Етапи розвитку глобалістики.

У становленні глобалістики як науки можна виокремити кілька етапів, кожен з яких відображає специфіку еволюції світової цивілізації.

* Перший етап – 60-ті рр. – початок 70-х рр. ХХ ст., коли обсяги виробництва вперше в історії людства почали загрожувати можливостям природи компенсувати антропогенний вплив. На цей етап припадає і розгортання таких стратегічних наступальних засобів ведення війни, використання яких у конфлікті являло б загрозу існування людства. Головні проблеми, що досліджувалися на цьому етапі – розповсюдження зброї масового знищення; забруднення довкілля; вичерпаність світових ресурсів; зростання народонаселення та труднощі в забезпечення його продовольством; нерівномірність розвитку окремих країн. На цьому етапі глобалістика розвивалася у формі методологічних та науково-теоретичних досліджень, не об'єднаних у цілісну систему.

У 60-х рр. ХХ століття теоретичні засади глобалістики закладались Г.Канном, Д.Беллом, Р.Ароном, Н.Віннером та ін.

Першими спробами міждисциплінарних та міжнародних по складу глобальних досліджень стали симпозіуми та робочі групи по екології напередодні Стокгольмської конференції по охороні оточуючого середовища а також підготовчі матеріали конференції та звіти після її закінчення.

Особливістю цього етапу стало створення в другій половині 60-х років спеціальних міжнародних, державних, неурядових, приватних організацій, метою яких стало вивчення глобальних проблем та шляхів їх подолання. Це „ Інститут проблем майбутнього ”, який було створено у Відні в 1965 році, міжнародний фонд „Людство в 2000 році”, заснований в Нідерландах в 1965 р. В 1966 р. В США було оформлене Товариство вивчення майбутнього світу.

Особливе значення мало заснування в 1968 році з ініціативи італійського економіста, суспільного діяча та бізнесмена А.Печчеї (1908-1984) неурядової міжнародної громадської організації - Римського клубу, з метою дослідження проблем глобального розвитку та залучення уваги світового співтовариства до глобальних проблем. Подальша діяльність Римського клубу сприяла становленню та інституалізації глобалістики, формуванню її категоріального апарату та методології.

* Другий етап розвитку глобалістики охоплює 70-ті – першу пол. 80-х рр. ХХ ст. На цей етап припадає піднесення глобалістики в методологічному, функціональному та прикладному плані. Цією проблематикою займаються такі провідні вчені, як А.Тоффлер, який закладає підвалини філософії технократичного суспільства, С.Мендловітц, який запропонував принципи нового світового порядку, Е.Ласло, яким сформульовано головні цілі розвитку людства та ін.

У середині 70-х рр. провідні країни Заходу охопила серія структурних криз, які стали предметом дослідження глобалістики.

Римським клубом, створеним у 1968 р., були проведені широкомасштабні дослідження і побудовані глобальні моделі розвитку кризових тенденцій у взаємодії між суспільством і довкіллям. Вчені розробили цілу низку проектів та концепцій політичних реформ міжнародних відносин з метою розв'язання глобальних проблем.

Саме в цей час, як зазначає В.Бебік та Л.Дегтерьова, формуються провідні концепції сучасної глобалістики, зокрема:

- концепція "меж зростання" (Дж.Форестер, Д. Медоуз, Е.Пестель, М.Месарович):

- концепція „гуманістичного соціалізму” (Я.Тинберген);

- концепція „нового гуманізму” (Л.Печчеї);

- концепція „дороговкази в майбутнє” (Б.Гаврилишин);

- концепція „сталого розвитку” (Л.Браун);

- школа універсального еволюціонізму (теорія глобальних рішень і компромісів) (М.Мойсєєв);

- школа мітозу біосфер (Д.Ален, М.Нельсон);

- школа контрольованого глобального розвитку (Д.Гвішіані);

- школа світ-системного аналізу (І.Валлерстайн);

- концепція геогенезісу (Е.Кочетов);

- концепція „глобальної спільноти” (М.Чешков).

