колись відбудеться об'єднання всіх народів в єдиному царстві, яке не знатиме протиріч, конфліктів та війн.

Гуманісти всіх століть бачили майбутнє людства як світ, побудований на принципах єдності та спільного розв'язання існуючих і потенційних проблем. До раціоналістичних його версій слід віднести ідеї відомого філософа, яким було запроваджено термін " соціологія", одного із засновників позитивізма Огюста Конта (1798-1857) та німецького письменника і критика Готхольда Лессінга (1729-1781). О.Конт, значний вплив на формування поглядів якого справив А.Сен-Сімон, в якого він працював деякий час секретарем, у своєму вченні про третю еру стверджував, що "людство – це всесвітня батьківщина, яка закликана об'єднати в майбутньому всіх жителів планети".

У "Маніфесті Комуністичної партії" К.Маркс та Ф.Енгельс теж закликали до єднання, хоча ї не всіх жителів планети, а тільки "пролетарів усіх країн".

Наприкінці ХІХ ст. англієць Сесіл Родс (1853-1902) створює групу "Круглий стіл", яка ставить за мету створення єдиного світового уряду, перш за все для сприяння розвитку світової торгівлі.

На початку ХХ ст. розпочинається рух за створення Об'єднаних Штатів Європи. Цю ідею в її комуністичній інтерпретації підтримав В.І.Ленін. Ідеї "перманентної революції" та гасла Комуністичного Інтернаціоналу теж були деякою мірою мондіалістичними за своїм характером.

У преамбулі Радянської Конституції 1924 р. було записано, що СРСР – це "світові пролетарські Сполучені Штати", що створення Радянської держави стане новим вирішальним кроком на шляху об'єднання трудящих всіх країн у світову соціалістичну Радянську республіку.

Створення Ліги Націй стало практичним втіленням ідей мондіалізму. Її криза спонукала шукати вихід в реорганізації світу і відносин між народами та державами в створенні нових централізованих світових структур. Сполучені Штати стають головним центром мондіалізму.

Організаційне оформлення мондіалістського руху розпочалося після закінчення Першої світової війни. У 1921 р. було створено "Раду з міжнародних відносин", головною метою якої проголошувались уніфікація планети та створення єдиного уряду. У друкованому органі Ради журналі "Foreign Affairs" зазначалось, що "людство не дійде миру та процвітання, доки світ залишатиметься розділеним на 50 чи 60 незалежних держав і доки не буде створена міжнародна система… Реальна проблема сьогодення полягає у створенні світового уряду".

Після закінчення Другої світової війни продовжувався процес організаційного оформлення мондіалістського руху. Склад їх учасників був різнобарвним – представники бізнесу та політики, наукових кіл, соціалісти, фабіанці, пацифісти, християнські демократи.

У 1954 р. було створено ще одну впливову мондіалістську структуру – Більдерберський клуб (Більдерберська група), представлену з американської сторони членами "Ради з міжнародних відносин". У 1973 р. її активісти створили " Тристоронню комісію" ("Трилатераль" – назва пояснювалась тим, що вона мала на меті об'єднання під егідою атлантизму трьох великих просторів – американського, європейського та тихоокеанського). Як головна мета проголошувалось об'єднання зусиль для створення нового світового порядку та відмові від ідеї національного суверенітету, розвиток "системи світового закону та світового порядку, базованому на транснаціональному федеральному правлінні". На чолі Більдельберга та Трилатераля стоїть родинний клан Рокфеллерів. В їх роботі брали участь багато провідних політиків США, Європи та Японії, зокрема такі провідні аналітики, як Дж.Болл, З.Бжезинський, Г.Кіссінджер. Тристороння комісія, зокрема такий її аналітик, як З.Бжезинський, розробили кілька варіантів переходу до єдиної світової системи під керівництвом США.

В ХХІ столітті зростає кількість держав, які виступають за зміни в Статуті ООН та наданні цій міжнародній організації функцій світового координаційного уряду. За такий варіант виступають не тільки багато науковців, але й представники політики, бізнесу, фінансисти. На ювілейній сесії ООН-2000 розглядалися проблеми формування загальної концепції світового порядку у ХХІ ст., зокрема поступове формування світового координаційного уряду.

Зрозуміло, що існує багато проблем на шляху до реалізації мондіалістських ідей. Шлях до стабільного розвитку людства лежить через максимальне зближення системного характеру.