Політична та соціально-економічна ситуація в Україні в 1900-1914 pp.

Ідея і практика державного будівництва Директорії УНР.Зовнішня політика Директорії.

Після проголошення грамоти про зречення влади гетьманом П. Скоропадським 14 грудня 1918 р. до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки. Зміна монархічної форми правління на республіканську була закономірним явищем. Вона була підготовлена насамперед діяльністю гетьманського уряду за короткий період правління П. Скоропадського, який спирався на звужену соціальну базу, не враховуючи інтереси селянства, яке становило близько 80 відсотків населення. Така політика гетьмана викликала протест у селян, який з часом перетворився на перманентні збройні виступи і невдоволення у національно свідомої української демократи, що згодом об'єдналася в Український Національний Союз (УНС). До УНС увійшли всі опозиційні Гетьманату партії і організації, які відігравали активну роль за Центральної Ради. Після кількох невдалих спроб порозуміння з урядом у революційному крилі УНС постає проблема щодо проведення активних дій. Питання про необхідність збройного повстання проти гетьмана було поставлено соціал-демократами і Селянською Спілкою. Цю пропозицію майже без вагань підтримали представники залізничників та самостійники-соціалісти. Опонентами цих сил виступили соціалісти-федералісти, які мали тісний зв'язок із владою.

Лідери Національного Союзу розуміли, що альтернативою Гетьманській Українській державі може стати лише республіка. Проте досвід і форми Центральної Ради навряд чи можна було застосувати розгалуженість і дискредитація співпрацею з Німеччиною та Австро-Угорщиною не додавали популярності тій формі парламентського правління, що склалася навесні і влітку 1917 р.

Ось чому на таємному засіданні Національного Союзу 13 листопада 1918 р. у Києві було обрано Директорію УНР з представників опозиційних гетьманові політичних сил. До її складу ввійшли В. Винниченко як голова, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андрієвський як члени Ради, С. Петлюра як Головний отаман українських республіканських військ. Так сформувалася Директорія УНР.

За партійною належністю В. Винниченко та С. Петлюра представляли соціал-демократів, Ф. Швець — селянську спілку, П Андрієвський — соціалістів-самостійників, А Макаренко — союз залізничників, безпартійний.

З огляду на те, що Директорія взяла в свої руки владу в Україні, слід навести короткі характеристики особистих рис та політичних орієнтацій її членів. За спогадами сучасників, зокрема генерала М. Капустянського, «голова Директорії В. Винниченко в силу своєї непослідовності схилявся все більше до комуністичних ідей і пізніше під тиском Антанти відколовся від Директорії. Він вирушив на захід, щоб у холодочку затишного кабінету стежити за гарячими подіями в Україні й гостро, злісно-талановито їх критикувати, а також своїми творами підготовляти собі шляхи в Совітську Україну».

Другий член Директорії С. Петлюра, за спогадами М. Шаповала, «був людиною досвідченою і амбітною, любив молодих людей, що захоплювались його промовами, і радо слухав їх похвалу, але не міг зносити критику, і це було причиною, що він відсував від себе здібніших людей, які думали самостійно». Так свідчить про С. Петлюру його розчарований партійний однодумець. Проте поряд з різкою критикою в спогадах М. Шаповала простежується і нічим не прикрите бажання самого автора піднятися на вищий щабель історії, заодно піднести і В. Винниченка М Шаповал зводить роль С. Петлюри до стороннього спостерігача, безучасного свідка історичних подій «Як Петлюра став іменно головним атаманом? Я цього й досі не знаю. На нашу думку, військове командування мусило належати адміністративно-воєнному органові, а не членові Директорії Думаю, Винниченко на це не погодився, коли це стало уже доконаним фактом, щоб не викликати кризи в Директорії в перші дні її тяжкої і відповідальної праці. Я тепер думаю, що зле сталося, бо Директорія, як верховна влада, на мою думку, не повинна була втручатися до справи управління Петлюра не брав участі в організації повстання, а був покликаний на готове діло. Деякі громадяни потім дозволяли і дозволяють собі жартувати з почуттям задоволення, що Винниченко і Шаповал зорганізували «петлюрівське повстання» Щоб відомо було на потім, я заявляю ми організували дивовижну в історії України річ — все національне повстання українського народу, а міщанство, яке за деревиною не бачить лісу, цього не зрозуміло, не бачило, що встала вся Україна. Петлюра, головний отаман, командує військами, — цього досить, а не помічають того, хто командує історією українського трудового люду. Ми з Винниченком по своїй волі дали Петлюрі можливість стати народним героєм».