Розвиток глобалістики був тісно пов’язаний з політикою та ідеологією. Тому можна говорити про два головних напрямки розвитку глобалістики – особливо на перших трьох етапах її розвитку.

В західній глобалістиці сформувались наступні основні напрями:

Технократичний напрям, який представлений:

а) технооптимістами (Г.Кан, У.Браун, А.Вінер, Г.Скотт,), які переконані, що тільки наука і техніка можуть вирішити всі глобальні проблеми, котрі й виникають внаслідок розвитку науково-технічного прогресу;

б) технопесимісти (Д.Медоуз, К.Боулдінг, М.Робертс та ін.), які теж пов’язують виникнення глобальних проблем з розвитком науково-технічного прогресу, але не вважають, що наука і техніка можуть бути єдиним засобом вирішення цих проблем;

Постіндустріальна глобалістика (О.Тоффлер, Б.Белл, Д.Несбіт) не досліджувала глобальні проблеми безпосередньо, але формулювала висновки, пов’язані з постіндустріальним станом суспільства і перспективою вирішення проблем глобального світу.

Еколого-популістський напрям (Л.Браун, Р.Теобальд) який зосереджується на проблемах взаємодії природи, суспільства і людини.

Екзистенційально-культурна глобалістика (С.Мендловіц, Й.Галтунг), предметом якої є проблеми війни і миру, встановлення нового економічного і соціально-політичного порядку.

Еволюційно-детерменістський напрям глобалістики (Дж.Ріфкін) який орієнтується на дослідження закономірностей природної еволюції і незворотності науково-технічного прогресу.

В радянській та сучасній глобалістиці виокремлюються:

◄ філософсько-методологічний напрям, який базується на системі знань філософської науки, що узагальнила і звела до купи досягнення інших наук про суспільство і людину. В його межах досліджуються філософські засади, сутність, ґенеза глобальних процесів, аналізуються найважливіші соціально-політичні та економічні перетворення, необхідні для успішного розв’язання, проблем, що виникають (праці В.І.Вернадського, Н.Н.Моїсєєва, І.В.Бестужева-Лади, Д.М. Гвішіані, А.І.Уткіна, А.С.Панаріна, В.В.Загладіна);

◄ транснаціональний напрям – дослідження кризових явищ і протиріч загальнопланетарного масштабу, яких не було в минулому;

◄ соціоприродничий напрям, який головну увагу приділяє екологічним проблемам та проблемам природних ресурсів;

◄ культурологічний напрям, який приділяє головну увагу проблемам глобалізації, які виникають внаслідок науково-технічного прогресу, народонаселення, охорони здоров’я, культури, права, суспільного життя.

Концепція "меж зростання". Одним із перших досвідів прогнозування глобального розвитку вважається доповідь Римського клубу, яку було складено в 1971 р. під назвою "Світ-2" під керівництвом Дж.Форестера (перша доповідь Римського клубу). Вчені використали комп'ютерну модель, на підставі якої зробили спроби передбачення подальших етапів розвитку людства.

У 1972 р. у межах Римського клубу групою вчених під керівництвом американського вченого Д. Медоуз на основі системного методу здійснено спробу прогнозування глобального розвитку, побудови комп”ютерної моделі системи „людина-суспілоьсьво-природа” (доповідь "Межі зростання"). Доповідь була заснована на прогнозуванні таких змінних: населення, капіталовкладення, природні ресурси, продовольство, динаміка забруднення довкілля у часовому інтервалі у 200 років – від 1900 до 2100 р. Автори моделі виходили з концепції, що межі світу мають фізичну природу, відображаються в його скінченності, характеризуються як зовнішні. Головний висновок полягав у тому, що при збереженні нинішніх темпів розвитку ресурси землі вичерпаються протягом одного століття. Для попередження цього вони запропонували концепцію "глобальної рівноваги", тобто контрольованого балансу сил (ідея "нульового зростання").