Характеристику інших членів Директори знаходимо в мемуарах М. Капустянського «Ф. Швець — висока постать, чесна людина, професор і тільки професор далекий від життя», «П. Андрієвський — найбільш поміркованої течи самостійник, коли сформувався чисто соціалістичний уряд УНР, вийшов із складу Директорії. Одначе він продовжував вести окрему політику, ворожу урядові і навіть головному отаманові», «А Макаренко — людина зовсім іншого гатунку. Має здоровий розум і багато енергії. На жаль, йому бракувало належної освіти і певної системи. Любив втручатися у всякі справи, цікавитися дрібничками і розкидав свою увагу».

З аналізу партійної належності, політичних поглядів та професійних якостей членів Директорії можна зробити висновок, що з самого початку цей вищий орган державної влади не був спроможним об'єднати всі українські сили навколо головної державницької ідеї. Спроби її членів досягти внутрішнього порозуміння, зрозуміти соціально-політичну ситуацію і спрямувати розвиток подій шляхом зміцнення Української держави не дали бажаних результатів.

Проблематичність нормального функціонування Директорії була зумовлена не тільки наявністю в ній малознаних політиків, а й тим, що в її складі були два досить відомі популярні та амбітні лідери. І В. Винниченко, і С. Петлюра, маючи великий вплив і авторитет серед українства, намагалися провадити самостійну політику Українські соціал-демократи та прихильники незалежної України, вони розходилися у шляхах досягнення кінцевої мети «Український більшовик» В. Винниченко був давнім поборником союзу з більшовицькою Росією, а С. Петлюра покладав надії на власні зусилля та спроби порозумітися з Антантою В. Винниченко постійно хитався між національними інтересами і соціалістичним ідеалізмом, що до певної міри пояснює його непослідовність як політика С. Петлюра намагався втілити свої ідеали соціальної справедливості та рівності в межах самостійної України і наполягав на практичному боці боротьби за незалежність. Навколо цих двох фігур створювалися внутрішньо директоріанські коаліції. На першому етапі діяльності при ухваленні рішень на бік поміркованого соціал-демократа С. Петлюри майже завжди ставав соціал-самостійник П. Андрієвський, а до «лівого» В. Винниченка більше тяготів есер Ф. Швець А. Макаренко, який не належав до якоїсь політичної партії, чіткої позиції не дотримувався.

Війська Директорії вступили до Києва 19 грудня 1918 р. Вона надіслала ноту державам Антанти. В ній зазначалося «Директорія УНР скінчила боротьбу, яку українці вели в період монархічної форми правління, що її завів в Україні німецький режим. Вона повернула свободу і зробила можливим кожній групі людей брати участь у правительстві Директорія надіється і має всяке законне право вірити, що українці повернуть мир і лад в своїй державі. З тієї точки зору Директорія переконана, що Україна не потребує помочі Антанти, про яку благав гетьман усі держави.

Перший уряд Директорії було створено 26 грудня 1918 р. Уряд мав соціалістичний характер. До нього входили В. Чехівський — прем'єр, О. Мицюк — внутрішні справи, М. Шаповал — земельні справи, І. Штефан — пошта і телеграф, Д. Антонович — мистецтво, М. Біленький — морські справи, Б. Матюшенко — здоров'я,

Б. Мартос — продовольство, С. Остапенко — торгівля і промисли, генерал О. Осецький — тимчасово міністр оборони, П. Холодний — освіта, С. Шелухін — справедливість, В. Мазуренко — тимчасово міністр фінансів, Л. Михайлів — міністр праці, П. Пилипчук — шляхи, І. Липа — віросповідання, Д. Симоніє — державний контролер, І. Снітко — тимчасово державний секретар.

Грудня Директорія проголосила свій Універсал — заяву, а потім ряд законів Директорія проголосувала за скасування усіх гетьманських законів, повертала назву Української Народної Республіки, відновлювала дію усіх законів Центральної Ради.

Важливими були закони про землю, українську державну мову, автокефалію православної церкви, скликання трудового конгресу. Тут Директорія повторила основну помилку Центральної Ради Скасувавши приватну власність на землю, вона разом з тим нічого не сказала про те, коли селянство її отримає. Це призвело до поступового зменшення чисельності її прибічників, в основному селян, які спочатку підтримували Директорію.

Взаємовідносини УНР і ЗУНР

22 січня 1919 p. у Києві був проголошений «Акт об'єднання (Злуки)» Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну Україну. ЗУНР здобула назву Західної області Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію. Остаточне рішення про об'єднання західних і східних земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, які так і не були скликані.

після динамічних переговорів 1 грудня 1918 року у Фастові делегація ЗУНР (Д. Левицький і Л. Цегельський) і Директорія УНР ухвалили Передвступний договір про злуку двох держав. Уряд УНР почав надавати (хоча й обмежену) фінансову та матеріальну допомогу Державному Секретаріатові. 3 січня 1919 року перша сесія УН Ради у Станіславі одноголосно затвердила текст Передвступного договору. 21 січня на спільному засіданні Директорії й уряду УНР і делегації ЗУНР під проводом заступника голови УН Ради Л. Бачинського було узгоджено Універсал про злуку, а наступного дня – урочисто проголошено на Софійській площі в Києві. Акт остаточно затвердив скликаний у Києві 23 січня Всеукраїнський трудовий конгрес: «Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю» [10].

Проголосивши злуку, уряди УНР і ЗОУНР (західних областей УНР) почали зважати на інтереси один одного й узгоджувати ключові зовнішньополітичні позиції. Швидко було об’єднано деякі дипломатичні місії. Після прибуття до Будапешта місії УНР на чолі з М. Галаганом представник ЗОУНР Я. Біберович став радником спільної української місії. До уенерівської місії в Празі було призначено галицького представника А. Вітошинського, хоча продовжував виконувати свої функції його попередник С. Смаль-Стоцький, адже ЧСР належала до країн, де ЗОУНР мала свої «спеціальні інтереси». 30 березня 1919 року на спеціальному засіданні Державного Секретаріату ЗОУНР і членів Директорії та Ради Народних Міністрів (РНМ) УНР у Станіславі було ухвалено інструкцію про українську дипломатичну місію для участі в Паризькій мирній конференції. До пізньої осені 1919 року Директорія врахувала позицію галичан у відносинах із Польщею. Своєю чергою, віра в соборну Україну та бажання зберегти союз із С. Петлюрою, поряд з іншими мотивами (врахування можливої реакції Антанти, невіра в силу й тривалість більшовизму), визначили негативне ставлення Є. Петрушевича до неодноразових пропозицій уряду та військового командування радянської України в березні–червні 1919 року щодо можливої допомоги та спільних дій.

Водночас між урядами УНР і ЗОУНР існували серйозні суперечності, зумовлені двома головними причинами. По-перше, міжпартійною боротьбою: помірковані партії Галичини вважали Директорію надто лівою та соціалістичною; натомість соціалістичні партії УНР звинувачували уряд ЗОУНР у «буржуазності». По-друге, відмінним міжнародним становищем УНР та ЗОУНР і, відповідно, різними зовнішньополітичними пріоритетами. Головну небезпеку для ЗОУНР із перших днів її утворення становила агресія з боку Польщі. Директорії УНР, якій доводилося оборонятися одночасно від червоної та білої Росії, було не під силу втручатись у події на польсько-українському фронті в Східній Галичині. Де-юре уряд УНР навіть не був у стані війни з Польщею, хоча остання претендувала не лише на Східну Галичину, а й на Волинь, де виникали періодичні сутички й «Північна група» армії УНР мусила утримувати Волинський фронт. Державний Секретаріат досить швидко зрозумів, що йому доведеться покладатися на власні сили, а не на допомогу Директорії, яка сама дедалі більше сподівалася на підтримку Української Галицької армії (УГА). Посол УНР у Відні М. Порш писав у січні 1919 року: «… Галичина вже нині більше допомога є Україні Східній, аніж ся остання Галичині…» [9].