У 1974 р. М.Месаровичем та Є.Песте-лем було підготовлено доповідь Римського клубу”Людство у роздоріжжі. Стратегія виживання” (друга доповідь Римського клубу). В ній була сформульована ідея"органічного зростання", згідно з якою кожен регіон світу має виконувати свою особливу ф ункцію. Світ досліджувався як система взаємопов'язаних регіонів. Головною ознакою суспільства другої половини ХХ ст. вважався притаманний йому "кризовий синдром", який має стати стимулом переходу до світової системи, що буде знаходитись у стані "органічного зростання". У цьому стані система розвиватиметься як єдиний організм, де кожна частина відіграватиме свою виключну роль і користуватиметься тією часткою загальних благ, які відповідають даній ролі та забезпечують подальший розвиток цієї частини на користь цілого. Було зроблено висновок, що світ з простої сукупності незалежних частин перетворюється на всесвітню систему, тобто на зібрання функціонально взаємозалежних частин. Виокремлено 10 регіонів, взаємодія між якими здійснюється через експорт-імпорт та міграцію населення за економічними, географічними критеріями, але з урахуванням соціальних і культурних характеристик.

Концепція „гуманістичного соціалізму ”. У 1976 р. Я.Тінберген та А.Долман підготували доповідь під назвою "Перегляд міжнародного порядку" (третя доповідь Римського клубу), в якій головною метою визнавалася необхідність забезпечення гідності та добробуту людей. На погляд авторів доповіді, політичні зміни планетарного масштабу вимагають створення глобальних власних структур – "світова державна скарбниця", "всесвітня адміністрація з продовольства". Мондіалістична за своїм характером, ця концепція фактично висувала ідеї створення глобальних політичних інститутів. Нова ідеальна соціальна організація людства отримала назву „гуманістичний соціалізм”, який мав забезпечити рівні можливості для всіх країн і людей відповідно до універсальних гуманістичних цінностей.

Концепція „нового гуманізму”. У 1977 р. доповідь Е.Ласло "Цілі для людства" як головну мету проголошувала встановлення загальносвітової солідарності. На відміну від "зовнішніх меж", вирішальними для визначення напрямів розвитку світової цивілізації вважались "межі внутрішні ", тобто політичні, культурні, психологічні межі в життєдіяльності людей та суспільства, що знаходить відображення у поганому політичному керівництві, безвідповідальності у політичній діяльності (суб'єктивний чинник). Необхідною передумовою виживання та прогресу людства мають стати спільні ідеали, цінності й цілі, яким треба підкорити індивідуальні інтереси окремих країн та народів.

Доповідь вказувала на необхідність перебудови свідомості і запровадження норм поведінки людей і норм державної політики відповідно до „ нових стандартів гуманізму”.

Було сформульовано „цілі світового розвитку”, зокрема:

- припинення гонки озброєнь, відмова від конфліктів, війн та насильства, вирішення продовольчої проблеми в глобальному масштабі;

- глобальний контроль за використанням енергетичних та сировинних ресурсів, технологіями і природокористуванням,

- глобальний розвиток, спрямований на підвищення якості життя, соціальну справедливість у розподілі матеріальних та духовних благ.

Програма „нового гуманізму” передбачала „людську революцію”, інтеграцію людей світу і формування нової спільноти – „глобального етносу.

У тому ж році відомий американський економіст В.Леонтьев та інші експерти ООН розробили сценарії демографічного, економічного та екологічного розвитку на 1980, 1990 та 2000 рр. Головний висновок – необхідність скорочення розриву у рівнях економічного розвитку промислових центрів світу та країн, що розвиваються.

Концепція „Дороговкази в майбутнє ”. У десятій доповіді Римського клубу "Дороговкази в майбутнє", підготовленій Б.Гаврілішиним в 1980 р., зроблено висновок, що подальший розвиток світової цивілізації пов'язаний з конвергенцією суспільних систем. Він запропонував модель майбутнього світового порядку, засновану на співіснуванні різних культур, релігій, способів життя, колегіальному керівництві та демократії.

У 1980 р. О.Джіаріні у доповіді "Діалог про братерство і добробут" висловив думку, що досягнення нового стану багатства і процвітання має бути заснований на еколого-економічних цінностях життя.

С.Мендловітц, Л.Гуртов та Й.Галтунг висловили думку про необхідність досягнення глобального гуманізму та альтернативних засобів забезпечення миру та безпеки.

Окрім Римського клубу, глобальні проблеми досліджувались Гудзонівським інститутом (США). Сассекським інститутом (Велика Британія), проектом моделей світового порядку (ЮНЕСКО).

Загалом, у період з 1970 по 1984 р. було розроблено 13 основних моделей глобальних систем. Вони були побудовані в різних частинах світу, з різними цілями і відрізнялися ступенем складності, методикою, головними вхідними та вихідними даними, обсягом часу та результатами. Найменша з них уявляла світ як єдину агрегатну одиницю. Найбільша – розділювала світ більш ніж на 100 країн. Автори моделей по-різному вирішували, якими даними мають оперувати моделі. Три з них включали дані, які характеризували природні ресурси та довкілля. Тільки одна торкалась проблем війни і миру, аналізуючи альтернативні заходи досягнення миру та безпеки. Деякі моделі були побудовані тільки заради спростування висновків попередніх. Одна модель відтворювала кілька попередніх і містила протилежні їм погляди на світ.

У 1978 р. відбулася конференція з глобального моделювання. Д.Медоуз, Г.Брукман та Д.Річардсон підготували перелік найважливіших наслідків семи головних моделей розвитку, які були представлені на конференції. На їх погляд, усі моделі містили одні й ті самі якісні висновки щодо нинішнього статусу світу та його перспектив. Звичайно, автори моделей не в усьому були згодні один з одним, використовували різні цифрові дані. Але на загальному рівні їх висновки збігалися. Подальше глобальне моделювання підтвердило висновки, які Д.Медоуз, Г.Брукман та Д.Річардсон узагальнили наступним чином:

& не існує такої фізичної або технічної причини, на підставі якої основні потреби людства не можуть бути незадоволені в найближчому майбутньому. Причиною незадоволення цих потреб на сьогодення є певні соціальні та політичні структури, визнані норми та погляди на світ, а не фізична обмеженість засобів та ресурсів;

& населення та фізичні (матеріальні) цінності не можуть зростати нескінченно на обмеженому просторі планети;

& людство не має повної та надійної інформації щодо фізичних можливостей Землі задовольняти потреби населення, яке постійно зростає, та накопичення капітальних цінностей. Існує значна кількість обмеженої інформації, яку трактують як песимістично, так і оптимістично;

& продовження нинішньої політики на протязі кількох десятиліть не приведе до бажаного майбутнього або навіть до задоволення головних потреб людини. Наслідком стане посилення розбіжностей у рівні життя багатих та бідних, виснаження ресурсів та руйнування довкілля, погіршення економічних умов для більшості населення;

& враховуючи ці обставини, подовження нинішнього курсу навряд чи буде можливим. У найближчі 30 років світова економічна система опиниться у перехідному періоді до статусу, який різнитиметься від нинішнього не тільки якісно, але й кількісно;

& неможливо зараз чітко визначити цей статус, він залежатиме від рішень та заходів, що зараз приймаються;

& вважається вірогіднішим, що політика, яка швидко пристосовує свій курс до фізичних та суспільних процесів свого часу, дає найбільші результати і вимагає менше зусиль, ніж засоби, що вживаються несвоєчасно. Коли проблема стає очевидною для усіх, розв'язати її часто вже неможливо;