сля двох місяців спільної роботи, у квітні 1919 року, посольства УНР і ЗОУНР в Угорщині формально розділилися, що загострило відносини між М. Галаганом і Я. Біберовичем. Дійшло до того, що обидва українські представники обмінялися різкими листами з приводу прав на представництво українських інтересів у Будапешті. У серпні міністр закордонних справ УНР В. Темницький зазначив щодо часто неузгоджених дій дипломатів УНР і ЗОУНР: «З’єднання УНР і ЗУНР відбулося похапцем, маса справ лишилась невиясненими і неурегульованими. Хоч в засаді прийнято було, що армія і закордонна політика спільні, проте було дві армії і дві закордонні політики» [8].

Утім, попри партійні суперечності та різні зовнішньополітичні пріоритети двох республік, принаймні до осені 1919 року, Є. Петрушевич віддавав перевагу соборності України й ішов на компроміси з Директорією. До цього спонукала й невтішна ситуація обох українських армій на фронті.

Політична та соціально-економічна ситуація в Україні в 1900-1914 pp.

Соціально-економічний розвиток України на початку XX ст.

Рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900—1903 pp. пережила економічну кризу. 1904—1908 pp. позначені депресією, і лише в 1909—1913 pp. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єднати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр'євський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США — лише 33%.

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійній, кам'яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя виростають могутні синдикати: «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об'єднання. Наприклад, утворений 1904 р. синдикат «Продуголь», до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам'яного вугілля в Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Через це у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії — 90%. Могутній синдикат «Продуголь» фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, темпи розвитку важливих галузей промисловості. Протягом першого десятиріччя XX ст. в Україні частка промисловості в загальному обсязі продукції усього народного господарства сягнула 48,2%, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40%. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Характерною рисою розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те що на її території був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому в селах проживало 80% населення.

В аграрному секторі України на початку XX ст. налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Органічно вписалися в нові умови господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була змушена продавати свої землі. Про масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, що протягом 1877—1905 pp. дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь (у цілому в українських землях поміщики до початку першої російської революції спродали понад 1/3 своїх земель).

Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Характерною рисою цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 р. частка заможних господарств (понад 15 десятин) становила 5,1%, а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув 80,5%. Якщо врахувати, що селянин сплачував викупні платежі, численні податки та виконував натуральні повинності, то цілком зрозуміло, що на початку XX ст. соціальне напруження зросло в аграрному секторі. Не кращими були умови і в робітників України, адже робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу (часто-густо перевищуючи цю норму), 1904 р. майже 32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод, поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.

Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії тощо. Ці процеси, з одного боку, відображали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого — були своєрідним підсумком впливу місцевих чинників.

В аграрному секторі України зберігали свої позиції крупні поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства; посилилася експлуатація народних мас; загострилася проблема аграрного перенаселення тощо. Всі ці чинники посилювали напруженість у суспільстві, вели до загострення соціальних протиріч.

Україна в роки першої російської революції 1905—1907 pp.

Рубіж XIX і XX ст. — це не тільки період суттєвих соціально-економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905—1907 pp. Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об'єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX — на початку XX ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904—1905 pp.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася в загрозливе для царату гасло «Геть самодержавство!» Тільки в січні в Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька фаз (етапів), кожна з яких мала свої характерні риси та особливості.

І фаза — «піднесення» (січень—жовтень 1905 p.):

— наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру;

— політизація народних мас;

— активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо).

— поширення хвилі заворушень серед селян та армії;

— переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.

II фаза — «кульмінація» (жовтень—грудень 1905 р.):

— коротка стабілізація в країні та певне розмежування політичних сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня;

— діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами;

— активне формування багатопартійної системи;

— посилення пропаганди та агітації крайньо лівих партій — більшовиків та есерів;

— організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні були Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші міста).