& хоча технічних прогрес є необхідним, жодна техніка, за результатами глобального моделювання, сама по собі не може привести до бажаного майбутнього. Перебудова соціальних та політичних систем є незрівнянно ефективнішою;

& люди та країни знаходяться у взаємозалежності одне від одного у просторі та часі. Процеси, що здійснюються в якомусь визначеному місці на планеті, мають наслідки, які інтуїтивно неможливо передбачити та достатньою мірою визначити навіть за допомогою комп'ютерних моделей;

& виходячи з цієї взаємозалежності, деякі прості заходи, спрямовані на досягнення якоїсь обмеженої мети, можуть виявитися шкідливими. Рішення мають прийматися в якомога більш широкому контексті часу, простору та інформації;

& співпраця у досягненні особистих та національних цілей часто є більш вигідною у кінцевому випадку для всіх сторін, ніж конкуренція;

& багато планів, програм, договорів та особливо складних міжнародних угод засновано на таких уявленнях про світ, що є або взаємовиключними, або знаходяться у прямому протиріччі з дійсністю. Багато часу витрачається на визначення та обговорення нереальної політики;

Після проведення дев'ятої конференції Інституту аналізу прикладних наук з моделювання глобальних систем Д.Медоуз сформулювала додаткові висновки:

- стабільний баланс між населенням, виробництвом матеріальних благ та використанням ресурсів не є характерним для структури нашої соціально-економічної системи. Ця структура може забезпечити або підйом, або занепад. Історія підтвердила саме таку циклічність за схемою: спочатку підйом, потім занепад, потім застій на низькому рівні, потім знов підйом. Створення стійкої системи з високим рівнем життя вимагає не тільки чіткого визначення соціальної стійкості як мети, а і свідомої перебудови соціальної структури;

- допомога продуктами харчування або безпосереднє передавання будь-яких предметів вжитку від багатих бідним виявляється непродуктивним, за виключенням екстрених випадків – воно встановлює структуру залежності, а не самодостатності. Залежність, у свою чергу, послаблює ті сили власної самостійності, ініціативи та організації, які існують у бідного населення;

- ліквідація урядового втручання в справи світової торгівлі не є ні панацеєю, як стверджують його апологети, ні загрозою. Свобода торгівлі матиме складні та суперечливі наслідки, головний з яких – посилення спеціалізації;

- цілі економічного зростання країн третього світу, відомі як "Ліма" та "третє десятиліття розвитку" подані настільки неточно, що визначити їх показники для моделювання є неможливим, тому і досягнення цих цілей є неможливим, а якщо і було б можливим, то не привело б до покращання становища бідного населення в цілому, оскільки це є складовою частиною більш загальних проблем;

- нові екзотичні технології, такі як виробництво синтетичної їжі або ядерної енергії не є обов'язковими для розв'язання світових проблем і, можливо, є такими, що дорого коштують для широкого використання;

- зростання національного продукту не є достовірним показником добробуту людини або прогресу;

- у межах існуючої системи будь-який намір допомоги бідним перетворюється на допомогу багатих. Система наповнена механізмами зворотного зв'язку, які повертають будь-які зміни в колишню колію розподілу;

- для того, щоб працювати над будь-якою глобальною проблемою, визначати вартості та політичні цілі як окремої людини, так і суспільства в цілому, життєво важливо зрозуміти, чому люди є такими, якими вони є, чому вони приймають ті чи інші рішення, і, найголовніше, як це все можна змінити.

Ці широкі якісні узагальнення щодо становища у світі нікого не можуть здивувати – всі знайомі з ними на тому чи іншому рівні. У той же час ці узагальнення звучать революційно. Якщо б кожен глибоко їх усвідомив та діяв відповідно до них, ситуація в світі вже зараз була б іншою.