III фаза — «спад» (січень 1906 — червень 1907p.):

— посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо);

— помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів;

— перехід більшості політичних партій у підпілля;

— поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906—1907 pp. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів);

— спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи;

— перехід реакції у наступ.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, задіяність різних соціальних верств. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905 p.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 p.), У Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж принаймні лояльно ставилися до самодержавства, теж були новим суспільно-політичним чинником, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у вирішальному 1917 р.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.

По-перше, він суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 pp. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мирний, Д. Яворницький та ін.), ці об'єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.

По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та становлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 pp. Під час революції зростає численність партії російських есерів, більшовицької та меншовицької фракцій РСДРП. Водночас на базі попередніх об'єднань виникають і набирають сили та досвіду українські партії, які 1917 р. стануть домінуючими в Центральній Раді: 1905 р. з частини Революційної української партії (РУП), що перейшла на марксистську платформу, утворюється Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); у 1907 р. на основі гуртків есерів, які вийшли з РУП ще 1903—1904 pp., виростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

Слабкість та незрілість парламентської форми правління, з одного боку, і необхідність консолідації опозиційних сил — з іншого зумовили появу нової альтернативної моделі організації влади — Ради робітничих депутатів. Протягом жовтня—грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієво, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці. І якщо в період першої російської революції Ради розглядались як влада тільки більшовиками, то надалі — після жовтня 1917 р. саме ця модель управління лягла в основу розбудови пролетарської держави.

Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. У ході революції осередками професійного руху стали Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об'єднань.

Зростання політичної свідомості, концентрація сил, організованість — характерні риси селянського руху цього періоду. Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об'єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Всього в українських землях було створено 120 селянських і волосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

За роки революції вибухоподібно розгортається кооперативний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Харківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів. Аналогічні процеси відбувалися і в інших регіонах України.

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з найвищої державної трибуни національних і соціальних вимог та інтересів українського народу (наприклад, селянин с. Кошелівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії В. Хвіст заявив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потребує земельної реформи та політичної автономії).

З червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 pp.: перша російська революція зазнала поразки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904—1905 pp., призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: «піднесення — кульмінація — спад», яким відповідають кардинальні зміни та зрушення в суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни.

Україна в роки третьочервневої монархії (серпень 1907 — липень 1914 р.)

Третьочервневий виборчий закон, що надавав абсолютну перевагу поміщикам та крупній буржуазії, фактично зводив нанівець проголошену 1905 р. демократію. Проте новий виборчий закон був лише першим кроком у масштабному наступі реакції. У багатьох районах Російської імперії було введено «воєнний» або ж «особливий» стан. Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська губернії тривалий час перебували в стані посиленої охорони. У цих регіонах заборонялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збиратися декільком особам у приватних квартирах. Період реакції — це час «надзвичайних заходів» у боротьбі з революційним рухом, зростання кількості арештів, сваволі воєнних судів зі спрощеною формою судочинства, масових заслань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони демократичних видань тощо.

Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за період 1907—1909 pp. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.

Досить відчутним був наступ реакції в культурній сфері. Невдовзі після третьочервневого виборчого закону цар затвердив постанову ради міністрів про студентські організації та правила скликання зборів у стінах навчальних закладів. Суть його полягала в забороні студентам брати участь у будь-яких зібраннях та ліквідації автономії вищих навчальних закладів.

Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту. Уряд заборонив викладання українською мовою в школах, де воно було самовільно запроваджене у роки революції. Було скасовано навіть циркуляр міністра освіти 1906 p., у якому свого часу дозволялось вчителям «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють». Натомість з'явився новий циркуляр, що забороняв вчителям розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. Шовіністична освітянська політика не дозволяла у школах співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.

Піднесення реакційної хвилі зумовило тотальне насильницьке закриття українських клубів, наукових товариств, культурно-освітніх організацій. Зокрема, під тиском властей перестали функціонувати київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжинська та інші «Просвіти». У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші пригноблені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни «Україна», «український народ».